Крізь при­зму ГРИ

Укра­їн­ська сце­на і єв­ро­пей­ський кон­текст

Ukrainskiy Tyzhden - - Змiст Має Значення - Ан­на Ли­пків­ська

Як­би Все­укра­їн­сько­го те­а­траль­но­го фе­сти­ва­лю-пре­мії ГРА-GRA (Great Real Art) не бу­ло, його тре­ба бу­ло б ви­га­да­ти. Вла­сне, що ми й зро­би­ли.

З одно­го — со­ціо­ло­гі­чно-ста­ти­сти­чно­го — бо­ку, він не мо­же вва­жа­ти­ся впов­ні по­ка­зо­вим: 58 за­явок на по­над 120 дер­жав­них те­а­трів Укра­ї­ни та 12 — на не­злі­чен­ну кіль­кість не­дер­жав­них (у са­мо­му ли­ше Ки­є­ві близь­ко 100) не ре­пре­зен­ту­ють біль­шість.

Про­те, з ін­шо­го бо­ку, це са­ме та «актив­на­мен­шість»,яка­штов­ха­є­про­це­с­упе­ред,про­яв­ля­ю­чи­се­бе­і­утвор­чо­сті,ів­са­мо­по­зи­ціо­ну­ван­ні.Бу­кваль­но­трь ох-чо­ти­рьох те­а­трів із Ки­є­ва, Льво­ва та Хар­ко­ва, чиї по­ста­нов­ки обго­во­рю­ють, чия ді­яль­ність має ре­зо-

нанс, бра­кує у фі­наль­но­му спи­ску (спо­ді­ва­є­мо­ся, на­сту­пно­го ро­ку во­ни та­ки вклю­ча­ться до ГРИ). Ре­шта «нью­змей­ке­рів» цьо­го­річ у ГРУ всту­пи­ли та отри­ма­ли за­слу­же­ні ди­ві­ден­ди.

От­же, про трен­ди та здо­бу­тки мо­жна ка­за­ти віль­но, хо­ча й із обмов­ка­ми, але з та­ки­ми, що не впли­ва­ють на за­галь­ну кар­ти­ну.

Про ці тен­ден­ції ми, зві­сно, зна­ли й ра­ні­ше (чи, при­найм­ні, здо­га­ду­ва­ли­ся). Але мір­ку­ва­н­ня та від­чу­т­тя — то одне, а не­вбла­ган­на ста­ти­сти­ка — геть ін­ше.

ТРЕН­ДИ

Пер­ший тренд — «де­цен­тра­лі­за­ція». Те­атр Укра­ї­ни по­став у ГРІ ви­кли­чно не к и єво цен­три­чним. Від ки­їв­ських те­а­трів на­ді­йшло менш ніж чверть від усіх за­явок — 17. Шир­шим є пред­став­ни­цтво в шор­тли­сті (сто­ли­чна «ре­сур­сна ба­за» все ж да­ла­ся взна­ки): 4 ви­ста­ви з 12. Але це — «ли­ше» чо­ти­ри. Ціл­ком об’єктив­но: Укра­ї­на — не Ро­сія, де ХХІ сто­лі­т­тя за­кін­чу­є­ться за МКАДОМ, а да­лі по­чи­на­ю­ться різ- ні ва­рі­ан­ти й ком­бі­на­ції ру­ди­мен­тів ми­ну­ло­го.

У нас же все вартісне — цікаве, незвичне, драйвове, резонансне — в театральному (бо за­раз мо­ва са­ме про ньо­го) жит­ті кра­ї­ни розподіляється на її ма­пі не за географічним принципом, а за персоналіями.

З’яв­ля­ю­ться (або є на мі­сці) кре­а­тив­ний ре­жи­сер та енер­гій­ний ди­ре­ктор — те­атр їздить, він на слу­ху, про ньо­го го­во­рять, його прем’єр, га­стро­лей, но­вих про­е­ктів че­ка­ють.

Зга­да­є­мо, як фі­гу­ру­вав в ін­фор­ма­цій­но­му про­сто­рі Чер­ні­гів­ський те­атр іме­ні Та­ра­са Шев­чен­ка 10–12 ро­ків то­му? Го­ло­ду­ва­н­ня ча­сти­ни тру­пи під обл­ра­дою, протистояння все­ре­ди­ні ко­ле­кти­ву… Ви­ста­ви? Бу­ли, пев­не, якісь… Ни­ні ж, за ху­до­жньо­го ке­рів­ни­цтва Ан­дрія Ба­кі­ро­ва та адмі­ні­стра­тив­но­го — Сер­гія Мой­се­єн­ка, «Ко­ме­дія по­ми­лок», «Рі­здвя­на ніч», «Вій» уже об’їзди­ли Укра­ї­ну та Поль­щу, зі­брав­ши по всіх усю­дах рі­зно­ма­ні­тні від­зна­ки. Ба­кі­ро­ва нав­ви­пе­ред­ки кли­чуть на по­ста­нов­ку най­біль­ші те­а­три кра­ї­ни, про­те він від­дає пе­ре­ва­гу то­му, щоб «обро­бля­ти вла­сний сад».

Тож на­яв­ність у шорт-ли­сті чер­ні­гів­сько­го «Вія» за На­тал­кою Во­ро­жбит — но­ви­на, ко­тра на­прав­ду ні­ко­го не зди­ву­ва­ла.

Та са­ма істо­рія з услав­ле­ним Хар­ків­ським те­а­тром ля­льок іме­ні В. А. Афа­на­сьє­ва: ко­жна ви­ста­ва, ство­ре­на твор­чим тан­де­мом ре­жи­се­ра Окса­ни Дми­трі­є­вої та ху­до­жни­ка На­та­лії Де­ни­со­вої (від «Їжа­чка з ту­ма­ну» до че­хов­сько­го «Ви­шне­во­го са­ду», шек­спі­рів­ських «Ко­ро­ля Лі­ра» та «Гам­ле­та», мо­льє­рів­сько­го «Уяв­но хво­ро­го») — дов­го­о­чі­ку­ва­на та обго­во­рю­ва­на.

