При­ре­че­ні на ав­то­ке­фа­лію На­скіль­ки Укра­ї­на на­бли­зи­ла­ся до ство­ре­н­ня по­мі­сної пра­во­слав­ної цер­кви

На­скіль­ки Укра­ї­на на­бли­зи­ла­ся до ство­ре­н­ня по­мі­сної пра­во­слав­ної цер­кви

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Юрій До­ро­шен­ко

Пів­ро­ку то­му біль­шість укра­їн­ців не зна­ли, що та­ке то­мос і як пра­виль­но це сло­во пи­ше­ться. Ни­ні си­ту­а­ція різ­ко змі­ни­ла­ся. Зма­га­н­ня за цей до­ку­мент, що має за­фі­ксу­ва­ти ав­то­ке­фа­лію Укра­їн­ської пра­во­слав­ної цер­кви, на­бу­ли ха­ра­кте­ру за­галь­но­су­спіль­ної акції. Кон­фе­сій­ні ви­бо­рю­ва­н­ня ста­ту­сно­го до­ку­мен­та, ди­пло­ма­ти­чна ді­яль­ність дер­жа­ви, зна­чно по­си­лю­ю­ться гро­мад­ським ди­скур­сом. І ми те­пер ма­є­мо всі під­ста­ви вва­жа­ти, що Укра­ї­на в не­да­ле­ко­му май­бу­тньо­му мо­же отри­ма­ти вла­сну по­мі­сну пра­во­слав­ну цер­кву, ви­зна­ну сві­том.

На­га­да­є­мо, що гре­цьке сло­во «ав­то­ке­фа­лія» скла­да­є­ться з двох ча­стин «сам» і «го­ло­ва» й озна­чає не­за­ле­жна, са­мов­ря­дна. Ро­ди­на пра­во­слав­них цер­ков якраз і скла­да­є­ться з ав­то­ке­фаль­них цер­ков, де «пер­шим се­ред рів­них» є Кон­стан­ти­но­поль­ський па­трі­ар­хат. Цим во­на й від­рі­зня­є­ться від Ри­мо-ка­то­ли­цької цер­кви з іє­рар­хі­єю та чі­ткою вер­ти­ка­л­лю. Спе­ці­аль­них пра­во­вих норм і ви­пи­са­ної про­це­ду­ри для за­сну­ва­н­ня ав­то­ке­фаль­них цер­ков не існує, то­му й ви­ни­ка­ють по­стій­ні су­пе­ре­чки з цьо­го при­во­ду.

За­галь­но­ви­зна­но, що для по­ста­н­ня ав­то­ке­фаль­ної цер­кви по­трі­бні кіль­ка фа­кто­рів: існу­ва­н­ня не­за­ле­жної дер­жа­ви, цер­ков­ної пра­во­слав­ної стру­кту­ри та ба­жа­н­ня світ­ської вла­ди і на­ро­ду. У си­ву дав­ни­ну па­трі­ар­ха­ти за­сно­ву­ва­ли осо­би­сто свя­ті апо­сто­ли, які про­по­від­у­ва­ли сло­во Бо­же. Бо­го­сло­ви ствер­джу­ють, що по­ява но­вих ав­то­ке­фаль­них пра­во­слав­них цер­ков ґрун­ту­є­ться, зокре­ма, на 34-му Апо­столь­сько­му пра­ви­лі, яке го­во­рить: «Єпи­ско­пам ко­жно­го на­ро­ду на­ле­жить зна­ти пер­шо­го між ни­ми і ви­зна­ва­ти йо­го за го­ло­ву».

НЕВМИРУЩИЙ ДУХ КИЄВОЦЕНТРИЗМУ

Ще в пер­ші ві­ки прийня­т­тя хри­сти­ян­ства на Ру­сі-укра­ї­ні за­фі­ксо­ва­ні тен­ден­ції на окре­мі­шність цер­ков­но­го ор­га­ні­зму та обря­до­во­го жи­т­тя. Вже за кня­зя Яро­сла­ва Му­дро­го 1051 ро­ку бу­ло обра­но на ми­тро­по­ли­чу ка­фе­дру ру­си­ча Іла­ріо­на, що на той час ста­ло яскра­вою де­мон­стра­цію не­за­ле­жно­сті ки­їв­ської цер­кви.

Су­то но­мі­наль­на під­по­ряд­ко­ва­ність до 1686 ро­ку Ки­їв­ської ми­тро­по­лії Кон­стан­ти­но­поль­сько­му па­трі­ар­ха­то­ві за­без­пе­чу­ва­ла са­мо­стій­ний роз­ви­ток на­шої цер­кви, а ко­за­цтво ста­ло опо­рою та ба­зою для її роз­вою. По су­ті, як ствер­джує чи­ма­ло до­слі­дни­ків, Ки­їв­ська ми­тро­по­лія на той час бу­ла май­же ав­то­ке­фаль­ною за сво­їм ста­ту­сом. То­му не ви­пад­ко­во існу­вав про­ект ки­їв­сько­го ми­тро­по­ли­та Пе­тра Мо­ги­ли про вже юри­ди­чне укон­сти­ту­ці­ю­ва­н­ня Ки­їв­ської ми­тро­по­лії в па­трі­ар­хат.

