ОНУХ про «Дон­бас» Сер­гія Ло­зни­ці

Ukrainskiy Tyzhden - - Змiст Має Значення - ОНУХ

Се­ре­да, по­ча­ток по­по­лу­дня, кі­но­те­атр «Жов­тень» на По­до­лі в Ки­є­ві. Юр­би охо­чих не ви­дно, хоч у кі­но­те­а­трі по­ка­зу­ю­тьо­стан­ній­фільм­ві­до­мо­го­укра­їн­сько­го­ре­жи­се­ра­Сер­гі­я­Ло­зни­ці«Дон­бас»спіль­но­го­ні­ме­цько-укра­їн­сько-фран­цузь­ко-ні­дер­ланд­сько- ру­мун­сько­го ви­ро­бни­цтва. Зі слів пер­со­на­лу кі­но­те­а­тру ді­зна­є­мо­ся, що кви­тки про­да­но, а от­же, для нас уже мо­же не бу­ти віль­них місць. За­ла має їх по­над 40, але зайня­то, мо­жли­во, ли­ше чо­ти­ри ря­ди. Ці­ка­во, хто й на­ві­що ви­ку­пив кви­тки на се­анс, на яко­му пра­кти­чно не­має гля­да­чів. По­чи­на­є­ться по­каз, і я одра­зу чую, що ори­гі­наль­на ро­сій­сько­мов­на зву­ко­ва до­ріж­ка ле­две чу­тна, а до­мі­нує укра­їн­сько­мов­ний voice over, го­лос за ка­дром, де укра­їн­ські ди­кто­ри чи­та­ють текст для жі­но­чих і чо­ло­ві­чих го­ло­сів, як на те­ле­ба­чен­ні. То­го на­чеб­то по­тре­бує укра­їн­ський за­кон, але в ра­зі з філь­мом Лоз ни­ці це н ай зви­чай­ні­сінь­кий« по­стрі­лу

но­гу », ко­ли за­кон стає сво­їм во­ро­гом. Як­би адре­са­том стрі­чки бу­ла, на­при­клад, ка­над­ська ді­а­спо­ра, то вжи­ва­н­ня voice over бу­ло б оче­ви­дним ви­бо­ром. Де­мон­стра­ція філь­му, дія яко­го від­бу­ва­є­ться на оку­по­ва­них те­ри­то­рі­ях Дон­ба­су, з укра­їн­ським озву­че­н­ням у ро­сій­сько­мов­но­му Ки­є­ві ― це то­таль­на фальш, якої я не мо­жу не тіль­ки прийня­ти емо­цій­но, а й про­сто зро­зу­мі­ти. А втім, укра­їн­ська дій­сність по­лю­бляє ди­ву­ва­ти.

Кар­ти­на по­чи­на­є­ться сце­ною за­пи­су ма­те­рі­а­лу для те­ле­но­вин, у якій зви­чай­ні жи­те­лі яко­гось мі­ста на Дон­ба­сі скар­жа­ться на свою тяж­ку до­лю. За хви­ли­ну вже лу­на­ють по­стрі­ли та ви­бу­хи, а «зви­чай­ні жи­те­лі» пе­ре­ля­ка­но роз­бі­га­ю­ться. Не­вдов­зі ви­яв­ля­є­ться, що «зви­чай­ни­ми жи­те­ля­ми» є на­йма­ні ста­ти­сти, а ви­бу­хи та по­стрі­ли ― нав­ми­сне під­го­то­ва­на ін­сце­ні­за­ція. То що­ден­на пор­ція fake news для мі­сце­вої те­ле­стан­ції. Стрі­чка за­кін­чу­є­ться сце­ною з ти­ми са­ми­ми ста­ти­ста­ми, але цьо­го ра­зу фі­нал ви­яв­ля­є­ться тра­гі­чним для уча­сни­ків ви­ро­бни­цтва fake news.

Це кла­си­чна фор­ма рон­до, ко­ли сце­на, якою по­чи­на­є­ться фільм, зно­ву по­вто­рю­є­ться на­при­кін­ці. Рон­до а-ля Ло­зни­ця, де дій­сність змі­шу­є­ться з ви­гад­кою, а ми з вла­сної не­ви­му­ше­ної во­лі ста­є­мо свід­ка­ми по- дій і з ко­жною сце­ною де­да­лі глиб­ше гру­зне­мо в пе­кель­ній бе­зо­дні дон­ба­ської ре­аль­но­сті.

«Дон­бас» має всі озна­ки сти­лю Ло­зни­ці, а ду­же до­брі ка­дри ві­до­мо­го ру­мун­сько­го опе­ра­то­ра Оле­га Му­ту до­да­тко­во уви­ра­зню­ють їх. Ре­жи­сер — фор­ма­лі­сти­чний і до­ско­на­лий до­ку­мен­та­ліст — про­по­нує нам фор­му псевдо кінодокумента. З одно­го бо­ку, ви­бір та­кої кон­це­пції до­по­ма­гає на­бли­зи­ти­ся до бру­таль­ної дій­сно­сті, а з дру­го­го ― ста­вить під сум­нів її ре­аль­ність. Фей­ко­ва дій­сність стає та­кою ре­а­лі­сти­чною, що аж не­прав­ди­вою.

