Емо­ціо­наль­ні па­ра­ле­лі

Ка­те­ри­на Ба­ра­баш про спе­ци­фі­ку Рот­тер­дам­сько­го кі­но­фе­сти­ва­лю

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Ка­те­ри­на Ба­ра­баш

На вхо­ді до куль­тур­но­го цен­тру De Doelen — го­лов­ний май­дан­чик Рот­тер­дам­сько­го фе­сти­ва­лю — си­дить сум­на лю­ди­на. До­во­лі мо­ло­дий чо­ло­вік ро­ків 35 з ін­те­лі­ген­тною бо­рід­кою. По­руч комп’ютер із на­ву­шни­ка­ми, пе­ред ним ко­роб­ка. За спи­ною не­ве­ли­кий пла­кат: «Ви­тра­тьте 13 хви­лин — пе­ре­глянь­те мій фільм і до­по­мо­жіть чим мо­же­те». Ні­хто не зу­пи­ня­є­ться, лю­ди про­бі­га­ють повз чо­ло­ві­ка, хо­ва­ю­чи очі. Ні­дер­лан­ди на­при­кін­ці сі­чня — на по­ча­тку лю­то­го не ті­шать те­плом і сон­цем, за­те го­то­ві зне­сти з ніг пів­ні­чни­ми ві­тра­ми. Але лю­ди­на си­дить ці­лі­сінь­кий день, бу­ду­чи сим­во­лом су­ча­сно­го кі­но­бі­зне­су.

Рот­тер­дам­ський кі­но­фе­сти­валь — один із не­ба­га­тьох фе­сти­ва­лів ав­тор­сько­го кі­но, на яко­му мо­жна по­ба­чи­ти філь­ми, зня­ті за три ко­пій­ки.

Зна­йти гро­ші на ав­тор­ське кі­но за­раз над­зви­чай­но важ­ко у всьо­му сві­ті, й це зму­шує ре­жи­се­рів шу­ка­ти всі но­ві й но­ві шля­хи до сер­дець та умів. А іно­ді са­ме че­рез брак гро­шей з’яв­ля­ю­ться но­ві те­чії, які по­тім ста­ють кла­си­кою. Іта­лій­ський не­о­ре­а­лізм ви­ник не від хо­ро­шо­го жи­т­тя: пі­сля вій­ни ко­штів на кі­но ка­та­стро­фі­чно бра­ку­ва­ло, тож ре­жи­се­ри ста­ли зні­ма­ти на ву­ли­цях, а за­мість про­фе­сій­них акто­рів за­про­шу­ва­ти не­про­фе­сіо­на­лів, го­то­вих пра­цю­ва­ти за ко­пій­ки. Фран­цузь­ка «но­ва хви­ля» теж

по­ча­ла­ся з кри­хі­тної су­ми 400 фран­ків, які Ґо­дар по­зи­чив у те­щі, щоб зня­ти «На остан­ньо­му по­ди­ху». На­віть на той час це бу­ла смі­хо­твор­на су­ма. Клод Ле­луш мрі­яв зня­ти «Чо­ло­ві­ка і жін­ку» в ко­льо­рі, але йо­му еле­мен­тар­но за­бра­кло на це гро­шей, і один із най­вда­лі­ших філь­мів фран­цузь­ко­го кі­не­ма­то­гра­фа з’явив­ся в чор­но-бі­ло­му ва­рі­ан­ті. І ще не­ві­до­мо, чи бу­ла б та­кою ща­сли­вою йо­го до­ля, як­би про­дю­се­ри ма­ли до­ста­тньо гро­шей для то­го, щоб зня­ти ко­льо­ро­ву стрі­чку.

