Зу­раб Ала­са­нія:

«По­пит на гли­бо­ку жур­на­лі­сти­ку має від­но­ви­ти­ся»

Ukrainskiy Tyzhden - - На Часі - Спіл­ку­вав­ся Дми­тро Кра­пи­вен­ко

Ти­ждень обго­во­рив із ге­не­раль­ним ди­ре­кто­ром На­ціо­наль­ної те­ле­ра­діо­ком­па­нії Зу­ра­бом Ала­са­ні­єю спе­ци­фі­ку ро­бо­ти дер­жав­них ме­діа, «зо­ло­тий вік» укра­їн­ської жур­на­лі­сти­ки, при­ро­ду бло­гер­ства, за­со­би ве­де­н­ня ін­фор­ма­цій­ної вій­ни та цін­ність ЗМІ в су­ча­сно­му сві­ті.

«Су­спіль­не» по­ча­ли від­клю­ча­ти від ана­ло­го­во­го си­гна­лу. У чо­му ви ба­чи­те при­чи­ну та­ких від­клю­чень і в який спо­сіб ви­рі­ши­ти цю про­бле­му? — Від­клю­че­н­ня ана­ло­го­во­го мов­ле­н­ня — пра­виль­не рі­ше­н­ня. Укра­ї­на має мо­дер­ні­зу­ва­ти­ся й по­збу­ти­ся за­ста­рі­лих те­хно­ло­гій. Але вар­то бу­ло б, вра­хо­ву­ю­чи всі на­ші об­ста­ви­ни, зро­би­ти пев­ний пе­ре­хі­дний пе­рі­од. Ана­ло­го­ве мов­ле­н­ня все ще є ва­жли­вим для мі­сте­чок із на­се­ле­н­ням 50 тис. і мен­ше. Ні­хто до пу­т­тя не знає, у скіль­кох лю­дей сьо­го­дні є тю­не­ри для ци­фро­во­го мов­ле­н­ня. За Яну­ко­ви­ча пе­ред ви­бо­ра­ми роз­да­ли 3 млн при­стро­їв, по­тім цю про­гра­му згор­ну­ли. Я не хо­тів би, щоб ни­ні­шня вла­да за­мість гре­чки роз­да­ва­ла тю­не­ри, але ма­ло­за­без­пе­че­ні вер­стви ма­ли б у якийсь спо­сіб їх отри­ма­ти. Не вар­то за­бу­ва­ти про пра­во лю­дей на без­пла­тну ін­фор­ма­цію. Так, є ін­тер­нет, але до­ступ до ме­ре­жі та­кож не без­пла­тний. Нам ни­ні ча­сто за­ки­да­ють: чо­му ми по­вин­ні за свої по­да­тки утри­му­ва­ти ваш ка­нал?! Але за ньо­го ко­жен гро­ма­дя­нин пла­тить у се­ре­дньо­му 68 к. на мі­сяць, а за ін­тер­нет — близь­ко 100 грн, і ні­хто не обу­рю­є­ться. То­му бо­дай один ка­нал, та­кий як наш, му­сить бу­ти до­сту­пний, а за­мість ньо­го в сіль­ській мі­сце­во­сті ни­ні чор­ний екран.

Ми ве­де­мо діа­лог із вла­дою: по­вер­ніть нам си­гнал, ви са­мі не ви­ді­ли­ли для нас гро­ші. Для опла­ти всіх транс­ля­цій НСТУ по­трі­бно 330 млн грн на рік, про­те ви­ді­ле­но й пе­ред­ба­че­но в пла­ні бю­дже­тних аси­гну­вань ли­ше 54,7 млн грн. Роз­тя­гу­ва­ли цю су­му, як мо­гли. Ми пи­са­ли, го­во­ри­ли з упов­но­ва­же­ни­ми ор­га­на­ми. У ли­пні спо­ді­ва­ли­ся на пе­ре­пла­ну­ва­н­ня бю­дже­ту — не до­че­ка­ли­ся.

