Кла­у­дія Ландс­бер­ґер: «Те, що ми в се­бе вва­жа­є­мо най­кра­щим кі­но, не обов’яз­ко­во є та­ким на аме­ри­кан­ський смак»

Пре­зи­ден­тка ор­га­ні­за­ції European Film Promotion про кри­те­рії оцін­ки кі­но

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Спіл­ку­ва­ла­ся Ган­на Тре­губ

Яким чи­ном стрі­чки мо­ло­дих і не­зна­них ре­жи­се­рів мо­жуть по­тра­пи­ти на екра­ни Бер­лін­сько­го кі­но­фе­сти­ва­лю, на що має зва­жа­ти єв­ро­пей­ське кі­но, зокре­ма укра­їн­ське, щоб здобути «Оскар» в Аме­ри­ці? На­скіль­ки зна­чу­ща ту­ри­сти­чна від­кри­тість кра­ї­ни для кі­но­ін­ду­стрії? На ці та ін­ші за­пи­та­н­ня Ти­жня від­по­ві­ла спів­за­снов­ни­ця та пре­зи­ден­тка ор­га­ні­за­ції European Film Promotion Кла­у­дія Ландс­бер­ґер, що ста­ла го­ло­вою жу­рі мі­жна­ро­дно­го кон­кур­су цьо­го­рі­чно­го ки­їв­сько­го кі­но­фе­сти­ва­лю «Мо­ло­дість». Вам не раз до­во­ди­ло­ся пра­цю­ва­ти в скла­ді від­бір­ко­во­го ко­мі­те­ту кон­кур­сної про­гра­ми Бер­лін­сько­го кі­но­фе­сти­ва­лю. Яким кри­те­рі­ям має від­по­від­а­ти фільм, щоб йо­го по­ка­за­ли на екра­нах цьо­го не­пе­ре­сі­чно­го єв­ро­пей­сько­го кі­но­май­дан­чи­ка? — Не ду­маю, що в цьо­му пи­тан­ні Бер­лі­на­ле чи­мось від­рі­зня­є­ться від ін­ших кі­но­фе­сти­ва­лів. Там є ці­ла гру­па тих, хто за­йма­є­ться від­бо­ром стрі­чок для по­ка­зу. Для ко­жно­го фе­сти­ва­лю, вла­сне, най­ва­жли­ві­ше по­ка­за­ти ори­гі­наль­ні філь­ми, які тор­ка­ють гля­да­чів і гар­но зро­бле­ні. Мо­жна ска­за­ти, що від­бір­ко­ва гру­па кі­но­фе­сти­ва­лю ду­же не­упе­ре­дже­на, все­їдна, якщо хо­че­те. Від­по­від­ність чи не­від­по­від­ність філь­му для по­ка­зу — це ко­ле­ктив­не рі­ше­н­ня. Вла­сне, так пра­цю­ють під час від­бо­ру стрі­чок на Бер­лі­на­ле: ча­сом до­во­ди­ться пе­ре­ко­ну­ва­ти ко­лег що­до пев­ної кар­ти­ни, обо­ро­ня­ти вла­сну дум­ку, чо­му ту чи ін­шу слід по­ка­за­ти на фе­сти­ва­лі. Це тво­ре­н­ня своє­рі­дно­го ди­скур­су, щось біль­ше за про­сту ди­ску­сію, від­чу­т­тя від­по­від­но­сті пев­ної стрі­чки ча­су та мо­мен­там у ньо­му.

Оскіль­ки Бер­лін­ський кі­но­фе­сти­валь має низ­ку се­кцій, то ми мо­же­мо

про­по­ну­ва­ти рі­зні кар­ти­ни до рі­зних із них, зокре­ма для «Па­но­ра­ми» то­що. Ко­жна має своє­рі­дну «гру­пу кро­ві» чи «ДНК», які по­трі­бно вра­хо­ву­ва­ти під час до­бо­ру кі­но. Ска­жі­мо, це то­чно фе­сти­валь­на стрі­чка, а от да­лі тре­ба ви­рі­ши­ти, до яко­го роз­ді­лу во­на по­тра­пить і ку­ди кра­ще па­сує. Ін­ко­ли бу­ває так, що фільм, який уві­йшов до від­бо­ру, пе­ре­вер­шує кри­те­рії кар­тин для ти­жне­во­го по­ка­зу. То­ді він по­тра­пляє до фе­сти­валь­но­го зма­га­н­ня. Ко­жен фе­сти­валь від­кри­ває щось но­ве, і що­ро­ку не бра­кує стрі­чок-від­крит­тів. Окрім тво­рів май­стрів, ви­зна­них ре­жи­се­рів, кор­тить оті­єї «сві­жої кро­ві», чо­гось до­сі не ба­че­но­го у сві­ті кі­но. Я бу­ла ли­ше одним із чле­нів цьо­го ве­ли­ко­го про­це­су від­бо­ру.

