«За­по­різь­ка книж­ко­ва то­ло­ка» Р

Ukrainskiy Tyzhden - - Культура -

Лі­те­ра­тур­но- ми­сте­цький фе­сти­валь «За­по­різь­ка книж­ко­ва то­ло­ка», одна з най­біль­ших лі­те­ра­тур­но- ми­сте­цьких по­дій Пів­ден­но­го Схо­ду Укра­ї­ни, ор­га­ні­за­то­ром якої є ГО «Центр ми­стецтв «Арт- Про­стір», уже вче­твер­те за­про­шує 26–28 жовт ня всіх, хто ці­ка­ви­ться укра­їн­ською лі­те­ра­ту­рою та куль­ту­рою за­га­лом, у ви­став­ко­вий ком­плекс «Ко­зак- Па­лац ».

Го­лов­ною ме­тою фе­сти­ва­лю є роз­ви­ток укра­їн­сько­го кни­го­ви­да­н­ня та кни­го­чи­та­н­ня. Упро­довж трьох днів тут ді­я­ти­ме книж­ко­вий яр­ма­рок, від­бу­ва­ти­му­ться май­стер- кла­си, дис­ку­сії на акту­аль­ні те­ми, твор­чі зу­стрі­чі з пи­сьмен­ни­ка­ми, ви­став­ки, по­ка­зи до­ку­мен­таль­них філь­мів, ху­до­жні та фо­то­екс­по­зи­ції, ви­сту­пи му­зи­чних ко­ле­кти­вів то­що.

Одні­єю з клю­чо­вих тем цьо­го­рі­чної За­по­різь­кої книж­ко­вої то­ло­ки є тема силь­них ду­хом лю­дей: їхньої не­злам­но­сті, бо­роть­би за не­за­ле­жність і люд­ську гі­дність. Це акту­аль­но в кіль­кох кон­текс­тах: 100- річ­чя про­го­ло­ше­н­ня не­за­ле­жно­сті Укра­ї­ни, бо­роть­би ОУН–УПА, по­лі­ти­чних в’язнів ГУЛАГУ та Крем­ля, ане­ксії Кри­му та за­хо­пле­н­ня схі­дних обла­стей Укра­ї­ни, ін­те­гра­ції бій­ців у мир­не жи­т­тя та пе­ре­се­лен­ців у но­ві гро­ма­ди.

У ме­жах фе­сти­ва­лю ді­я­ти­ме кіль­ка те­ма­ти­чних май­дан­чи­ків, зокре­ма істо­ри­чний, при­свя­че­ний тим, хто ви­бо­рю­вав і да­лі ви­бо­рює сво­бо­ду. А най­мен­ших чи­та­чів уже тра­ди­цій­но зу­стрі­ча­ти­ме їхнє улю­бле­не «Кни­го­ліс­ся».

26–27 жов­тня від­бу­ва­ти­ме­ться Фо­рум ме­не­дже­рів куль­ту­ри, який збе­ре для про­фе­сій­ної дис­ку­сії про­фе­сіо­на­лів з усі­єї Укра­ї­ни й акти­ві­стів Ма­рі­у­по­ля, Слов’ян­ська, Сє­ве­ро­до­не­цька, які цьо­го ро­ку до­лу­чи­ли­ся до ор­га­ні­за­ції книж­ко­вих то­лок у сво­їх мі­стах.

Лі­те­ра­тур­но- ми­сте­цький фе­сти­валь від­кри­тий для лю­дей рі­зно­го ві­ку, со­ці­аль­но­го ста­ту­су та фі­зи­чних мо­жли­во­стей. По­над 50 ви­дав­ництв, більш як 100 ми­тців, книж­ки рі­зно­го жан­ру й те­ма­ти­ки, май­стер- кла­си, ав­то­граф- се­сії та ба­га­то ін­шо­го.

Вхід віль­ний!

