Ку­ди пря­мує Вір­ме­нія пі­сля ре­во­лю­ції

Ukrainskiy Tyzhden - - Змiст Має Значення - Спіл­ку­вав­ся Лю­бо­мир Ша­ва­люк

Як змі­нив­ся курс Єре­ва­на пі­сля усу­не­н­ня ав­то­кра­тії

Ти­ждень по­спіл­ку­вав­ся з Да­ві­том Хов­хан­ні­ся­ном і Та­ґуї Ґа­за­рян, вір­мен­ськи­ми акти­ві­ста­ми та спів­за­снов­ни­ка­ми руху «Від­кинь Сер­жа», про Окса­ми­то­ву ре­во­лю­цію у Вір­ме­нії та її на­слід­ки для кра­ї­ни.

Ко­ли і як вам вда­ло­ся об’єд­на­ти лю­дей у гро­ма­дян­ський рух «Від­кинь Сер­жа»? Да­віт Хов­хан­ні­сян (Д. Х.): У 2015 ро­ці Серж Сар­ґсян змі­нив Кон­сти­ту­цію. Щоб збе­рег­ти за со­бою вла­ду, він хо­тів якось обі­йти нор­му, що за­бо­ро­ня­ла бу­ти пре­зи­ден­том більш як два тер­мі­ни. То­му ви­рі­шив пе­ре­тво­ри­ти Вір­ме­нію на пар­ла­мент­ську ре­спу­блі­ку з роз­ши­ре­ни­ми пов­но­ва­же­н­ня­ми прем’єр­мі­ні­стра, яко­го мав оби­ра­ти пар­ла­мент, і ви­ніс від­по­від­ні змі­ни на ре­фе­рен­дум, ре­зуль­та­ти яко­го вла­да по­тім сфаль­си­фі­ку­ва­ла. Це бу­ло най­бру­дні­ше во­ле­ви­яв­ле­н­ня у Вір­ме­нії. Усі ро­зумі­ли, чо­му Сар­ґсян хо­че змі­ни­ти Кон­сти­ту­цію, на­віть про­сті лю­ди, адже во­ни ма­ли до­ста­тньо ін­фор­ма­ції про це від не­дер­жав­них ор­га­ні­за­цій. По­ча­ли­ся чи­слен­ні про­те­сти, від­бу­ла­ся кам­па­нія «Ні», що агі­ту­ва­ла го­ло­су­ва­ти про­ти змін до Кон­сти­ту­ції. Але все це не да­ло по­мі­тних ре­зуль­та­тів.

У 2018 ро­ці пре­зи­дент­ський тер­мін Сар­ґся­на до­бі­гав кін­ця. Ра­ні­ше він за­яв­ляв, що не пре­тен­ду­ва­ти­ме на по­са­ду прем’єра пі­сля за­кін­че­н­ня пре­зи­дент­ських пов­но­ва­жень. Але, як виявилося, не до­три­мав сло­ва й ви­су­нув свою кан­ди­да­ту­ру. Це ста­ло при­во­дом для но­вої хви­лі про­те­стів. Лю­ди не хо­ті­ли до­зво­ли­ти йо­му ке­ру­ва­ти країною втре­тє. От­же, гро­ма­дян­ський рух «Від­кинь Сер­жа» бу­ло ство­ре­но в лю­то­му, а про­те­сту­ва­ти ми по­ча­ли в бе­ре­зні. Та­ґуї Ґа­за­рян (Т. Ґ.): По­ки Па­ши­нян із ко­ман­дою ішли пі­шою хо­дою до Єре­ва­на, рух «Від­кинь Сер­жа» вла­што­ву­вав чи­ма­ло акцій у са­мій сто­ли­ці. Ми ор­га­ні­зо­ву­ва­ли про­те­стні ав­то­про­бі­ги, ма­лю­ва­ли са­ти­ри­чні гра­фі­ті на сті­нах, зби­ра­ли серед лю­дей гро­ші «на пен­сію для Сар­ґся­на», про­во­ди­ли сту­дент­ські та на­віть учнів­ські страй­ки. 13 кві­тня Па­ши­нян ді­йшов до Єре­ва­на, наш рух об’єд­нав­ся з йо­го по­лі­ти­чною си­лою, і то­ді ми по­ча­ли об’єд­на­ну акцію про­те­сту.