Кі­но­фе­сти­ва­лі ча­сто від­кри­ва­ють нам но­ві ре­жи­сер­ські іме­на, але та­лант спо­ча­тку має по­мі­ти­ти хтось із се­ле­ктор­но­го ко­мі­те­ту. Чи ва­жать у про­це­сі та­ко­го ви­бо­ру до­брий ми­сте­цький смак та ін­ту­ї­ція? — Ви­бір­ко­вий ко­мі­тет — це 15 осіб, ко­жен зі сво­їм до­сві­дом, зна­н­ня­ми та, зви­чай­но, ін­ту­ї­ці­єю. Ясна річ, фі­наль­не рі­ше­н­ня ли­ша­є­ться за Ді­те­ром Кос­слі­ком. Йо­му до­во­ди­ться, так би мо­ви­ти, жон­глю­ва­ти, ко­ли йде­ться про гео­по­лі­ти­ку та за­галь­не вра­же­н­ня. Ку­ра­то­ри ж ка­жуть, що в нас є, чо­го не­має та що по­трі­бно. Ко­мі­тет ли­ше ра­дить, і ди­ре­ктор фе­сти­ва­лю йо­го ви­слу­хо­вує. Зви­чай­но ж, ве­ле­тен­ською ро­бо­тою та від­по­від­аль­ні­стю є спіл­ку­ва­н­ня з дистриб’юто­ра­ми, про­дю­се­ра­ми, із кра­ї­на­ми-ви­ро­бни­ка­ми ті­єї чи ін­шої стрі­чки. До­во­ди­ться ра­ху­ва­ти­ся з роз­мі­ром ко­жної кра­ї­ни в кі­но­сві­ті. Якщо хтось ви­ро­бляє, ска­жі­мо, 100 філь­мів у рік, то див­но бу­ло б, як­би жо­дно­го з то­го спи­ску не бу­ло на Бер­лі­на­ле. Та­ким чи­ном, ди­ре­ктор фе­сти­ва­лю — це та­кий со­бі маг, що ство­рює рі­зно­ма­ні­т­тя про­гра­ми. Па­ра­лель­но з цим ко­мі­тет із від­бо­ру стрі­чок мо­же бу­ти ду­же ін­ди­ві­ду­а­лі­сти­чним. Ска­жі­мо, хтось мо­же ска­за­ти ди­ре­кто­ру, що пев­на кар­ти­на зі спи­ску су­пе­ро­ва та що її тре­ба вклю­чи­ти до фе­сти­валь­них по­ка­зів. Йо­му ж до­во­ди­ться ма­нев­ру­ва­ти між ба­га­тьма го­стри­ми ку­та­ми.

Для чи­ма­лої кіль­ко­сті ре­жи­се­рів справ­ді са­ме кі­но­фе­сти­ва­лі бу­ли пер­шим кро­ком до по­пу­ляр­но­сті. Га­даю, при­клад Фа­ті­ха Акі­на вда­лий у цьо­му кон­текс­ті, зокре­ма йо­го кар­ти­на «Го­ло­вою об сті­ну», що здо­бу­ла «Зо­ло­то­го ве­дме­дя» 2004 ро­ку. Ця стрі­чка то­ді пе­ре­вер­ши­ла ре­шту. До то­го мо­мен­ту цьо­го ре­жи­се­ра ма­ло хто знав, про­те ство­ре­ний ним фільм від­по­від­ав за рів­нем ви­мо­гам уча­сті у фе­сти­валь­но­му зма­ган­ні та пе­ре­вер­шу­вав усе ним зро­бле­не пе­ред тим. На­сту­пна йо­го стрі­чка «На краю раю» 2007-го здо­бу­ла від­зна­ку Канн­сько­го кі­но­фе­сти­ва­лю за най­кра­щий сце­на­рій. Від­то­ді він актив­ний уча­сник усіх най­біль­ших кі­но­фе­сти­ва­лів. От­же, то там, то сям ви­ри­на­ють но­ві ре­жи­сер­ські іме­на. Якщо мо­ва про Бер­лі­на­ле, то це мо­же бу­ти ру­бри­ка «Па­но­ра­ма» або «Фо­рум», менш імо­вір­но — між­на­ро­дний кон­курс цьо­го фе­сти­ва­лю.