Рот­тер­дам­ський фе­сти­валь — це мі­сце, де ви­дно, як не спить і пуль­сує ху­до­жня дум­ка й що їй по­трі­бно не так вже й ба­га­то гро­шей. Ска­жі­мо, на­скрізь но­ва­тор­ську ні­дер­ланд­ську до­ку­мен­таль­ну стрі­чку «Одер­жи­мі» в сти­лі пі­зньо­го Ґо­да­ра, що бра­ла участь в основ­но­му кон­кур­сі, зня­ли за зов­сім не­ве­ли­ку су­му. Але мас­шта­бність про­бле­ми від то­го не втра­ча­є­ться. Ав­то­ри на­по­ля­га­ють: су­ча­сна ци­ві­лі­за­ція по­ста­ви­ла люд­ську іден­ти­чність на ме­жу зни­ще­н­ня. На­слід­ком стрім­ко­го роз­ви­тку со­ці­аль­них ме­реж є ізо­ля­ція, хо­ча во­ни й ство­рю­ють ви­ди­мість єд­на­н­ня. Лю­дям на­ра­зі зда­є­ться, що це не так, що все нав­па­ки: від­кри­тість сві­ту й мо­жли­вість мит­тє­во ді­ли­ти­ся сво­ї­ми дум­ка­ми, емо­ці­я­ми, фо­то­гра­фі­я­ми да­ють шанс не за­гу­би­ти­ся. Але що актив­ні­ше роз­ви­ва­є­ться ін­тер­нет, то шир­ше роз­ки­дає свої сі­ті са­мо­тність. У цій ску­пій до­ку­мен­таль­ній стрі­чці крик про до­по­мо­гу. То­чні­ше, про са­мо­до­по­мо­гу. Тре­ба якось ви­би­ра­ти­ся із цих сі­тей. Як? По­ки що не­зро­зумі­ло.

До­ся­гне­н­ня ци­ві­лі­за­ції та їхній зво­ро­тний бік уза­га­лі улю­бле­на тема єв­ро­пей­сько­го кі­но остан­нім ча­сом. Де­да­лі ча­сті­ше ре­жи­се­ри зні­ма­ють про по­чу­т­тя-пе­ре­вер­тні, ко­ли зви­чні емо­ції на­бу­ва­ють ін­шо­го сен­су, аб­со­лю­тно від­мін­но­го від за­ду­ма­но­го при­ро­дою. Про це, на­при­клад, один із най­силь­ні­ших філь­мів фе­сти­ва­лю — гре­цько-поль­ська «Жа­лість» Ба­бі­са Ма­крі­ді­са, ство­ре­на за сце­на­рі­єм одно­го із най­успі­шні­ших гре­цьких дра­ма­тур­гів Ефті­ді­са Фі­ліп­поу (з-під йо­го пе­ра ви­йшли сце­на­рії, за яки­ми зні­мав Йор­гос Лан­ті­мос, на сьо­го­дні най­ві­до­мі­ший та най­па­ра­до­ксаль­ні­ший гре­цький ре­жи­сер). Юри­ста се­ре­дніх ро­ків, ге­роя «Жа­ло­сті», спі­тка­ло го­ре: тяж­ко за­хво­рі­ла дру­жи­на, во­на в ко­мі. Чо­ло­вік стає об’єктом спів­чу­т­тя бу­кваль­но всіх: від су­сід­ки, яка що­ран­ку при­но­сить йо­му сві­жо­спе­че­ний пи­ріг, до вла­сни­ка хім­чис­тки, який по­стій­но ро­бить зниж­ки. Але дру­жи­на ди­вом оду­жує — і спів­чу­т­тя до ге­роя зни­кає. Ні пи­ро­га, ні зни­жок — зви­чай­ні сі­рі бу­дні. Ви­яви­ло­ся, що хво­ро­ба близь­кої лю­ди­ни ку­ди менш тра­гі­чна, ніж брак спів­чу­т­тя. Ге­рой на­ма­га­є­ться повернути жа­лість, до якої він звик і без якої вже не уяв­ляє со­бі жи­т­тя, але суспільство не над­то ще­дре на неї. І чо­ло­вік зва­жу­є­ться на чи­сте без­ум­ство в на­дії зно­ву ста­ти об’єктом спів­чу­т­тя.

Гре­цьке кі­но, яке, по­при важ­ке фі­нан­со­ве ста­но­ви­ще, за­раз на під­йо­мі, ціл­ко­ви­то про­ся­кну­те від­чу­т­тям при­че­тно­сті до ел­лін­ської куль­ту­ри, ні­би на­ма­га­є­ться про­кре­сли­ти пря­му спад­ко­ву лі­нію з куль­ту­рою Со­фо­кла та Ев­рі­пі­да. І хо­ча всі зна­ють, що су­ча­сні гре­ки до тих гре­ків сто­сун­ку не ма­ють, тінь дав­ньо­гре­цької тра­ге­дії, що зді­йма­є­ться над су­ча­сним гре­цьким кі­но, все ж та­ки до­дає йо­му ори­гі­наль­но­сті.

