Ві­ктор Лис: «Ні­хто не ду­мав, що ко­лись до­ве­де­ться фа­кти­чно ря­ту­ва­ти спорт на До­неч­чи­ні»

Стар­ший тре­нер па­ра­лім­пій­ської збір­ної Укра­ї­ни про спе­ци­фі­ку під­го­тов­ки сво­єї ко­ман­ди

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Спіл­ку­ва­ла­ся Єли­за­ве­та Гон­ча­ро­ва

Про про­бле­ми та до­ся­гне­н­ня лег­ко­атле­тів-па­ра­лім­пій­ців і дру­ге жи­т­тя спор­ту на До­неч­чи­ні Ти­ждень по­спіл­ку­вав­ся з ба­га­то­рі­чним го­лов­ним, а ни­ні стар­шим тре­не­ром па­ра­лім­пій­ської збір­ної Укра­ї­ни Ві­кто­ром Ли­сом.

Ви ба­га­то ро­ків бу­ли го­лов­ним тре­не­ром на­ших лег­ко­атле­тів з ін­ва­лі­дні­стю, фа­кти­чно ме­не­дже­ром цьо­го на­пря­му. Те­пер ви­рі­ши­ли біль­ше за­йма­ти­ся пра­кти­кою? — На по­са­ду го­лов­но­го тре­не­ра па­ра­лім­пій­ської збір­ної я при­йшов у 1988-му, пі­сля то­го як мій учень Оле­ксандр Мо­хір став дво­ра­зо­вим чем­піо­ном і срі­бним при­зе­ром Па­ра­лім­пій­ських ігор у Се­у­лі. І від­дав цій спра­ві ба­га­то ро­ків. Але че­рез вік уже важ­ко ви­три­му­ва­ти та­кий темп жи­т­тя. Те­пер з’яви­ла­ся мо­жли­вість про­во­ди­ти збо­ри на сво­їй ба­зі, у Ба­хму­ті, то­му змі­ни­ла­ся стру­кту­ра ро­бо­ти, мо­жу бу­ти ко­ри­сні­шим як тре­нер.

Які тенденції ни­ні спо­сте­рі­га­ю­ться у ве­ли­ко­му спор­ті осо­бли­вих лю­дей? — Від­бу­ва­є­ться за­ко­но­мір­ний про­цес: на змі­ну ві­ко­вим спортс­ме­нам і тре­не­рам при­хо­дять мо­ло­ді. Десь це від­бу­ва­є­ться бо­лі­сно, десь при­ро­дні­ше. На збо­рах ми ба­чи­мо но­ва­чків, які вже по­ка­зу­ють хо­ро­ші ре­зуль­та­ти. Не­за­ба­ром ві­дбу­де­ться чем­піо­нат Єв­ро­пи, до яко­го сьо­го­дні го­ту­ю­ться спортс­ме­ни. Він по­ка­же які­сну скла­до­ву онов­ле­ної збір­ної. Зви­чай­но, є ду­же пер­спе­ктив­ні: на чем­піо­на­тах Укра­ї­ни но­ва­чки ви­яв­ля­ють се­бе актив­но. Спорт лю­дей з ін­ва­лі­дні­стю пра­цює за ти­ми са­ми­ми прин­ци­па­ми, що й спорт здо­ро­вих: є кан­ди­да­ти в збір­ну, які, щоб до неї увійти, ма­ють по­ка­за­ти ре­зуль­та­ти. Ось за­раз ми по­мі­ти­ли, що з’явив­ся ду­же ве­ли­кий про­ша­рок кан­ди­да­тів, тоб­то по­тен­ці­ал зріс. Про­те в па­ра­лім­пій­сько­му спор­ті є свої ню­ан­си: спортс­ме­ни про­хо­дять да­лі тіль­ки пі­сля під­твер­дже­н­ня сво­го кла­су в мі­жна­ро­дній кла­си­фі­ка­ції (опор­ни­ки, з ва­да­ми зо­ру, «спе­шл клас» та ін.). А бу­ває так: ми ба­чи­мо пер­спе­ктив­но­го спортс­ме­на, по­чи­на­є­мо сер­йо­зно за­йма­ти­ся, але він не про­хо­дить са­ме в той клас, де має пер­спе­кти­ви. А в ін­шо­му вже не бу­де лі­де­ром, за­ли­ша­є­ться по­за збір­ною. То­му важ­ко ска­за­ти щось про до­лю спортс­ме­на у ве­ли­ко­му спор­ті, до­ки він не пе­ре­йде цей ру­бі­кон — між­на­ро­дну кла­си- фі­ка­цію. Ін­ко­ли кла­си об’єд­ну­ють, і лю­ди­на, яка вже бу­ла на пер­ших мі­сцях у сві­ті, опи­ня­є­ться по­се­ре­ди­ні спи­ску, де вже не­має сен­су бо­ро­ти­ся. На­при­клад, моя уче­ни­ця Ві­кто­рія Ясе­вич пі­сля об’єд­на­н­ня Па­ра­лім­пій­ським ко­мі­те­том трьох кла­сів (за ста­ном здо­ров’я) втра­ти­ла пер­ші по­зи­ції у сві­то­во­му рей­тин­гу й че­рез це зму­ше­на бу­ла за­кін­чи­ти кар’єру, бо фі­зи­чно не мо­же бу­ти кон­ку­рен­ткою для спортс­ме­нок із лег­шим сту­пе­нем ура­же­н­ня.

