Та­рас Біл­ка про па­ра­до­кси То­кма­ка

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Та­рас Біл­ка, То­кмак

ВЕ­ЛИ­КА МЕТАФОРА — ТРИЗУБ ІЗ КРИ­МУ В ОФІ­ЦІЙ­НО ДЕПРЕСИВНОМУ МІ­СТІ УКРА­Ї­НИ, ДЕ БІЛЬ­ША ЧА­СТИ­НА НА­СЕ­ЛЕ­Н­НЯ НЕ МАЄ ПРО­УКРА­ЇН­СЬКИХ ПО­ГЛЯ­ДІВ, А МІСЬКИЙ ГО­ЛО­ВА БУВ У ПРИЯТЕЛЬСЬКИХ СТОСУНКАХ ІЗ СИНОМ КОЛИШНЬОГО БІГЛОГО ГЕН­ПРО­КУ­РО­РА АРТЕМОМ ПШОНКОЮ

Во­се­ни 2017 ро­ку уряд ви­зна­чив сім міст Укра­ї­ни, які, на йо­го дум­ку, є де­пре­сив­ни­ми. За ло­гі­кою за­ду­му, де­пре­сив­ні мі­ста ма­ли б за по­го­дже­н­ням із мі­сце­ви­ми ра­да­ми офі­цій­но ви­зна­ти, що во­ни є де­пре­сив­ни­ми, за що одер­жа­ли б до­да­тко­ві ко­шти на по­до­ла­н­ня си­ту­а­ції. Однак шість із се­ми від­мо­ви­ли­ся від ста­ту­су й ли­ше То­кмак по­го­див­ся.

То­ді, на­при­кін­ці ро­ку, із цьо­го і жар­ту­ва­ли, і ке­пку­ва­ли, але мі­сце­ві ме­шкан­ці за­ува­жи­ли, що та­кий ста­тус не «для пор­жать» (хо­ча чо­го прав­ди та­ї­ти: кіль­кість ме­мів про це мі­сто про­сто за­пов­ни­ла то­ді ін­тер­нет), а щоб та­ки щось зро­би­ти. Зре­штою, у За­по­різь­кій обл­держ­адмі­ні­стра­ції за­зна­чи­ли, що То­кма­ку бу­де ви­ді­ле­но 2 млн грн, щоб по­до­ла­ти де­пре­сив­ність. І от уже кіль­ка мі­ся­ців То­кмак офі­цій­но де­пре­сив­ний, а са­ме то­му я ви­че­кав мо­мент і по­їхав по­ди­ви­ти­ся... Ні, не на треш мі­сце­во­го роз­ли­ву (хо­ча на це теж), а на те, як по­чу­ва­ю­ться там­те­шні во­лон­те­ри (які досі одні з най­актив­ні­ших у всій обла­сті) і спіл­ка ве­те­ра­нів АТО (а про неї на­віть ле­ген­ди ши­ря­ться, аж та­ка во­на актив­на). За­бі­га­ю­чи на­пе­ред, ска­жу, що по­спіл­ку­ва­ти­ся ме­ні вда­ло­ся і з одни­ми, і з ін­ши­ми. Єди­ні, хто від­мо­вив­ся це ро­би­ти, — мі­сце­ва вла­да. У роз­пал ро­бо­чо­го дня мі­сько­го го­ло­ви на мі­сці не бу­ло, як і всіх (тоб­то аб­со­лю­тно всіх) за­сту­пни­ків. Обі­ця­ли по те­ле­фо­ну по­спіл­ку­ва­ти­ся пі­зні­ше, але, во­че­видь, пе­ре­ду­ма­ли. Для ви­зна­че­н­ня міст із ді­а­гно­зом «де­пре­сія» бра­ло­ся два по­ка­зни­ки: зар­пла­ти й без­ро­бі­т­тя. Що­до дру­го­го, то він ся­гає тут, у То­кма­ку, 50%.