Ча­сти­на ре­жи­се­рів зні­має та­кі стрі­чки, що за фор­ма­том ти­по­во па­су­ють до ру­бри­ки «Па­но­ра­ма». Про що мо­ва? Якщо по­ди­ви­ти­ся, що ту­ди по­тра­пля­ло, то це кар­ти­ни, фі­наль­не сло­во в до­бо­рі яких на­ле­жа­ло Ві­лан­ду Шпе­ку, про­ся­кну­те йо­го сма­ком до кі­но. Пев­ний час та ру­бри­ка від­по­від­а­ла йо­го ба­чен­ню, якою са­ме має бу­ти «Па­но­ра­ма» Бер­лін­сько­го мі­жна­ро­дно­го кі­но­фе­сти­ва­лю. Зви­чай­но, по­ряд із ним пра­цю­ва­ла ко­ман­да з від­бо­ру, яка ве­ли­кою мі­рою до­по­ма­га­ла ви­зна­ча­ти­ся з на­пов­не­н­ням ці­єї ру­бри­ки, про­те все одно на ній по­зна­чав­ся ви­бір її ку­ра­то­ра. Якщо вер­та­ти­ся до Фа­ті­ха Акі­на, то дов­ко­ла йо­го стрі­чки, зга­да­ної ви­ще, то­чи­ла­ся дис­ку­сія, вклю­ча­ти її до «Па­но­ра­ми» чи до мі­жна­ро­дної кон­кур­сної про­гра­ми. Ви­рі­ши­ли, що фільм та­ки кон­кур­сний. Ва­жли­вий мо­мент по­ля­гає та­кож і в то­му, щоб час від ча­су онов­лю­ва­ти не ли­ше спи­сок ре­жи­се­рів, тво­ри яких де­мон­стру­є­мо, а й уча­сни­ків фе­сти­валь­но­го жу­рі, вли­ва­ти ту­ди «но­ву кров».

Гол­лан­дія мо­же по­хва­ли­ти­ся дво­ма кар­ти­на­ми, які здо­бу­ли «Оска­ри» за най­кра­щий фільм іно­зем­ною мо­вою, і ви бу­ли актив­но за­лу­че­ні до цьо­го про­це­су. Що по­трі­бно вра­хо­ву­ва­ти єв­ро­пей­ським на­ціо­наль­ним кі­но­ви­ро­бни­кам, ре­жи­се­рам і про­дю­се­рам, які ви­рі­ши­ли по­зма­га­ти­ся за та­кий приз? — Га­даю, у ме­не ба­га­то до­сві­ду в цій сфе­рі. Ко­ли я по­чи­на­ла ро­бо­ту що­до про­мо­ції гол­ланд­сько­го кі­но, то ось яка дум­ка кру­ти­ла­ся в мо­їй го­ло­ві: усі нав­ко­ло зна­ли, який спортс­мен де і як пе­ре­міг, успі­хи чи нев­да­чі фут­боль­них ко­манд, про­те ні­хто не ка­зав, що той чи ін­ший фільм здо­був пев­ний приз. Мо­їм по­кли­ка­н­ням, спра­вою ста­ло те, щоб на ра­діо ста­ли го­во­ри­ти про кі­но­від­зна­ки. Мо­ва не тіль­ки про «Оскар».