Чи з’яв­ля­ю­ться но­ві лег­ко­атле­ти, які бу­ли трав­мо­ва­ні на вій­ні? — Сьо­го­дні на­віть є цен­тра­лі­зо­ва­на про­гра­ма, ро­би­ться акцент на за­лу­чен­ні тих, хто ді­став трав­ми на вій­ні. Бо осо­бли­во ба­га­то тих, хто втра­тив кін­ців­ки чи трав­му­вав хре­бет. На та­ких лю­дей пе­ред­усім звер­та­ють ува­гу тре­не­ри на мі­сцях, щоб до­по­мог­ти ада­пту­ва­ти їх за до­по­мо­гою спор­ту. Але в са­мій збір­ній я по­ки що не ба­чу тенденції до ма­со­во­го на­пов­не­н­ня спортс­ме­на­ми, які про­йшли вій­ну. Чо­му? По-пер­ше, сам про­цес від­нов­ле­н­ня до­во­лі три­ва­лий і бо­лі­сний, ще не ми­ну­ло до­ста­тньо ча­су, щоб лю­ди мо­гли за­йма­ти­ся актив­ним спор­том. На фі­зи­чно­му рів­ні хло­пці зі сві­жи­ми ра­на­ми та ку­кса­ми ще не го­то­ві до пов­но­цін­но­го спор­ту з ве­ли­ким на­ван­та­же­н­ням. По­ки за­жи­ве ра­на, по­ки ор­га­нізм при­сто­су­є­ться до про­те­зу, ми­не час. Але про­цес уже по­чав­ся: ми на­ма­га­є­мо­ся на­да­ва­ти ба­га­то ін­фор­ма­ції, про­по­ну­є­мо за­йма­ти­ся спор­том тим, хто не­дав­но втра­тив здо­ров’я. Однак, на­при­клад, у на­шо­му мі­сті ще не зна­йшло­ся тих, хто по­чав би пі­сля по­ра­не­н­ня за­йма­ти­ся лег­кою атле­ти­кою. То­ді як у зи­мо­вих ви­дах спор­ту вже є по­мі­тні спортс­ме­ни, які при­йшли з вій­ни.

А чи змі­ни­ло­ся став­ле­н­ня до спор­ту лю­дей з ін­ва­лі­дні­стю остан­нім ча­сом уза­га­лі? — До­сить по­ту­жна під­трим­ка від­чу­ва­є­ться на дер­жав­но­му рів­ні. Су­спіль­ство чує і ба­чить біль­ше істо­рій успі­ху спортс­ме­нів з ін­ва­лі­дні­стю, є від­по­від­ні про­гра­ми. Але про­бле­ми, що існу­ють на мі­сцях, на жаль, які­сно не ви­рі­шу­ю­ться. Пи­та­н­ня роз­ви­тку, зокре­ма, па­ра­лім­пій­сько­го спор­ту в мі­стах на­віть обла­сно­го рів­ня бо­лю­че. Не­має нор­маль­них ста­діо­нів, ма­не­жів із по­кри­т­тям, осо­бли­во ада­пто­ва­них для лю­дей з ін­ва­лі­дні­стю. І річ не ли­ше в то­му, що бра­кує умов і то­му важ­ко за­лу­ча­ти осо­бли­вих лю­дей до за­ня­т­тя спор­том. На­віть уже до­свід­че­ним та іме­ни­тим спортс­ме­нам ні­де тре­ну­ва­ти­ся вдо­ма, во­ни зму­ше­ні ви­їжджа­ти до ін­ших міст, щоб го­ту­ва­ти­ся до зма­гань. Не всі че­рез стан здо­ров’я ви­три­му­ють по­стій­ні пе­ре­їзди. Ба­га­то пер­спе­ктив­них спортс­ме­нів про­сто ки­дає цю спра­ву, бо