Сво­го ча­су, в 1990-ті, по­ту­жно за­явив про се­бе но­во­ство­ре­ний За­кар­пат­ський угор­ський те­атр з Бе­ре­го­во­го. Його ке­рів­ник Ат­ті­ла Ві­днян­ський не­змін­но вхо­див до обойми най­зна­ні­ших мо­ло­дих ре­жи­се­рів на ши­ро­ких те­ре­нах від Бу­да­пе­шта до Санкт-пе­тер­бур­га. На­да­лі він із гру­пою акто­рів пе­ре­се­лив- ся до Угор­щи­ни — і все. Чи є той те­атр, що там ни­ні ро­би­ться? Та­кі за­пи­та­н­ня те­а­тра­ли ста­ви­ли со­бі остан­ні ро­ків де­сять, але від­по­від­ей не отри­му­ва­ли. Ви­яв­ля­є­ться, є! І він зав­дя­ки ре­жи­се­ро­ві Оле­го­ві Мель­ни­чу­ку, який до­сить не­спо­ді­ва­но для всіх на­ді­слав за­яв­ку та ді­йшов зі сво­єю ви­ста­вою «RH+» до шорт-ли­ста ГРИ, хо­че­ться ду­ма­ти, по­вер­не­ться в за­галь­но­укра­їн­ський те­а­траль­ний кон­текст.

Ма­лень­кий те­а­трик «І лю­ди, і ляль­ки» був не над­то по­мі­тний се­ред ві­до­мих львів­ських сцен. Але при­йшов до ньо­го над­зви­чай­но лег­кий на під­йом Оле­кса Крав­чук, і по­не­сло­ся: «Бо­же­ствен­на ко­ме­дія... Ан­дан­те», «Роз­ко­ля­да», «Гам­лет», не­вдов­зі — «Фа­уст»… Вла­сний що­рі­чний фе­сти­валь, по­їзд­ки по всій Укра­ї­ні, до Поль­щі, Че­хії, Бі­ло­ру­сі… Тро­хи не ви­ста­чи­ло «Гам­ле­то­ві» до шорт-ли­ста, але про цей те­атр ни­ні зна­ють скрізь.

А зав­дя­ки Ро­сти­сла­ву Дер­жи­піль­сько­му Іва­но-фран­ківськ у ту­ри­сти­чно­му сен­сі пе­ре­став бу­ти ли­ше «тран­зи­тним пун­ктом» на шля­ху до Бу­ко­ве­лі. Те­а­траль­ний порт «Пор­то Фран­ко» (спо­ча­тку «мор­ський», по­тім «по­ві­тря­ний» — ці­ка­во, який бу­де на­сту­пний?) до­бря­че стру­снув усю Укра­ї­ну (за­ра­ди спра­ве­дли­во­сті — це вже дру­га фран­ків­ська те­а­траль­на «хви­ля», пер­ша бу­ла пов’яза­на із «Со­лод­кою Да­ру­сею» та «На­ці­єю» за Ма­рі­єю Ма­ті­ос). Хто з ки­ян не встиг за­бро­ню­ва­ти жи­тло на пе­рі­од «Пор­то Фран­ко», той лі­кті ку­сає. Хто не при­їхав по­ди­ви­ти­ся фран­ків­сько­го «Гам­ле­та» в рі­дній ло­ка­ції, у фан­та­сти­чно­му театральному під­ва­лі, ана­ло­гів яко­го го­ді й шу­ка­ти, то­му до­ве­де­ться до­фан­та­зо­ву­ва­ти най­ці­ка­ві­ше на ки­їв­сько­му по­ка­зі у фор­ма­ті ГРИ. Утім, зна­ю­чи Дер­жи­піль­сько­го, вар­то спо­ді­ва­ти­ся, що він і тут ви­га­дає щось не­зви­чай­не.

Зда­є­ться, Бо­гом за­бу­тий Хар­ків­ський те­атр іме­ні А. Пу­шкі­на, від­не­дав­на очо­лю­ва­ний Сер­гі­єм Би­чком (ди­ре­ктор) та Оль­гою Ту­ру­тею-пра­со­ло­вою (го­лов­ний ре­жи­сер), ра­птом «про­клю­нув­ся» ав­тор­ською ви­ста­вою «Гім­на­сти­чний ко­зел» Оле­ксан­дра Се­ре­ді­на, яка за­ці­ка­ви­ла екс­пер­тів і зму-

У НАС ЖЕ ВСЕ ВАРТІСНЕ — ЦІКАВЕ, НЕЗВИЧНЕ, ДРАЙВОВЕ, РЕЗОНАНСНЕ — В ТЕАТРАЛЬНОМУ (БО ЗА­РАЗ МО­ВА СА­МЕ ПРО НЬО­ГО) ЖИТ­ТІ КРА­Ї­НИ РОЗПОДІЛЯЄТЬСЯ НА ЇЇ МА­ПІ НЕ ЗА ГЕОГРАФІЧНИМ ПРИНЦИПОМ, А ЗА ПЕРСОНАЛІЯМИ

си­ла пиль­ні­ше сте­жи­ти за тим, що там від­бу­ва­ти­ме­ться на­да­лі.