Ще один із най­силь­ні­ших філь­мів фе­сти­ва­лю — поль­ська «Ні­на» мо­ло­дої ре­жи­сер­ки Оль­ги Шай­дас — та­кож при­свя­че­ний те­мі са­мо­тно­сті лю­ди­ни й по­шу­кам ви­хо­ду з ла­бі­рин­ту сму­тку. Су­ча­сне жи­т­тя, що по­ро­ди­ло ду­же ба­га­то способів роз’єд­на­н­ня людей, во­дно­час

ви­на­хо­дить і но­ві ме­то­ди вте­чі від ізо­ля­ції. За сю­же­том стрі­чки, Ні­на, вчи­тель­ка фран­цузь­кої мо­ви, якій під со­рок, зне­ві­ри­ла­ся зна­йти су­ро­га­тну ма­тір для сво­єї май­бу­тньої ди­ти­ни. А тут ще й сто­сун­ки з чо­ло­ві­ком за­йшли в глу­хий кут. Аж ра­птом у її жит­ті з’яв­ля­є­ться мо­ло­да без­ша­ба­шна лес­бі­ян­ка Ма­гда. Для дів­чи­ни будь-яке та­бу — пу­стий звук, а ки­пі­н­ня при­стра­стей роз­па­лює все дов­ко­ла неї. І ви­яв­ля­є­ться, що жи­т­тя на­ба­га­то про­сті­ше та яскра­ві­ше, ніж зда­ва­ло­ся. Що ви­хід із глу­хо­го ку­та зав­жди є, тре­ба ли­шень не бо­я­ти­ся йо­го по­ба­чи­ти, ски­ну­ти з очей зви­чні шо­ри й пі­ти на­зу­стріч сво­їм ба­жа­н­ням. Утім, си­ту­а­ція в Польщі ни­ні та­ка, що ще тро­хи — і по­ді­бні філь­ми ви­яв­ля­ться під за­бо­ро­ною, зва­жа­ю­чи на пра­гне­н­ня поль­ської вла­ди та­бу­ю­ва­ти віль­ну дум­ку. На­при­клад, від­ни­ні під стра­хом кри­мі­наль­но­го пе­ре­слі­ду­ва­н­ня за­бо­ро­не­но зга­ду­ва­ти про ви­ну Польщі в Го­лок ості. Як зна­ти, чи не ля­же тема одно­ста­те­вої лю­бо­ві «на по­ли­цю», де збе­рі­га­є­ться кра­мо­ла?

Про це, зокре­ма, но­ва ро­бо­та че­сько­го кла­си­ка сюр­ре­а­лі­зму Яна Шван­кмайє­ра, остан­ньо­го з пле­я­ди ви­да­тних че­хів-ре­жи­се­рів. Вір­ний ка­фкі­а­нець по ду­ху й за сти­лем, 83-рі­чний Шван­кмайєр пред­ста­вив у Рот­тер­да­мі до­ку­мен­таль­но-ані­ма­цій­но-ігро­ву стрі­чку про те, як лю­би­тель­ський те­атр ста­вить п’єсу бра­тів Ча­пе­ків «З жи­т­тя ко­мах», яка бу­ла на­пи­са­на в 1922-му та яка здійня­ла хви­лю обу­ре­н­ня. Ка­рел і Йо­зеф Ча­пе­ки при­ду­ма­ли жорс­тку са­ти­ру на все люд­ське плем’я, упо­ді­бнив­ши йо­го до ко­мах і «на­го­ро­див­ши» всі­ма грі­ха­ми. Рий­ка, Ли­чин­ка, Ля­ле­чка, Па­ра­зит по­сту­по­во так за­во­ло­ді­ва­ють сві­до­мі­стю акто­рів, які їх гра­ють, що в якийсь мо­мент важ­ко зро­зу­мі­ти, чи це лю­ди зо­бра­жа­ють ко­мах, чи нав­па­ки. На­пи­са­на май­же 100 ро­ків то­му, п’єса не те що не втра­ти­ла сво­єї акту­аль­но­сті, а, нав­па­ки, ста­ла ще зло­бо­ден­ні­шою.

