Су­пер­си­ла чи гло­баль­ний глюк

«Чер­во­на ру­та-97» як пік укра­їн­сько­го шоу-бі­зне­су

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Сер­гій Ха­ри­но­вич

Про­дов­же­н­ня. По­ча­ток стат­ті див. Ти­ждень, № 46/2017

Я че­сно, кла­ду­чи ру­ку на рі­зні ча­сти­ни ті­ла, про­бу­вав у го­ло­ві ви­бу­ду­ва­ти спо­га­ди про «Чер­во­ну ру­ту» в Хар­ко­ві в якусь хро­но­ло­гі­чну лі­ній­ку. І зі­зна­ю­ся: не ви­йшло з то­го ніц. На­при­клад, мо­мент при­їзду на те свя­то му­зи­ки десь на­стіль­ки щіль­но при­ки­да­ний ін­шим спо­га­до­вим смі­т­тям, що від­ко­па­ти йо­го не вда­ло­ся ні­як. НЕ пам’ятаю я то­го мо­мен­ту. А мав би, у прин­ци­пі. То­му спо­га­ди про фе­сти­валь для ме­не — то якісь та­кі яскра­ві фра­гмен­ти. Чо­му са­ме ті фра­гмен­ти від­кла­ли­ся в го­ло­ві... Не знаю. Але ось во­ни.

З ТЕХНІЧНИХ ПРИ­ЧИН…

Пер­ший фра­гмент я на­зву «ге­не­ра­тор». Пів­фі­на­ли ЧР- 97 від­бу­ва­ли­ся в ХАТОБІ. Хар­ків­сько­му ака­де­мі­чно­му те­а­трі опе­ри і, ка­нє­шно ж, ба­ле­ту. І ось яко­гось пре­кра­сно­го дня на ви­хо­ді з ХАТОБУ від­бу­ва­є­ться дій­ство. Лю­ди з орг­ко­мі­те­ту та лю­ди з те­а­тру з’ясо­ву­ють, ку­ди дів­ся ге­не­ра­тор. Ось ще по­за­вчо­ра тут був, а сьо­го­дні не­має... У хо­ді дис­ку­сії з’ясо­ву­є­ться та­ке. З ве­ли­кої лю­бо­ві до укра­їн­сько­го ми­сте­цтва ді­я­чі опе­ри-ба­ле­ту Хар­ків­щи­ни за­яви­ли, впол­нє со­бі офі­цій­но, що ту кіль­кість апа­ра­ту­ри, яку пла­нує по­ста­ви­ти на сце­ну фе­сти­валь, про­вод­ка те­а­тру ні­як не ви­тя­гне. Мов­ляв, ми тут ба­ле­ти тан­цю­є­мо... Кан­де­ля­бра­ми сві­ти­мо... А ви якісь ко­лон­ки при­та­ра­ба­ни­ли на ку­пу кі­ло­ват. Нє. Ні­як не по­тя­гне ме­ре­жа. О’кей, ска­за­ли ру­тя­ни. Гро­ші є. Спон­сє­ри і всі дє­ла. І ку­пи­ли ге­не­ра­тор. Та­кий. Не­ма­лень­кий. Щоб по­тя­гнув сві­тло і звук сце­ні­чний. Як тіль­ки він по­тра­пив у пе­на­ти ХАТОБУ, ва­тні опер­но-ба­ле­тні ді­я­чі зро­зумі­ли дві істи­ни. Пер­ша: від­кру­ти­ти­ся від на­ва­ли пє­ву­чих бан­де­рів­ців не ви­йде. Дру­га: бан­де­рів­ці не за­пла­тять за сві­тло. То­біш ХАТОБ-ВАТОБ тро­хам не підза­ро­бить гро­шей. І тут-та­ки ви­ясни­ло­ся, що ой, го­сті до­ро­гі, об­ши­бо­чка ви­йшла. Все на­ша ме­ре­жа по­тя­гне. Ми ж не в па­лео­лі­ті жи­ве­мо — вти­кай­те­ся в на­ші ро­зе­тки, па­жа­луй­ста... Тим ча­сом ге­не­ра­тор сто­яв десь бі­ля слу­жбо­во­го вхо­ду... Сто­яв, сто­яв — і про­пав. Ви­йшов. Весь. Га­ря­ча дис­ку­сія в сти­лі «сам ду­рак» ні до чо­го не при­ве­ла. На за­пи­та­н­ня «де ге­не­ра­тор?!» лу­на­ла від­по­відь «ва­ші за­бра­ли...» Які ва­ші? Хто та­кі «ва­ші»?.. Чо­му за­пам’ятав­ся цей епі­зод? зав­дя­ки розв’яз­ці. Пред­став­ни­ки орг­ко­мі­те­ту про­сто ма­хну­ли ру­кою, до­дав­ши щось у сти­лі «Здох Ма­ксим... і ге­не­ра­тор із ним». І все. Ні мі­лі­ції. Ні яки­хось інших дій. Не знаю, як скла­ла­ся до­ля то­го ге­не­ра­то­ра. Чи шу­кав йо­го хтось? Чи зна­йшов?