Тут є еле­мент ін­фор­ма­цій­ної кам­па­нії. Ви вже на­пев­не чу­ли та­ку вер­сію, що ана­ло­го­ве мов­ле­н­ня від­клю­ча­ють спе­ці­аль­но під ви­бо­ри. Це, зро­зумі­ло, чу­тки, але й ре­пу­та­цій­ні втра­ти вла­ди. Хі­ба там цьо­го не ро­зу­мі­ють? — Будь-якій вла­ді ми не є ко­ри­сни­ми, і во­ни че­рез це ду­же сер­дя­ться. Сьо­го­дні ней­траль­не ЗМІ в на­шій кра­ї­ні укра­їн­ські по­лі­ти­ки не спри­йма­ють. Во­ни зви­кли до то­го, що ме­дій­ний ри­нок роз­по­ді­ле­ний чі­тко за прі­зви­ща­ми, а тут ра­птом є ве­ле­тен­ський ре­сурс, який ні­ко­му пер­со­наль­но не на­ле­жить, їм із цим важ­ко зми­ри­ти­ся. Спіл­ку­ю­ся з де­пу­та­та­ми на бю­дже­тно­му ко­мі­те­ті й чую від них: «А де на­ші 20 хв в ефі­рі?». Во­ни як ні­хто ма­ли б ро­зу­мі­ти за­са­ди фун­кціо­ну­ва­н­ня «Су­спіль­но­го», але для них акту­аль­но: дай­те щось нам — і ми вам що-не­будь за­про­по­ну­є­мо на­то­мість.

Ні для ко­го не се­крет, що УТ-1 і йо­го ре­ін­кар­на­ції три­ва­лий час бу­ли ча­сти­ною адмін­ре­сур­су. Хі­ба не звід­ти тя­гне­ться ця інер­ція в сприйнят­ті те­ле­ка­на­лу по­лі­ти­ка­ми й гля­да­ча­ми? Що змі­ни­ло­ся у ва­шій ком­па­нії, щоб по­збу­ти­ся та­ко­го імі­джу? — Ми ро­ків на п’ять за­пі­зни­ли­ся з ре­фор­мою в на­шій сфе­рі, а ме­дій­ні те­хно­ло­гії ду­же стрім­ко роз­ви­ва­ю­ться. Акцен­ти змі­щу­ю­ться в бік окре­мих не­ве­ли­ких фор­ма­тів. Змі­шу­ю­ться по­ня­т­тя мо­ні­то­ра й екра­на. Упер­ше цьо­го ро­ку пе­ре­гля­ди ві­део в ін­тер­не­ті й пе­ре­гля­ди ТБ в Укра­ї­ні ста­ли при­бли­зно одна­ко­ви­ми.

На «Пер­шо­му На­ціо­наль­но­му » ще зов­сім не­дав­но не ро­зумі­ли, що та­ке сайт і для чо­го по­трі­бна ди­джи­тал-пла­тфор­ма. У бю­дже­ті всі ці ре­чі на­віть те­хні­чно про­пи­са­ти бу­ло не­мо­жли­во! Ми зму­ше­ні ре­фор­му­ва­ти кла­си­чні ме­діа й ре­а­гу­ва­ти на акту­аль­ні ви­кли­ки.