Про­бле­ми по­ча­ли­ся з не­за­кон­но­го під­по­ряд­ку­ва­н­ня укра­їн­ської цер­кви Мо­сков­сько­му па­трі­ар­ха­ту (во­но бу­ло на­слід­ком при­єд­на­н­ня укра­їн­ських зе­мель до Мо­скви і втра­ти дер­жав­ної не­за­ле­жно­сті), бо це з огля­ду на тра­ди­цій­не одер­жав­ле­н­ня цер­кви на Мо­сков­щи­ні пе­ред­ба­ча­ло пов­не під­ко­ре­н­ня всьо­го ре­лі­гій­но­го жи­т­тя укра­їн­ців, тя­гло за со­бою йо­го уні­фі­ка­цію та ви­ко­рі­не­н­ня будь-яких на­ціо­наль­них від­мін­но­стей. За та­ких умов зро­зумі­ло, що з ко­жною хви­лею укра­їн­ських на­ціо­наль­но-ви­зволь­них зма­гань, акту­а­лі­зу­ва­ло­ся пи­та­н­ня ви­бо­рю­ва­н­ня ав­то­ке­фа­лії. Так бу­ло у 1917–1920 ро­ках, по­ді­бні про­це­си ми спо­сте­рі­га­є­мо і з про­го­ло­ше­н­ням не­за­ле­жно­сті Укра­ї­ни 1991-го.

УКРА­ЇН­СЬКІ ПРЕЗИДЕНТИ ТА АВ­ТО­КЕ­ФА­ЛІЯ: В ОБХІД І НАВПРОШКИ

Усі без ви­ня­тку укра­їн­ські президенти про­йшли іспит те­мою ав­то­ке­фа­лії. Так, пер­ший гла­ва на­шої дер­жа­ви Ле­о­нід Крав­чук де­мон­стру­вав за­галь­ну під­трим­ку уса­мо­стій­не­н­ня Укра­їн­ської пра­во­слав­ної цер­кви, але че­рез ха­ра­ктер­ну обе­ре­жність і не­рі­шу­чість, по­кла­да­н­ня на про­ро­сій­ських до­ра­дни­ків при­пу­стив­ся низ­ки по­ми­лок. Най­біль­шою з них ста­ло те що під час йо­го прав­лі­н­ня в Хар­ко­ві за вка­зів­кою Мо­скви та під ке­рів­ни­цтвом її спец­служб 1992 ро­ку від­був­ся Хар­ків­ський со­бор, на яко­му на по­ру­ше­н­ня ка­но­ні­чно­го пра­ва та ста­ту­ту УПЦ на мі­сце пред­сто­я­те­ля ми­тро­по­ли­та Фі­ла­ре­та Де­ни­сен­ка був обра­ний ми­тро­по­лит Во­ло­ди­мир Са­бо­дан. Де­я­кі екс­пер­ти про­ви­ну за це по­кла­да­ють на то­ді­шньо­го го­ло­ву Слу­жби без­пе­ки Укра­ї­ни Єв­ге­на Мар­чу­ка. Хай там як, а той со­бор за­по­ча­тку­вав ни­ні­шній роз­кол укра­їн­сько­го пра­во­слав’я.

Як не раз пі­зні­ше зга­ду­вав уже Па­трі­арх Фі­ла­рет: «Як­би не ста­ло­ся то­го роз­ко­лу, Укра­їн­ська пра­во­слав­на цер­ква бу­ла б єди­на, ми змо­гли б до­ти­сну­ти Мо­скву та до­би­ти­ся від неї ав­то­ке­фа­лії». І це ціл­ком імо­вір­но, адже са­ме вла­ди­ка Фі­ла­рет 1991 ро­ку в Ки­є­во-пе­чер­ській лав­рі зі­брав по­мі­сний со­бор Укра­їн­ської пра­во­слав­ної цер­кви, де бу­ло прийня­те звер­не­н­ня до то­ді­шньо­го Па­трі­ар­ха Мо­сков­сько­го і всі­єї Ру­сі Але­ксія ІІ з про­ха­н­ням на­да­ти ав­то­ке­фа­лію УПЦ. До ре­чі, то­ді звер­не­н­ня під­пи­са­ли май­же всі єпис­ко­пи УПЦ вклю­чно з те­пе­рі­шнім пред­сто­я­те­лем УПЦ МП ми­тро­по­ли­том Ону­фрі­єм (Бе­ре­зов­ським). «Уча­сни­ки Со­бо­ру, що пред­став­ля­ють увесь укра­їн­ський єпис­ко­пат, клір, ми­рян, мо­на­сти­рі та ду­хов­ні на­вчаль­ні за­кла­ди, одно­го­ло­сно по­ста­но­ви­ли звер­ну­ти­ся до Ва­шої Свя­то­сті та єпис­ко­па­ту Ру­ської пра­во­слав­ної цер­кви з про­ха­н­ням да­ру­ва­ти Укра­їн­ській пра­во­слав­ній цер­кві пов­ну ка­но­ні­чну са­мо­стій­ність, тоб­то ав­то­ке­фа­лію, спри­я­ти ви­знан­ню Укра­їн­ської пра­во­слав­ної цер­кви всі­ма по­мі­сни­ми цер­ква­ми як рів­но­прав­ної цер­кви-се­стри в сім’ї пра­во­слав­них цер­ков та спри­я­ти уста­нов­лен­ню схі­дни­ми па­трі­ар­ха­ми та гла­ва­ми ін­ших по­мі­сних цер­ков Ки­їв­сько­го па­трі­ар­ха­ту», — го­во­ри­ло­ся у звер­нен­ні. На той час бу­ло ро­ман­ти­чне спо­ді­ва­н­ня, що ко­ли Мо­сква хоч і зі скре­го­том зу­бів, але по­го­ди­ла­ся на дер­жав­ну не­за­ле­жність Укра­ї­ни, то, мо­же, пі­де на її цер­ков­ну окре­мі­шність. Не ста­ло­ся.