По­за «зо­ною дося­жно­сті» де­ся­ти­лі­т­тя­ми пе­ре­бу­вав Сум­ський те­атр іме­ні М. Ще­пкі­на. Аж ось ди­ре­ктор Ми­ко­ла Юдін за­про­сив го­лов­ним ре­жи­се­ром Ан­то­на Ме­же­ні­на, а той за­тя­гнув ту­ди ще мо­лод­ших Ар­те­ма Ву­си­ка та Ро­ма­на Ко­за­ка. І вже те­атр їде до Ки­є­ва, а «Лі­со­ва пі­сня» — у лон­гли­сті ГРИ.

Що бу­ли б у спи­сках ки­їв­ських ко­му­наль­них те­а­траль­но-ви­до­ви­щних за­кла­дів іще де­кіль­ка ро­ків то­му «Зо­ло­ті во­ро­та» та Ма­лий дра­ма­ти­чний, що не бу­ло б їх там, не по­мі­тив би ні­хто, окрім пла­но­во­го від­ді­лу та бух­гал­те­рії де­пар­та­мен­ту куль­ту­ри. Ни­ні Стас Жир­ков та його но­ві «Зо­ло­ті» — скрізь, у то­му чи­слі в шорт-ли­сті ГРИ, а «май­дан­чик мо­ло­дня­ка» в пе­ре­за­ван­та­же­но­му Ма­ло­му дра­ма­ти­чно­му на чо­лі з Дми­тром Ве­сель­ським ви­дає на-го­ра кре­а­тив­ні про­е­кти й при­вер­тає до се­бе осо­бли­ву ува­гу «Хо­ло­дною м’ятою», пер­шою по­ста­нов­кою но­вел Гри­го­ра Тю­тюн­ни­ка (лонг-лист ГРИ та «Ки­їв­ська Пе­кто­раль» за най­кра­щий де­бют ре­жи­сер­ці Ан­ні Огій).

Ми­ко­ла Бер­сон у Ми­ко­ла­є­ві (його те­а­траль­на «дер­жа­ва в дер­жа­ві», Укра­їн­ський те­атр дра­ми й му­зи­чної

ко­ме­дії, пра­цює як до­бре зла­го­дже­ний ме­ха­нізм уже май­же 30 ро­ків), Оле­ксандр Кни­га в Хер­со­ні, Оле­ксандр Бель­ський та його «Ака­де­мія ру­ху» в Кри­во­му Ро­зі — це ті, зав­дя­ки ко­му їхні мі­ста не гу­бля­ться на те­а­траль­ній ма­пі.

Про­ти­ле­жний при­клад, до­каз від зво­ро­тно­го: роз­бур­хав був Пе­тро Ла­стів­ка Во­лин­ський те­атр іме­ні Т. Г. Шев­чен­ка «Дон Жу­а­ном», «Гам­ле­том», «На­за­ром Сто­до­лею», «Кар­мен», пал­ки­ми пу­блі­ци­сти­чни­ми ви­сту­па­ми на сай­ті та в со­цме­ре­жах, ре­гу­ляр­ни­ми га­стро­ля­ми в Ки­є­ві — усі зна­ли, що є та­кий за­клад. За­ли­шив він Луцьк, і «да­лі — ти­ша».

Які­сно но­вий ім­пульс із при­хо­дом Оле­ксан­дра Ков­шу­на отри­мав Хар­ків­ський ТЮГ. «При­го­ди Не­знай­ки», «Уфті-ту­фті» Бе­а­трікс Пот­тер та «Ка­пі­тан Фра­кас» Те­о­фі­ла Го­тьє, укра­ї­но-ні­ме­цький про­ект «Де­пеш Мод» за Сер­гі­єм Жа­да­ном та «Усе жи­т­тя попереду» за Емі­лем Ажа­ром — ціл­ко­ви­то екс­клю­зив­ний ре­пер­ту­ар. Те­пер цей екс­клю­зив ра­зом із Ков­шу­ном «пе­ре­їхав» на про­ти­ле­жний бік Ло­па­ні, до ака­де­мі­чно­го те­а­тру іме­ні Та­ра­са Шев­чен­ка, де вже з’явив­ся «За­мок» за Фран­сом Ка­фкою, а не­вдов­зі бу­де пре­зен­то­ва-

но «Лю­бов» за ма­ло­зна­ною дра­мою Мар­ка Кро­пив­ни­цько­го «Де зер­но, там і по­ло­ва..». Що ни­ні ко­ї­ться в Тю­го­ві? А хто то знає…

З’явив­ся Ми­ро­слав Гри­ни­шин у Хмель­ни­цько­му — ви­йшла ре­зо­нан­сна «Ци­ган­ка Аза», при­їхав він до Чер­нів­ців — від­бу­ла­ся по­ту­жна «Зем­ля» за Оль­гою Ко­би­лян­ською… По то­му ж — знов «ти­ха украин­ская но­чь»…

…А хто востан­нє чув щось про Кри­во­різь­кий те­атр іме­ні Т. Г. Шев­чен­ка? Оде­ський ро­сій­ський (укра­їн­ський, іме­ні В. Ва­силь­ка, на­ра­зі на­би­рає обер­тів)? Мо­ло­ді­жний, укра­їн­ський, ро­сій­ський те­а­три з Дні­пра? Про Дро­го­бич або Ні­жин? Про Хар­ків­ську муз­ко­ме­дію? Му­ка­че­ве, спа­си­бі, ви­йшло на зв’язок — із са­мо­стій­ною ро­бо­тою мо­ло­дих акто­рів «Deus ex Machine» (лонг-лист ГРИ). Аби ли­шень зно­ву не при­ча­ї­ло­ся.