Фра­гмент нам­бер ту. Про «краще во­рог хо­ро­шо­го». Та­ку шту­ку будь-який го­мо са­пі­єнс, що про­бу­вав за­йма­ти­ся му­зи­кою, за­бу­ти не в змо­зі. Ні­ко­ли. Це обра­за на все жи­т­тя. Про що я? Про роз­стро­є­ні ін­стру­мен­ти пе­ред ви­хо­дом на сце­ну. Бу­ло та­ке. Пи­шу — і сльо­зи на­вер­та­ю­ться на очі... Чи не на­вер­та­ю­ться. Не суть. Рок-зма­га­н­ня. Юні Сле­ші, Бо­но, Май­ки Пор­тно­ви в гри­мер­ці, пе­ре­ма­га­ю­чи дри­жа­ки в ко­лі­нах, на­стро­ю­ють ін­стру­мен­ти. Ін­стру­мен­ти рі­дні. Зна­ні до остан­ньо­го кі­ло­чка. Че­ські «Ді­а­ман­ти». Не­до­гіб­со­ни. На­стро­їв­ши, не­суть ті гі­та­ри ні­жно, аку­ра­тно, аби ча­сом десь не за­че­пи­ти кіл­ком, не зі­псу­ва­ти строй... І ось свя­тая свя­тих — ла­штун­ки. Ко­ман­да на сце­ні ла­бає остан­ню свою пі­сню. Да­лі го­ди­на «Ч». Аж тут як пи­ли­пи з ко­но­пель, як двоє з лар­ця — одна­ко­ві з та­блє­ца ви­ма­льо­ву­ю­ться два те­хні­ки. Два бра­ти-акро­ба­ти. І з по­ро­га: гі­та­ри да­вай­те. Ми їх спе­ці­яль­ним хрє­но­фе­но­гра­фом пе­ре­ві­ри­мо. Пра­виль­но бу­ло б по­ка­за­ти цим спе­ці­я­лі­стам мар­шрут, пі­шов­ши яким во­ни мо­гли б пе­ре­ві­ри­ти одне одно­му вла­сні ба­ла­лай­ки сво­їм па­це­ва­но­гра­фом. Але, ко­ли ти зе­ле­ний, пе-

ре­ля­ка­ний пре­тен­дент, во­ля твоя па­ра­лі­зо­ва­на на ніц. Під­клю­чив­ши свої чу­до-ящи­ки до на­ших чу­до-гі­тар, те­хні­ки по­ча­ли сми­ка­ти стру­ни. І тут чу­до- те­хні­ка да­ла збій. НЕ хо­ті­ли ті «че­хи» на­стро­ю­ва­ти­ся тю­не­ром, хоч плач. І так кру­ти­ли те­хні­ки ру­чки і кіл­ки... А во­но, як ка­зав один те­ле­ве­ду­чий, «нє, не йде...» Ро­збом­бив­ши гі­та­ру, дядь­ки взя­ли­ся за бас. Теж «Ді­а­мант». Бас пі­слав те­хні­ків і їхній тю­нер ту­ди ж, ку­ди хви­ли­ну то­му їх пі­сла­ла гі­та­ра. До­по­ки ша­ман­ський ри­ту­ал пе­ре­тво­ре­н­ня че­ських гі­тар на акин­ські ко­му­зи три­вав, ве­ду­чий ого­ло­сив, що час, чу­ва­ки, ви­йти на сце­ну й валь­ну­ти. Те­хні­ки, ні­что­же сум­ня­ше­ся, по­ви­ти­ка­ли свої дро­ти, зди­во­ва­но по­ти­снув­ши пле­чи­ма, скі­пну­ли в те­мінь, а юні да­ру­ва­н­ня по­су­ну­ли на сце­ну... Як то зву­ча­ло!!! Зна­йо­мі пі­сні пе­ре­тво­ри­ли­ся на пси­хо­де­лі­чний аван­гард... Ще на пер­шій, з ва­шо­го до­зво­лу, «пі­сні» бу­ли від­чай­ду­шні спро­би під­ла­шту­ва­ти ін­стру­мен­ти. Але сту­пінь їхньої дис­гар­мо­нії був над­то ве­ли­кий... Дру­гу й тре­тю пі­сні про­сто шу­ру­ва­ли як Бог пі­слав... Ска­чу­чи і ду­рі­ю­чи. А ще зди­во­ва­но вслу­ха­ю­чись у ті гар­мо­нії, що ви­да­ва­ли ін­стру­мен­ти. Ви­сно­вок: те­хні­ка в ру­ках па­пу­а­са — це про­сто дро­ти і пла­стма­са...

