Оле­ксандр Га­лен­ко: «Сте­по­ви­ки зро­би­ли по­суд для пи­т­тя сим­во­лом вла­ди»

«Сте­по­ви­ки зро­би­ли по­суд для пи­т­тя сим­во­лом вла­ди»

Ukrainskiy Tyzhden - - Змiст Має Значення - Спіл­ку­ва­ла­ся Ган­на Тре­губ

Укра­їн­ський тюр­ко­лог про роль ал­ко­го­лю в роз­ви­тку ци­ві­лі­за­цій

Про рі­зни­цю у став­лен­ні Єв­ро­пи та Єв­ра­зії до ал­ко­го­лю, якою істо­ри­чно бу­ла роль бен­ке­ту в по­лі­ти­чній куль­ту­рі різних ци­ві­лі­за­цій та чи змі­ни­ло­ся з ча­сом зна­че­н­ня бен­ке­ту­ва­н­ня, Ти­жню роз­по­вів укра­їн­ський тюр­ко­лог Оле­ксандр Га­лен­ко.

Ал­ко­голь — дав­ній су­пу­тник ци­ві­лі­зо­ва­но­го люд­ства. У різних ча­сти­нах сві­ту він ві­ді­грає рі­зну роль. Яким є став­ле­н­ня до ньо­го в тур­ків-осман­ців, яких ви до­слі­джу­є­те? — Хо­ча тур­ки є му­суль­ма­на­ми, во­ни ви­йшли з ци­ві­лі­за­ції сте­по­вих ко­чо­вих ско­та­рів. Для сте­по­ви­ків спо­жи­ва­н­ня ал­ко­го­лю бу­ло ду­же зна­чу­щим. Во­ни зро­би­ли по­суд для пи­т­тя сим­во­лом вла­ди. Якщо взя­ти зо­бра­же­н­ня іль­ха­на Ху­ла­гу, вну­ка Чи­нґі­сха­на, пра­ви­те­ля Пер­сії та при­ле­глих те­ре­нів, то він три­має в ру­ках два сим­во­ли вла­ди: лук і ча­шу. Це зо­бра­же­н­ня пра­ви­те­ля в по­зі ма­є­ста­ту, най­ви­що­го роз­кри­т­тя йо­го си­ли як пра­ви­те­ля і як лю­ди­ни, яка ося­гну­ла най­біль­ше ща­стя від не­бе­сних сил. Че­рез за­во­ю­ва­н­ня сте­по­ві зви­чаї по­ши­ри­ли­ся за ме­жі вла­сне сте­пу, зокре­ма на слов’ян, іслам­ський світ, Ки­тай. І в Мо­сков­ській дер­жа­ві є та­кі зо­бра­же­н­ня. Та й на Бо­г­да­на Хмель­ни­цько­го зав­жди на­рі­ка­ли по­ля­ки, мов­ляв, геть­ман увесь час п’яний. Це при­ве­ло ме­не до до­слі­дже­н­ня ці­лої про­бле­ми спо­жи­ва­н­ня ал­ко­го­лю, зокре­ма і в Єв­ро­пі.

Пер­ша моя ста­т­тя на цю те­му з’яви­ла­ся ро­ків 10 то­му й на­зи­ва­ла­ся «Ра­дян­ські пи­я­ти­ки і бен­ке­ти у єв­ра­зій­ській тра­ди­ції». 2011-го від­бу­ла­ся кон­фе­рен­ція про ви­ро­бни­цтво та спо­жи­ва­н­ня ви­на в ана­то­лій­ських ци­ві­лі­за­ці­ях. Її зі­брав уні­вер­си­тет у Ко­ньї. Там я ви­сту­пив із до­по­від­дю про те, як пи­ли ран­ні осман­ці. Це ці­ка­ва річ, бо іслам­ська ци­ві­лі­за­ція хо­ває сам факт вжи­ва­н­ня ал­ко­го­лю. Але про за­бо­ро­не­не все одно тре­ба бу­ло го­во­ри­ти й пи­са­ти. То­му зав­дя­ки пи­сем­ним дже­ре­лам, які сто­су­ю­ться і Осман­ської ім­пе­рії, і Укра­ї­ни, цю те­му мо­жна роз­кри­ти. Зга­да­на ви­ще істо­рія ці­ка­ва для нас, бо мо­ва про ім­пер­ський пів­ні­чний кор­дон Осман­ської ім­пе­рії. Чи­ги­рин був най­пів­ні­чні­шим пун­ктом про­су­ва­н­ня осман­ців, і в укра­їн­сько­му сте­пу від­бу­ва­ло­ся ба­га­то ре­чей, які сто­су­ю­ться істо­рії на­ших двох ци­ві­лі­за­цій.