Тож другий основ­ний тренд — «ка­дри ви­рі­шу­ють усе». На­ра­зі не ви­пра­вда­ли спо­ді­вань юри­ди­чні но­во­вве­де­н­ня: кон­тра­ктна си­сте­ма в то­му ви­гля­ді, в яко­му бу­ла за­пу­ще­на, не при­ве­ла до які­сних змін у ві­тчи­зня­но­му те­а­трі. Він, як і ра­ні­ше, є не «ін­сти­ту­ціо­наль­ний», а «осо­би­сті­сно за­ле­жний». До­бре, що та­кі осо­би­сто­сті є.

Ан­дрій Ба­кі­ров, Ро­сти­слав Дер­жи­піль­ський, Стас Жир­ков, Ма­ксим Го­лен­ко, Та­ма­ра Тру­но­ва, Окса­на Дми­трі­є­ва — це той ре­жи­сер­ський пул, який на слу­ху й на ву­стах те­а­тра­лів на­віть без жо­дних фе­сти­ва­лів-пре­мій. Дво­ета­пне «си­то» від­бо­ру, рі­зні сма­ки екс­пер­тів, але в шорт-ли­сті — усі ті са­мі. Та­ма­ра Тру­но­ва й Ма­ксим Го­лен­ко є тут на­віть дві­чі іме­нин­ни­ка­ми: пер­ша, ко­тру ми зви­чно вва­жа­є­мо ре­жи­се­ром дра­ма­ти­чно­го те­а­тру, пред­став­ле­на в му­зи­чно­му жан­рі — ба­ро­ко­вою опе­рою «Ді­до­на та Еней» і «фар­сом у су­про­во­ді орекс­тру» (так на афі­ші) «Під не­бом си­нім» на ко­ну На­ціо­наль­ної опе­ре­ти; а другий — геть про­ти­ле­жни­ми фор­ма­та­ми, мас­шта­бним мю­зи­клом «Бі­ла во­ро­на» та мо­ноп’єсою «Ві­та­лік», роз­ве­де­ною на двох акто­рів.

От­же, пра­виль­но за­ква­ше­но ГРУ, якщо офі­цій­ні ре­зуль­та­ти під­твер­джу­ють не­фор­маль­ні рей­тин­ги.

Злі язи­ки мо­жуть, зві­сно, зви­ну­ва­ти­ти екс­пер­тів у кор­по­ра­тив­ній змо­ві. Але ні­чо­го не вді­єш: зро­би­ти за­яв­ки ано­нім­ни­ми не вийде жо­дним чи­ном. На­віть якщо хтось з екс­пер­тів не чув про якусь прем’єру, він упі­знає на ві­део акто­рів та/або ло­ка­цію, бо є щіль­но ін­те­гро­ва­ним у те­а­траль­ний про­цес (на під­ста­ві чо­го, вла­сне, і по­тра­пив до скла­ду екс­пер­тної ра­ди).

УКРА­ЇН­СЬКИЙ ВИМІР

Зре­штою, основ­ний тренд ГРИ по­ля­гає в то­му, що во­на про­де­мон­стру­ва­ла два чі­ткі ве­кто­ри роз­ви­тку ві­тчи­зня­но­го те­а­тру, які ще Лесь Кур­бас сто ро­ків то­му окре­слив як шлях до Єв­ро­пи та до са­мих се­бе.

Шлях до се­бе — це ві­тчи­зня­ний ма­те­рі­ал, на­ціо­наль­ний мен­та­лі­тет, вла­сні бо­лю­чі про­бле­ми, ча­сто за­дав­не­ні, або ж акту­аль­ні пи­та­н­ня, на які ко­жен шу­кає від­по­від­ей тут і за­раз.

Шлях до Єв­ро­пи — єв­ро­фор­мат, уні­вер­са­лії, уті­ле­ні на ко­ну між­люд­ські про­бле­ми, акту­аль­на есте­ти­ка.

Укра­їн­ський вимір ГРИ якнай­ви­ра­зні­ше про­я­вив­ся в чо­ти­рьох ви­ста­вах.

«Вій» На­тал­ки Во­ро­жбит у ре­жи­су­рі Ан­дрія Ба­кі­ро­ва став не стіль­ки до­ку­дра­мою, скіль­ки при­тчею про шлях та спо­ку­ту. Ви­ста­ву ство­ре­но в змі­ша­но­му жан­рі: по­бу­то­вий її шар вті­ле­ний у сти­лі жлоб-ар­ту в його сен­ти­мен­таль­но-сіль­ській ва­рі­а­ції, до цьо­го до­да­но де­щи­цю мі­сти­ки та сим­во­лі­чно­сті. Змі­стов­на ж її квін­те­сен­ція — фі­наль­на сце­на, оста­н­ня ніч, ко­ли Лу­кас (ту­рист із Фран­ції, ко­трий опи­нив­ся в кла­си­чній істо­рії на мі­сці Хо­ми Бру­та) спіл­ку­є­ться з по­той­бі­чною пан­но­чкою ціл­ко­ви­то в ду­сі ча­су — че­рез Skype.

У вір­ту­аль­но­му про­сто­рі Окса­на жи­ва (її облич­чя з пла­ва­ю­чи­ми, мін- ли­ви­ми ри­са­ми ви­во­ди­ться на весь екран-за­дник), як і всі, ко­го вже не­має се­ред нас, але чиї ві­део­ро­ли­ки або сто­рін­ки в со­цме­ре­жах мо­жуть збе­рі­га­ти­ся ві­чно. Ста­ро­вин­на ко­за­цька мо­ли­тва — про «мер­твих, жи­вих і не­на­ро­дже­них», про гро­ма­ду, її очіль­ни­ків та вій­сько, про убі­єн­них та за­мо­ре­них го­ло­дом — ніби роз­чи­няє не­ви­ди­му бра­му, й ось уже нав­ко­ло Окса­ни, на­че з ім­ли, про­сту­па­ють по­ста­ті всіх пер­со­на­жів, а за їхніми пле­чи­ма но­ві й но­ві ше­рен­ги, міль­йо­ни без­імен­них душ, за­ви­слих між сві­та­ми.