— Ну о’кей, — ка­жу я мі­сце­во­му во­лон­те­ро­ві. — Одна по­ло­ви­на не пра­цює. А та, ко­тра має ро­бо­ту, де пра­це­вла­што­ва­на? — Та як де? — щи­ро ди­ву­є­ться во­лон­тер ор­га­ні­за­ції «Тав­рій­ський обоз» Ми­ко­ла Чу­чко, який ме­шкає в То­кма­ку з 1987 ро­ку. — Є там якісь дрі­бні фір­ми, під­при­єм­ства, але ро­бо­то­дав­ця­ми їх не на­звеш. А пе­ре­ва­жно... Центр наш ба­чив? Скіль­ки ма­га­зи­нів, ба­чив? І людей пов­но. Ото так і жи­ве­мо: один в одно­го ку­пу­є­мо, один одно­му про­да­є­мо.

Айн Ренд у сво­їх тво­рах тіль­ки про це й мрі­я­ла: щось на кшталт за­кри­то­го ци­клу еко­но­мі­ки в су­спіль­стві. Да­лі на­ре­шті ді­ста­ю­ся до цен­тру мі­ста. Слід за­ува­жи­ти: пер­ше, що впа­дає в око там, — це ком­па­нія з на­да­н­ня ри­ту­аль­них по­слуг. «О’кей, — ду­маю. — Але сьо­го­дні, спо­ді­ва­ю­ся, ці по­слу­ги ме­ні не зна­до­бля­ться». Вже за кіль­ка­сот ме­трів сто­їть ка­фе, де ча­сто обі­да­ють і вій­сько­ві, і во­лон­те­ри. На ньо­му мі­сти­ться ве­ли­кий тризуб. Я не міг не по­мі­ти­ти, що він ну ду­же ве­ли­кий і не зов­сім впи­су­є­ться в ком­плекс, тоб­то та­кий, ні­би йо­го звід­кись по­зи­чи­ли. Істо­рія, яку я по­чув про той тризуб, ме­не не про­сто зди­ву­ва­ла, а на­віть шо­ку­ва­ла. То­чні­ше, ме­не збен­те­жи­ло те, що ці­єї без­пе­ре­чно ва­жли­вої бу­валь­щи­ни я не чув ра­ні­ше й на­віть не зна­йшов, щоб про це хтось десь ко­лись пи­сав.

Ко­ли в Се­ва­сто­по­лі оку­пан­ти за­хо­плю­ва­ли адмі­ні­стра­тив­ні бу­дів­лі, пе­ре­д­усім з офі­цій­них дер­жав­них уста­нов ски­да­ли укра­їн­ські пра­по­ри й дер­жав­ну сим­во­лі­ку, цей тризуб так са­мо був ски­ну­тий. Про­те якийсь да­ле­ко­бій­ник (то був один з остан­ніх йо­го рей­сів до вже оку­по­ва­но­го Кри­му) пі­ді­брав герб Укра­ї­ни, схо­вав у сво­є­му фур­го­ні й ви­віз у То­кмак.

Ве­ли­ка метафора — тризуб із Кри­му в офі­цій­но депресивному мі­сті Укра­ї­ни, де біль­ша ча­сти­на на­се­ле­н­ня не має про­укра­їн­ських по­гля­дів, а міський го­ло­ва Ко­те­лев­ський дов­гий час був у приятельських стосунках із сином колишнього біглого ген­про­ку­ро­ра (яко­го ого­ло­ше­но в роз­шук СБУ у 2015-му) Артемом Пшонкою. Ба­ло­ту­вав­ся сво­го ча­су в нар­де­пи він са­ме від ці­єї території. Це так, між ін­шим. Нав­про­ти мі­ської ра­ди ба­чу по­ста­мент, на яко­му ко­лись сто­яв пам’ятник Лє­ні­ну. Те­пер там ви­со­чать ве­ли­кий тризуб і два пра­по­ри: си­ньо-жов­тий і чер­во­но-чор­ний. Тризуб, хоч як див­но, теж сю­ди по­ста­ви­ли во­лон­те­ри.