По скіль­ки лю­ди ски­да­ли­ся на пен­сію Сар­ґся­ну? Д. Х.: Це бу­ли ду­же сим­во­лі­чні гро­ші — 10–20 дра­мів (близь­ко 0,5–1 грн. — Ред.). Ми ро­би­ли бан­ки з фо­то­гра­фі­я­ми Сар­ґся­на й про­по­ну­ва­ли лю­дям на ву­ли­ці по­жер­тву­ва­ти йо­му на пен­сію. По­лі­ція не зна­ла, що із цим ро­би­ти, бо ми просто зби­ра­ли гро­ші для Сар­ґся­на, тоб­то ні­чо­го не по­ру­шу­ва­ли. «По­жер­тви» й до­сі в тих бан­ках — во­ни ста­ли сим­во­ла­ми ре­во­лю­ції. Та­кож по­лі­ція на­ма­га­ла­ся сти­ра­ти гра­фі­ті, але акти­ві­сти так швид­ко й ба­га­то ма­лю­ва­ли, що зро­би­ти це бу­ло не­мо­жли­во. Усе мі­сто бу­ло роз­ма­льо­ва­не.

Чи пе­ре­слі­ду­ва­ли­ся акти­ві­сти за та­кі акції? Т. Ґ.: Ко­ли тіль­ки по­ча­ли ма­лю­ва­ти гра­фі­ті, кіль­кох акти­ві­стів бу­ло за­три­ма­но. Але приблизно че­рез три го­ди­ни їх від­пу­сти­ли, офор­мив­ши адмі­ні­стра­тив­не пра­во­по­ру­ше­н­ня. Аре­штів не бу­ло.

Яку роль ві­ді­гра­ва­ли Facebook і со­ці­аль­ні ме­діа під час ре­во­лю­ції? Д. Х.: Усе, що ми ро­би­ли, йшло че­рез Facebook. Т. Ґ.: Спо­ча­тку рух «Від­кинь Сер­жа» пе­ре­бу­вав під ін­фор­ма­цій­ною бло­ка­дою. Усі тра­ди­цій­ні ме­діа, зокре­ма й те­ле­ка­на­ли, за­мов­чу­ва­ли те, що від­бу­ва­є­ться. Тоб­то ко­ли ви ви­хо­ди­ли на ву­ли­цю, то ба­чи­ли про­те­сту­валь­ни­ків. Але ко­ли по­вер­та­ли­ся до­до­му й уми­ка­ли те­ле­ві­зор, там про це аб­со­лю­тно ні­чо­го не го­во­ри­ло­ся. Те са­ме сто­су­є­ться й га­зет, жур­на­лів і ра­діо. Усі ме­діа бу­ли кон­тро­льо­ва­ні прав­ля­чою на той час пар­ті­єю та олі­гар­ха­ми. То­му рух ви­ко­ри­сто­ву­вав со­ці­аль­ні ме­ре­жі, щоб по­ши­рю­ва­ти ін­фор­ма­цію про свої акції. Це був го­лов­ний ка­нал ко­му­ні­ка­ції з людьми. Д. Х.: То бу­ла не­мов па­ра­лель­на ре­аль­ність. По те­ле­ві­зо­ру ви ба­чи­те, як Сер­жа Сар­ґся­на оби­ра­ють у пар­ла­мен­ті но­вим прем’єр­мі­ні­стром, а тим ча­сом на ву­ли­ці ві­дбу­ва­ю­ться ма­со­ві про­те­сти, про які мо­жна ді­зна­ти­ся ли­ше із со­ці­аль­них ме­реж. Єди­не, що по­ка­за­ло те­ле­ба­че­н­ня, — про­тест двох чле­нів На­ціо­наль­ної асам­блеї від бло­ку Па­ши­ня­на, які роз­по­ро­ши­ли рі­зно­ко­льо­ро­ві фар­би в се­сій­ній за­лі. При цьо­му не бу­ло жо­дних ко­мен­та­рів про те, що й чо­му во­ни зро­би­ли.