Іро­нія істо­рії: ви­пад­ко­ва й ні­би­то геть чу­жа лю­ди­на від­пу­скає на во­лю, з мо­ро­ку й не­бу­т­тя, ці­лий на­род. І то­ді не­на­че со­ня­чне сві­тло за­пов­нює сце­ну, і Окса­на, жи­ва, при­тан­цьо­вує у сво­є­му роз­кі­шно­му він­ку, і всі ра­ді­сні та ве­се­лі, і бриз­ки во­ди роз­лі­та­ю­ться в про­ме­нях сві­тла, і па­дає, зни­кає мо­то­ро­шна за­ві­са-за­дник між ре­аль­ним і мі­сти­чним, ми­ну­лим і сьо­го­де­н­ням.

Ка­мер­то­ном у ви­ста­ві є Лю­бов Ко­ле­сни­ко­ва в ро­лі ста­рої ба­би Сонь­ки (тоб­то Со­фії — Му­дро­сті): м’якої та бе­шке­тної, ла­гі­дної, хоч до ра­ни при­кла­дай, але й го­строї на слів­це, дбай­ли­вої та ку­ме­дної, із за­та­є­ним бо­лем за тим вла­сним, що бу­ло й сплив­ло, і не зга­да­ти вже, й во­дно­час оздо­бле­ної якимсь по­та­єм­ним зна­н­ням, що

про ньо­го не ка­жуть уго­лос. Ви­йшов та­кий са­мий ар­хе­тип, що й ба­ба Прі­ся в Пав­ла Ар’є: не стіль­ки Ве­ли­кої Ма­те­рі (за кла­си­чни­ми де­фі­ні­ці­я­ми), скіль­ки Ве­ли­кої Ба­би, Пра-ба­би, Пра-ма­те­рі-укра­ї­ни.

Жи­т­тя Са­сі­ка, го­лов­но­го ге­роя ви­ста­ви «Та­ту, ти ме­не лю­бив?» за Дми­тром Бо­го­слов­ським (рід­кі­сної спо­від­аль­но­сті, на ме­жі нер­во­во­го зри­ву та змі­не­но­го ста­ну сві­до­мо­сті актор­ська робота Ро­ма­на Яси­нов­сько­го), пі­сля смер­ті ба­тька пе­ре­тво­ри­ло­ся на за­пі­зні­лий і нав’язли­вий по­шук від­по­віді на за­пи­та­н­ня: «Та­ту, ти ме­не лю­бив?».

Це взі­рець го­стро со­ці­аль­но­го та во­дно­час го­стро­су­ча­сно­го за ви­ра­жаль­ни­ми за­со­ба­ми та ре­жи­сер­ським ми­сле­н­ням те­а­тру. Якщо пе­ре­ве­сти б ви­ста­ву в ін­те­р­актив­ний ре­жим, ви­сми­кну­ти із за­ли будь-яко­го гля­да­ча й за­пи­та­ти, чи впі­знає він у то­му, що ба­чить на ко­ну, се­бе та сво­їх ба­тьків, осо­бли­во якщо ті вже не­біж­чи­ки, — то ви­яви­ться, що те­атр влу­чив не про­сто в де­ся­тку, а в са­мі­сінь­кий центр «мі­ше­ні».

У сво­є­му фір­мо­во­му сти­лі, із чі­тки­ми та різ­ки­ми від­бив­ка­ми між жан­ро­во-сти­льо­ви­ми зо­на­ми( г і пер­ре­а­лі­сти­чною, дра­ма­ти­чною, з одно­го бо­ку, та фар­со­во-муль­тя­шною, з еле­мен­та­ми КВН, з ін­шо­го), із де­щи­цею ін­фер­наль­но­сті Стас Жир­ков, схо­же, по­ста­вив цю ви­ста­ву для то­го, щоб його син (яко­му ни­ні сім) ні­ко­ли не спи­тав його: «Та­ту, ти ме­не лю­биш?». Оче­ви­дно, що це ва­жли­ва річ і для са­мо­го ре­жи­се­ра, і для багатьох гля­да­чів, його одно­лі­тків, у ко­го вже є чи ско­ро бу­дуть ді­ти. Во­на не для стар­ших, ко­трим уже за­пі­зно. Во­на для то­го, аби лю­ди вча­сно зро­зумі­ли, від яких хи­бних «на­ціо­наль­них тра­ди­цій ви­хо­ва­н­ня» їм тре­ба від­мо­ви­ти­ся і як їм на­да­лі бу­ду­ва­ти сто­сун­ки зі сво­ї­ми ді­тьми, по­тен­цій­ни­ми чи вже на­яв­ни­ми.

До то­го ж у цій ви­ста­ві те­а­тру «Зо­ло­ті во­ро­та» ви­ни­кає та ствер­джу­є­ться (пар­но до обра­зу Ве­ли­кої Ба­би) на­ціо­наль­ний ар­хе­тип Ба­тька. Оле­ксандр Яре­ма в ро­лі Дмі­трі­ча, ба­тька Са­сі­ка, — ви­ня­тко­ва актор­ська робота, у якій ні­би­то не­має ні­чо­го актор­сько­го й ні­би­то не­має ні­я­кої ро­бо­ти. Це аб­со­лю­тно жи­вий, упі­зна­ва­ний, ві­чний укра­їн­ський тип.