ОПТИМАЛЬНО БУ­ЛО Б, ЯК­БИ ПРА­ЦЮ­ВА­ЛА СИ­СТЕ­МА: ПЕРЕГЛЯД, ВІДБІР, ПОЧАТКОВИЙ ЕТАП ТРЕНУВАНЬ НА МІ­СЦЯХ. ЩОБ ІЗ ВЕ­ЛИ­КОЇ КІЛЬ­КО­СТІ ЗАЛУЧЕНИХ ДО ЗАНЯТЬ СПОР­ТОМ ЛЮ­ДЕЙ ІЗ ФІЗИЧНИМИ ВА­ДА­МИ З’ЯВ­ЛЯ­ЛИ­СЯ ЗІР­КИ СВІ­ТО­ВО­ГО МАСШТАБУ. АЛЕ ТО, МА­БУТЬ, У МАЙ­БУ­ТНЬО­МУ

не­має де, у чо­му та чим тре­ну­ва­ти­ся. І це в обла­сних цен­трах, що вже ка­за­ти про се­ла чи не­ве­ли­чкі мі­сте­чка. За ба­га­то ро­ків, що пра­цюю зі спортс­ме­на­ми з ін­ва­лі­дні­стю, я по­мі­тив: най­кра­щи­ми за­зви­чай ста­ють хло­пці та дів­ча­та з гли­бин­ки. Во­ни мі­цні­ші, більш мо­ти­во­ва­ні, бо у ве­ли­ких мі­стах мо­жна зайня­ти се­бе ще чи­мось, а для них це май­же єди­на мо­жли­вість ре­а­лі­зу­ва­ти­ся. Але ко­ли не ду­же ефе­ктив­но пра­цю­ють рі­зні ор­га­ні­за­ції, які під­три­му­ють спортс­ме­нів з ін­ва­лі­дні­стю, ко­ли не­має тре­не­рів, та­кі лю­ди про­сто про­па­да­ють. Щоб на­ро­див­ся справ­жній спортс­мен, ін­ко­ли має скла­сти­ся до­ку­пи без­ліч чин­ни­ків: тре­нер мо­же по­ба­чи­ти по­трі­бну лю­ди­ну про­сто на ву­ли­ці, ін­ко­ли, нав­па­ки, са­мі хло­пці та дів­ча­та на­стіль­ки мо­ти­во­ва­ні, що зби­ра­ють ін­фор­ма­цію по кри­хтах, са­мі шу­ка­ють тре­не­ра й мо­жли­вість за­йма­ти­ся, ді­зна­ю­ться одне від одно­го. На­при­клад, до ме­не на тре­ну­ва­н­ня їздять два спортс­ме­ни з Пол­тав­ської обла­сті: штов­ха­ють ядро й ме­та­ють диск. Є дів­чин­ка з Дні­про­пе­тров­щи­ни. По­ло­ви­на мо­їх пі­до­пі­чних з ін­ших ре­гіо­нів. Во­ни роз­по­від­а­ють, вла­сним при­кла­дом по­ка­зу­ють ін­шим шлях. Про­сять взя­ти під опі­ку ще кіль­ка пол­тав­чан, які ді­зна­ли­ся від сво­їх зем­ля­ків і го­то­ві їзди­ти сю­ди. Це свід­чить про те, що лю­ди хо­чуть за­йма­ти­ся, але умов і спе­ці­а­лі­стів не­має. Зви­чай­но, оптимально бу­ло б, як­би пра­цю­ва­ла си­сте­ма: перегляд, відбір, початковий етап тренувань на мі­сцях. Щоб із ве­ли­кої кіль­ко­сті залучених до занять спор­том лю­дей із фізичними ва­да­ми з’яв­ля­ли­ся зір­ки сві­то­во­го масштабу. Але то, ма­буть, у май­бу­тньо­му. По­ки що це рад­ше спон­тан­ні дії, аніж пра­виль­но по­бу­до­ва­на дер­жав­на по­лі­ти­ка. Впев­не­ний, що пов­но­цін­ні ба­зи, при­сто­со­ва­ні для осіб з ін­ва­лі­дні­стю, ма­ють бу­ти в ко­жно­му мі­сті.