Мо­жли­во, ко­мусь зда­ва­ти­ме­ться див­ним, але укра­їн­ці з 1992 ро­ку вже ма­ли і ма­ють свою ка­но­ні­чну та по­мі­сну цер­кву. Від­по­від­но до чи­слен­них со­ціо­ло­гі­чних опи­ту­вань це Укра­їн­ська пра­во­слав­на цер­ква Ки­їв­сько­го па­трі­ар­ха­ту. До неї на­ле­жить най­біль­ше пра­во­слав­них ві­рян. На­при­клад, згі­дно з ре­зуль­та­та­ми до­слі­дже­н­ня Цен­тру Ра­зум­ко­ва (про­во­ди­ло­ся 23–28 бе­ре­зня 2018 ро­ку) 28,7% опи­та­них по всій кра­ї­ні вва­жа­ють се­бе вір­ни­ми УПЦ КП і ли­ше 12,8% — УПЦ МП. І ця тен­ден­ція в бік зро­ста­н­ня сим­па­тій КП про­тя­гом де­ся­ти­річ збе­рі­га­є­ться.

УПЦ КП пов­ні­стю не­за­ле­жна від будь-яких чу­жо­зем­них цен­трів, має вла­сну стру­кту­ру, обра­но­го Па­трі­ар­ха (пер­шим був Мсти­слав (Скри­пник), дру­гим Во­ло­ди­мир (Ро­ма­нюк), а ни­ні Па­трі­ар­хом є Фі­ла­рет (Де­ни­сен­ко)), єпис­ко­пат, ду­хів­ни­цтво, мо­на­сти­рі, ви­щі ду­хов­ні на­вчаль­ні за­кла­ди, ке­ру­є­ться рі­ше­н­ня си­но­дів, ар­хі­єрей­ських і по­мі­сних со­бо­рів. Ця цер­ква є ка­но­ні­чною, бо не по­ру­шує жо­дних ка­но­нів і пра­вил, ке­ру­є­ться Свя­тим Пи­сьмом, Свя­тим Пе­ре­да­н­ням, до­гма­та­ми. Ну хі­ба що рі­зни­ця у ви­ко­ри­стан­ні під час бо­го­слу­жінь укра­їн­ської мо­ви, яка на­по­ле­гли­во не ві­та­є­ться в УПЦ МП і вва­жа­є­ться не­до­стой­ною для роз­мо­ви з Бо­гом.

У чо­му ж то­ді пи­та­н­ня та чо­го ми до­ма­га­є­мо­ся? На­да­н­ня то­мо­су про ав­то­ке­фа­лію Укра­їн­ській пра­во­слав­ній цер­кві до­по­мо­же об’єд­нан­ню всьо­го укра­їн­сько­го пра­во­слав’я та вве­де в ро­ди­ну пра­во­слав­них цер­ков, дасть мо­жли­вість спіл­ку­ва­ти­ся та спів­слу­жи­ти з усі­ма пра­во­слав­ни­ми у сві­ті.

ГЕТЬ ВІД МО­СКВИ ТА ПІД ЇЇ ОМОФОРОМ

Ле­о­нід Ку­чма при­йшов у крі­сло пре­зи­ден­та Укра­ї­ни з чі­ткою орі­єн­та­цію на під­трим­ку Ро­сії та від­по­від­но від са­мо­го по­ча­тку ба­чив сво­їм пар­тне­ром у ре­лі­гій­ній сфе­рі УПЦ МП, що зре­штою при­зве­ло до тра­ге­дії — по­би­т­тя похо­рон­ної про­це­сії Па­трі­ар­ха Во­ло­ди­ми­ра (Ро­ма­ню­ка) на Со­фій­ській пло­щі в Ки­є­ві 1995 ро­ку. Ця про­во­ка­ція про­ти похо­ро­ну дру­го­го Па­трі­ар­ха УПЦ КП (який був ще й ві­до­мим ба­га­то­рі­чним в’язнем сум­лі­н­ня ра­дян­сько­го ре­жи­му) ви­кли­ка­ла ве­ли­ке обу­ре­н­ня в Укра­ї­ні та за її ме­жа­ми, згур­ту­ва­ла дов­ко­ла УПЦ КП ши­ро­кі вер­стви укра­їн­ської ін­те­лі­ген­ції та зре­штою зму­си­ла вла­ду ста­ви­ти­ся не­упе­ре­дже­но до Ки­їв­сько­го па­трі­ар­ха­ту. Вже ближ­че до на­сту­пно­го пре­зи­дент­сько­го тер­мі­ну Ле­о­нід Ку­чма по­чав ро­зу­мі­ти дер­жа­во­твор­чу роль ав­то­ке­фаль­ної цер­кви в жит­ті дер­жа­ви. По­над те, у сво­їх пу­блі­чних ви­сту­пах він став го­во­ри­ти про ва­жли­вість утво­ре­н­ня єди­ної по­мі­сної Укра­їн­ської пра­во­слав­ної цер­кви.