Як лю­ди з ре­гіо­нів ді­зна­ва­ли­ся про ре­во­лю­цію? Д. Х.: Та­кож із Facebook. У Вір­ме­нії до­сить ви­со­ке по­кри­т­тя ін­тер­не­том, тоб­то біль­шість на­се­ле­н­ня має до­ступ до ме­ре­жі, на­віть у се­лах. Ра­ні­ше лю­ди в ре­гіо­нах зде­біль­шо­го ко­ри­сту­ва­ли­ся ме­ре­жею «Одно­клас­сни­ки», але ста­ли ма­со­во при­єд­ну­ва­ти­ся до Facebook, ко­ли ді­зна­ва­ли­ся, що там з’яв­ля­є­ться ін­фор­ма­ція про все, що від­бу­ва­є­ться.

Т. Ґ.: Єре­ван був цен­тром ре­во­лю­ції. Усе по­чи­на­ло­ся там. А да­лі хви­ля ста­ла по­ши­рю­ва­ти­ся на ре­гіо­ни, які один за одним при­єд­ну­ва­ли­ся до про­те­стів.

Як ви опи­са­ли б се­ре­дньо­ста­ти­сти­чно­го уча­сни­ка руху та ре­во­лю­ції за ста­т­тю, ві­ком, про­фе­сі­єю? Д. Х.: В осно­ві руху бу­ла мо­лодь — сту­ден­ти й учні. Де­я­кі на мо­мент ре­во­лю­ції на­віть не до­ся­гли пов­но­лі­т­тя. Не­рід­ко страй­ку­ва­ли учні. Во­ни не хо­ди­ли на уро­ки, щоб при­єд­на­ти­ся до про­те­стів. Учи­те­лі на­ма­га­ли­ся не від­пу­ска­ти їх, але це не до­по­ма­га­ло. По­сту­по­во до руху по­ча­ли при­єд­ну­ва­ти­ся стар­ші лю­ди, осо­бли­во пі­сля аре­шту Па­ши­ня­на. На мо­мент від­став­ки Сар­ґся­на про­те­сти вже набули на­ціо­наль­но­го мас­шта­бу.

Якою бу­ла роль се­ре­дньо­го кла­су в ре­во­лю­ції? Д. Х.: Я не ви­ді­ляв би се­ре­дній клас. Клю­чо­ви­ми в ре­во­лю­ції бу­ли лю­ди, які ма­ли пев­ну фі­нан­со­ву не­за­ле­жність. Тоб­то во­ни не за­ле­жа­ли від під­трим­ки дер­жа­ви, не бу­ли бю­дже­тни­ка­ми. На­сам­пе­ред це Іт­спе­ці­а­лі­сти, пра­ців­ни­ки не­дер­жав­них ор­га­ні­за­цій то­що. Т. Ґ.: Те са­ме мо­жна ска­за­ти про сту­ден­тів: во­ни не ма­ють гро­шей, а от­же, та­кож фі­нан­со­во не­за­ле­жні від дер­жа­ви.

Фі­нан­со­во не­за­ле­жні вір­ме­ни бра­ли участь у про­те­стах чи тіль­ки фі­нан­су­ва­ли ре­во­лю­цію? Т. Ґ.: Це бу­ла най­де­шев­ша ре­во­лю­ція всіх ча­сів і на­ро­дів. Най­біль­ші ви­тра­ти бу­ли на орен­ду зву­ко­во­го обла­дна­н­ня. На­клей­ки, фла­є­ри, ін­фор­ма­цій­ні ма­те­рі­а­ли ми дру­ку­ва­ли в борг, тоб­то під че­сне сло­во за­пла­ти­ти зго­дом. Ве­ли­ку роль ві­ді­гра­ли во­лон­те­ри­сту­ден­ти. Во­ни не хо­ди­ли на заняття, за­те що­дня бра­ли участь у про­те­стах. Ка­за­ли, що на той мо­мент це бу­ла їхня ро­бо­та — страй­ку­ва­ти. Ма­ло хто ві­рить, що ре­во­лю­ція про­йшла без зна­чних фі­нан­со­вих ви­трат. Одні вва­жа­ють, що її фі­нан­су­ва­ло по­соль­ство США, ін­ші пе­ре­ко­на­ні, що Єв­ро­со­юз, Джордж Со­рос чи ще хтось, але це не від­по­від­ає дій­сно­сті. Па­ши­нян мав фі­нан­су­ва­н­ня, у них був фонд, ку­ди зви­чай­ні гро­ма­дя­ни й ді­а­спо­ра мо­гли спря­мо­ву­ва­ти по­жер­тви. Йо­го об­сяг — 6 млн драм (менш як 350 тис. грн. — Ред.). Пі­зні­ше бу­ло опу­блі­ко­ва­но до­хо­ди і ви­тра­ти то­го фон­ду. Але гро­ма­дян­ський рух «Від­кинь Сер­жа» фі­нан­су­ва­н­ня не мав.