НЕЦЕНЗУРНЕ СЛО­ВО, ЩО ВИРАЖАЄ ПОДИВ

Лі­ля і Сє­рьо­жа. Спо­гад тре­тій. При­єм­ний со­ня­чний день. Пев­но, опі­сля про­льо­ту в рок-жан­рі на­сту­пив дзен, і ми не­спі­шно гу­ля­є­мо Хар­ко­вом. Лі­ля, яка Пу­сто­віт, роз­ка­зує щось про свої сту­дент­ські ро­ки, і це су­пер­ці­ка­во са­ме в той мо­мент у тій то­чці Все­сві­ту. Лі­ля — то вза­га­лі щось над­зви­чай­но ці­ка­ве. А там, де Лі­ля, там Сє­рьо­жа Фа­щук. На то­му фе­сти­ва­лі бу­ло са­ме так. Ще за день фешн-до­са­да... Хтось не вліз у ко­стюм від Пу­сто­віт і не зміг при­мі­ря­ти на се­бе образ мо­де­лі та про­гу­ля­ти­ся ім­про­ві­зо­ва­ним фе­сти­валь­ним по­ді­у­мом. То­му що ге­ни й то­му що жрать на­да мен­ше.

Спо­гад но­мер чо­ти­ри. «Атай­ді­тє, маль­чі­кі». Зір­ка фе­сти­ва­лю — Ка­тя Chilly. Ще ні­хто ні­чо­го не ви­грав. Мо­же, і не ви­сту­па­ли кон­кур­сан­ти на той мо­мент, а Ка­тя вже зір­ка. Цей згу­сток по­зи­ти­ву пер­ма­нен­тно сми­ка­ють жур­на­лі­сти. А ми тіль­ки по­дру­жи­лись, і хо­че­ться про­сто по­гу­ля­ти-по­го­во­ри­ти. Але жур­на­лі­сти... Зві­сно, у них ро­бо­та і бла- бла- бла...

«Ой, Ка­тю, мо­жна вас на мі­ну­то­чку... Ка­нал ма­тє­ма­ті­чє­скіх сім­во­лов... А ви атай­ді­тє, маль­чі­кі...» Маль­чі­кі від­хо­дять... Т — та­ктов­ність.

П’ятий спо­гад. «Нецензурне сло­во, що виражає подив, роз­дра­ту­ва­н­ня, сум», або не со­тво­ри со­бі ку­ми­ра. «Ко­му Вниз». Су­пер­до­стой­ні дядь­ки. Їхні пі­сні пи­са­ли­ся з ра­ді­во на ка­се­ти й за­слу­хо­ву­ва­ли­ся до ді­рок. «І ви по­ки­ну­ли», «Су­бо­тів»... Над­по­ту­жно. От про­сто над­по­ту­жно і все. А по­тім ти та­кий пен­злю­єш до го­те­лю і чу­єш, як ті са­мі дядь­ки, що в тво­му ма­гні­то­фо­ні со­тні раз ви­во­ди­ли «Мир ду­ші тво­їй, Бо­г­да­не», по­пи­ва­ю­чи пи­во, ще­бе­чуть між со­бою ро­сій­ською... ЯК так??? На­ві­що??? За что??? Сте­ре­о­ти­пи ла­ма­ю­ться... Ша­бло­ни роз­ри­ва­ю­ться... Ти ста­єш на схо­дин­ку ближ­че до ве­ли­ко­го Ар­хі­те­кто­ра «Ру­ти», на метр ближ­че до дна, що зве­ться ШОУ-БІ­ЗНЕС, дна, яке біль­шість має за не­бо... А то про­сто шоу, а то про­сто бі­знес.

«Це фан­та­сти­ка, син­ку» — са­ме та­ки­ми бу­ли роз­по­віді двох чу­ва­чків зі спо­га­ду но­мер шість. Мі­лі й Ру­сла. Та­кі су­пер­стиль­ні чу­ва­чки, які ве­ли якісь ім­пре­зи на фе­сти­ва­лі. Але не те від­кла­ло­ся в пам’яті. Від­кла­ли­ся роз­по­віді про су­пер­ра­дєй­ку, яку осьось ма­ють за­пу­сти­ти в Ки­є­ві. І до то­го за­пу­ску во­ни при­че­тні й уже за­о­чно кли­чуть при­єд­на­ти­ся до тої афе­ри. Так про­сто, че­рез кіль­ка хви­лин зна­йом­ства! От че­сно. У жит­ті це по­ки що єди­ний ви­па­док, ко­ли та­кі фан­та­сти­чні опо­від­ки та­ки вті­ли­лись у жи­т­тя! І ра­дєй­ка бу­ла, і на ро­бо­ту ту­ди за­про­си­ли... Ру­слан На­ко­не­чний, Ві­та­лік Мі­лю­тін — ве­ли­кі й жа­хли­ві Гу­дві­ни, які не збре­ха­ли!