Роз­по­від­а­ють, що осо­би­сто­му усві­дом­лен­ню Ку­чмою по­тре­би в цьо­му по­с­при­я­ли по­їзд­ка на Свя­ту Зем­лю та участь у свя­тку­ван­ні 2000-річ­чя Рі­здва Хри­сто­во­го. Там гла­ви тра­ди­цій­них пра­во­слав­них дер­жав сто­я­ли по­руч із пред­сто­я­те­ля­ми сво­їх цер­ков, а ке­рів­ник УПЦ МП ми­тро­по­лит Во­ло­ди­мир зму­ше­ний бу­ти не бі­ля пре­зи­ден­та Ку­чми, а бі­ля сво­го очіль­ни­ка Па­трі­ар­ха Мо­сков­сько­го і всі­єї Ру­сі Але­ксія ІІ. Са­мо­тність на свя­ті вра­зи­ла Ку­чму й да­ла зро­зу­мі­ти мен­шо­вар­тість пра­во­слав­но­го на­ро­ду без ав­то­ке­фаль­ної цер­кви. Він усві­до­мив не­до­ско­на­лість про­е­кту «УПЦ МП».

За пре­зи­дент­ства Ві­кто­ра Ющен­ка впер­ше на ви­со­ко­му рів­ні був акти­ві­зо­ва­ний діа­лог із Кон­стан­ти­но­поль­ським Па­трі­ар­хом Вар­фо­ло­мі­єм як пред­став­ни­ком цер­кви-ма­те­рі та на­віть від­був­ся йо­го пом­пе­зний дер­жав­ний ві­зит до Ки­є­ва під час свя­тку­ва­н­ня 1020-річ­чя Хре­ще­н­ня Ру­сі-укра­ї­ни. Що­прав­да, у той час так і не вда­ло­ся ви­рі­ши­ти пи­та­н­ня на­да­н­ня ав­то­ке­фаль­но­го ста­ту­су УПЦ. Пе­ре­го­во­ри ве­ли­ся ха­о­ти­чно та не­си­стем­но. Став­ка ро­би­ла­ся на ефе­ктність, мов­ляв, по­го­во­ри­мо, по­во­ди­мо з по­че­сною вар­тою Ки­є­вом, по­ка­же­мо ве­сел­ку над Со­фі­єю Ки­їв­ською, ось він і роз­чу­ли­ться та на­пи­ше то­мос десь на ко­лі­ні…

До ре­чі, у той час, ко­ли ста­ло зро­зумі­ло, що Все­лен­ський Па­трі­арх не го­то­вий на та­кі істо­ри­чні екс­пром­ти, обго­во­рю­вав­ся так зва­ний крит­ський ва­рі­ант, тоб­то ки­їв­ська цер­ква

мо­гла ді­ста­ти ста­тус ли­ше на­пів­ав­то­ном­ної стру­кту­ри все­ре­ди­ні Кон­стан­ти­но­поль­сько­го па­трі­ар­ха­ту. Це, зві­сно, не вла­шту­ва­ло єпис­ко­пат, ду­хів­ни­цтво та ми­рян укра­їн­ської цер­кви, які не для то­го ви­йшли з під­по­ряд­ку­ва­н­ня Мо­скви, щоб по­тра­пи­ли в ду­хов­но-адмі­ні­стра­тив­ну за­ле­жність від Стам­бу­ла.

Укра­їн­ській вла­ді тре­ба бу­ло по­ка­за­ти су­спіль­ству бо­дай якийсь ре­зуль­тат пе­ре­мо­вин зі Все­лен­ським Па­трі­ар­хом, то­му з бо­ку то­ді­шньо­го гла­ви Се­кре­та­рі­а­ту пре­зи­ден­та Укра­ї­ни Ві­кто­ра Ба­ло­ги на Па­трі­ар­ха Фі­ла­ре­та чи­нив­ся тиск. Свя­тій­шо­го на­стій­ли­во «про­ха­ли» від­мо­ви­ти­ся від цер­ков­ної не­за­ле­жно­сті, але він не під­дав­ся умов­ля­н­ням і по­гро­зам, що да­ло змо­гу збе­рег­ти і в май­бу­тньо­му змі­цни­ти стру­кту­ру Ки­їв­сько­го па­трі­ар­ха­ту.

Усе ж та­ки при­їзд Па­трі­ар­ха Вар­фо­ло­мія 2008 ро­ку до Ки­є­ва дав йо­му мо­жли­вість пу­блі­чно за­яви­ти, що він вва­жає Укра­ї­ну сво­єю те­ри­то­рі­єю й що са­ме Кон­стан­ти­но­поль­ський па­трі­ар­хат, а не Мо­сков­ський є цер­квою-ма­тір’ю для УПЦ, за­свід­чи­ти, що 1686 ро­ку йо­го цер­ква не зрі­ка­ла­ся на­зав­жди Ки­їв­ської ми­тро­по­лії.