У по­лі­ти­чно­му ви­мі­рі — усе, як ви ска­за­ли. Ка­нал справ­ді був ча­сти­ною адмі­ні­стра­тив­но­го ре­сур­су. Прив­чи­ти по­лі­ти­ків до то­го, що те­пер це не так, украй важ­ко. Во­ни, як і ра­ні­ше, тя­жі­ють до «до­го­вор­ня­ків». Я не мо­жу бу­ти ко­ри­сним Пе­тро­ві Оле­ксі­йо­ви­чу По­ро­шен­ку, хоч би ким він був. Ко­ли йде­ться про пре­зи­ден­та кра­ї­ни — ін­ша річ, але я не хо­чу го­во­ри­ти про прі­зви­ща. Важ­ко ви­зна­чи­ти, де ме­жа між пре­зи­дент­ською ви­бор­чою кам­па­ні­єю (а во­на роз­по­ча­ла­ся) і ді­яль­ні­стю глави дер­жа­ви. Ко­ли ви­сві­тлю­є­мо йо­го ро­бо­ту, нас по­чи­на­ють кри­ти­ку­ва­ти: а чо­му ви ін­шим по­лі­тси­лам при­ді­ля­є­те мен­ше ува­ги?

Рік — ду­же ко­ро­ткий час для ста­нов­ле­н­ня та­кої ін­сти­ту­ції, як «Су­спіль­не». Але ми зро­би­ли чи­ма­ло та прийня­ли ве­ле­тен­ську хви­лю не­на­ви­сті на се­бе. Але на­віть пре­зи­дент, пе­ре­бу­ва­ю­чи в Кро­пив­ни­цько­му в ефі­рі су­спіль­ної ра­діо­ком­па­нії, зму­ше­ний був ска­за­ти: «Я ба­чу змі­ни». Однак про фі­нан­су­ва­н­ня «Су­спіль­но­го» роз­мов­ля­ти не схо­тів.

Дер­жа­ва вза­га­лі мо­же бу­ти ефе­ктив­ним вла­сни­ком? — У жо­дно­му ра­зі не мо­же. Я в цьо­му гли­бо­ко пе­ре­ко­на­ний.

А при­клад При­ват­бан­ку для вас не­пе­ре­кон­ли­вий? — Ви сер­йо­зно?! 160 млрд грн — це бю­дже­тні гро­ші, на­ші з ва­ми по­да­тки вга­ти­ли ту­ди! Я ро­зу­мію, що бан­крут­ство бан­ку ма­ло б ка­та­стро­фі­чні на­слід­ки, але не слід вва­жа­ти цю су­му від­ку­пу від по­пе­ре­дньо­го вла­сни­ка вда­лим при­кла­дом. Ри­нок жор­сто­кий, він не про­ба­чає та­ких ме­не­джер­ських рі­шень. Ка­ха Бен­ду­кі­дзе аб­со­лю­тно спра­ве­дли­во ка­зав: «Про­да­вай­те все, окрім сво­єї со­ві­сті». Він на­віть Нац­банк вва­жав зай­вою лан­кою: ри­нок має ро­зі­бра­ти­ся з бан­ка­ми, не­хай слаб­ші за­ги­нуть. Це жор­сто­кий під­хід, але він уря­ту­вав би кра­ї­ну на пер­ших кро­ках.

Плюс ма­є­мо ін­ший при­клад — Оща­дбанк, він усі 27 ро­ків у дер­ж­вла­сно­сті, але й близь­ко не до­тя­гує до рів­ня про­від­них при­ва­тних бан­ків.

Як кон­ку­ру­ва­ти з олі­гар­ха­ми на те­ле­рин­ку? — Те­ле­ба­че­н­ня — це не­гли­бо­кий за­сіб ма­со­вої ін­фор­ма­ції. Кра­ще чи­та­ти, ніж ди­ви­ти­ся. Але й на­ші дру­ко­ва­ні ме­діа не­бе­здо­ган­ні: спо­сте­рі­га­є­ться боротьба за емо­цій­ні за­го­лов­ки, да­лі яких ні­хто не чи­тає. Те­ле­ба­че­н­ня є ви­клю­чно роз­ва­жаль­ним за­со­бом до­не­се­н­ня ін­фор­ма­ції. У «Су­спіль­но­го» ін­ше зав­да­н­ня. Не за­бу­вай­мо, що кра­ї­на ці­нує ТБ і до­ві­ряє йо­му. Ми кон­ку­рен­то­спро­мо­жні. У нас у прав­лін­ні є пред­став­ни­ки ін­те­ле­кту­аль­но­го се­ре­до­ви­ща, які ви­сту­па­ють за чи­сто­ту, до­три­ма­н­ня ви­со­ких про­фе­сій­них стан­дар­тів, а є й ті, хто ка­же нам: «Ми пра­цю­є­мо на рин­ку, а не на Мар­сі, ма­є­мо вра­хо­ву­ва­ти на­яв­ні тен­ден­ції». Та­ким чи­ном, ми отри­му­є­мо не­об­хі­дний ба­ланс. У нас є й свої пе­ре­ва­ги пе­ред при­ва­тни­ми ме­діа: на­ші жур­на­лі­сти ма­ють біль­ше сво­бо­ди.