Стеж­те за ін­фор­ма­ці­єю на офі­цій­ній сто­рін­ці фе­сти­ва­лю у Facebook https://www. facebook. com/zp. booktoloka

Ко­лись у ди­тин­стві бу­ла улю­бле­на гра: вга­ду­ва­ти про­фе­сію не­зна­йо­мої лю­ди­ни. Йдеш мі­стом, вдив­ля­є­шся в облич­чя і фан­та­зу­єш: ось цей ли­су­ва­тий чо­ло­вік, ма­буть, ін­же­нер або вчи­тель. А та усмі­хне­на жі­но­чка схо­жа на бі­бліо­те­кар­ку. Але як­би про­сто за­раз зу­стрі­ла на ву­ли­ці Ма­рію Ви­шед­ську, ду­маю, то­чно не схи­би­ла б: са­ме так я уяв­ля­ла справ­жньо­го ву­ли­чно­го ху­до­жни­ка...

Хо­ча за за­ду­мом ро­ди­ни во­на ма­ла ста­ти лі­ка­рем. Бо ба­тько, зна­ний у мі­сті, але не ду­же ко­мер­цій­но успі­шний ху­до­жник, у цій те­мі зга­ду­вав­ся рад­ше як не­вда­лий при­клад. То­му Ма­ша, яка з ди­тин­ства ду­же лю­би­ла ма­лю­ва­ти в ма­лень­ких бло­кно­ти­ках, по­стій­но чу­ла: цим на жи­т­тя не за­ро­биш, тре­ба шу­ка­ти щось пра­кти­чні­ше. За­кін­чив­ши ду­же пре­сти­жний до­не­цький лі­цей «Еру­дит», во­на «про­ле­ті­ла» зі всту­пом до ме­ди­чно­го уні­вер­си­те­ту, ку­ди в той час мо­жна бу­ло по­тра­пи­ти або за ве­ли­кі гро­ші, або зав­дя­ки мі­цним зв’яз­кам. А ось Лу­ган­ський ме­ди­чний був ра­дий та­кій сту­ден­тці, то­му зда­ва­ло­ся, що не­за­ба­ром га­лузь отри­має мо­ло­до­го кре­а­тив­но­го лі­ка­ря. Але в про­сті та лі­ній­ні пла­ни втру­ти­ла­ся вій­на.

«На­бли­жав­ся ве­ре­сень, а я не ро­зумі­ла, як по­вер­та­ти­ся на на­вча­н­ня: всі до­ку­мен­ти за­ли­ши­ли­ся в Лу­ган­ську, офі­цій­но пе­ре­їзду чи ін­ших умов, на які мо­гли б при­ста­ти сту­ден­ти, ні­хто не ого­ло­шу­вав. Але й жи­ти в мі­сті, де три­ває пов­но­цін­на вій­на, бу­ло стра­шно. А по­тім нам за­те­ле­фо­ну­ва­ла ста­ро­ста й ска­за­ла: тре­тій курс мо­же їха­ти вчи­ти­ся. І ми по­їха­ли. Рад­ше одне до одно­го, бо бу­ли ду­же дру­жною гру­пою», — зга­дує Ма­рія осінь 2014 ро­ку, ко­ли біль­шість сту­ден­тів До­не­цької До ец о та а Лу­ган­ської обла­стей бу­ли вкрай ай роз­гу­бле­ні, бо не ма­ли го­лов­но­го — офі­цій­ної йної ін­фор­ма­ції та бо­дай яко­їсь чі­ткої по­зи­ції ії з бо­ку ке­рів­ни­цтва на­вчаль­них за­кла­дів. Але змі­ни ви­яви­ли­ся кри­чу­щи­ми: за­мість сту­дент­сько­го гур­то­жи­тку во­ни опи­ни­ли­ся в бу­дів­лі бу­дів­ліу без сві­тла та во­ди на око­ли­ці мі­ста. а. Їхнє від­да­ли яки­мось бі­жен­цям, хо­ча а звід­ки во­ни з’яви­ли­ся в Лу­ган­ську, з яко­го то­ді бі­гли, хто ку­ди міг, не­зро­зумі­ло. З бал­ко­на но­вої «до­мів­ки» ви­дні­ло­ся пе­ред­мі­стя, яке вран­ці й уве­че­рі на­га­ду­ва­ло мо­ре. «Ін­ко­ли нам зда­ва­ло­ся, що із то­го мо­ря ря ось- ось ви­йдуть зом­бі. Бо жит­т­тя в Лу­ган­ську в той час бу­ло о ду­же схо­же на апо­ка­лі­псис».