Го­ре­зві­сний пре­зи­дент Укра­ї­ни Ві­ктор Яну­ко­вич де­мон­стру­вав свою на­ле­жність до УПЦ МП та ігно­ру­ва­н­ня УПЦ КП. Ха­ра­ктер­но, що 2009 ро­ку ке­рів­ни­ком Ро­сій­ської пра­во­слав­ної цер­кви стає Па­трі­арх Кі­рілл (Ґун­дя­єв), ві­до­мий сво­їм актив­ним упро­ва­дже­н­ням не­о­ім­пер­ської кон­це­пції «рус­ско­го ми­ра». Він ви­ма­гав від єпис­ко­па­ту та ду­хів­ни­цтва УПЦ МП актив­ні­ших дій з ін­те­гра­ції до Ро­сії та го­стро кри­ти­ку­вав про­єв­ро­пей­ський курс Укра­ї­ни. При­йшов у па­трі­ар­ше крі­сло як щи­рий спо­дви­жник та іде­о­лог пре­зи­ден­та РФ Пу­ті­на.

Ці­ка­во, що пре­зи­дент Яну­ко­вич і йо­го ото­че­н­ня бу­ли зайня­ті ін­шим, та­кти­чні­шим про­е­ктом — змі­ною пред­сто­я­те­ля УПЦ МП ми­тро­по­ли­та Во­ло­ди­ми­ра (Са­бо­да­на), який уже був не­мі­чним і не міг спов­на за­до­воль­ня­ти по­тре­би вла­ди як агі­та­тор та ор­га­ні­за­тор. Хво­рий ми­тро­по­лит ра­птом ви­явив не­по­ко­ру й від­мов­ся за­ли­ши­ти по­са­ду мо­ло­до­му, на­бли­же­но­му до то­ді­шньо­го ке­рів­ни­цтва дер­жа­ви ми­тро­по­ли­ту Ан­то­нію (По­ка­ни­чу). З ме­тою шан­та­жу на­віть здій­сни­ли про­во­ка­цію, про­тя­гом ро­ку не­за­кон­но утри­му­ю­чи си­лою мі­лі­ції на­бли­же­но­го до ми­тро­по­ли­та Во­ло­ди­ми­ра ар­хі­єпис­ко­па Оле­ксан­дра (Дра­бин­ка) під вар­тою.

Си­ту­а­цію в кон­фе­сій­но­му жит­ті Укра­ї­ни кар­ди­наль­но змі­ни­ли Ре­во­лю­ція гі­дно­сті та по­ча­ток ро­сій­сько-укра­їн­ської вій­ни 2014 ро­ку. Спер­шу весь світ по­ба­чив, що са­ме Свя­то­Ми­хай­лів­ський Зо­ло­то­вер­хий мо­на­стир УПЦ КП став при­хис­тком для сту­ден­тів-про­те­сту­валь­ни­ків, яких жор­сто­ко роз­га­няв «Бер­кут», а по­тім ще й шпи­та­лем для по­ра­не­них на Май­да­ні.

У той час УПЦ МП агі­ту­ва­ла за Яну­ко­ви­ча, від­чи­ня­ла две­рі мо­на­сти­рів для ті­ту­шків і сє­па­рів, її єпис­ко­пи не раз ви­слов­лю­ва­ли­ся на під­трим­ку агре­со­ра на Дон­ба­сі, спів­пра­цю­ва­ли з во­ро­гом у Кри­му (всі ці тен­ден­ції збе­ре­гли­ся й до­ни­ні). І це не мо­гло не впли­ну­ти на став­ле­н­ня на­се­ле­н­ня до цьо­го фі­лі­а­лу РПЦ в Укра­ї­ні. З огля­ду на все те на­віть усе­ре­ди­ні УПЦ МП, се­ред де­я­ких ар­хі­є­ре­їв і ду­хів­ни­цтва, не ка­жу­чи про про­стих ві­ру­ю­чих, ста­ло на­ро­ста­ти не­за­до­во­ле­н­ня офі­цій­ним кур­сом цер­кви, за­твер­дже­ним у Мо­скві, та га­не­бним ста­ту­сом фі­лії Мо­сков­сько­го па­трі­ар­ха­ту, ре­лі­гій­ної ор­га­ні­за­ції дер­жа­ви­о­ку­пан­та.

ТО­МОС У ДОРОЗІ

Як за­яви­ли де­я­кі ав­то­ри­те­тні бо­го­сло­ви, то­мос для укра­їн­ської цер­кви «уже на­пи­са­ний». Цьо­го не мо­жна ви­клю­ча­ти. Але й не вар­то спо­ді­ва­ти­ся, що він бу­де уро­чи­сто опри­лю­дне­ний уже цьо­го лі­та. Швид­ше все ж та­ки до кін­ця ро­ку. Го­лов­не, що Па­трі­арх Вар­фо­ло­мій, по­при тра­ди­цій­ну ві­зан­тій­ську обра­зність мо­ви Фа­на­ру (ра­йо­ну, де в Стам­бу­лі мі­сти­ться ре­зи­ден­ція па­трі­ар­хів), уже не раз остан­нім ча­сом де­мон­стру­вав Мо­скві свою прин­ци­по­ву по­зи­цію, що, по­пер­ше, не бо­ї­ться шан­та­жу та за­ля­ку­ва­н­ня, а по-дру­ге, не зби­ра­є­ться від­мов­ля­ти­ся від сво­єї пер­шо­сті в укра­їн­ській спра­ві.