Пі­сля не­три­ва­лої втра­ти сві­то­вим кі­не­ма­то­гра­фом ін­те­ре­су до акту­аль­них про­блем зно­ву на­ста­ла ера під­ви­ще­ної ува­ги до го­стрих, акту­аль­них тем. Ре­жи­се­рів де­да­лі біль­ше хви­лює не­за­хи­ще­ність лю­ди­ни від дер­жав­ної ма­ши­ни. Па­ле­стин­ський «До­нос на Са­ру і Се­лі­ма» Муйа­да Алайа­на, один із най­яскра­ві­ших філь­мів цьо­го­рі­чно­го Рот­тер­да­ма, осе­ляє ге­ро­їв у див­ної кра­си Єру­са­ли­мі, та­ко­му мир­но­му і бла­го­сно­му, що зда­є­ться, ні­би він зі­йшов із кар­тин­ки в ди­тя­чій книж­ці. На тлі ці­єї кра­си спа­ла­хує лю­бов між ізра­їль­тян­кою Са­рою та па­ле­стин­цем Се­лі­мом. Чо­ло­вік Са­ри — ши­шка в ізра­їль­ській ар­мії, і Се­лі­ма мит­тє­во приймають за роз­ві­дни­ка-те­ро­ри­ста, який про­брав­ся в ліж­ко Са­ри, щоб ді­зна­ти­ся від неї дер­жав­ні та­єм­ни­ці. Десь там, за го­ри­зон­том, па­ла­хко­тить ві­чний араб­сько-ізра­їль­ський кон­флікт, і йо­го спа­ла­хи за­барв­лю­ють не­спо­ді­ва­ну лю­бов у тра­гі­чні ко­льо­ри. Війна про­ни­кла не тіль­ки в до­мів­ки людей — во­на про­ни­кла в са­мі сер­ця, у най­по­та­єм­ні­ші ку­то­чки ду­ші, де згі­дно з Бо­жим за­ми­слом не по­вин­но бу­ти мі­сця не­на­ви­сті та пі­до­зрі. Істо­рія Ро­мео та Джу­льєт­ти ві­чна, мі­ня­ю­ться ли­ше ан­ту­раж та ін­то­на­ція. Мон­тек­кі й Ка­пу­лет­ті біль­ше не но­сять пи­шних бе­ре­тів, во­ни одя­гне­ні у вій­сько­ву фор­му й пиль­но сте­жать за ру­ха­ми під­до­слі­дних душ. А бра­зиль­ська «Спе­ка» Ма­рі­ни Ме­лі­ан­де вза­га­лі на­да­ла істо­рії важ­ких від­но­син лю­ди­ни і дер­жа­ви фор­ми каз­ки-го­ро­ру. Вла­да Ріо-де-жа­ней­ро пе­ред Олім­пі­а­дою ви­рі­шує пе­ре­бу­ду­ва­ти мі­сто, ви­гнав­ши зі сво­їх до­мі­вок ве­ли­че­зну кіль­кість мі­стян. Мо­ло­да жін­ка Ана стає іні­ці­а­то­ром про­те­сту ме­шкан­ців бу­дин­ку, над яким на­ви­сла за­гро­за зне­се­н­ня. У якийсь мо­мент на ті­лі жін­ки з’яв­ля­є­ться не­зро­зумі­лий ви­сип. З ча­сом він пе­ре­ро­стає у ви­раз­ки, а по­тім уза­га­лі роз’їдає мо­ло­де ті­ло, пе­ре­тво­рю­ю­чи йо­го на пил. Ге­ро­ї­ня про­гра­ла в бо­роть­бі, як про­грає ко­жен, хто став на шля­ху без­жаль­ної ма­ши­ни під на­звою дер­жа­ва.