Фа­гот. Сьо­мий спо­гад. Так ста­ло­ся, що ко­ли про­стий укра­їн­ський ме­ло­ман чує «фа­гот», то рад­ше зга­дує дя­дю Оле­га з ТНМК, аніж отой див­ний му­зи­чний ін­стру­мент. Щи­рий. Якщо одним сло­вом про Фа­го­та. ОТ так щи­ро пі­сля пер­шо­го пів­фі­на­лу Олег Іго­ро­вич на ви­хо­ді з ХАТОБУ ви­гу­кнув: «Ну, па­ца­ни, вам із ва­шим му­злом тре­ба бу­ло в ро­кму­зи­ку йти!». На що ді­став від­по­відь, що з тим ор­ке­стром, який ви­ко­ти­ли ТНМК на сце­ну, їм у рок-му­зи­ці теж бу­ло б ком­фор­тно. Пор­жа­ли. А по­тім, тро­хи пі­зні­ше, пі­сля всіх фе­сти­валь­них пе­ри­пе­тій був від’ їзд. І Фа­гот при­йшов на вок­зал про­ве­сти всіх, хто від’ їжджав із йо­го рі­дно­го Хар­ко­ва. Бу­ло тро­хи сум­но. Усім. Чи не тро­хи. Але всі свя­та за­кін­чу­ю­ться так чи іна­кше.

Сім. Лю­блю те чи­сло. То­му на цьо­му й за­кін­чу зі спо­га­да­ми. Але не з фе­сти­ва­лем.

РЕКОРДИ 97-ГО

У мо­є­му ро­зу­мін­ні са­ме «Чер­во­на ру­та- 97» є чи не най­по­ту­жні­шою ім­пре­зою в істо­рії укр­су­чму­зи­ки. То ре­аль­но пік фе­сти­ва­лю. Зі­йшло­ся все. І лю­ди, що під­клю­чи­ли­ся до ор­га­ні­за­ції фе­сти­ва­лю, і фі­нан­си з лег­кої ру­ки спон­со­рів, і, го­лов­не, ку­па та­ла­но­ви­тих нео­фі­тів.

Сві­тло, сце­на, звук... Та­ко­го не ба­чив не ли­ше Хар­ків, та­ке ма­ло хто ба­чив уза­га­лі в тій кра­ї­ні. Хі­ба що обме­же­на кіль­кість пла­то­спро­мо­жних гро­ма­дян, які ви­би­ра­ли­ся десь на фір­мо­ві ім­пре­зи ка­пі­та­лі­сти­чних ар­ти­стів пер­шо­го еше­ло­ну. А та­ких у тій кра­ї­ні на той час бу­ло ой як не­ба­га­то. І ті всі бла­га не для фі­ліп­бє­дро­со­ві­чєй при­їжджих бу­ли бу­до­ва­ні. А для не­о­те­са­них юних да­ро­ва­ній і їхніх стар­ших ко­лєг. Ма­ло то­го, жо­дних зі­рок, окрім укра­їн­ських укра­ї­но­мов­них, на ті сце­ні­чно-ар­хі­те­ктур­ні ше­дев­ри допу­ще­но не бу­ло.

Мі­сце­ві аде­пти «рус­ска­га мі­ра» рва­ли і мє­та­ли... Той увесь рух не да­вав їм спо­кій­но спа­ти, їсти і справ­ля­ти ін­ші фі­зіо­ло­гі­чні ну­жди. Ва­то­це­фа­ли нє­го­до­ва­ли! Ая­кже. Ру­ско­я­зи­чноє на­сє­лє­ніє в лі­це мє­сних ру­ско­я­зи­чних груп обі­дє­лі. Не взя­ли на фе­сти­валь. Мі­сце­ва пре­са і те­ле­ба­че­н­ня ви­да­ва­ли на-го­ра сю­же­ти про бан­де­рів­ців, які «по­на­є­ха­лі», про ді­дів, яких ви­гна­ли ку­дись у ре­зер­ва­цію ма­ло не ко­пня­ка­ми, бо 9 трав­ня на пло­щі від­бу­вав­ся чер­го­вий кон­церт, а не оте все — геор­гі­їв­ські лєн­то­чки, ка­ша і сто грам із