П’єсу Ві­та­лія Чен­сько­го «Улісс», яка ста­ла осно­вою ви­ста­ви «Ві­та­лік» («Ди­кий те­атр»), мо­жна на­зва­ти го­стро­су­ча­сною за спосо­бом ви­слов­лю­ва­н­ня та ав­то­біо­гра­фі ч н одо­ку­мен­таль­ною за ха­ра­кте­ром. Во­на ском­по­но­ва­на з вла­сних по­стів дра­ма­тур­га у Facebook пе­рі­о­ду 2013–2016 ро­ків, пі­зні­ших ав­тор­ських ре­фле­ксій на них та ко­мен­та­рів його до­пи­су­ва­чів.

Тут у цен­трі ува­ги кла­си­чна «ма­лень­ка лю­ди­на», яка по­тра­пляє у вир істо­рії, са­ма не ба­жа­ю­чи цьо­го, ба, на­віть при­ни­жу­ю­чи сенс ці­єї істо­рії че­рез су­ціль­ну іро­нію. Ця ду­же про­ста опо­відь, яка по­чи­на­є­ться з ліж­ка в на­йма­ній квар­ти­рі та за­кін­чу­є­ться в ка­бі­не­ті се­ксо­па­то­ло­га, не зво­ди­ться до вну­трі­шніх про­блем, а ви­хо­дить на ін­ші, шир­ші обрії. І це за­слу­га і ав­то­ра, і ре­жи­се­ра Ма­кси­ма Го­лен­ка, і акто­рів Ан­дрія Крон­глев­сько­го та Оле­ксія До­ри­чев­сько­го, і за­га­лом «Ди­ко­го те­а­тру», ко­трий від­во­ю­вав со­бі ні­шу в на­шо­му ми­сте­цько­му про­сто­рі та актив­но її обжи­ває.

Сво­єю чер­гою, гля­дач упі­знає тут ре­а­лії вла­сно­го жи­т­тя, до­бре зна­йо­мі гео­гра­фію й да­ти та іден­ти­фі­кує ге­роя якщо й не із со­бою са­мим, то з ти­ми, хто їде по­ряд у мар­шру­тці, си­дить у кав’яр­ні, ли­шає ко­мен­ти в со­цме­ре­жах…

У рок-опе­ри Ген­на­дія Та­тар­чен­ка та Юрія Риб­чин­сько­го «Бі­ла во­ро­на» (ство­ре­на 1989-го) є вла­сти­вість ніби ви­ри­на­ти на ві­тчи­зня­но­му ко­ну в до­ле­но­сні, по­во­ро­тні істо­ри­чні мо­мен­ти. У вер­сії Ми­ко­ла­їв­сько­го те­а­тру дра­ми та му­зи­чної ко­ме­дії 2017 ро­ку во­на, по­збав­ле­на ло­бо­вих по­лі­ти­чних алю­зій (не­ми­ну­чих 1991-го, 2005-го та 2015-го), по­ста­ла як фі­ло­соф­ська при­тча про сво­бо­ду ви­бо­ру і окре­мої лю­ди­ни, і ці­лої гро­ма­ди, яка у всі ча­си ду­же швид­ко пе­ре­тво­рю­є­ться на на­товп.

Якісний му­зи­чний ма­те­рі­ал (у кра­щих тра­ди­ці­ях укра­їн­сько­го ме­ло­су), ко­трий не зву­чить ар­ха­ї­чно зав­дя­ки су­ча­сно­му аран­жу­ван­ню, драйв та по­ту­жність сце­ні­чно­го вті­ле­н­ня ро­блять цю «Бі­лу во­ро­ну» одні­єю з най­яскра­ві­ших му­зи­чно-дра­ма­ти­чних ви­став на ві­тчи­зня­ній сце­ні.

…ЗА СТАН­ДАР­ТА­МИ ЄС

ШЛЯХ ДО СЕ­БЕ — ЦЕ ВІ­ТЧИ­ЗНЯ­НИЙ МА­ТЕ­РІ­АЛ, НА­ЦІО­НАЛЬ­НИЙ МЕН­ТА­ЛІ­ТЕТ, ВЛА­СНІ БО­ЛЮ­ЧІ ПРО­БЛЕ­МИ, ЧА­СТО ЗА­ДАВ­НЕ­НІ, АБО Ж АКТУ­АЛЬ­НІ ПИ­ТА­Н­НЯ, НА ЯКІ КО­ЖЕН ШУ­КАЄ ВІД­ПО­ВІД­ЕЙ ТУТ І ЗА­РАЗ

«Стан­дар­ти» в да­но­му ра­зі не ска­со­ву­ють «екс­клю­зив­но­сті» та ори­гі­наль­но­сті. «Гам­лет» Ро­сти­сла­ва Дер­жи­піль­сько­го, «Ді­до­на та Еней» і «Під не­бом си­нім» Та­ма­ри Тру­но­вої, «Уяв­но хво­рий» Окса­ни Дми­трі­є­вої — це той так зва­ний джентль­мен­ський на­бір, з яким не со­ром­но ви­йти на ши­ро­кі обрії для пре­зен­та­ції ві­тчи­зня­но­го те­а­тру як су­ча­сно­го за спосо­бом сце­ні­чно­го ми­сле­н­ня, за іде­я­ми та ви­ра­жаль­ни­ми за­со­ба­ми.

Ці ви­ста­ви до­бре зна­ні й не­о­дно­ра­зо­во опи­са­ні, а ось про «RH+» Бе­ре­гів­сько­го те­а­тру вар­то ска­за­ти біль­ше.

Ре­жи­сер Олег Мель­ни­чук звер­нув­ся до Джор­джа Ор­вел­ла, Ві­кто­ра Пє­лє­ві­на й Рі­чар­да Ба­ха — куль­то­вих ав­то­рів дру­гої по­ло­ви­ни ХХ — по­ча­тку ХХІ сто­літь, аби роз­гор­ну­ти ви­га­дли­ву сце­ні­чну фан­та­зію на те­му сво­бо­ди, про­ти­ста­ви­ти вті­ка­чів Са­мі­тни­ка та Ше­сти­па­ло­го (в очах спіль­но­ти — мар­гі­на­лів та лу­зе­рів) ту­по­му ста­ду, стур­бо­ва­но­му ли­ше вдо­во­ле­н­ням ба­зо­вих по­треб.