Са­ме то­ді Ма­ша зро­би­ла свої пер­ші на­стін­ні ма­люн­ки, які по­тім ста­нуть одні­єю з ро­дзи­нок її твор­чо­сті. І, хоч як див­но, са­ме во­ни до­по­мо­гли дів­чи­ні по­вер­ну­ти­ся до- до­му, ко­ли вже не за­ли­ша­лось ь ані сил, ані гро­шей: «Мої пер­ші ші ро­бо­ти на сті­нах бу­ли в кім­на­ті в Лу­ган­ську, я їх на­ма­лю­ва­ла на Рі­здво. Це бу­ли ве­ли­кі де­ре­ва: одне з ко­рі­н­ням і кро­ною, дру­ге з дя­тлом і ве­ли­ким чер­во­ним сон­цем. Ма­лю­ва­ла гу­аш­шю, але нор­маль­но­го пен­зли­ка в ме­не не бу­ло, то­му ско­ри­ста­ла­ся щі­то­чкою для ма­кі­я­жу сво­єї су­сід­ки. Ко­ли ви­рі­ши­ла по­їха­ти з мі­ста, по­трі­бно бу­ло за­бра­ти до­ку­мен­ти, а для цьо­го під­пи­са­ти об­хі­дний, зокре­ма й у ко­мен­дан­та. Зро­зумі­ло, що та­кі сті­ни з див­ни­ми ма­люн­ка­ми во­на не по­тер­пі­ла б: а ра­птом тут якась кра­мо­ла! Спо­ча­тку спро­бу­ва­ла від­ми­ти, але не ви­йшло. Пі­шла ку­пи­ла фар­бу й за­фар­бу­ва­ла, хо­ча сті­на ви­йшла на кіль­ка то­нів тем­ні­шою. І ось здаю я кім­на­ту, а ко­мен­дан­тка за­пи­тує: «А чо­му сті­ни рі­зно­го ко­льо­ру?». Я їй ка­жу: «Так це спе­ці­аль­на фар­ба про­ти плі­сня­ви». Че­рез вог­кість плі­сня­ва в гур­то­жи­тку то­ді бу­ла про­сто епі­де­мі­єю. І во­на в ме­не ку­пи­ла за­ли­шки ці­єї фар­би май­же вдві­чі до­рож­че, ніж я за неї від­да­ла. Так у ме­не з’яви­ли­ся гро­ші на те, щоб по­їха­ти до­до­му».

Спер­шу Ма­ша по­вер­ну­ла­ся до­до­му, до Ба­хму­та. По­тім на­ма­га­ла­ся про­дов­жи­ти на­вча­н­ня в су­сі­дньо­му Кр­ама­тор­ську, ку­ди пе­ре­їха­ла ча­сти­на До­не­цько­го ме­ди­чно­го уні­вер­си­те­ту, до яко­го ко­лись дів­чи­на не всту­пи­ла. Але до­ля впер­то тя­гла її якнай­да­лі від ме­ди­ци­ни. І якнай­ближ­че до твор­чо­сті.