Які, на ва­шу дум­ку, бу­ли при­чи­ни ре­во­лю­ції? Т. Ґ.: Спо­ча­тку рух «Від­кинь Сер­жа» на­ма­гав­ся по­ши­рю­ва­ти серед лю­дей пев­ну ста­ти­сти­ку про стан справ у кра­ї­ні. Ми по­ві­дом­ля­ли про рі­вень мі­гра­ції, про об­сяг дер­жав­но­го бор­гу, що за Сар­ґся­на зріс удві­чі, про ре­аль­ний рі­вень бі­дно­сті та без­ро­бі­т­тя (із 3 млн вір­мен 800 тис. бу­ли без­ро­бі­тни­ми). Крім то­го, пі­сля двох остан­ніх ви­бо­рів від­бу­ли­ся дві мас­шта­бні хви­лі емі­гра­ції. У 2016­му вна­слі­док вій­ни з Азер­бай­джа­ном Вір­ме­нія за­зна­ла те­ри­то­рі­аль­них утрат. Кра­ї­на бу­ла охо­пле­на ко­ру­пці­єю. Частина лю­дей просто не­на­ви­ді­ла Сар­ґся­на. Ось клю­чо­ві при­чи­ни. Наш рух на­ма­гав­ся при­вер­ну­ти ува­гу до всіх цих про­блем. Д. Х.: Ще одна при­чи­на — на­род ні­ко­ли не ви­би­рав Сар­ґся­на. Це не той ви­па­док, ко­ли лю­ди ви­бра­ли со­бі пре­зи­ден­та, а він не впо­рав­ся зі сво­ї­ми обов’яз­ка­ми, що при­зве­ло до роз­ча­ру­ва­н­ня. Ні. Від са­мо­го початку ви­бо­ри бу­ли сфаль­си­фі­ко­ва­ні, і зав­дя­ки цьо­му Сар­ґсян при­хо­див до вла­ди. Усі про це зна­ли.

Якщо всі зна­ли, то чо­му ні­як не ре­а­гу­ва­ли ра­ні­ше? Т. Ґ.: Про­те­сти від­бу­ва­ли­ся пі­сля ко­жних ви­бо­рів. До­сить по­ту­жні мі­тин­ги від­бу­ли­ся у 2008 ро­ці. То­ді про­ти уча­сни­ків акцій від­кри­ли во­гонь, близь­ко де­ся­тка осіб за­ги­ну­ло. Це ста­ло­ся пі­сля то­го, як Сар­ґся­на впер­ше «обра­ли» пре­зи­ден­том. У 2013­му лю­ди зно­ву ви­йшли на про­тест. Сар­ґся­ну вда­ло­ся до­мо­ви­ти­ся з лі­де­ром опо­зи­ції, пі­сля чо­го гра­дус на­пру­же­н­ня пі­шов на спад. У 2017­му та­кож від­бу­ва­ли­ся акції, але зно­ву без­ре­зуль­та­тно, бо лю­ди бу­ли роз­ча­ро­ва­ні й не ві­ри­ли в те, що мо­жна бо­дай щось змі­ни­ти. При цьо­му ви­бор­ців по­стій­но ку­пу­ють, і що­ра­зу істо­рія по­вто­рю­є­ться.