Осман­ці не бу­ли пер­ши­ми пред­став­ни­ка­ми схі­дних ко­чо­вих куль­тур, у яких бу­ло спе­ци­фі­чне став­ле­н­ня та пра­кти­ки вжи­ва­н­ня ал­ко­го­лю. Чи ма­ли щось по­ді­бне їхні по­пе­ре­дни­ки аж до скі­фів та кім­ме­рій­ців? — Ми ма­є­мо свід­че­н­ня про куль­ту­ру спо­жи­ва­н­ня ал­ко­го­лю та її ви­со­кий ста­тус у сте­по­вих су­спіль­ствах ще від скі­фів. У фон­дах Му­зею Ха­нен­ків збе­рі­га­є­ться по­суд, зро­бле­ний гре­ка­ми, який скі­фи ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли для спо­жи­ва­н­ня ви­на: кан­фа­ри, кі­лік, аскос для роз­ли­ва­н­ня трун­ку. Спе­ци­фі­ка ко­чо­ви­ків та­ка, що во­ни зби­ра­ють пре­дме­ти зві­ду­сіль, про­те пе­ре­тлу­ма­чу­ють їх, пе­ре­ко­до­ву­ють на вла­сний лад. Що ми зна­хо­ди­мо в скіф­сько­му кур­га­ні? Кра­тер (річ, яка не ста­ви­ться на стіл, а сто­їть окре­мо як по­су­ди­на, у якій ви­но пе­ре­мі­шу­ють із во­дою) та ой­но­хою (глек для роз­ли­ва­н­ня ви­на). Якщо взя­ти опис бен­ке­ту Ге­ро­до­том, то там по­ка­за­но стру­кту­ру як вла­дно­го, так і по­спо­ли­то­го за­сті­л­ля, по­пу­ляр­но­го до­ни­ні на на­ших те­ре­нах. Іде­ться не про­сто про при­го­ща­н­ня, а про ви­на­го­ро­ду го­спо­да­рем сво­їх го­стей ви­ном за їхню від­да­ність, яка то­ді ви­мі­рю­ва­ла­ся кіль-

кі­стю вби­тих во­ро­гів. Та­кий зви­тя­жець на­віть п’є з двох ке­ли­хів, а той, хто ні, си­дить при­со­ром­ле­ний. Ми всі ці сми­сли збе­рі­га­є­мо досі, не зов­сім усві­дом­лю­ю­чи, звід­кі­ля во­ни по­хо­дять. Звід­си й тост: «Чи ти ме­не по­ва­жа­єш?». Твоя по­ва­га ре­а­лі­зу­є­ться в то­му, що ти п’єш у ком­па­нії і як ти п’єш.

Сте­по­ви­ки ма­ли свою куль­ту­ру спо­жи­ва­н­ня ал­ко­го­лю ще до то­го, як во­ни по­зна­йо­ми­ли­ся з ви­ном на Близь­ко­му Схо­ді. Кім­ме­рій­ці та скі­фи по­зна­йо­ми­ли­ся з ним на За­кав­каз­зі, в Урар­ту та Ас­си­рії, Ана­то­лії. До то­го в сте­по­ви­ків був ли­ше свій на­пій — ку­мис. Цей мо­ло­чний про­дукт не ви­три­му­вав жо­дної кон­ку­рен­ції з ви­ном із двох при­чин: смак та вміст ал­ко­го­лю.