Ми ду­же за­ле­жні від бю­дже­ту. Якщо при­ва­тний ка­нал на­при­кін­ці ро­ку має бю­джет на на­сту­пний і мо­же пла­ну­ва­ти свою май­бу­тню ді­яль­ність у пев­них фі­нан­со­вих па­ра­ме­трах, то ми пра­цю­є­мо в прин­ци­по­во ін­ших умо­вах. Сьо­го­дні нам у бю­дже­тно­му ко­мі­те­ті ка­жуть: «Ми ж вам про­пи­са­ли згі­дно із за­ко­ном 1,832 млрд грн». Ні­би я не знаю! На­пи­са­ти на па­пе­рі мо­жна що зав­го­дно. То­рік на­пи­са­ли 1,534 млрд грн. На­справ­ді ж ми отри­му­є­мо по­ло­ви­ну цьо­го, по­ло­ви­ну зрі­за­ли на ета­пі ухва­ле­н­ня в Ра­ді. Наш го­ри­зонт пла­ну­ва­н­ня та­кий: до­тя­гне­мо до Но­во­го ро­ку чи ні? За­бор­го­ва­ність НСТУ пе­ред Кон­цер­ном РРТ за отри­ма­ні по­слу­ги з транс­ля­ції те­ле­про­грам ста­но­вить май­же 69,4 млн грн.

Тре­ба вже те­пер ду­ма­ти про транс­ля­цію Олім­пі­а­ди в То­кіо 2020-го, чем­піо­на­ту сві­ту з фут­бо­лу в Ка­та­рі у 2022 ро­ці. Зав­жди ці спор­тив­ні по­дії в Укра­ї­ні де­мон­стру­вав са­ме наш ка­нал. Досі бу­ло як: усі та­кі ве­ли­кі про­е­кти йшли окре­ми­ми ряд­ка­ми в бю­дже­ті, а по­тім ді­ли­ли ці гро­ші на «до­го­вор­ня­ках». Сьо­го­дні та­ка схе­ма не пра­цює. Ці­на пи­та­н­ня — міль­йо­ни єв­ро, однак жо­дної кон­стру­ктив­ної ді­яль­но­сті в цьо­му на­пря­мі в ор­га­нах вла­ди не спо­сте­рі­га­є­ться.

На­скіль­ки оно­вив­ся ка­дро­вий склад ва­шої ком­па­нії за остан­ній рік? — В Укра­ї­ні ду­же со­ці­а­лі­сти­чний Ко­декс за­ко­нів про пра­цю, тож про­во­ди­ти ка­дро­ві змі­ни вкрай важ­ко. Ми ско­ро­ти­ли 3 тис. лю­дей, отри­ма­ли че­рез це 33 по­зо­ви від пра­ців­ни­ків, що ста­но­вить 1,79% за­галь­ної кіль­ко­сті звіль­не­них пра­ців­ни­ків за про­це­ду­рою ско­ро­че­н­ня. Ча­сти­на з них досі в су­ді, ре­шту ми ви­гра­ли. Те­пер ма­є­мо 10–15% аб­со­лю­тно но­вих ка­дрів. За­ли­ши­ли­ся в ком­па­нії ті, хто зго­ден із по­лі­ти­кою онов­ле­н­ня та ре­форм. Пі­шли най­кон­се­рва­тив­ні­ші пра­ців­ни­ки.