На жаль, ми втра­ти­ли па­ра­лім­пій­ську ба­зу в Кри­му — у Єв­па­то­рії, у яку бу­ло вкла­де­но ба­га­то бю­дже­тних ко­штів і яка справ­ді бу­ла взір­цем для всьо­го сві­ту зі ство­ре­н­ня су­ча­сних умов для занять спор­том та оздо­ров­ле­н­ня лю­дей з ін­ва­лі­дні­стю, ві­ді­гра­ва­ла ва­жли­ву роль у під­го­тов­ці на­ціо­наль­них збір­них із рі­зних ви­дів спор­ту.

У Ба­хму­ті та­ка ба­за бу­ла по­бу­до­ва­на на­пе­ре­до­дні вій­ни... — Так, у 2003 ро­ці по­ста­но­вою Ка­бмі­ну на­шо­му ста­діо­ну «Ме­та­лург» бу­ло при­сво­є­но ста­тус ба­зи олім­пій­ської та па­ра­лім­пій­ської під­го­тов­ки все­укра­їн­сько­го зна­че­н­ня, що да­ло змо­гу за­лу­чи­ти до ре­кон­стру­кції та бу­дів­ни­цтва ко­шти з дер­жав­но­го бю­дже­ту. У 2013-му від­крив­ся но­вий ком­плекс із ма­не­жем і ста­діо­ном. Ще у 2014-му ми ма­ли отри­ма­ти II ка­те­го­рію за кла­си­фі­ка­ці­єю IAAF, але че­рез вій­ну сер­ти­фі­ка­цію бу­ло при­зу­пи­не­но. І тіль­ки цьо­го ро­ку здо­бу­ли по­трі­бний ста­тус, який дає мо­жли­вість про­во­ди­ти зма­га­н­ня всіх рів­нів вклю­чно з між­на­ро­дни­ми, фі­ксу­ва­ти ре­кор­ди обла­сті, Укра­ї­ни, сві­ту. Ва­жли­во, що спортс­ме­нам з ін­ва­лі­дні­стю в нас зру­чно: при­сто­со­ва­ний го­тель, по­руч ма­неж і ста­діон. Ін­ші ба­зи, яких в Укра­ї­ні оди­ни­ці, не та­кі ком­па­ктні, май­же не ада­пто­ва­ні для лю­дей з ін­ва­лі­дні­стю.

Кіль­ка ро­ків ба­за не бу­ла за­ван­та­же­на? — Зви­чай­но, які мо­жуть бу­ти зма­га­н­ня там, де то­ча­ться бо­йо­ві дії? До нас по­ча­ли їха­ти тіль­ки з ми­ну­ло­го ро­ку. До­ти на­віть на збо­ри бо­я­ли­ся з’яв­ля­ти­ся, всі ж див­ля­ться те­ле­ві­зор, ми по­стій­но на слу­ху. За­пу­сти­ти про­цес на­но­во бу­ло скла­дно. По­тім ми ста­ли за­про­шу­ва­ти спор­тив­ну елі­ту, во­ни тре­ну­ва­ли­ся тут і жи­ли, а то­ді вже роз­по­від­а­ли ін­шим. Ін­ко­ли до­во­ди­ло­ся вмов­ля­ти, пе­ре­ко­ну­ва­ти, що тут без­пе­чно й зру­чно. Спіл­ку­ва­ли­ся з тре­не­ра­ми, щоб во­ни на­ла­што­ву­ва­ли спортс­ме­нів. Але ко­ли во­ни по­ба­чи­ли на вла­сні очі, то про­па­ган­да вже бу­ла не по­трі­бна. А з 2017-го кіль­ка збо­рів про­ве­ли основ­на та па­ра­лім­пій­ська збір­ні Укра­ї­ни з лег­кої атле­ти­ки. І по­ча­ли­ся вже справжні зма­га­н­ня: лег­ко­атле­ти­чні куб­ки, мо­ло­ді­жні чем­піо­на­ти з віль­ної бо­роть­би, сам­бо, зма­га­н­ня зі стриб­ко­вих ви­дів спор­ту, з бо­ксу, ігри ви­щої лі­ги з во­лей­бо­лу. З ве­ли­кою кіль­кі­стю уча­сни­ків — близь­ко 500 тіль­ки спортс­ме­нів. На на­сту­пний рік у пла­нах про­ве­де­н­ня чем­піо­на­тів Укра­ї­ни з ба­га­то­борств, зі стриб­ко­вих ви­дів, еста­фе­тно­го бі­гу для здо­ро­вих спортс­ме­нів та без­ліч зма­гань і збо­рів для лег­ко­атле­тів з ін­ва­лі­дні­стю.