От­же, ви­пи­ти ча­шу ку­ми­су чи ін­шо­го ал­ко­го­лю з рук ха­на чи па­ди­ша­ха — сим­вол вла­сної ло­яль­но­сті та під­дан­ства? — Якщо го­во­ри­ти про Да­ни­ла Га­ли­цько­го, то для ха­на Ба­тия не ма­ло зна­че­н­ня, що з ним пи­ти­ме Да­ни­ло — ку­мис чи ви­но. Нав’язу­ва­н­ня ко­чів­ни­цьких сма­ків тут не бу­ло. Го­лов­не — при­му­си­ти ви­пи­ти, бо цим скрі­пля­ла­ся уго­да про ло­яль­ність Да­ни­ла до Ба­тия. Сте­по­ви­ки ці­ну­ва­ли зем­лю, на якій жи­вуть. Одна бу­ла кра­ща, ін­ша гір­ша, то­му для них ма­ло зна­че­н­ня, де бу­ти. То­му за ви­гі­дні­ші мі­сця то­чи­ла­ся по­стій­на боротьба, а від­кри­тий пов­ні­стю не під­вла­дний степ не да­вав змо­ги ні­ко­му на­дов­го утри­му­ва­ти вла­ду. Зві­сно, вла­да у во­є­ні­зо­ва­но­му су­спіль­стві сте­по­ви­ків пе­ре­д­усім три­ма­ла­ся на си­лі, але си­ла пра­цює на­ба­га­то ефе­ктив­ні­ше, ко­ли під­ко­ре­ні до­бро­віль­но ви­зна­ють вла­ду над со­бою. От для цьо­го й по­трі­бен був ал­ко­голь.

Пі­сля укла­де­н­ня уго­ди ви­пи­ва­ло­ся ви­но. Цей ри­ту­ал слу­гу­вав і сим­во­лі­чним, і ма­те­рі­аль­ним га­ран­том її до­три­ма­н­ня. У Ге­ро­до­та є опис обря­ду укла­да­н­ня мир­них угод: кін­ське мо­ло­ко пе­ре­мі­шу­ють із кров’ю лю­дей, які укла­да­ють до­го­вір, і ви­пи­ва­ють. Те са­ме ро­блять гу­ни: ки­тай­ський істо­рик Си­ма Цянь че­рез 300 ро­ків пі­сля Ге­ро­до­та опи­сує цей ри­ту­ал за 5 тис. км від Укра­ї­ни. Слід пам’ята­ти, що з Укра­ї­ною пов’яза­ний пер­ший зі зга­да­них опи­сів. Звід­си ця тра­ди­ція з’яв­ля­є­ться в істо­рії.