Ого­ло­шу­ю­чи про свою від­став­ку, Сар­ґсян ска­зав: «У ни­ні­шній си­ту­а­ції є кіль­ка рі­шень, але на жо­дне з них я не пі­ду. Це не моє…» Що він мав на ува­зі? Т. Ґ.: Як ми вже за­зна­чи­ли, у 2008 ро­ці від­бу­ли­ся ма­со­ві про­те­сти, у ре­зуль­та­ті яких за­ги­ну­ли мир­ні лю­ди. Тоб­то Сар­ґсян на­тя­кав, що мо­же зно­ву пі­ти на роз­стрі­ли мі­тин­гу­валь­ни­ків, мов­ляв, якщо хо­че­те, аби вас уби­ли на ву­ли­ці, про­дов­жуй­те. Це бу­ла чі­тка по­гро­за лю­дям, лі­де­рам опо­зи­ції. Ме­седж був та­кий: я мо­жу зро­би­ти це зно­ву, якщо за­хо­чу.

Чо­му ж то­ді не зро­бив? Т. Ґ.: На це мо­же бу­ти кіль­ка при­чин. По­пер­ше, си­ло­ви­ки від­мо­ви­ли­ся ви­ко­ну­ва­ти йо­го на­ка­зи. Про це не над­хо­ди­ло жо­дних офі­цій­них по­ві­дом­лень, але на ді­лі так і бу­ло. Вну­трі­шні вій­ська, дис­ло­ко­ва­ні в Єре­ва­ні, ви­йшли на ву­ли­ці й при­єд­на­ли­ся до про­те­стів. І це та­кож озна­ча­ло, що во­ни не ви­ко­ну­ва­ти­муть на­ка­зів Сар­ґся­на. По­дру­ге, 24 кві­тня — День пам’яті про ге­но­цид вір­мен, ко­ли до Вір­ме­нії при­ку­та ува­га мі­жна­ро­дної спіль­но­ти, до Єре­ва­на при­їжджає чи­ма­ло офі­цій­них де­ле­га­цій. Мо­жли­во, Сар­ґсян не хо­тів вда­ва­ти­ся до жорс­тких за­хо­дів са­ме в цей час. Він по­дав у від­став­ку 23 кві­тня. Спо­ча­тку спро­бу­вав до­мо­ви­ти­ся з Па­ши­ня­ном, щоб при­зна­чи­ти від­став­ку на 25­те чи­сло. Ма­буть, роз­ра­хо­ву­вав на те, що 24­го лю­ди не про­те­сту­ва­ти­муть, а від­да­ва­ти­муть ша­ну жер­твам ге­но­ци­ду. Це мо­гло б де­що за­спо­ко­ї­ти про­те­сти. Але Па­ши­нян прийняв му­дре рі­ше­н­ня не від­кла­да­ти від­став­ку на по­тім.

Те­пер у Вір­ме­нії ін­ший уряд. Які ре­фор­ми сто­ять на по­ряд­ку ден­но­му? Д. Х.: По­пе­ре­дня вла­да бу­ла ціл­ком ко­рум­по­ва­на. Тож го­лов­не зав­да­н­ня — бо­роть­ба з ко­ру­пці­єю. На­при­клад, якщо по­ди­ви­ти­ся на ро­бо­ту мі­ні­стрів осві­ти чи охо­ро­ни здо­ров’я, то

во­ни не по­чи­на­ють жо­дних сут­тє­вих ре­форм, а ли­ше на­ма­га­ю­ться по­до­ла­ти ко­ру­пцію у сво­їх ві­дом­ствах. Во­на так уко­рі­ни­ла­ся, що не­мо­жли­во вті­ли­ти в жи­т­тя бо­дай якісь по­зи­тив­ні змі­ни, не по­до­лав­ши її.

Дру­ге зав­да­н­ня — ор­га­ні­зу­ва­ти по­за­чер­го­ві пар­ла­мент­ські ви­бо­ри. Оскіль­ки ни­ні­шній уряд тим­ча­со­вий, він пра­цю­ва­ти­ме тіль­ки до ви­бо­рів. Во­ни ма­ють бу­ти при­зна­че­ні не пі­зні­ше ніж на тра­вень 2019 ро­ку. Оста­то­чної да­ти по­ки що не­має, оскіль­ки уряд пра­цює над змі­на­ми до ви­бор­чо­го за­ко­но­дав­ства.