Сьо­го­дні у при­фрон­то­во­му мі­сті спор­тив­не жи­т­тя ви­рує? — Ко­ли ми тіль­ки пла­ну­ва­ли бу­ду­ва­ти спорт­ком­плекс, ні­хто не ду­мав, що ко­лись тут до­ве­де­ться фа­кти­чно ря­ту­ва­ти спорт на До­неч­чи­ні. На цю ба­зу пе­ре­йшли Учи­ли­ще олім­пій­сько­го ре­зер­ву, Шко­ла ви­щої спор­тив­ної май­стер­но­сті, лі­ку­валь­но- фіз­куль­тур­ний ди­спан­сер, обла­сний центр ін­ва­спор­ту. З по­ча­тком во­єн­них дій до нас пе­ре­їха­ло ду­же ба­га­то ви­кла­да­чів ви­що­го кла­су, спортс­ме­нів, тре­не­рів та ін­ших фа­хів­ців. Не менш як 40 тре­не­рів рі­зних ви­дів спор­ту пе­ре­мі­сти­ли­ся ра­зом із за­кла­да­ми. Ни­ні шта­ти ком­пле­кту­ю­ться і мі­сце­ви­ми ка­дра­ми, які пе­ре­йма­ють до­свід іме­ни­тих фа­хів­ців. На­пов­ню­ю­ться й на­вчаль­ні за­кла­ди. На­при­клад, в учи­ли­щі, яке при­їха­ло зі 70 сту­ден­та­ми, сьо­го­дні їх уже 240. Як­би мо­жна бу­ло ви­рі­ши­ти пи­та­н­ня з жи­тлом, ду­маю, тут то­чно бу­ла б зі­бра­на вся спор­тив­на елі­та До­неч­чи­ни, яка пра­цю­ва­ла б на все­укра­їн­сько­му рів­ні. До ме­не не­що­дав­но звер­ну­ла­ся ро­ди­на ві­до­мих у спор­тив­но­му сві­ті тре­не­рів, які че­рез бо­йо­ві дії ви­їха­ли до Мо­скви, з про­ха­н­ням до­по­мог­ти по­вер­ну­ти­ся. Лю­ди хо­чуть пра­цю­ва­ти на Ба­тьків­щи­ні, але тре­ба зна­йти, де сім’ ї з трьо­ма ді­тьми жи­ти. На­ма­га­ти­ме­мо­ся якось ви­рі­ши­ти їхнє пи­та­н­ня, бо та­кі ка­дри ду­же цін­ні. Вза­га­лі дру­га пі­сля бра­ку умов про­бле­ма — фа­хів­ці. По всій кра­ї­ні спо­сте­рі­га­є­ться ва­ку­ум із тре­не­ра­ми. Зар­пла­та у вчи­те­ля фіз­куль­ту­ри біль­ша на 30%, ніж у тре­не­ра. Мо­лодь не хо­че йти, а осо­бли­во пра­цю­ва­ти з лю­дьми із важ­ки­ми ва­да­ми здо­ров’я, бо це ду­же кро­пі­тка й скла­дна пра­ця — фі­зи­чна, пси­хо­ло­гі­чна. Лю­ди­ну, яка ні­ко­ли не сти­ка­ла­ся зі сві­том спор­ту, тре­ба ада­пту­ва­ти до всьо­го фа­кти­чно з ну­ля. По­ки що є ста­рі ка­дри, у яких мо­жна на­вча­ти­ся, але тре­ба не га­я­ти ча­су й да­ва­ти мо­ло­ді мо­жли­вість ста­ва­ти фа­хів­ця­ми. Іна­кше кра­ї­на мо­же втра­ти­ти спорт на най­ви­що­му рів­ні.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.