«Якось я по­тра­пи­ла на «Лі­тсе­ре­ду», що від­бу­ва­лась у твор­чо­му про­сто­рі «Май­стер­ня». Там обго­во­рю­ва­ли, як роз­ма­лю­ва­ти зу­пин­ки не­по­да­лік ди­тя­чої лі­кар­ні. То­ді зро­зумі­ла, що ме­не ці­ка­вить ву­ли­чне ми­сте­цтво», — зга­дує Ма­ша ча­си, ко­ли вли­ва­ла­ся в мо­лод ді­жну ур кре­а­тив­ну гру­пу мі­ста. До ре­чі, ко­ли роз­ма­льо­ву­вал роз­ма­льо­ву­ва­ли пер­шу зу­пин­ку, лю­ди під­хо­ди­ли й ка­за­ли: ка­за­ли на­ві­що ви це ро­би­те, осо­бли­во тут, адже п по­руч ба­га­то­по­вер­хів­ки-ма­ло­сі­мей­ки зі сво­їм сво­ї­ми асо­ці­аль­ни­ми ме­шкан­ця­ми, во­ни ж усе це спа­плю­жать. Але мо­лодь бу­ла впев­не­на, що тре­ба з чо­гось по­чи­на­ти. І, на ди ди­во, зу­пин­ка досі ли­ша­є­ться кра­си кра­си­вою та яскра­вою, а мі­сце­ві на­віть сте­жать, щоб її не за­лі­плю­ва­ли ого­ло­ше­н­ня­ми.

«Ву­ли­чне ми­сте­цтво — це св своє­рі­дний діа­лог. Ми на­ма­лю­ва­ли свої сим­во­ли, хтось до­пи­сав чи до­ма­лю­вав, не­хай і пе­ре­кре­слив­ши на­ше, — це вже спіл­ку­ва­н­ня. На­віть слід від взу­т­тя — це теж слід у ми­сте­цтві ву­лиць. Ін­ко­ли про­тест і та­кий со­бі ван­да­лізм спо­ну­ка­ють лю­дей тво­ри­ти», — впев­не­ний чо­ло­вік Марії Ро­сти­слав, із яким во­ни по­зна­йо­ми­ли­ся якраз під час ма­лю­ва­н­ня стрит- ар­ту. Те­пер він не про­сто під­три­мує дру­жи­ну, а

фа­кти­чно пра­цює її ме­не­дже­ром. І ре­зуль­та­ти вра­жа­ють: ди­во­ви­жні ма­люн­ки в ди­тя­чо­му сти­лі, близь­ко­му до при­мі­ти­ві­зму, які Ма­ша все жи­т­тя ро­би­ла в ма­лень­ких бло­кно­тах зви­чай­ною куль­ко­вою ру­чкою, «ви­ро­сли» до ве­ли­ких кар­тин, які пов­но­цін­ною ви­став­кою екс­по­ну­ва­ли­ся в мі­сце­во­му кра­є­знав­чо­му му­зеї! На її від­крит­ті ми­сте­цтво­знав­ці й ша­ну­валь­ни­ки обра­зо­твор­чо­го ми­сте­цтва про­фе­сій­но обго­во­рю­ва­ли ко­жну ро­бо­ту: сим­во­лі­чні кар­ти­ни- емо­ції від різних лі­те­ра­тур­них ге­ро­їв та тво­рів, се­рію «Фо­то­аль­бом», де че­рез образ пу­хна­стих тва­ри­нок Ма­ша роз­по­ві­ла істо­рію їхньо­го з Ро­сти­сла­вом ко­ха­н­ня. По­пра­цю­ва­ла й для са­мо­го му­зею: у сво­є­му сти­лі на­ма­лю­ва­ла ма­кет ста­ро­дав­ньо­го Ба­хму­та, ство­ри­ла кар­тин­ки для пре­зен­та­цій­них ли­сті­вок різних екс­по­зи­цій, роз­ма­лю­ва­ла сті­ну при­мі­ще­н­ня твор­чо­го про­сто­ру. Має вже на­віть рі­зно­ма­ні­тні ко­мер­цій­ні за­мов­ле­н­ня, по­при пе­си­мі­сти­чні пе­ред­чу­ва­н­ня ро­ди­ни. Отри­мує їх Ма­рія най­ча­сті­ше в ін­тер­не­ті: роз­ро­бляє ди­зайн фут­бо­лок, ро­бить екс­клю­зив­ні ли­стів­ки на за­мов­ле­н­ня, на­віть ство­ри­ла про­ект для ки­тай­ців з Аме­ри­ки, який пе­ред­ба­чає вивчення люд­ських емо­цій за ін­те­р­актив­ни­ми ма­люн­ка­ми.