Кон­се­рва­тив­ні чи ре­тро­гра­дні? — Кон­се­рва­тизм до­брий за ста­лої си­сте­ми, ко­ли ж йде­ться про со­вок, то не­має чо­го й пле­ка­ти. Ре­тро­гра­ди теж у нас є, але їх не кри­ти­чна ма­са. Узя­ти Львів­ську ТРК, яку я від­ві­дав не­дав­но: те, що я там по­ба­чив, — це не­бо й зем­ля по­рів­ня­но з тим, що бу­ло рік то­му. За­пи­ту­єш у пра­ців­ни­ків: « Як вам пра­цю­є­ться? » . Усі за­до­во­ле­ні, усе до­бре, але ро­зу­мі­єш, що зов­сім не­дав­но во­ни пра­цю­ва­ли в геть ін­ших умо­вах: про­да­ва­ли но­ви­ни, по­ру­шу­ва­ли про­фе­сій­ні стан­дар­ти. Ми пам’ ята­є­мо цей бек­гра­унд. В іде­а­лі по­трі­бні зов­сім мо­ло­ді ка­дри, але їх ще тре­ба ви­ро­сти­ти.

Чи існу­вав « зо­ло­тий вік » укра­їн­ської жур­на­лі­сти­ки? — Ме­ні зда­є­ться, що так. На­шій мо­де­лі нью­зру­му 200 ро­ків: ми ма­є­мо транс­порт і ав­то­рів, про­да­є­мо ау­ди­то­рію ре­кла­мо­дав­цям, а ау­ди­то­рії — ще й під­пи­ску. Із по­явою ін­тер­не­ту з’яви­ли­ся мі­льяр­ди ав­то­рів, мо­но­по­лія ЗМІ на по­ши­ре­н­ня ін­фор­ма­ції зни­кла. На­при­кін­ці 1990-х — по­ча­тку 2000-х ці­ну­ва­ло­ся й сло­во, й окре­мі пер­со­ни. Юлія Мо­сто­ва, Сер­гій Ра­хма­нін, Оль­га Чор­на, Ва­хтанг Кі­пі­а­ні, Ла­ри­са Ів­ши­на — усі во­ни пред­став­ни­ки ті­єї «зо­ло­тої ко­гор­ти». Усі ці лю­ди працюють і те­пер. Але щось змі­ни­ло­ся. Не ли­ше в Укра­ї­ні, а й в усьо­му сві­ті.

МИ РО­КІВ НА П’ЯТЬ ЗА­ПІ­ЗНИ­ЛИ­СЯ З РЕ­ФОР­МОЮ В НА­ШІЙ СФЕ­РІ, А МЕ­ДІЙ­НІ ТЕ­ХНО­ЛО­ГІЇ ДУ­ЖЕ СТРІМ­КО РОЗ­ВИ­ВА­Ю­ТЬСЯ. АКЦЕН­ТИ ЗМІ­ЩУ­Ю­ТЬСЯ В БІК ОКРЕ­МИХ НЕ­ВЕ­ЛИ­КИХ ФОР­МА­ТІВ. ЗМІ­ШУ­Ю­ТЬСЯ ПО­НЯ­Т­ТЯ МО­НІ­ТО­РА Й ЕКРА­НА.