Фільм Ло­зни­ці ― ор­вел­лів­ський за сти­лем тра­гі­фарс, спов­не­ний fake news, гро­те­ску, жа­ху й бру­таль­но­го на­силь­ства. Він скла­да­є­ться з 13 віль­но пов’яза­них між со­бою епі­зо­дів, які свід­чать про ха­ос роз­па­ду су­спіль­ної тка­ни­ни, що те­о­ре­ти­чно по­єд­нує близь­ких між со­бою су­сі­дів, які ро­ка­ми жи­вуть в одній дер­жа­ві. Ні­хто тут не є ані до­брим, ані ли­хим, ні­хто не є чи­стим, усі тим або тим спосо­бом за­пля­мо­ва­ні уча­стю в еска­ла­ції тра­гі­чної сво­ї­ми ре­зуль­та­та­ми спі­ра­лі на­силь­ства.

«Ко­ру­пція та при­ни­же­н­ня ― про­від­ні си­ли «Дон­ба­су », які ство­рю­ють ра­зю­чий порт­рет су­спіль­ства, де люд­ська вза­є­мо­дія опу­сти­ла­ся до рів­ня вар­вар­ства, біль­ше від­по­від­но­го пі­зньо­ан­ти­чній до­бі, ніж так зва­но­му су­ча­сно­му ци­ві­лі­зо­ва­но­му сві­то­ві» ( Джей Вайс­берґ, ти­жне­вик Variety). «Дон­бас» ― офі­цій­ний укра­їн­ський кан­ди­дат на пре­мію «Оскар», але я сум­ні­ва­ю­ся, що рон­до а-ля Ло­зни­ця здо­бу­де на­го­ро­ду, хо­ча мо­же опи­ни­ти­ся в ко­ро­тко­му спи­ску, що й так бу­ло б ве­ли­ким до­ся­гне­н­ням. Як до­во­дить фільм, Дон­бас ― це ве­ли­кий ви­клик, на­ба­га­то біль­ший, ніж на ньо­го зда­тна від­по­ві­сти ар­тха­у­сна ні­шо­ва кі­но­стрі­чка зді­бно­го ре­жи­се­ра.

Пі­тер Бред­шоу, кри­тик із бри­тан­ської га­зе­ти The Guardian, під­кре­слив, що «Дон­ба­су » бу­де важ­ко зна­йти ау­ди­то­рію за ме­жа­ми гур­ту ша­ну­валь­ни­ків Ло­зни­ці. А ви­да­н­ня The Hollywood Reporter по­вто­ри­ло дум­ку між­на­ро­дної кри­ти­ки: «Хо­ча остан­ній фільм Ло­зни­ці, мо­жли­во, най­більш дра­ма­ти­чно по­слі­дов­ний і до­сту­пний, він усе- та­ки по­ста­не пе­ред би­твою, щоб про­рва­ти­ся за ме­жі фе­сти­валь­них про­грам та уль­тра­ні­шо­вих по­ка­зів».

Оста­н­ня кі­но­кар­ти­на Ло­зни­ці роз­ча­ру­ва­ла ме­не. Я, мо­жли­во, на­їв­но вва­жав, що цей не­ба­наль­ний ре­жи­сер по­ка­же образ Дон­ба­су та вій­ни в спо­сіб, який ме­не гли­бо­ко зво­ру­шить, вра­зить, зди­вує, але ні­чо­го та­ко­го не ста­ло­ся. По­ба­чив ли­ше Ло­зни­цю та­ко­го, яко­го я знаю, не біль­ше й не мен­ше.

Але вин­ні, на­пев­не, тіль­ки мої на­дмір­ні спо­ді­ва­н­ня, що ми­сте­цтво мо­же до­сяг­ти ме­та­рів­ня, який пе­ре­вер­шує моє сприйня­т­тя дій­сно­сті. Цьо­го ра­зу обі­йшло­ся без цьо­го, на­віть кла­си­чна фор­ма рон­до не до­по­мо­гла Ло­зни­ці. Та якщо ти пе­ре­ко­на­ний ша­ну­валь­ник твор­чо­сті зга­да­но­го ре­жи­се­ра, то отри­ма­єш те, чо­го ти спо­ді­вав­ся. А я й да­лі че­ка­ти­му на щи­ру, силь­ну й про­зір­ли­ву роз­по­відь про Дон­бас.

У ВИ­ПАД­КУ «ДОН­БА­СУ» ФОР­МА­ЛІ­СТИ­ЧНИЙ І ДО­СКО­НА­ЛИЙ ДО­КУ­МЕН­ТА­ЛІСТ ЛО­ЗНИ­ЦЯ ПРО­ПО­НУЄ НАМ ФОР­МУ ПСЕВДО КІНОДОКУМЕНТА. З ОДНО­ГО БО­КУ, ВИ­БІР ТА­КОЇ КОН­ЦЕ­ПЦІЇ ДО­ПО­МА­ГАЄ НА­БЛИ­ЗИ­ТИ­СЯ ДО БРУ­ТАЛЬ­НОЇ ДІЙ­СНО­СТІ, А З ДРУ­ГО­ГО —СТА­ВИТЬ ПІД СУМ­НІВ ЇЇ РЕ­АЛЬ­НІСТЬ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.