«ЧЕР­ВО­НА РУ­ТА-97» Є ЧИ НЕ НАЙ­ПО­ТУ­ЖНІ­ШОЮ ІМ­ПРЕ­ЗОЮ В ІСТО­РІЇ УКР­СУ­ЧМУ­ЗИ­КИ. ТО РЕ­АЛЬ­НО ПІК ФЕ­СТИ­ВА­ЛЮ. ЗІ­ЙШЛО­СЯ ВСЕ. І ЛЮ­ДИ, ЩО ПІД­КЛЮ­ЧИ­ЛИ­СЯ ДО ОР­ГА­НІ­ЗА­ЦІЇ ФЕ­СТИ­ВА­ЛЮ, І ФІ­НАН­СИ З ЛЕГ­КОЇ РУ­КИ СПОН­СО­РІВ, І, ГО­ЛОВ­НЕ, КУ­ПА ТА­ЛА­НО­ВИ­ТИХ НЕО­ФІ­ТІВ

са­лю­том у фі­на­лі. У що то ви­ли­ло­ся в май­бу­тньо­му, зна­є­мо...

Але вер­та­є­мо до му­зи­ки. По­пе­ред ні «Ру­ти» ви­да­ва­ли на-го­ра ку­пу зі­рок, але 97-ма бу­ла ре­корд­сме­ном! Із ни­ні здрав­ству­ю­щих ді­я­чів ві­тчи­зня­ної сце­ни ТНМК, «Тар­так», Ка­тя Chilly, Юлія Лорд, «Мо­тор’рол­ла». Це ті, хто фа­кти­чно ви­жив. За­ли­шив­ся на сце­ні. А ще пев­на кіль­кість тих, хто 97-го рвав фе­сти­валь­ні ди­на­мі­ки, осі­ли в шо­у­бі­зне­со­вих не­трях зву­ка­ча­ми, аран­жу­валь­ни­ка­ми, пі­сне­пи­сця­ми, про­дю­се­ра­ми... На­справ­ді на са­мо­му фе­сти­ва­лі му­зла бу­ло стіль­ки, що тіль­ки пі­сня­ми кон­кур­сан­тів ЧР- 97 мо­жна бу­ло за­пов­ни­ти укра­їн­ський ме­діа-про­стір на рік-пів­то­ра то­чно.

За ким ме­ні осо­би­сто шко­да... ТО та­кі ко­ле­кти­ви, по­псо­ві, які мо­гли зби­ти со­бі ти­ся­чі при­хиль­ни­ків. При­хиль­ни­ків, що слу­ха­ли б нор­маль­ну укра­їн­ську му­зи­ку.

За ким не шко­да, то за ти­ми шту­чни­ми, як на ме­не, ер­зац-ав­тен­ти­чни­ми, псев­до­фоль­клор­ни­ми стро­го фе­сти­валь­ни­ми про­е­кта­ми. «Ра­до­слав», «Ав­тен­ти­чне жи­т­тя». Так, так. Ве­ли­ка ме­та, ві­дро­дже­н­ня ду­ху, ко­рі­н­ня, пі­сні пред­ків... Пев­на річ, річ по­трі­бна. Але все шту­чне, не­при­ро­дне та­ким і ли­ша­є­ться. Хай там скіль­ки йо­го куль­ти­вуй, да­вай пре­мії, мі­сця... Так по­ка­за­ла най­ав­тен­ти­чні­ша фор­ма бу­т­тя — час. Па­кі-па­кі, єжи хє­ру­ві­ми. Амінь, бра­т­тя і се­стри.

По­ду­мав... Якось не­го­же не на­зва­ти тих, за ким ме­ні все ж та­ки шко­да. На­ші не­від­бу­ті вла­сни­ки зо­ло­тих ди­сків. По­тен­цій­ні очіль­ни­ки хіт-па­ра­дів і по­тен­цій­ні ж гу­ру, во­ро­ти­ли укра­їн­сько­го шоу- бі­зне­су...

«БОМБТРЕК». То, без­пе­ре­чно, бу­ли най­хі­то­ві­ші ро­ке­ри, мо­жли­во, за всю істо­рію фе­сти­ва­лю. Ре­цепт про­стий, як две­рі: по­ту­жно, не над­то скла­дно та хі­то­во. Що не пі­сня, то 100% хіт. Під ті пі­сні хо­ті­ло­ся ду­рі­ти, ска­ка­ти... Чу­до­ве-чу­до­ве чу­до­ви­сько каз­ко­ве. Глянь­те на Youtube, ко­му ці­ка­во...