Чим рі­зня­ться жур­на­лі­сти 1990-х ро­ків, ну­льо­вих і 2010-х? Мо­же­мо го­во­ри­ти про по­ко­лі­н­ня? — У ша­ле­них 1990-х ро­ках усе бу­ло но­ве. Як по­ди­ви­ти­ся те­пер, то те, що ро­би­ло­ся то­ді, мо­же ви­да­ти­ся тро­хи смі­шним. Але на той час це бу­ли ре­во­лю­цій­ні про­це­си. У 2000-х жур­на­лі­сти­ка ста­ла пер­со­наль­ні­шою, лю­ди по­ча­ли до­ві­ря­ти прі­зви­щам. За ча­сів Ку­чми бра­ку­ва­ло сво­бо­ди, але спо­сте­рі­га­ла­ся ста­лість, пе­ред­ба­чу­ва­ність. Бу­ли пра­ви­ла гри, хо­ча й ду­же по­га­ні. За Яну­ко­ви­ча пра­вил не ста­ло. По­чав­ся еко­но­мі­чний ди­ктат. Жур­на­лі­стів уби­ва­ли мен­ше, олі­гар­хи зро­зумі­ли, що про­сті­ше ку­пи­ти, ніж за­мов­ля­ти кі­ле­рів чи за­ля­ку­ва­ти. То­ді жур­на­лі­сти по­ча­ли роз­бі­га­ти­ся по нір­ках. 2010- ті ро­ки — до­ба без­прин­ци­пно­сті. Я став ду­ма­ти, що жур­на­лі­сти­ка — не те, чим я хо­тів би за­йма­ти­ся. З’яви­ло­ся стіль­ки лю­дей… От бло­ге­ри є ча­сти­ною жур­на­лі­сти­ки?

Я вва­жаю, що ні. — А лю­ди вза­га­лі не від­рі­зня­ють бло­ге­рів від жур­на­лі­стів.

Але во­дно­час лю­ди біль­ше до­ві­ря­ють са­ме бло­ге­рам. Бо з жур­на­лі­сти­ки зни­кає та пер­со­наль­ність, про яку ви ка­за­ли. Ро­зви­ну­ла­ся та­ка упе­ре­дже­ність: усі ме­діа по­га­ні, а от є окре­мі лю­ди, які са­мі со­бою не­суть сло­во прав­ди. При цьо­му справ­жні ме­діа працюють ку­ди від­по­від­аль­ні­ше, на від­мі­ну від бло­ге­рів, які ча­сто пи­шуть у сти­лі « ди­ти­на пі­знає світ ». — Пор­вуть вас за та­кі сло­ва! Але ви ма­є­те ра­цію. До­дам від се­бе: бло­ге­ри тор­гу­ють емо­ці­я­ми. Лю­ди­на в по­то­ці ін­фор­ма­ції від­би­рає те, що їй хо­че­ться чу­ти й ба­чи­ти. А ми, ЗМІ, ви­му­ше­ні кон­ку­ру­ва­ти з бло­ге­ра­ми в емо­ці­ях, гра­дус яких ся­гає не­стер­пних меж. Крик чу­тно — роз­мо­ву ні, ві­део (ба­жа­но ко­ро­тке) див­ля­ться — текст не чи­та­ють. Усе на­стіль­ки по­вер­хо­во, але дов­го так три­ва­ти не мо­же. По­пит на гли­бо­ку жур­на­лі­сти­ку має від­но­ви­ти­ся. Ни­ні­шня си­ту­а­ція ски­да­є­ться на ту, ко­ли ди­ти­на, яка на­ду­ма­ла, що шо­ко­лад най­сма­чні­ший, їсти­ме тіль­ки йо­го, але ж ре­зуль­тат ві­до­мий. Так са­мо й з ін­фор­ма­ці­єю: не бу­де, як ра­ні­ше, але якийсь ро­зум­ний ба­ланс від­но­ви­ться. Іна­кше все пе­ре­вер­не­ться з ніг на го­ло­ву й ми отри­ма­є­мо не окре­мих Фі­цо, Ор­ба­на, Ер­до­га­на, Пу­ті­на, Трам­па, а весь світ бу­де та­ким, як во­ни. Має спра­цю­ва­ти якесь при­ро­дне ре­гу­лю­ва­н­ня.