Укра­ї­ну цьо­го ро­ку в Рот­тер­да­мі пред­ста­ви­ли два ко­ро­тко­ме­тра­жні філь­ми: «Лє­ні­но­пад» Ан­ни Єр­мо­ла­є­вої (зня­тий спіль­но з Ав­стрі­єю) та «Ма­ску­ва­н­ня» То­бі­а­са Зі­є­ло­ні (ре­зуль­тат ко-

про­ду­кції з Ні­меч­чи­ною). Оби­дві стрі­чки теж так чи так при­свя­че­ні від­но­си­нам лю­ди­ни та дер­жа­ви й зня­ті по га­ря­чих слі­дах не­що­дав­ніх по­дій в Укра­ї­ні. Май­дан і йо­го подаль­ше жи­т­тя — ця тема по­ки що хви­лює укра­їн­ських ху­до­жни­ків най­біль­ше. І хви­лю­ва­ти­ме ще дов­го. «Лє­ні­но­пад» — 22-хви­лин­на стрі­чка про де­ко­му­ні­за­цію, що бе­ре по­ча­ток із лі­кві­да­ції пам’ятни­ків Лє­ні­но­ві. Один за одним па­да­ють на зем­лю кам’яні бов­ва­ни, що про­сто­я­ли май­же все ХХ сто­лі­т­тя й пер­ші пів­то­ра де­ся­ти­лі­т­тя XXI. Зні­маль­на гру­па їде з мі­ста в мі­сто, філь­му­ю­чи по­ва­ле­н­ня пам’ятни­ків і роз­пи­ту­ю­чи ме­шкан­ців про їхнє став­ле­н­ня до лє­ні­но­па­ду. 22 хви­ли­ни — і яскра­вий зріз су­ча­сно­го укра­їн­сько­го су­спіль­ства, весь спектр ду­мок — від бай­ду­жо­го («Ко­му він тут за­ва­жав?!») до ра­ди­каль­но­го («Зло­чин­ний ви­ро­док має бу­ти зне­се­ний!»). 9-хви­лин­на стрі­чка «Ма­ску­ва­н­ня» — ані­ма­цій­ний пер­фор­манс, ви­ко­на­ний ма­ска­ми під час Май­да­ну. Ав­то­ри про­во­дять емо­ціо­наль­ну па­ра­лель між га­ря­чко­вим тан­цем ма­сок і ті­єю не­про­стою си­ту­а­ці­єю, у якій жи­ве Укра­ї­на.

Ма­буть, має ще ми­ну­ти час, щоб укра­їн­ське кі­но бра­ло участь у та­ких ве­ли­ких фе­сти­ва­лях, як Рот­тер­дам­ський, на­рів­ні з ма­сти­ти­ми кі­но­дер­жа­ва­ми. До­свід по­ка­зує, що ча­сом у лі­де­ри світового кінопроцесу вибиваються кра­ї­ни, які ще не­дав­но ні­хто не міг і запідозрити в кінематографічній потузі: Іран, Ру­му­нія, Ту­реч­чи­на, Гре­ція, Іслан­дія. Все у сві­ті змінюється ду­же швид­ко, осо­бли­во те­пер, в епоху небувалих техногенних метаморфоз. Зві­сно, по­трі­бні гро­ші, си­ли, ка­дри, мир у кра­ї­ні. Але якщо є хо­ро­ший «анам­нез» та вмі­н­ня бу­ду­ва­ти емо­ціо­наль­ні па­ра­ле­лі, все ра­но чи пі­зно ста­не­ться.

ДО­СВІД ПО­КА­ЗУЄ, ЩО ЧА­СОМ У ЛІ­ДЕ­РИ СВІТОВОГО КІНОПРОЦЕСУ ВИБИВАЮТЬСЯ КРА­Ї­НИ, ЯКІ ЩЕ НЕ­ДАВ­НО НІ­ХТО НЕ МІГ І ЗАПІДОЗРИТИ В КІНЕМАТОГРАФІЧНІЙ ПОТУЗІ. ВСЕ У СВІ­ТІ ЗМІНЮЄТЬСЯ ДУ­ЖЕ ШВИД­КО, ОСО­БЛИ­ВО ТЕ­ПЕР, В ЕПОХУ НЕБУВАЛИХ ТЕХНОГЕННИХ МЕТАМОРФОЗ

«Жа­лість» Ба­бі­са Ма­крі­ді­са. Гре­цьке кі­но, яке, по­при важ­ке фі­нан­со­ве ста­но­ви­ще, за­раз на під­йо­мі, ціл­ко­ви­то про­ся­кну­те від­чу­т­тям при­че­тно­сті до ел­лін­ської куль­ту­ри

Фільм- опи­ту­ва­н­ня. 22-хви­лин­на стрі­чка Ан­ни Єр­мо­ла­є­вої є своє­рі­дною хро­ні­кою лє­ні­но­па­ду

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.