Якщо ка­за­ти про Кі­но­а­ка­де­мію в Лос-ан­дже­ле­сі, то там до­во­лі скла­дна си­сте­ма, спе­ци­фі­чний про­цес ухва­ле­н­ня рі­шень, тоб­то як са­ме щось має бу­ти, хто й за що са­ме мо­же го­ло­су­ва­ти. Кар­тин, із яких мо­жна оби­ра­ти, там справ­ді ба­га­то. Вар­то за­ува­жи­ти, що чи­ма­ло кра­їн, як на ме­не, ро­блять ве­ли­ку по­мил­ку, ко­ли по­си­ла­ють до Оска­рів­сько­го ко­мі­те­ту кі­но­стрі­чку, яка, на їхню дум­ку, є най­кра­щою. У ко­жній дер­жа­ві пра­цює свій Оска­рів­ський ко­мі­тет, що оби­рає філь­ми для уча­сті в кон­кур­сі Аме­ри­кан­ської кі­но­а­ка­де­мії. Якщо та­ко­го ко­мі­те­ту не­має, то кра­ї­на не мо­же са­мо­віль­но по­да­ти кар­ти­ну, яку вва­жає най­кра­щою. Оска­рів­ський ко­мі­тет ко­жної дер­жа­ви пре­зен­тує її кі­но­спіль­но­ту, і ва­жли­во там пред­ста­ви­ти всі її еле­мен­ти.

Ко­ли я пра­цю­ва­ла в Гол­ланд­сько­му оска­рів­сько­му ко­мі­те­ті, то раз по раз по­вто­рю­ва­ла: слід зна­йти в се­бе та­кі філь­ми, які мо­жуть пе­ре­тну­ти оке­ан, бо те, що ми тут вва­жа­є­мо най­кра­щим кі­но, не обов’яз­ко­во є та­ким на аме­ри­кан­ський смак. То­му дис­ку­сія, яку стрі­чку по­сла­ти за оке­ан, зав­жди мі­сти­ла в со­бі пи­та­н­ня від усіх уча­сни­ків ко­мі­те­ту що­до пев­ної ка­те­го­рії філь­мів: чо­му са­ме ці, адже ми ма­є­мо кра­щі? Про­те най­лі­пші стрі­чки на наш, ска­жі­мо так, на­ціо­наль­ний погляд не обов’яз­ко­во є тим, що аме­ри­кан­ці мо­жуть зро­зу­мі­ти й оці­ни­ти. Зна­є­те, во­ни все ж та­ки на­ле­жать до ін­шої куль­ту­ри.

Ми жо­дним чи­ном не якісь там ясно­вид­ці й не мо­же­мо за­зир­ну­ти до сві­до­мо­сті аме­ри­кан­ців, про­те на­ма­га­є­мо­ся на­ма­лю­ва­ти со­бі схе­му, які кар­ти­ни з тих, що ма­є­мо у вла­сній кра­ї­ні, мо­жуть здобути ви­зна­н­ня в США. Ро­зу­мі­н­ня, чи мо­же та­кий фільм стати пе­ре­мож­цем у Кан­нах або Ве­не­ції, до­во­лі ча­сто до­по­ма­гає здо­га­да­ти­ся, чи є в ньо­го шанс пе­ре­мог­ти в Аме­ри­ці. Ва­жли­во та­кож, чи здо­бу­ва­ли но­мі­но­ва­ні стрі­чки при­зи аме­ри­кан­ських кі­но­фе­сти­ва­лів, які по­ка­зу­ють, що во­ни по­до­ба­ю­ться там­те­шнім гля­да­чам. Це своє­рі­дний пазл: як вкла­сти­ся в той

Кла­у­дія Ландс­бер­ґер — гол­ланд­ська кі­но­про­дю­сер­ка. У 1978–1983 ро­ках на­вча­ла­ся в Уні­вер­си­те­ті Ам­стер­да­ма, здо­бу­ла сту­пінь ма­гі­стра мі­жна­ро­дно­го пра­ва. Ви­пу­скни­ця кі­но­фа­куль­те­ту Шко­ли ми­стецтв Ті­ша в Нью-йор­ку. Із 1995-го по 2010-й — ке­рів­ний ди­ре­ктор ор­га­ні­за­ції Holland Film, що про­су­ває та по­си­лює по­зи­ції ні­дер­ланд­сько­го кі­но на мі­жна­ро­дній аре­ні. Із 2001 по 2013 ро­ки бу­ла чле­ном ви­бір­ко­во­го ко­мі­те­ту кон­кур­сної про­гра­ми Бер­лін­сько­го мі­жна­ро­дно­го кі­но­фе­сти­ва­лю. Із 2010-го по 2015-й — ди­ре­ктор­ка Ні­дер­ланд­сько­го кі­но­ін­сти­ту­ту EYE. Ни­ні во­на одна з чле­нів ви­бір­ко­во­го ко­мі­те­ту Ве­не­цій­сько­го кі­но­фе­сти­ва­лю та з 2015 ро­ку — ви­ко­нав­чий пар­тнер мі­жна­ро­дно­го про­дю­сер­сько­го бю­ро Baseworx For Film.