З одно­го бо­ку, є пле­бей­ський тренд: ма­кси­маль­но роз­ва­жа­ти­ся, не за­мо­ро­чу­ва­ти­ся сер­йо­зни­ми про­бле­ма­ми, спо­жи­ва­ти ін­фор­ма­цій­ний фас­тфуд. Із дру­го­го — є сно­бізм, окре­сли­мо йо­го та­ки­ми фра­за­ми: «Я те­ле­ві­зор не див­лю­ся. Я не чи­таю укра­їн­ські ЗМІ». Як га­да­є­те, лю­ди, які так ка­жуть, справ­ді не чи­та­ють і не див­ля­ться чи про­сто вда­ють щось із се­бе? — Ду­маю, що по- справ­жньо­му сер­йо­зні іно­зем­ні ме­діа в на­шій кра­ї­ні чи­тає кіль­ка де­ся­тків лю­дей, ре­шта про­сто бре­ше. Не чи­та­ти укра­їн­ські ме­діа озна­чає не жи­ти в Укра­ї­ні. Яким, на ва­шу дум­ку, є ба­ланс між роз­ва­жаль­ною та ін­те­ле­кту­аль­ною ау­ди­то­рі­я­ми?

Ме­ні хо­ті­ло­ся б, що­би бу­ло 70% на 30%, але ска­жу 80% на 20%… — На­справ­ді 96% на 4%.

Не за­бу­вай­мо про та­кий про­цес, як тренд­се­тер­ство. Са­ме ці 4% зда­тні фор­му­ва­ти су­спіль­ну дум­ку, ство­рю­ва­ти пев­ну мо­ду, на них див­ля­ться ті 96% і хо­чуть бу­ти схо­жи­ми. І якщо во­ни в цьо­му на­слі­ду­ван­ні бо­дай тро­хи ві­дір­ву­ться від сво­їх улю­бле­них хо­ло­стя­ків, тов­сту­нів то­що й бо­дай тро­хи по­див­ля­ться чи по­чи­та­ють щось ін­те­ле­кту­аль­ні­ше, це вже пе­ре­мо­га, чи не так? — Ми го­во­ри­мо з ва­ми про одне й те са­ме. За­мі­ни­мо «ін­те­ле­кту­аль­не» й «роз­ва­жаль­не» на «актив­не» й «па­сив­не» чи «па­сіо­не­ра­не» й «не­па­сіо­нар­не», і все ста­не зро­зумі­ло. При­клад Май­да­ну за­свід­чив, що ті 4% зда­тні пе­ре­тя­гну­ти до се­бе 10–15% на­се­ле­н­ня. Але не­на­дов­го. Це при­ро­дно. Утім, ми ма­є­мо пра­цю­ва­ти над тим, щоб ці 4% зро­ста­ли на­да­лі.

Як нам пе­ре­мог­ти ру­по­ри Крем­ля Newsone, « 112», «Ве­сти» так, щоб це не ски­да­ло­ся на сво­бо­ду сло­ва, щоб нас зро­зу­мів ци­ві­лі­зо­ва­ний світ? — Я не пев­ний, що мо­жна пе­ре­мог­ти аде­ква­тни­ми ме­то­да­ми. Ко­ли на те­бе пруть із ка­ме­ню­кою, ти не мо­жеш від­би­ти­ся бу­ке­том кві­тів. Але ко­ли ві­зьмеш до рук важ­кий пре­дмет, то теж ри­зи­ку­єш пе­ре­тво­ри­ти­ся на бан­ди­та. Те, що ро­бить Ро­сія, — це про­па­ган­да. Ци­ні­ки ка­жуть, що ми ма­є­мо бо­ро­ти­ся си­ме­три­чни­ми ме­то­да­ми й не від­чу­ва­ти стра­ху. Russia Today — це ме­діа? Ні, це вій­сько­вий під­роз­діл. Чи ма­ють на­ші ЗМІ ви­рі­шу­ва­ти пи­та­н­ня про­ти­сто­я­н­ня в гі­бри­дній вій­ні? Не впев­не­ний. Це рад­ше зав­да­н­ня Мі­ні­стер­ства ін­фор­ма­цій­ної по­лі­ти­ки, СБУ. Кра­ї­на ни­ні по­тре­бує обо­ро­ни на всіх фрон­тах. Жур­на­ліст уміє пра­цю­ва­ти зі сло­вом, зо­бра­же­н­ням — з усі­ма ци­ми на­ви­чка­ми мо­жна за­йма­ти­ся про­па­ган­дою, ро­би­ти по­лі­ти­ку, але то­ді тре­ба пі­ти з про­фе­сії.