При­пу­сті­мо, що ви­бо­ри за­вер­ши­ли­ся, сфор­мо­ва­но но­вий уряд, який від­по­від­ає очі­ку­ва­н­ням су­спіль­ства. Що він по­ви­нен змі­ни­ти, які ре­фор­ми про­ве­сти в пер­шу чер­гу? Д. Х.: Це скла­дне за­пи­та­н­ня, адже по­пе­ре­дня вла­да не зро­би­ла ні­чо­го, окрім як за­про­ва­ди­ла то­таль­ну ко­ру­пцію та ор­га­ні­зу­ва­ла ре­гу­ляр­ні фаль­си­фі­ка­ції ви­бо­рів. То­му Вір­ме­нія по­тре­бує ре­форм у кожному се­кто­рі. І то­му важ­ко ви­став­ля­ти прі­о­ри­те­ти. Якщо по­гля­ну­ти на ро­бо­ту шкіл, лі­ка­рень, уні­вер­си­те­тів, то всі во­ни пра­цю­ють за ра­дян­ською си­сте­мою, при­та­ман­ною кра­ї­нам тре­тьо­го сві­ту — на­стіль­ки во­на не­ро­з­ви­не­на.

В Укра­ї­ні го­лов­на пе­ре­шко­да для ре­форм — брак че­сних і ква­лі­фі­ко­ва­них га­лу­зе­вих про­фе­сіо­на­лів. Чи до­ста­тньо ка­дрів має Вір­ме­нія, щоб змі­ни­ти кра­ї­ну на кра­ще? Д. Х.: Це та­кож скла­дне за­пи­та­н­ня. Пар­тія, яка ни­ні ке­рує країною, бу­ла най­мен­шою в пар­ла­мен­ті. Во­ни не ма­ють до­ста­тньо люд­ських ре­сур­сів, але на­ма­га­ю­ться за­лу­чи­ти більше: пу­блі­чно ого­ло­си­ли про по­тре­бу в про­фе­сіо­на­лах, звер­нув­шись до всі­єї гро­мад­сько­сті, до сту­ден­тів, до ді­а­спо­ри. Тоб­то пе­ре­бу­ва­ють у про­це­сі під­си­ле­н­ня сво­єї ко­ман­ди. Т. Ґ.: Я пе­ре­ко­на­на, що у Вір­ме­нії зна­йде­ться до­ста­тньо які­сних ка­дрів для успі­шно­го про­ве­де­н­ня ре­форм. Але прав­ля­ча пар­тія має ви­яви­ти пев­ну ви­на­хі­дли­вість, щоб зна­йти й за­лу­чи­ти їх до сво­єї ко­ман­ди. Вір­ме­ни сьо­го­дні так вірять у своє май­бу­тнє, що на­віть ко­ли чу­ють та­кі скла­дні за­пи­та­н­ня, то від­по­від­а­ють, що все буде га­разд.

На­скіль­ки ві­до­мо, Ро­сія ні­як не від­ре­а­гу­ва­ла на Окса­ми­то­ву ре­во­лю­цію у Вір­ме­нії. Як ви ду­ма­є­те, чо­му? Д. Х.: Я на­зи­ваю цю ре­во­лю­цію «Ру­хом 99%», ма­ю­чи на ува­зі час­тку на­се­ле­н­ня, яка бра­ла в ній участь. Пу­тін по­ба­чив, що рі­вень мо­бі­лі­за­ції вір­мен­сько­го на­ро­ду вкрай ви­со­кий, тож як­би за­хо­тів щось зро­би­ти про­ти ре­во­лю­ції, то на­ла­шту­вав би 99% на­се­ле­н­ня про­ти се­бе. Ін­ша мо­жли­ва при­чи­на — він не по­ба­чив жо­дної іно­зем­ної си­ли, яка сто­я­ла б за вір­мен­ською ре­во­лю­ці­єю. То­му спо­кій­но від­ре­а­гу­вав, мов­ляв, це ті са­мі вір­ме­ни, тож для ме­не не­має рі­зни­ці, з ким ма­ти спра­ву — із Сар­ґся­ном чи Па­ши­ня­ном. Т. Ґ.: Ці­ка­во, що при­хиль­ни­ки Сар­ґся­на на­ма­га­ли­ся по­ка­за­ти Па­ши­ня­на як ан­ти­ро­сій­сько­го по­лі­ти­ка. По­стій­но апе­лю­ва­ли до ньо­го, мов­ляв, що ти ро­биш, ти тіль­ки ро­зі­злиш Пу­ті­на й зі­псу­єш на­ші від­но­си­ни з Ро­сі­єю. А той по­стій­но від­по­від­ав та­ким чи­ном, аби по­си­ла­ти Мо­скві ме­се­джі, що він не хо­че про­блем із РФ, не має ні­чо­го про­ти неї, а тіль­ки хо­че про­ве­сти ре­фор­ми й ви­ма­гає, щоб Сар­ґсян пі­шов у від­став­ку. Ма­буть, Ро­сія вло­ви­ла ці по­си­ли й зро­зумі­ла, що Па­ши­нян не має ан­ти­ро­сій­ських пла­нів.