образ, який аме­ри­кан­цям бу­де зро­зумі­лий. Якщо ви на­ді­шле­те їм кра­си­ву, про­те ду­же укра­їн­ську стрі­чку з ку­пою пи­то­мих на­ціо­наль­них ознак і від­по­від­ним кон­тен­том, яка вам над­зви­чай­но по­до­ба­є­ться, але над­то ло­каль­ну що­до гу­мо­ру чи ін­ших еле­мен­тів, то нав­ряд чи во­на ма­ти­ме для гля­да­чів і жу­рі в США зна­че­н­ня.

Чо­го ж во­ни хо­чуть? Уні­вер­саль­ної істо­рії з мі­сце­вим ду­хом. Во­на має тор­ка­ти всіх без ви­ня­тку, про­те бу­ти вмі­ще­на в ти­по­вий ло­каль­ний ко­ло­рит пев­ної кра­ї­ни. До­брий при­клад, ду­маю, — гол­ланд­ська стрі­чка «Поль­ська на­ре­че­на» ре­жи­се­ра Ка­рі­ма Трай­дії, що здо­бу­ла «Зо­ло­тий гло­бус». Ця істо­рія по­ка­зує по­дії 20-лі­тньої дав­но­сті, во­на про жін­ку-бі­жен­ку, яка дов­го та важ­ко по­не­ві­ря­ла­ся, про­те зре­штою при­би­ла­ся до фер­ми. Оста­н­ня зо­бра­же­на ду­же гол­ланд­ською, вла­сне, та­кою, якою її хо­чуть ба­чи­ти на екра­ні, і, зви­чай­но, там­те­шні пла­скі ланд­ша­фти. А істо­рія, що роз­гор­та­є­ться на цьо­му тлі, — це роз­по­відь про ко­ха­н­ня двох лю­дей, які роз­мов­ля­ють рі­зни­ми мо­ва­ми. Во­на уні­вер­саль­на й тор­кає всіх без ви­ня­тку. Та­ким чи­ном, гля­дач в Аме­ри­ці ба­чить Ні­дер­лан­ди та уні­вер­саль­ну істо­рію ко­ха­н­ня.

Ні­дер­лан­ди ви­гра­ли «Оскар» за най­кра­щий фільм іно­зем­ною мо­вою зав­дя­ки стрі­чці «Рід Ан­то­нії» ре­жи­сер­ки Мар­лін Ґор­ріс. Зня­ли її на ланд­ша­фтах пів­ні­чної Фран­ції, які, про­те, ба­га­то в чо­му схо­жі на гол­ланд­ські. Віл­ле­ке ван Амель­рой, що грає го­лов­ну ге­ро­ї­ню стрі­чки, та­кож ски­да­є­ться на справ­жню ні­дер­ланд­ську фер­мер­ку. Кар­ти­на роз­по­від­ає про жі­но­че звіль­не­н­ня в умо­вах ти­ску су­спіль­ства, у яко­му до­мі­ну­ють чо­ло­ві­ки, тоб­то уні­вер­саль­ну істо­рію. До цьо­го тре­ба до­да­ти ще приз То­ронт­сько­го кі­но­фе­сти­ва­лю — і отри­му­є­мо всі ін­гре­ді­єн­ти, по­трі­бні для то­го, щоб ма­ти справжні шан­си по­бо­ро­ти­ся за «Оскар». Кі­но­фе­сти­валь у То­рон­то ва­жли­вий тим, що якщо фільм спо­до­бав­ся там­те­шній, ка­над­ській ау­ди­то­рії, то це вка­зує на те, що є чи­ма­лий шанс на та­ку са­му ре­а­кцію в США. Так ста­ло­ся й із дру­гою ні­дер­ланд­ською стрі­чкою, що здо­бу­ла «Оскар», — «Ха­ра­ктер» ре­жи­се­ра Май­ка ван Ді­ма.