З бо­ку дер­жа­ви в нас чи­ма­ло зро­бле­но для то­го, щоб обме­жи­ти ро­сій­ський ін­фор­ма­цій­ний вплив: від­клю­чи­ли їхні те­ле­ка­на­ли, ін­тер­нет- сер­ві­си. Але се­ред на­шої ін­те­ле­кту­аль­ної чи, ска­жі­мо так, Facebook- спіль­но­ти за­ли­ша­ю­ться зна­чу­щи­ми ре­сур­си на кшталт «Ме­ду­зи», у нас жва­во обго­во­рю­ють ін­терв’ю Юрія Ду­дя. Це вка­зує на те, що ми, укра­їн­ські ме­діа, по­га­но пра­цю­є­мо, чи це якісь не­здо­лан­ні фан­том­ні бо­лі: без ро­сій­сько­го кон­тен­ту ні­як? — На­ше мен­таль­не по­ле три­ва­лий час бу­ло зайня­те. За­хо­дом ми не над­то за­йма­є­мо свій мо­зок: тре­ба й мо­ву зна­ти, і ми­сли­ти іна­кше, і ро­зу­мі­ти, що там від­бу­ва­є­ться. А з ро­сій­ським кон­текс­том зв’язок три­ва­лі­ший. Якщо при­бра­ти йо­го хі­рур­гі­чним спосо­бом, то про­сто утво­ри­ться дір­ка. Для се­бе я ви­рі­шив так: ні­що су­ча­сне ро­сій­ське ме­не не ці­ка­вить. Лі­бе­раль­не во­но чи яке зав­го­дно ін­ше — бай­ду­же.

«Ме­ду­за» вміє спро­щу­ва­ти так, щоб її текс­ти бу­ли зро­зумі­лі ба­га­тьом. Не до при­мі­тив­но­го рів­ня, але во­ни зда­тні по­ясню­ва­ти скла­дні те­ми. На­шим ін­те­ле­кту­аль­ним ме­діа теж тре­ба так пра­цю­ва­ти, щоб їх спри­йма­ла шир­ша ау­ди­то­рія.

Але в сен­сі впли­ву на ма­со­ву ро­сій­ську ау­ди­то­рію «Ме­ду­зу » не на­звеш ефе­ктив­ним ме­діа. — Бо для ро­сій­ської ма­со­вої ау­ди­то­рії тре­ба спро­щу­ва­ти до при­мі­ти­ву. Їх так при­вчи­ли.

ЗМІ ВИ­МУ­ШЕ­НІ КОН­КУ­РУ­ВА­ТИ З БЛО­ГЕ­РА­МИ В ЕМО­ЦІ­ЯХ, ГРА­ДУС ЯКИХ СЯ­ГАЄ НЕ­СТЕР­ПНИХ МЕЖ. КРИК ЧУ­ТНО — РОЗ­МО­ВУ НІ, ВІ­ДЕО (БА­ЖА­НО КО­РО­ТКЕ) ДИВ­ЛЯ­ТЬСЯ — ТЕКСТ НЕ ЧИ­ТА­ЮТЬ. УСЕ НА­СТІЛЬ­КИ ПО­ВЕР­ХО­ВО, АЛЕ ДОВ­ГО ТАК ТРИ­ВА­ТИ НЕ МО­ЖЕ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.