«Але я роз­рі­зняю ро­бо­ту й твор­чість. То­му ду­же ці­ную мо­жли­вість тво­ри­ти без умов, за по­кли­ком ду­ші», — по­ка­зує Ма­рія один із най­по­мі­тні­ших у Ба­хму­ті ву­ли­чних про­е­ктів. Цо­коль­ний про­стір, який до­не­дав­на був про­сто сі­рим, при­вер­тає ува­гу не­ймо­вір­но тон­ко про­пра­цьо­ва­ни­ми дрі­бни­ми де­та­ля­ми. Кон­тра­стні чор­но- бі­лі сю­же­ти з лю­дьми та тва­рин­ка­ми ство­ри­ли ці­лу ву­ли­чку з рі­зно­ма­ні­тни­ми віт ри­на­ми. «У на­шо­му мі­сті, на жаль, кра­си­ві віт ри­ни мо­жна по­лі­чи­ти на паль­цях одні­єї ру­ки. Ще не зви­кли лю­ди при­кра­ша­ти світ у та­кий спо­сіб, за­охо­чу­ю­чи по­ку­пців до се­бе. То­му я ви­рі­ши­ла на­ма­лю­ва­ти рі­зні ма­га­зин­чи­ки, ка­фе­шки, мо­ло­чні та хлі­бні лав­ки». Справ­ді, сті­на одра­зу ста­ла по­мі­тним об’єктом, до­ро­слі та ді­ти ви­ко­ри­сто­ву­ють її як щось на кшталт мо­дних ни­ні ві­мель­бу­хів: дрі­бні де­та­лі мо­жна роз­див­ля­ти­ся дов­го, про­хо­дя­чи повз, що­ра­зу від­шу­ку­ва­ти щось но­ве й ці­ка­ве. Для ре­а­лі­за­ції про­е­кту збі­гли­ся ба­жа­н­ня різних лю­дей. Ма­ша і Ро­сти­слав хо­ди­ли по­під сі­рою сті­ною і фан­та­зу­ва­ли, як зро­би­ти її ці­ка­вою. Пре­зи­дент учнів­сько­го са­мов­ря­ду­ва­н­ня шко­ли, що по­руч, шу­кав ху­до­жни­ка, який до­по­міг би їм вті­ли­ти в жи­т­тя якийсь ці­ка­вий про­ект для мі­ста. Мо­ло­дий адво­кат, що має офіс на цьо­му цо­коль­но­му по­вер­сі, хо­тів при­кра­си­ти йо­го й те­ри­то­рію по­руч кре­а­тив­но та з ко­ри­стю. І ко­ли між ни­ми всі­ма від­був­ся які­сний діа­лог, ву­ли­ця за­гра­ла яскра­ви­ми фар­ба­ми. А в Марії вже є но­ві пла­ни, як за­про­си­ти мі­сто до яскра­во­го діа­ло­гу: «Хо­чу роз­ма­лю­ва­ти всі те­хні­чні сей­фи те­ле­ко­му­ні­ка­цій, що сто­ять бі­ля бу­дин­ків. Із сум­них за­лі­зяк во­ни пе­ре­тво­ря­ться на не­спо­ді­ва­ні й та­єм­ни­чі скри­ні».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.