Вір­ме­нія є чле­ном Ми­тно­го со­ю­зу. Чи з’яви­ла­ся пі­сля ре­во­лю­ції по­тре­ба пе­ре­гля­ну­ти член­ство кра­ї­ни в цій ор­га­ні­за­ції та ру­ха­ти­ся в бік ті­сні­шої спів­пра­ці з ЄС? Д. Х.: Єди­не, що змі­ни­ло­ся пі­сля ре­во­лю­ції в між­на­ро­дних від­но­си­нах, — це по­зи­ціо­ну­ва­н­ня Вір­ме­нії. Якщо ра­ні­ше на­шу кра­ї­ну не по­ва­жа­ли, то те­пер Па­ши­нян на­ма­га­ ється бу­ду­ва­ти зов­ні­шні від­но­си­ни на осно­ві по­ва­ги до на­шо­го су­ве­ре­ні­те­ту, змі­ню­ю­чи си­сте­му ди­пло­ма­тії та ко­му­ні­ка­ції з Ро­сі­єю. У кон­текс­ті ін­те­гра­ції основ­ні ве­кто­ри не змі­ни­ли­ся.

Хай там хто ке­ру­ва­ти­ме Вір­ме­ні­єю, він не змо­же змі­ни­ти ве­кто­ри ін­те­гра­ції, бо це пи­та­н­ня на­ціо­наль­ної без­пе­ки. І Па­ши­нян та­кож. То­му що еко­но­мі­ка Вір­ме­нії, на­ціо­наль­на без­пе­ка ду­же за­ле­жать від Ро­сії. Іна­кше ми мо­же­мо за­зна­ти сер­йо­зних втрат, як­от На­гір­ний Карабах. Ось чо­му на­пря­ми ін­те­гра­ції на сьо­го­дні фі­ксо­ва­ні, при­найм­ні я так ду­маю. Т. Ґ.: Усі но­во­при­зна­че­ні уря­дов­ці ві­до­мі сво­ї­ми про­за­хі­дни­ми по­зи­ці­я­ми. Ни­ні їм за­ки­да­ють ні­би­то змі­ну по­гля­дів на проросійські. Але річ у тім, що во­ни ні­ко­ли не кри­ти­ку­ва­ли ро­сій­ської куль­ту­ри, мо­ви чи са­мих ро­сі­ян, а тіль­ки від­но­си­ни між РФ та Вір­ме­ні­єю, стиль ко­му­ні­ка­цій, по­зи­ціо­ну­ва­н­ня на­шої кра­ї­ни. Тоб­то та­кі зви­ну­ва­че­н­ня без­під­став­ні.

Чи очі­ку­є­те ви чо­гось від ЄС, зокре­ма від Схі­дно­го пар­тнер­ства? Т. Ґ.: Від Вір­ме­нії зав­жди очі­ку­ва­ли дій від­по­від­но до то­го, що нам на­ка­зу­ва­ла ро­би­ти та чи ін­ша сто­ро­на. Те­пер си­ту­а­ція змі­ни­ла­ся, кра­ї­на сама ви­рі­шує, як їй ді­я­ти і що кра­ще для її май­бу­тньо­го.