Кі­но так са­мо, як лі­те­ра­ту­ра чи ма­ляр­ство, прив’яза­не до кон­кре­тної на­ціо­наль­ної куль­ту­ри. Як збе­рег­ти ба­ланс між уні­вер­саль­ні­стю істо­рій, які во­но опо­від­ає, і на­ціо­наль­ною уні­каль­ні­стю, яку во­но пе­ре­дає, щоб охо­пи­ти що­най­шир­шу ау­ди­то­рію? — Вла­сне, це те, чим за­йма­є­ться ор­га­ні­за­ція European Film Promotion, у якій я спів­за­снов­ни­ця. Річ у тім, що ко­ли ви- їжджа­єш за ме­жі Єв­ро­пи, то ро­зу­мі­єш, що в аме­ри­кан­ців та азі­а­тів є пев­не уяв­ле­н­ня про ти­по­ву єв­ро­пей­ськість, на­віть по­при те, що са­ма Єв­ро­па не одно­ма­ні­тна. Я ка­жу про те, як зро­бле­на на­ша кі­но­кар­тин­ка, як ми роз­по­від­а­є­мо істо­рії в кі­но. Є вже пев­ні клі­ше що­до кар­тин на­шо­го кон­ти­нен­ту: фран­цузь­кі філь­ми пе­ре­ва­жно про ко­ха­н­ня, сто­сун­ки, у них ге­рої ба­га­то роз­мов­ля­ють. Іта­лій­ське кі­но — про ро­ди­ну, лю­бов, ку­хню та Се­ред­зем­не мо­ре. Скан­ди­нав­ські стрі­чки за­мі­ша­ні на спе­ци­фі­чно­му від­чут­ті нор­ди­чно­сті. Азі­а­ти та аме­ри­кан­ці не ба­чать ці­єї шка­ли ва­рі­а­тив­но­сті: для них іде­ться про єв­ро­пей­ців, і все. То­му пер­шим ар­гу­мен­том при­ва­бли­во­сті для них є той факт, що йде­ться про єв­ро­пей­ське кі­но, а да­лі вже — що во­но іспан­ське, гол­ланд­ське чи укра­їн­ське.

Ви бу­ли до­ти­чні до ор­га­ні­за­ції та про­ве­де­н­ня фе­сти­ва­лів гол­ланд­сько­го кі­но в ін­ших кра­ї­нах Єв­ро­пи та сві­ту. Це ефе­ктив­ний ін­стру­мент про­мо­ції куль­ту­ри Ні­дер­лан­дів за кор­до­ном, зокре­ма зна­н­ня про кі­но­куль­ту­ру? — У Ні­дер­лан­дах із цим бу­ло не­лег­ко. До­сі ме­ні ка­жуть, що не ба­чи­ли жо­дно­го гол­ланд­сько­го філь­му, і я ду­маю пі­сля та­ких слів, що ви­ко­ную свою ро­бо­ту по­га­но. Про­те за фа­ктом тра­пля­є­ться ча­сто так, що на­справ­ді мої спів­ро­змов­ни­ки ба­чи­ли це кі­но, про­сто не асо­ці­ю­ва­ли йо­го зі зга­да­ною кра­ї­ною, а, на­при­клад, із Ні­меч­чи­ною, як це ста­ло­ся у ви­пад­ку з «Ро­дом Ан­то­нії». Про­те це ні­дер­ланд­ський фільм. Кі­но ці­єї кра­ї­ни не є чи­мось та­ким, що ви­став­ле­но актив­но на­по­каз і про що зна­ють усі та ко­жен. Якраз ні.

Ні­дер­лан­ди ві­до­мі ле­га­лі­за­ці­єю лег­ких нар­ко­ти­ків, тюль­па­на­ми та секс-куль­ту­рою, але не філь­ма­ми, як-от Фран­ція чи Іта­лія. По­пе­ре­ду скла­дна ро­бо­та з кі­но­про­мо­ції. Що по­трі­бно Укра­ї­ні для по­пу­ля­ри­за­ції кі­но у сві­ті? Ро­зви­ну­та ме­ре­жа по­сольств, які за­йма­ти­му­ться і цим пи­та­н­ням, а та­кож гро­ші. На жаль, за про­су­ва­н­ня кі­но до­во­ди­ться пла­ти­ти. Фран­ція, на­при­клад, має най­кра­щу аген­цію з кі­но­про­мо­ції у сві­ті, і там ро­зу­мі­ють, що, про­па­гу­ю­чи куль­ту­ру, про­па­гу­ють вла­сну дер­жа­ву. А це мо­жна ви­ко­ри­ста­ти у вла­сній по­лі­ти­ці. Ска­жі­мо, спо­ча­тку від­бу­ва­є­ться якась ва­жли­ва по­лі­ти­чна зу­стріч, а да­лі, уве­че­рі, по­каз хорошого фран­цузь­ко­го філь­му для уча­сни­ків то­го са­мі­ту. Це мо­жна ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти.