Лей­тмо­тив ви­ста­ви — по­шук спосо­бу зле­ті­ти. Він ви­ни­кає з пер­шої по­яви Са­мі­тни­ка, який за­пу­скає пе­ред се­бе по­ві­тря­ну куль­ку, на­ду­ту, але не пе­рев’яза­ну, аби роз­ра­ху­ва­ти її тра­є­кто­рію. І да­лі, з ма­ні­а­каль­ною впер­ті­стю та з до­по­мо­гою Ше­сти­па­ло­го (Ібо­ля Орос — справ­жня окра­са ви­ста­ви, та­ка со­бі угор­ська Джу­льєт­та Ма­зі­на, на­їв­на, гли­бо­ка, зво­ру­шли­ва, при­та­є­на, ем­па­тій­на, за­дум­ли­ва, від­кри­та, не­смі­ли­ва, ди­тин­на, му­дра…) Са­мі­тник бу­дує з під­ру­чних ма­те­рі­а­лів спо­ча­тку пла­нер, по­тім ка­та­пуль­ту, по­ві­тря­но­го змія, на­ду­ває куль­ки, скла­дає па­пе­ро­ві лі­та­чки, на­ма­га­є­ться прив’яза­ти до

рук Ше­сти­па­ло­го до­шки, мов­би Де­дал кри­ла Іка­ро­ві…. Оста­н­ня його спроба, як і всі по­пе­ре­дні, теж мар­на. Ше­сти­па­лий че­кає на ньо­го, при­ту­лив­шись до жо­ло­бу-го­дів­ни­ці для «ути­лі­зо­ва­них» уже ку­рей брой­лер­но­го ком­бі­на­ту ім. Лу­на­чар­сько­го, під­ві­ше­но­го до сте­лі на лан­цю­гах. Оби­два втом­ле­но вмо­щу­ю­ться на ньо­му, але — ра­птом — ледь по­мі­тний рух, і годівниця пе­ре­тво­рю­є­ться на гой­дал­ку. Ге­рої роз­хи­ту­ють її, по­тім зді­йма­ю­ться на но­ги, роз­хи­ту­ють іще біль­ше — і… ле­тять! Фі­нал. За­ві­са.

«RH+» вар­то по­ка­зу­ва­ти сту­ден­там-ре­жи­се­рам на ле­кці­ях: важ­ко бу­ло б на­зва­ти ін­шу ви­ста­ву, в якій на­скрі­зний мо­тив/те­ма/ідея вті­лю­ва­ли­ся б на­стіль­ки по­слі­дов­но, обра­зно й то­чно.

Ого­ло­ше­н­ня шорт-ли­ста Фе­сти­ва­лю-пре­мії ГРА озна­ме­ну­ва­ло за­вер­ше­н­ня ро­бо­ти екс­пер­тної ра­ди, сфор­мо­ва­ної з ві­тчи­зня­них фа­хів­ців. 12 ви­став-фі­на­лі­стів на пе­ре­гля­ді в Ки­є­ві роз­гля­да­ти­ме вже між­на­ро­дне жу­рі. І 29 ли­сто­па­да ми ді­зна­є­мо­ся, чи оці­ни­ли во­ни наш єв­ро­пей­ський фор­мат як упов­ні єв­ро­пей­ський і чи зро­зумі­ли спе­ци­фі­чні ви­мі­ри «за­гад­ко­вої укра­їн­ської ду­ші».

рер­ви. У ре­зуль­та­ті з’яв­ля­є­ться ве­ли­ка кіль­кість по­єд­на­них те­ма­ти­чно кар­тин, що зго­дом ста­ють ча­сти­ною ви­став­ки «Ві­длу­н­ня», в осно­ву якої ля­гли ро­бо­ти, при­ве­зе­ні з вій­ни. Ра­зом 35–40 кар­тин.

«То був пер­ший справ­жній успіх: те­ле­е­фі­ри, ін­терв’ю, ку­па лю­дей, які при­йшли по­ди­ви­ти­ся. За ті кіль­ка мі­ся­ців я «ви­ма­лю­вав­ся». Пі­сля цьо­го «успі­ху» ме­не на­кри­ло за­но­во. Аби попу­сти­ло, я вла­шту­вав­ся на ро­бо­ту мо­но­лі­тни­ком. Ми в’яза­ли ар­ма­ту­ру для її подаль­шої за­лив­ки бе­то­ном. То, до ре­чі, бу­ло бу­дів­ни­цтво СТО, як і в опо­відан­ні «Мо­но­літ». Я по­чи­нав його, ко­ли пра­цю­вав на бу­до­ві. Обра­зи са­мі по­ча­ли на­ни­зу­ва­тись один на одно­го. Пи­са­ло­ся во­но дов­го. І, що го­лов­не, опо­віда­н­ня не є ав­то­біо­гра­фі­чним, а це ва­жли­вий мо­мент. Бо, ко­ли пра­цю­єш із ре­аль­ні­стю в лі­те­ра­ту­рі, ти не по­ви­нен роз­по­від­а­ти про се­бе, ти по­ви­нен транс­фор­му­ва­ти ре­аль­ність під ту ідею, яку ма­єш, під той стан чи атмо­сфе­ру, яку хо­чеш по­ка­за­ти-опи­са­ти. Вла­сне з цьо­го опо­віда­н­ня по­ча- ла фор­му­ва­тись одно­ймен­на книж­ка. Я став ба­га­то пи­са­ти про вій­ну, про пост­трав­ма­ти­чний син­дром. Це бу­ла сто­від­со­тко­ва те­ра­пія. Не зби­рав­ся ті текс­ти ко­мусь по­ка­зу­ва­ти. Про­сто пи­сав так, як пи­са­лось. І в цьо­му був та­кий ве­ли­че­зний кайф. Я міг бу­ти со­бою, не ду­ма­ю­чи, що хтось усе те про­чи­тає. І ра­но чи пі­зно на­стає мо­мент, ко­ли по­трі­бно від­пу­сти­ти. Від­пу­стив. «Мо­но­літ» і «Бе­здом­ні пси» ви­йшли дру­ком на­ве­сні 2018 ро­ку з рі­зни­цею в один день. Так за кіль­ка днів я став ав­то­ром одра­зу двох про­зо­вих кни­жок».