Фра­за «Лю­ди, лю­біть сви­ней, бо сви­ні кра­щі за людей» до­стой­на ста­ти на­пи­сом на мо­ну­мен­ті то­тем­ній ві­тчи­зня­ній тва­ри­ні. Ав­тор­ство цих без­смер­тних ряд­ків на­ле­жить гур­ту «Троє по­ро­сят». Аб­со­лю­тно стру­йо­во-хі­то­во­му тріо з Дні­пра. А Ка­ти­не «Прр­ра­во­руч-лі­во­руч» не­по­втор­не... Хто знає, зро­зу­міє! Спа­ла­хнув ши­фер, Спі­двей, Дал­тім... НЕ та­кі по­псо­ві, але фір­мо­ві «ДАТ», «Фа­кти­чно са­мі» в ру­тів­ській іпо­ста­сі, «Соу»...

ШАНС НА ШОУ-БІ­ЗНЕС

А що бу­ло б, як­би ту не­мі­чну, юну бра­тію мі­ні­маль­но під­три­ма­ли. Да­ли тро­хи ста­ти на но­ги. А мо­же, да­ли б під­сра­чни­ка до­бро­го, стар­то­во­го й ви­пу­сти­ли б у світ бі­лий. І ті твор­чі оди­ни­ці на­пло­ди­ли б укра­їн­сько­го кон­тен­ту... Ланд­шафт рі­дно­го шоу- бі­зне­су змі­нив­ся б нев­пі­зна­ва­но. Але, але...

Хто то мав би зро­би­ти? Мо­жли­во, сам фе­сти­валь? Так. В іде­аль­но­му сві­ті. Чи у сві­ті, де зна­йшли­ся б про­ни­ри — аку­ли бі­зне­су, так і ста­ло­ся б. Іде­аль­ний збіг об­ста­вин. Є стру­кту­ра. Є ку­па ви­ко­нав­ців. Є стар­то­вий ка­пі­тал. Ні­би все са­мо со­бою збі­гло­ся. Ви­ко­нав­ці юні-зе­ле­ні. Під­пи­суй кон­тра­кти, про­да­вай їх на­пра­во й на­лі­во. Ру­бай гро­ші. Гро­ші вкла­дай. І так по ко­лу.

Зна­йо­ма якась си­ту­а­ція, нє? Та са­ма, що в ма­те­рі­а­лі про «Те­ри­то­рію А». Та­кий са­мий сто­гін був. Та­ка са­ма си­ту­а­ція. Так. З ті­єю рі­зни­цею, що ма­со­ни «Чер­во­ної ру­ти» від­кри­то де­кла­ру­ва­ли свої ан­ти­ка- пі­та­лі­сти­чні по­гля­ди. ОТ не ці­ка­ви­ло людей гро­ші за­ро­бля­ти. Твор­чість у чи­сто­му ви­гля­ді... На­стіль­ки чи­сто­му, що, ма­ю­чи міль­йон­ні до­та­ції, фе­сти­валь не обза­вів­ся на­віть яким-не­будь при­стой­ним офі­сом... Че­сність і бі­дність.

Хтось- та­ки за­ро­бив гро­ші на то­му фе­сти­ва­лі, бо гро­ші — річ ма­те­рі­аль­на. А ма­те­рія жи­ве за сво­ї­ми пра­ви­ла­ми й за­ко­на­ми. Один із го­лов­них — за­кон збе­ре­же­н­ня ма­те­рії. Тоб­то якщо десь убу­ває, то десь до­да­є­ться. Мо­же, ко­лись ко­мусь ста­не ці­ка­во, ку­ди убу­ли фі­нан­си фе­сти­ва­лю, і бу­де про­ве­де­но ґрун­тов­не до­слі­дже­н­ня на ту те­му, а за фа­ктом, ма­ю­чи ве­ли­че­зні вли­ва­н­ня, фе­сти­валь вре­шті-решт за­ли­шив­ся ще й ви­нен ми­тцям. І ще пев­ний час по ньо­му мо­жна бу­ло ба­чи­ти людей, до­ти­чних до «Ру­ти», які ка­ра­у­лять ви­со­ке на­чаль­ство, щоб ви­тре­бу­ва­ти якісь за­ро­бле­ні, але не­до­да­ні ма­те­рі­аль­ні цін­но­сті... Сум­но.