Я ду­же хо­ті­ла б пра­цю­ва­ти для Укра­ї­ни, про­су­ва­ти її. Ска­жу че­сно, що ні­ко­ли до­сі не бу­ва­ла в Ки­є­ві. При­їхав­ши сю­ди, по­ду­ма­ла: «Вау! Чо­му ме­ні ні­хто не роз­по­від­ав про це мі­сто до­сі?». Чу­тно про Па­риж, Рим, Пра­гу, Бу­да­пешт, про­те ні­хто не го­во­рить про Київ. Але це мі­сто — справ­жній Па­риж схо­ду. По­ду­ма­ла, що ба­га­то чо­го втра­ти­ла, не від­ві­дав­ши це мі­сто. Є те, чо­го кияни не ро­блять. Зокре­ма, не по­пу­ля­ри­зу­ють своє мі­сто у сві­ті. На­при­клад, ме­ні ка­жуть, що не ма­ють зе­ле­но­го уяв­ле­н­ня, де Київ, не зна­ють, що це в Укра­ї­ні. Тут по­трі­бна по­пу­ля­ри­за­ція, і я знаю, що ро­би­ти.

Ду­маю, Укра­ї­на ба­га­то чо­го мо­же за­про­по­ну­ва­ти в куль­тур­но­му сен­сі. У вас та­ла­но­ви­те су­спіль­ство, впи­са­не до мі­жна­ро­дної спіль­но­ти. Тут роз­мов­ля­ють мо­вою мі­жна­ро­дно­го спіл­ку­ва­н­ня. Ва­жли­во, щоб лю­ди про вас ді­зна­ва­ли­ся, при­їжджа­ли й про­во­ди­ли тут пев­ний час. Ко­про­ду­кція кі­но — ще одна ва­жли­ва те­ма. Це вже від­бу­ва­є­ться у ва­шій кра­ї­ні, і з ча­сом ві­дбу­ва­ти­ме­ться в біль­ших об­ся­гах.

Укра­ї­ну, що­прав­да, ще тре­ба від­кри­ти й до­слі­ди­ти. За ча­сів мо­єї мо­ло­до­сті во­на, як і вся Схі­дна Єв­ро­па, бу­ла за за­лі­зною за­ві­сою. Зда­ва­ло­ся, що кра­ї­ни, які до неї на­ле­жать, одна­ко­ві­сінь­кі. Ко­ли та за­ві­са впа­ла, ми по­ча­ли від­кри­ва­ти й до­слі­джу­ва­ти, що ж за нею. У пев­ний мо­мент зда­ва­ло­ся, ні­би­то там ли­шень Ро­сія. Ви­я­ви­ло­ся, що ні. Хо­че­те, щоб ва­шу кра­ї­ну для се­бе від­кри­ло біль­ше лю­дей? Зро­біть так, щоб до неї бу­ли де­ше­ві авіа­рей­си. Чо­му у вас не­має то­го ж та­ки Easyjet, Transavia? Мо­но­по­лії ве­ли­ких авіа­ком­па­ній не спри­я­ють по­пу­ляр­но­сті та від­кри­то­сті Укра­ї­ни. Спо­ча­тку до яко­їсь кра­ї­ни при­їжджа­ють на ві­кенд. Якщо спо­до­ба­є­ться, то від­ві­ду­ють ще раз, орен­ду­ють ма­ши­ну, їдуть углиб, щоб її по­ди­ви­ти­ся. Чо­му це ва­жли­во в кон­текс­ті кі­но­ін­ду­стрії? Ко­лись ми в Єв­ро­пі не ба­чи­ли жо­дно­го філь­му з Таїланду. Але настав мо­мент, ко­ли до ці­єї кра­ї­ни ста­ли актив­но по­до­ро­жу­ва­ти, по­лю­би­ли там­те­шню ку­хню, у єв­ро­пей­ських кра­ї­нах з’яви­ли­ся тай­ські ре­сто­ра­ни, бо на них є по­пит. Пі­сля цьо­го таїландське кі­но ста­ло тим, на що єв­ро­пей­ські гля­да­чі за­хо­ті­ли по­ди­ви­ти­ся. Отак про­сто, але по­чи­на­є­ться все з по­до­ро­жей.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.