Ха­ра­ктер­ним бу­ло від­ві­да­н­ня Па­трі­ар­ха Вар­фо­ло­мія ар­хі­єрей­ським де­сан­том УПЦ МП на чо­лі зі скан­даль­ним нар­де­пом Ва­ди­мом Но­він­ським і свя­ще­ни­ком Ми­ко­лою Да­ни­ле­ви­чем. Гру­па одіо­зних вла­дик, ві­до­мих сво­ї­ми від­вер­то про­ро­сій­ськи­ми по­гля­да­ми, ма­ла пе­ре­ко­на­ти Все­лен­сько­го Па­трі­ар­ха від­мо­ви­ти­ся від на­мі­ру до­по­мог­ти пра­во­слав­ним укра­їн­цям і ли­ши­ти в ро­сій­сько­му ду­хов­но­му яр­мі. Як роз­по­від­а­ли оче­вид­ці, нар­деп не ви­га­дав ні­чо­го кра­що­го, як шан­та­жу­ва­ти Па­трі­ар­ха Вар­фо­ло­мія, мов­ляв, якщо да­сте ав­то­ке-

фа­лію, в Укра­ї­ні бу­де вій­на, про­л­лє­ться кров, ви го­то­ві взя­ти від­по­від­аль­ність за це? Ва­жли­во, що вже не­вдов­зі те­зу-жа­хал­ку про кров і вій­ну по­вто­рив очіль­ник від­ді­лу зов­ні­шньо­цер­ков­них від­но­син Мо­сков­ської па­трі­ар­хії Іла­ріон (Ал­фє­єв), що яскра­во свід­чить ли­ше про одне: пар­ти­ту­ри для та­ких ар­гу­мен­тів пи­шуть і за­твер­джу­ють в одно­му мі­сці.

Па­трі­арх Вар­фо­ло­мій ди­пло­ма­ти­чно (як го­ди­ться на Схо­ді) прийняв хо­да­ків, ви­слу­хав, по­да­ру­вав су­ве­ні­ри, а ко­ли ті по­вер­ну­ли­ся до­до­му, по­вто­рив те­зу, що не зби­ра­є­ться від­сту­па­ти, шлях на­да­н­ня ав­то­ке­фа­лії укра­їн­ській цер­кві мо­же бу­ти кро­ком до об’єд­на­н­ня, при­ми­ре­н­ня та роз­ви­тку пра­во­слав’я. Ста­ло­ся це 1 ли­пня в трон­ній за­лі па­трі­ар­шої ре­зи­ден­ції. «Не­хай не за­бу­ва­ють, що Кон­стан­ти­но­поль ні­ко­ли не да­вав до­зво­лу пе­ре­да­ва­ти те­ри­то­рії Укра­ї­ни будь-ко­му, крім пра­ва хі­ро­то­нії Ки­їв­сько­го ми­тро­по­ли­та в Мо­скві на умо­вах йо­го обра­н­ня со­бор­но в Ки­є­ві на мі­сце­во­му Со­бо­рі та за без­умов­но­го зга­ду­ва­н­ня Все­лен­сько­го Па­трі­ар­ха. Це ска­за­но в то­мо­сі пра­ва на ав­то­ке­фа­лію, який ма­ти-цер­ква да­ру­ва­ла поль­ській цер­кві: наш пре­стол не ви­знав від­ді­ле­н­ня Ки­їв­ської ми­тро­по­лії і за­ле­жних від неї пра­во­слав­них цер­ков Ли­тви й Поль­щі та їх при­єд­на­н­ня до Мо­сков­ської цер­кви, що бу­ло здій­сне­но про­ти ка­но­нів та без до­три­ма­н­ня прав Ки­їв­сько­го ми­тро­по­ли­та, який мав ти­тул ек­зар­ха Все­лен­сько­го пре­сто­лу», — за­явив Па­трі­арх Вар­фо­ло­мій. Це фа­кти­чно про­гра­мо­ва за­ява (її не­за­ба­ром по­вто­ри­ли й де­я­кі ав­то­ри­те­тні чле­ни си­но­ду Кон­стан­ти­но­поль­ської цер­кви у сво­їх ко­мен­та­рях для пре­си, зокре­ма ми­тро­по­лит Прус­ський Ел­пі­до­фор), у якій окре­сле­но по­зи­цію Все­лен­ської па­трі­ар­хії з укра­їн­сько­го пи­та­н­ня. Те­пер у ра­зі від­мо­ви від неї Кон­стан­ти­но­поль втра­тить свій ав­то­ри­тет, на ко­ну по­став­ле­но ду­же ба­га­то, йо­му від­сту­па­ти вже ні­ку­ди, «по­за­ду Мо­сква».

Не спить і Мо­сква. Ча­сті ка­те­го­ри­чні за­яви вер­хов­них до­стой­ни­ків Мо­сков­сько­го па­трі­ар­ха­ту як у Ро­сії, так і в Укра­ї­ні свід­чать про те, що в них прийня­тий курс на за­го­стре­н­ня си­ту­а­ції, на­віть за до­по­мо­гою про­во­ка­цій (до цьо­го вже ма­ють го­ту­ва­ти­ся ві­тчи­зня­ні спец­слу­жби, щоб про­ти­ді­я­ти).