Ма­ю­чи та­кі мо­жли­во­сті, мо­жна бу­ло на­справ­ді про­сто на­ла­дна­ти УКРА­ЇН­СЬКИЙ ШОУ-БІ­ЗНЕС. ОТ так. Са­ме так, як на­пи­са­но, ве­ли­ки­ми лі­те­ра­ми: УКРА­ЇН­СЬКИЙ, шоу й — ува­га, так — БІ­ЗНЕС! Те, чо­го ми­тці так сто­ро­ни­ли­ся, — за­ро­бля­н­ня гро­шей. І для то­го на­віть не тре­ба бу­ло тру­си­ти сво­ї­ми при­стар­ку­ва­ти­ми сі­дни­ця­ми. Мо­жна бу­ло про­сто ска­за­ти «фас» тим мо­ло­дим чу­ва­кам, які зва­лись і чи­сли­лись «про­дю­се­ра­ми» та які го­то­ві бу­ли

рва­ти свої вла­сні ду­пи на ні­ме­цьких хрест, аби до­ве­сти всім і со­бі, що чо­гось вар­ті. Еле­мен­тар­ний офіс, не­ве­ли­ка сту­дія зву­ко­за­пи­су, не­ве­ли­кий ві­део­про­да­кшн, кон­цер­тна аген­ція — і той фе­сти­валь, та й увесь той двіж, що ми зна­є­мо як «Ру­ту», від­ра­зу на­був би сен­су. Зокре­ма, і ма­те­рі­аль­но­го. Пе­ре­д­усім ма­те­рі­аль­но­го! А да­лі при хо­ло­дних го­ло­вах і га­ря­чих сер­цях своя Fm-ра­дєй­ка, мо­жли­во, му­зи­чний ка­нал... Укра­їн­ський. Іде­о­ло­гі­чно ви­ві­ре­ний... Усе для то­го бу­ло. І ор­га­ні­за­то­ри, і ве­ду­чі, і му­зи­кан­ти, і кон­тент... Але, як ка­зав ста­рий гу­ма­но­їд сво­є­му ба­ня­ко­го­ло­во­му на­щад­ку: «Це фан­та­сти­ка, син­ку...»

Про­сто кре­до ба­тьків-за­снов­ни­ків бу­ло три­ма­ти­ся подалі від по­лі­ти­ки та бі­зне­су... Бі­зне­су!!! Бі­зне­су, па­ні та па­но­ве...

То­му осо­би­сто в ме­не той фе­сти­валь окрім за­хва­ту, но­сталь­гії, всі­ля­ких по­хвал, до­сві­ду викликає ту­гу, як від про­слу­хо­ву­ва­н­ня аль­бо­мів гур­ту Swans. Ту­гу за втра­че­ни­ми вко­тре мо­жли­во­стя­ми. Гло­баль­ни­ми. Бо загалом, ло­каль­но, то був ви­бух. Так. Ку­па сві­жої кро­ві вли­лась у шоу- бі­знес і до­ти­чні га­лу­зі. Пев­на ча­сти­на мо­ло­ді хай тим­ча­со­во, але при­сі­ла на укра­їн­ську му­зи­ку. Ті юні та­лан­ти, що не по­тра­пи­ли на «Ру­ту», пев­но, по­ча­ли шу­ру­ва­ти в ра­зи актив­ні­ше в на­дії, що на­сту­пно­го ра­зу їм усмі­хне­ться до­ля і во­ни бу­дуть ге­ро­я­ми фе­сти­ва­лю. А фе­сти­валь ста­не ще кру­ті­шим... Ну бо до 97-го так і бу­ло. З ро­ку в рік «Чер­во­на ру­та» ста­ва­ла все по­ту­жні­шим дій­ством. І зда­ва­ло­ся, що 99-го ко­смі­чні ко­ра­блі фе­сти­ва­лю бо­ро­зди­ти­муть про­сто­ри як мі­ні­мум «Вем­блі»...

І, ні­би на під­твер­дже­н­ня сво­єї кру­то­сті, фе­сти­валь ви­ди­хнув на про­ща­н­ня кон­цер­тний тур мі­ста­ми Укра­ї­ни. Хо­ро­ший, по­ту­жний. Про та­кі ту­ри мо­жна тіль­ки мрі­я­ти. І не ли­ше по­ча­тків­цям. Чо­му? Та то­му, що ти ні­хрі­на не на­пря­гав­ся. Про­сто са­до­вив своє гу­зно в ав­то­бус і їхав від май­дан­чи­ка до май­дан­чи­ка, від

го­те­лю до го­те­лю, по­ка­зу­ю­чи се­бе кра­си­во­го й пре­зен­ту­ю­чи вла­сну твор­чість. За те­бе все ви­рі­шу­ва­ли, все ор­га­ні­зо­ву­ва­ли. Твоє пся­че ді­ло бу­ло ви­йти й за­ла­ба­ти. І! Ахтунг! Отри­ма­ти за то ще й та­кий- ся­кий го­но­рар! Мрія! При­чо­му це не про­сто ви­сту­пи в яки­хось за­шта­тних за­лах. Па­ла­ци спор­ту, ве­ли­кі БК. З му­зи­кан­та­ми їздять апа­рат, те­хні­ки. Пов­ний гал­лі­вуд.