— Ми ж мі­ській вла­ді як кіс­тка по­пе­рек гор­ла, — роз­ка­зує ме­ні го­ло­ва ра­йон­ної ор­га­ні­за­ції ве­те­ра­нів АТО Ген­на­дій Ба­здирь (він ще у 2014 ро­ці пі­шов до­бро­воль­цем у 37-й ба­таль­йон). — Зна­є­те, є тут у нас па­трі­о­ти, але їх не­до­ста­тньо. Від­чу­ва­ю­чи це, кіль­кі­сну скла­до­ву ком­пен­су­є­мо які­сною. На­ма­га­є­мо­ся ти­сну­ти на мі­сце­ву вла­ду, кон­тро­лю­ва­ти її. Че­рез що іно­ді під­да­є­мо­ся на­віть кри­мі­наль­ним пе­ре­слі­ду­ва­н­ням. А все то­му, що нас не чу­ють, ко­ли ми на­ма­га­є­мо­ся до­не­сти ін­фор­ма­цію про ко­ру­пцію, у мі­сце­вій вла­ді. Бо­я­ти­ся нам тут не­ма вже чо­го. Ви в мі­ськра­ді от спи­тай­те, як во­ни спів­пра­цю­ють з атов­ця­ми, — усмі­ха­є­ться Ген­на­дій.

Ага, ду­маю, я спи­тав би, як­би бу­ло в ко­го. Тим ча­сом, пі­ді­йма­ю­чи ква­дро­ко­птер над одним із най­ста­рі­ших під­при­ємств Укра­ї­ни, на яко­му сво­го ча­су ви­го­тов­ля­ло­ся по­над 90 рі­зно­ви­дів ди­зель­них дви­гу­нів, я ба­чу те­ри­то­рію, зруй­но­ва­ну вщент. Ду­маю со­бі: «І про Крим укра­їн­ський пам’ята­ють, і актив­ність не­аби­яку про­яв­ля­ють мі­сце­ві па­трі­о­ти, але го­лов­на на­кле­є­на на стов­пах ре­кла­ма про­по­нує ро­бо­ту в Польщі. Вхо­ду до мі­сце­во­го па­ла­цу куль­ту­ри я так і не зна­йшов, із чо­ти­рьох мі­сце­вих цер­ков три кон­фе­сії Мо­сков­сько­го па­трі­ар­ха­ту. І як так ста­ло­ся, що мі­сто, яке ко­лись про­цві­та­ло, за­гни­ває?».

А до ре­аль­но­сті ме­не по­вер­тає во­лон­тер, який сто­їть по­ряд. Увесь мій шлях він су­про­во­джу­вав на­шу зні­маль­ну гру­пу, бо пе­рі­о­ди­чно ми ба­чи­ли мо­ло­ди­ків, які за на­ми хо­ди­ли на від­ста­ні 40–50 ме­трів і по­стій­но ко­мусь від­дзво­ню­ва­ли­ся.

— Ба­чиш, Та­ра­се, — ка­же ме­ні Ми­ко­ла, — во­ни ж до­но­сять, де ви бу­ли, що зні­ма­ли. Чо­му То­кмак та­кий, яким він за­раз є? Ко­ру­пція. Го­лов­на про­бле­ма — ко­ру­пція. І от ви­ді­лять ці ко­шти на по­до­ла­н­ня де­пре­сії, але отри­ма­ють їх не то­кма­ча­ни, а ті, хто роз­кра­дає мі­сто до сьо­го­дні. Да­лі ми пря­му­є­мо до су­сі­дньо­го се­ла на зу­стріч із єди­ним у За­по­різь­кій обла­сті ве­те­ра­ном УПА, а я всю до­ро­гу ду­маю, що ці па­трі­о­ти й во­лон­те­ри чи не єди­ні, зав­дя­ки ко­му я зміг по­ба­чи­ти сьо­го­дні в хо­ло­дно­му То­кма­ку хоч іскор­ку укра­їн­сько­го те­пла.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.