Ко­ли пред­сто­я­тель ні­би­то «са­мо­стій­ної в управ­лін­ні» УПЦ МП їде на за­сі­да­н­ня си­но­ду Ро­сій­ської пра­во­слав­ної цер­кви і в да­ле­ко­му ро­сій­сько­му Єка­те­рин­бур­зі обго­во­рює не­відь із ким про­бле­му укра­їн­ської ав­то­ке­фа­лії, все стає на свої мі­сця.

НЕЗВОРОТНИМ ШЛЯХОМ

Ни­ні­шній істо­ри­чний етап зма­га­н­ня за то­мос справ­ді ви­зна­чаль­ний. Ро­бо­та ко­ман­ди По­ро­шен­ка все­ляє опти­мізм, дає впев­не­ність, що бу­де ре­зуль­тат. В акти­ві ав­то­ке­фаль­них зма­гань офі­цій­не звер­не­н­ня пре­зи­ден­та Укра­ї­ни, Вер­хов­ної Ра­ди Укра­ї­ни, єпис­ко­па­ту УПЦ КП, УАПЦ та де­я­ких вла­дик із УПЦ МП до Все­лен­сько­го Па­трі­ар­ха з про­ха­н­ням про ав­то­ке­фа­лію; актив­ний і по­стій­ний пе­ре­го­вір­ний кон­такт укра­їн­ської вла­ди зі Все­лен­ським па­трі­ар­ха­том із ці­єї про­бле­ма­ти­ки; про­ве­де­н­ня ди­пло­ма­ти­чних пе­ре­го­во­рів із гла­ва­ми ін­ших пра­во­слав­них цер­ков із про­ха­н­ням під­три­ма­ти то­мос. Чин­ни­ки, які акти­ві­зу­ва­ли про­цес здо­бу­т­тя ав­то­ке­фа­лії: 1. Утвер­дже­н­ня Укра­ї­ни як не­за­ле­жної дер­жа­ви з єв­ро­пей­ським кур­сом роз­ви­тку, яку не зла­ма­ла на­віть ро­сій­ська агре­сія.

2. Ро­збу­до­ва та змі­цне­н­ня Укра­їн­ської пра­во­слав­ної цер­кви Ки­їв­сько­го па­трі­ар­ха­ту як цер­кви укра­їн­сько­го на­ро­ду.

3. Агре­сив­на ім­пер­ська по­лі­ти­ка Ро­сії та Мо­сков­ської па­трі­ар­хії. Оста­н­ня де­да­лі на­ха­бні­ше ви­яв­ляє пре­тен­зію бу­ти го­лов­ною се­ред ін­ших па­трі­ар­хій, не­при­хо­ва­но оспо­рю­ю­чи пер­шу за ста­ту­сом роль Кон­стан­ти­но­поль­сько­го па­трі­ар­ха­ту.

4. Укра­їн­ська вла­да по­ча­ла спри­йма­ти про­цес здо­бу­т­тя по­мі­сно­го ста­ту­су Укра­їн­ської пра­во­слав­ної цер­кви в кон­текс­ті на­ціо­наль­ної без­пе­ки, а то­му ро­бо­та в цьо­му на­пря­мі ста­ла на­ба­га­то про­фе­сій­ні­шою та актив­ні­шою.

5. Кри­за пра­во­слав’я, що по­тре­бує по­яви по­ту­жної Укра­їн­ської пра­во­слав­ної цер­кви, яка змі­цнить ро­ди­ну пра­во­слав­них цер­ков, утвер­дить ба­ланс та утри­має Мо­сков­ський па­трі­ар­хат від спо­ку­си па­пі­зму, на­ма­га­н­ня ста­ти дру­гим Ва­ти­ка­ном у пра­во­слав’ї (про­ект ще Іо­сі­фа Ста­лі­на).

6. Ге­о­по­лі­ти­чна си­ту­а­ція у сві­ті. Єв­ро­пей­ські на­ро­ди, США та Ту­реч­чи­на усві­дом­лю­ють не­без­пе­чність агре­сив­ної не­о­ім­пер­ської по­лі­ти­ки пу­тін­ської Ро­сії та не ба­жа­ють її змі­цне­н­ня ще й у ду­хов­ній ца­ри­ні.

За та­ких умов пер­спе­кти­ва отри­ма­н­ня то­мо­су про ви­зна­н­ня ав­то­ке­фа­лії Укра­їн­ської пра­во­слав­ної цер­кви ба­чи­ться та­кою. Очі­ку­ва­ний до­ку­мент мо­же з’яви­ти­ся вже до кін­ця цьо­го ро­ку. Мо­жли­во, на­віть на По­кро­ву. Але не ви­клю­че­но, що про­цес за­тя­гне­ться на рік, адже Все­лен­ський Па­трі­арх ви­рі­шив прой­ти всю про­це­ду­ру ди­пло­ма­ти­чно­го узго­дже­н­ня з ін­ши­ми пра­во­слав­ни­ми цер­ква­ми, що при­ро­дно. Від цьо­го ли­ше ви­грає ле­гі­тим­ність до­ку­мен­та. До ре­чі, про­цес на­да­н­ня то­мо­су про ав­то­ке­фа­лію Поль­ській пра­во­слав­ній цер­кві (між ін­шим, ґрун­ту­ю­чись на то­му, що поль­ська цер­ква ко­лись бу­ла ча­сти­ною дав­ньої Ки­їв­ської ми­тро­по­лії) три­вав май­же три ро­ки, за­вер­шив­ся 1924-го ко­ли змі­ни­ло­ся вже чо­ти­ри Все­лен­ських Па­трі­ар­хи.