КОН­ФЛІКТ У НАГІРНОМУ КАРАБАХУ Є ОДНИМ ІЗ НАЙ­СКЛА­ДНІ­ШИХ У СВІТІ. ЖО­ДНА СТО­РО­НА НЕ ГОТОВА ВІД­МО­ВИ­ТИ­СЯ БО­ДАЙ ВІД ЧО­ГОСЬ ЗА­РА­ДИ КОМПРОМІСУ. НА­ТО­МІСТЬ КОЖНА ХО­ЧЕ МА­ТИ ВСЕ. ТО­МУ СЬО­ГО­ДНІ ІСНУЄ БІЛЬ­ША ЙМОВІРНІСТЬ ІЩЕ ОДНІ­ЄЇ ВІЙ­НИ ЗА КАРАБАХ, АНІЖ МИРНОГО ВИ­РІ­ШЕ­Н­НЯ ПРО­БЛЕ­МИ

Д. Х.: Ми вже під­пи­са­ли Уго­ду про гли­бо­ку та все­бі­чну зо­ну віль­ної тор­гів­лі (DCFTA) між Вір­ме­ні­єю та ЄС. Спо­ді­ва­є­мо­ся, що пе­ре­шкод для по­гли­бле­н­ня кон­та­ктів із ЄС не­має. Член­ство в Ми­тно­му со­ю­зі мо­же за­ва­жа­ти по­гли­блен­ню тор­го­вель­них зв’яз­ків із кра­ї­на­ми Єв­ро­пи, але це не по­вин­но пе­ре­шко­джа­ти ЄС до­по­ма­га­ти нам про­во­ди­ти ре­фор­ми, за­без­пе­чу­ва­ти біль­шу де­мо­кра­ти­за­цію, змі­ню­ва­ти си­сте­му осві­ти та охо­ро­ни здо­ров’я. Я не ба­чу жо­дних су­пе­ре­чно­стей. Тоб­то Вір­ме­нія на­ма­га­ти­ме­ться шу­ка­ти пев­ний ба­ланс, щоб збе­рі­га­ти хо­ро­ші від­но­си­ни і з Ро­сі­єю, і з ЄС.

Чи мо­же Ро­сія роз­па­лю­ва­ти кон­флікт у Нагірному Карабаху, щоб збе­рег­ти свій вплив на Вір­ме­нію? Д. Х.: Зві­сно, Ро­сії не­ви­гі­дно, щоб кон­флікт у Нагірному Карабаху бу­ло якось уре­гу­льо­ва­но. Доки він є, їй зна­чно лег­ше кон­тро­лю­ва­ти оби­дві йо­го сто­ро­ни. І Вір­ме­нія, і Азер­бай­джан див­ля­ться на РФ як на ми­ро­твор­ця, що мо­же до­по­мог­ти ви­рі­ши­ти про­бле­му Карабаху й має не­об­хі­дні для цьо­го ва­же­лі. Во­ни роблять усе, щоб Мо­сква бу­ла за­до­во­ле­на. А та, сво­єю чер­гою, на­ма­га­є­ться збе­рег­ти си­ту­а­цію в ни­ні­шньо­му ви­гля­ді.

Ми просто по­вин­ні прийня­ти си­ту­а­цію, якою во­на є, і ді­я­ти від­по­від­но до об­ста­вин. Не тре­ба ро­би­ти ні­чо­го ра­ди­каль­но­го на кшталт ого­ло­ше­н­ня вій­ни Ро­сії чи ще чо­гось. Єди­ний спо­сіб до­сяг­ти ціл­ко­ви­тої без­пе­ки — до­мог­ти­ся ста­біль­но­сті та ми­ру в ре­гіо­ні. Ду­же важ­ко ска­за­ти, ко­ли це ста­не­ться. Бо кон­флікт у Нагірному Карабаху є одним із най­скла­дні­ших у світі. По­ки що я не ба­чу жо­дно­го мирного, ком­про­мі­сно­го ви­рі­ше­н­ня про­бле­ми. Бо жо­дна сто­ро­на не готова від­мо­ви­ти­ся бо­дай від чо­гось за­ра­ди компромісу. На­то­мість кожна хо­че ма­ти все. Ось чо­му си­ту­а­ція ду­же скла­дна. То­му сьо­го­дні існує біль­ша ймовірність іще одні­єї вій­ни за Карабах, аніж мирного ви­рі­ше­н­ня про­бле­ми. Вір­ме­нія ку­пує ле­во­ву час­тку зброї в Ро­сії, офі­це­ри на­шої ар­мії зде­біль­шо­го про­хо­дять там ви­шкіл. То­му на­ша кра­ї­на ду­же за­ле­жна від РФ у вій­сько­вих пи­та­н­нях.

Та­ґуї Ґа­за­рян

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.