Па­зі­тіфф? Па­зі­тіффф, зві­сно. Але от бі­да. Ти по­тра­пля­єш у той ель­фій­ський край, і то­бі зда­є­ться — ух ти. От во­но. І так бу­де до кін­ця днів тво­їх. Пов­ні чи май­же пов­ні за­ли, рі­зні мі­ста, го­те­лі, бу­хло й до бу­хла. І за то то­бі пла­тять гро­ші!!! Все як у мрі­ях. Остан­ній ри­вок — це від­ді­ли­ти­ся від на­тов­пу, щоб не в спіль­но­му ав­то­бу­сі їзди­ти, а в та­ко­му бу­дин­ку на ко­ле­сах. Щоб не у дво­мі­сно­му стан­дар­ті жи­ти, а в лю­ксо­во­му но­ме­рі з джа­ку­зі. Не шу­ка­ти, де хав­ну­ти по­де­шев­ше, а на зеко­ном­ле­ні гро­ші ку­пи­ти бас-гі­та­ру, їсти в ре­сто­ра­нах най­до­рож­чих. І щоб пад­ші жен­щі­ни і вся са­та­нин­ська атри­бу­ти­ка нав­ко­ло те­бе. Ну й го­но­ра­ри на те все ма­ють бу­ти ко­смі­чні. Та ма­ра сто­їть пе­ред очи­ма. Все йде ні­би до то­го, що мрії здій­сня­ться. Он і піпл на кон­цер­тах ні­би фа­на­тіє.

З тих ви­сот ком­фор­тних по­па­да­ли всі. Жо­ден не отри­мав при­мар­но­го естра­дно­го еде­му. Хтось

впав бо­ля­че. З ви­со­ти. Ту­ди, звід­ки стар­ту­вав. З усі­ма на­слід­ка­ми. І — в хо­ро­шо­му ва­рі­ан­ті — ста­вив­ся до то­го фе­сти­валь­но­го трі­пу як до при­го­ди. Ну з ким по мо­ло­до­сті не бу­ває. Ко­мусь па­да­ти ви­яви­ло­ся важ­ко — з де­пре­сня­ка­ми, від­чу­т­тям не­по­трі­бно­сті, обра­за­ми на світ. Хтось упав по­ниж­че. Про­сто чі­пляв­ся за все, що мо­жна, і не ге­пнув­ся в рі­дний під­вал. За­вис десь по­се­ре­ди­ні. І не пі­шов вчи­ти­ся на ма­ля­ра-шту­ка­ту­ра яко­гось там роз­ря­ду, а вже десь вла­шту­вав­ся в жит­ті в нав­ко­ло­шо­у­бі­зне­со­во­му про­сто­рі. Най­стій­кі­ші зва­ли­ли­ся до му­зи­чно- бі­зне­со­вої ре­аль­но­сті ці­єї кра­ї­ни. І по­ча­ли там, на то­му Олім­пі, обжи­ва­ти­ся.

Але для всіх них «Чер­во­на ру­та97» за­ли­ши­ла­ся та­ким со­бі при­єм­ним спо­га­дом. Це як зга­да­ти вра­же­н­ня від пе­ре­гля­ду «Во­ло­да­ря пер­снів»... З ель­фа­ми, гно­ма­ми і вла­сною су­пер­си­лою...

І якщо те все обі­зва­ти одним сло­вом, то був ГЛЮК. Гло­баль­ний глюк си­сте­ми. Який до­зво­лив від­бу­ти­ся чо­мусь та­ко­му, що в цій кра­ї­ні від­бу­ти­ся за жо­дних умов не мо­гло. Але від­бу­ло­ся. Ма­три­ця да­ла збій. Але Ма­три­ця вчи­ться. І да­лі збо­їв не бу­ло... На пре­ве­ли­кий жаль нео­фі­тів, що так хо­ті­ли по­тра­пи­ти в той епі­чний, пра­кти­чно тол­кі­є­ні­сти­чний світ...

Об’єд­на­ні ХАТОБОМ. Уча­сни­ки «Чер­во­ної ру­ти-97»

Ка­тя Chilly. 1997- й – пік її сла­ви

ТНМК. Хар­ків­ський су­пер­гурт на по­ча­тку шля­ху

«Ко­му Вниз». У се­ре­ди­ні 1990-х пі­сні на сло­ва Шев­чен­ка у ви­ко­нан­ні Ан­дрія Се­ре­ди бу­ли своє­рі­дним од­кро­ве­н­ням

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.