«Мо­но­літ» отри­мує ве­ли­че­зну кіль­кість по­зи­тив­них від­гу­ків, а «Бе­здом­ні пси» пе­ре­ма­га­ють у кон­кур­сі ко­ро­ткої про­зи ім. Гри­го­ра Тю­тюн­ни­ка. На­зву збір­ці да­ло одно­ймен­не опо­віда­н­ня, ге­рої яко­го по­вер­та­ю­ться з фрон­ту до­до­му й че­ка­ють на по­їзд на одно­му із за­лі­зни­чних вок­за­лів, де в тем­ря­ві бро­дять бе­здом­ні пси. Пи­сьмен­ник під­кре­слює, що са­ме фра­за «Ми і бу­ли ти­ми без­дом­ни­ми пса­ми» є клю­чо­вою в опо­відан­ні і, за ве­ли­ким ра­хун­ком, до неї н зво­ди­ться вся книж­ка.

Хо­ча ми­ну­ло вж вже три ро­ки, як Ва­ле­рій по­вер­нув­ся, спо­га­ди про п вій­ну ли­ша­ю­ться ва­жли­вою складовою йо­гой жи­т­тя, адже сьо­го­дні пи­сьмен­ник пра пра­цює над до­ку­мен­таль­ним ро­ма­ном «Шах «Ша­хта», пер­со­на­жа­ми яко­го є до­бро­воль­ці до­бро­воль­ці-ар­ти­ле­ри­сти, що сво­го ча­су во­ю­ва­ли з ним пліч-о-пліч.

По­руч із Ва­ле­рі­єм В його най­ближ­чі лю­ди: дру­жи­на дру­жи Іра і син Орест. Про них ми­тець го­во­рить го із ні­жні­стю й гор­ді­стю: «Іра ду­же д до­по­мо­гла в пер­ші мі­ся­ці пі­сля по­вер­не­н­ня п з вій­ни. Во­на да­ла ме­ні про­стір про і час на обду­му­ва­н­ня всьо­го. Зав­дя­ки Зав­дя їй я зро­зу­мів, як мо­жна транс­фор­му­ва­ти транс­фор­му емо­цію і як на­да­ти їй ху­до­жньої цін­но­сті. ц Во­на під­три­мує ме­не у всьо­му всьо­му. Це моя опо­ра, не уяв­ляю сво­го жит жи­т­тя без неї. А Орест вчить ди­ви­ти­ся на цей світ очи­ма ди­ти­ни. До­слі­джу­ва­ти його й та по­мі­ча­ти ма­гію у зви­чних ре­чах. Я по­чав пи­са­ти для ньо­го ка­зо­чки і на­ді­юс на­ді­ю­ся, що ко­лись чи­та­ти­му їх або пе­ре­ка­зу­ват пе­ре­ка­зу­ва­ти­му сво­ї­ми сло­ва­ми. Він ро­сте, до­слі­джу до­слі­джує світ дов­ко­ла, і це так пре­кра­сно».

Сьо­го­дні Ва­ле­рій Ва­ле ра­зом із му­зи­чним кри­ти­ком Оле­ксан­дром Олекс Про­ле­тар­ським зні­має он­лайн-про­ект он­лайн-пр «Зву­ко­ряд», в осно­ві яко­го ко­ро­ткі р ін­терв’ю з му­зи­кан­та­ми. Його під­сум­ком ста­не пов­но­ме­тра­жний до­ку­мен­таль­ний фільм «За­по­віді» про му­зи­ку в ча­си вій­ни. війн Окрім то­го, є за­дум­ки сто­сов­но не­і­гро­во­го не­і­гро­во кі­но. Три­ває по­стій­ний твор­чий про­цес: но­ві зу­стрі­чі, но­вий досвід, но­ве зна­н­ня, но­ві книж­ки, но­ві кар­ти­ни. І хо­ча вій­на наз на­зав­жди ли­ша­є­ться у тво­їй пам’яті, справ­жні лю­ди ми­сте­цтва вмі­ють най­жа­хли­ві­ше в ць цьо­му сві­ті пе­ре­тво­рю­ва­ти на кра­су.

Як­би Го­голь жив сьо­го­дні, то пи­сав би про нас. «Вій. До­ку­дра­ма» На­тал­ки Во­ро­жбит у по­ста­нов­ці Ан­дрія Ба­кі­ро­ва, Чер­ні­гів­ський обла­сний ака­де­мі­чний укра­їн­ський му­зи­чно-дра­ма­ти­чний те­атр ім. Т. Г Шев­чен­ка

Про люд­ські вза­є­ми­ни че­сно. «Гім­на­сти­чний ко­зел» Оле­ксан­дра Се­ре­ді­на в по­ста­нов­ці Хар­ків­сько­го ака­де­мі­чно­го драм­те­а­тру ім. А. С. Пу­шкі­на

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.