Як роз­ви­ва­ти­ме­ться си­ту­а­ція да­лі? Су­дя­чи з рі­шень си­но­ду Мо­сков­ської па­трі­ар­хії в Єка­те­рин­бур­зі, ця цер­ква сто­я­ти­ме впер­то на не­прийня­тно­сті ав­то­ке­фа­лії для укра­їн­ців — не мо­же бу­ти, бо вам зась! Від­по­від­но УПЦ МП як стру­кту­ра по­вин­на бу­де й да­лі ді­я­ти за ви­зна­че­ною в Мо­скві кон­це­пці­єю «му­шлі», тоб­то ізо­ля­ціо­ні­зму від ін­те­ре­сів укра­їн­сько­го на­ро­ду та дер­жа­ви: офі­цій­но не йти­муть на будь-які пе­ре­го­во­ри з цьо­го при­во­ду, а ли­ше ро­зі­гру­ва­ти­муть крем­лів­ську кар­ту «по­ру­шень прав ві­ру­ю­чих УПЦ МП на­ціо­на­лі­ста­ми». Та­ка не­аде­ква­тність і фун­да­мен­та­лізм ще біль­ше по­збав­ля­ти­муть під­трим­ки гро­ма­дян Укра­ї­ни.

А да­лі схе­ма про­ста: зби­ра­є­ться со­бор із єпис­ко­па­ту УПЦ КП, УАПЦ, ча­сти­ни УПЦ МП, на яко­му за­чи­ту­є­ться то­мос Все­лен­сько­го Па­трі­ар­ха про ав­то­ке­фа­лію Укра­їн­ської пра­во­слав­ної цер­кви і від­бу­ва­ю­ться ви­бо­ри пред­сто­я­те­ля но­во­по­ста­лої цер­кви. Ціл­ком імо­вір­но, що ним ста­не ви­зна­ний ав­то­ри­тет Па­трі­арх Фі­ла­рет.

На­сту­пним ета­пом Вер­хов­на Ра­да мо­же роз­гля­ну­ти за­ко­но­про­ект, яким пе­ред­ба­ча­ти­ме­ться пе­ре­ре­є­стра­ція ре­лі­гій­них гро­мад в Укра­ї­ні (чо­го вже дав­но не бу­ло, а ре­єстр пе­ре­тво­рив­ся на мо­гиль­ник не­і­сну­ю­чих гро­мад і мо­на­сти­рів) та унор­му­ю­ться на­зви кон­фе­сій: ті пра­во­слав­ні, які ли­ша­ться з Мо­сквою, отри­ма­ють прав­ди­ву на­зву — Ро­сій­ська пра­во­слав­на цер­ква в Укра­ї­ні.

Тре­ба пам’ята­ти сло­ва мі­ні­стра іспо­відань в уря­ді Пав­ла Ско­ро­пад­сько­го про­фе­со­ра Оле­ксан­дра Ло­то­цько­го, який 1918 ро­ку звер­тав­ся до єпис­ко­па­ту то­ді про­ро­сій­ської пра­во­слав­ної цер­кви в Ки­є­ві так: ав­то­ке­фа­лія укра­їн­ської цер­кви — «це не ли­ше цер­ков­на, а й на­ціо­наль­но-дер­жав­на на­ша не­об­хі­дність. Це ко­не­чна по­тре­ба на­шої цер­кви, на­шої дер­жа­ви, на­шої на­ції. І хто ро­зу­міє та щи­ро при­ймає до сер­ця ін­те­ре­си укра­їн­сько­го на­ро­ду, той при­ймає і ав­то­ке­фа­лію укра­їн­ської цер­кви. І нав­па­ки».

Згі­дно з ре­зуль­та­та­ми до­слі­дже­н­ня Цен­тру Ра­зум­ко­ва (про­во­ди­ло­ся 23–28 бе­ре­зня 2018 ро­ку) 28,7% опи­та­них по всій кра­ї­ні вва­жа­ють се­бе вір­ни­ми УПЦ КП і ли­ше 12,8% — УПЦ МП

Не мир, але меч. Похо­рон Па­трі­ар­ха Во­ло­ди­ми­ра (Ро­ма­ню­ка) 1995 ро­ку обер­нув­ся жорс­тки­ми су­ти­чка­ми між мі­лі­ці­єю та па­ра­фі­я­на­ми УПЦ КП

Ло­бі без ря­си. Ва­дим Но­вин­ський сво­ї­ми ві­зи­та­ми до Кон­стан­ти­но­по­ля без­по­се­ре­дньо пе­ре­шко­джає на­дан­ню Ки­є­ву ав­то­ке­фа­лії

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.