Із на­шим кра­єм пов’яза­на та­кож істо­рія про зу­стріч двох ци­ві­лі­за­цій са­ме за бен­ке­тним сто­лом, яка за­кін­чи­ла­ся на­справ­ді дра­ма­ти­чно. Йде­ться про скіф­сько­го ца­ря Скі­ла, яко­му так по­до­ба­ли­ся гре­цькі зви­чаї, що він ча­сто жив в Оль­вії. Цей цар був си­ном гре­ки­ні. Він брав участь в ор­фі­чних мі­сте­рі­ях, діо­ні­сі­ях, де все зво­ди­ло­ся до то­го, що лю­ди на­пи­ва­ю­ться за­ра­ди ри­ту­аль­но­го вша­ну­ва­н­ня сил бо­га Діо­ні­са. А от скі­фи, за Ге­ро­до­том, вва­жа­ли гре­ків дур­ня­ми че­рез те, що ті ви­га­да­ли со­бі бо­га, який ро­бить лю­дей бо­же­віль­ни­ми. Звід­си ви­дно, яки­ми не­су­мі­сни­ми бу­ли по­гля­ди на ви­но скі­фів і гре­ків, а от­же, двох ци­ві­лі­за­цій, які во­ни уосо­блю­ва­ли. Якщо по­вер­ну­ти­ся до бен­ке­ту як спосо­бу ви­яву по­ва­ги, то ви­пи­ти з во­ро­гом, від яко­го ти отри­му­єш ви­но як здо­бич, да­ни­ну чи товар, озна­ча­ло по­рва­ти, по­ру­ши­ти зв’яз­ки вза­єм­ної від­да­но­сті зі сво­їм ото­че­н­ням. То­му ца­ря Скі­ла вби­ли. От­же, ал­ко­голь у ро­лі га­ран­та сло­ва, люд­ських від­но­син по­ка­зує мо­дель зв’яз­ків, яка па­ну­ва­ла по­між сте­по­ви­ків. Во­дно­час діо­ні­сій­ські свя­тку­ва­н­ня чи бен­ке­ти (сим­по­зі­у­ми) гре­ків да­ють при­клад отри­ма­н­ня за­до­во­ле­н­ня від ал­ко­го­лю. Як ба­чи­те, бен­кет був одним із чин­ни­ків, які ви­зна­чи­ли рі­зний рух ци­ві­лі­за­цій. Від ча­сів Ге­ро­до­та ми­ну­ло 25 сто­літь, а укра­їн­ці досі ба­бра­ю­ться між єв­ро­пей­ською куль­ту­рою та Єв­ра­зі­єю, що як пи­ла 2,5 тис. ро­ків то­му, так п’є і до ни­ні. З усі­ля­ки­ми при­му­са­ми, пи­я­цтвом, яке ста­но­вить са­мо­ціль і яке є ін­стру­мен­том та атри­бу­том вла­ди в су­спіль­стві. Ал­ко­голь як при­ві­лей вла­ди спра­цьо­ву­вав і в ра­дян­ський час.

Ма­є­те на ува­зі пи­шні бен­ке­ти та пи­я­ти­ки но­мен­кла­тур­ни­ків як ста­лін­сько­го, так і пі­зні­ших ча­сів аж до нинішнього? — Це одна з пе­ре­кон­ли­вих рис єв­ра­зій­ської ци­ві­лі­за­ції, яки­ми справ­ді про­ни­за­на по­лі­ти­чна куль­ту­ра укра­їн­ців. При­мі­ром, мо­да на­зи­ва­ти по­лі­ти­чні пар­тії іме­на­ми їхніх очіль­ни­ків по­вто­рює мо­дель сте­по­во­го бен­ке­ту. Про щось по­ді­бне пи­сав ще Ге­ро­дот, мов­ляв, скі­фи на­зи­ва­ю­ться ско­ло­та­ми, бо то бу­ло ім’я їхньо­го ца­ря. Осман­ська ім­пе­рія теж має свій епо­нім. Сель­джу­ки і га­га­у­зи — те са­ме. Це ча­сти­на ті­єї тра­ди­ції, яка жи­ве в нас і яку тре­ба усві­до­ми­ти, щоб не освя­чу­ва­ти про­кля­т­тя ми­ну­ло­го під ви­гля­дом вір­но­сті тра­ди­ці­ям. Яки­ми є за­са­ди єв­ро­пей­ської куль­ту­ри спо­жи­ва­н­ня ал­ко­го­лю? Чим во­на від­мін­на від схі­дної? — З ал­ко­го­лем пов’яза­ні три ва­жли­ві пра­гне­н­ня лю­ди­ни. Пер­ше — за­до­во­ле­н­ня. Дру­ге — до­ско­на­лість. Рі­зні куль­ту­ри по-рі­зно­му да­ва­ли про­я­ви­ти­ся цим пра­гне­н­ням лю­ди­ни. Для єв­ро­пей­ців за­до­во­ле­н­ня ін­ди­ві­ду­аль­не. Смак, за­пах, ви­гляд, слух, тем­пе­ра­ту­ра то­що — все це єв­ро­пей­ці те­сту­ва­ли ал­ко­го­лем. Що по­зна­чи­ло­ся на їхньо­му по­су­ді. До­ско­на­лі, ви­тон­че­ні ре­чі при­но­сять за­до­во­ле­н­ня. Єв­ро­пей­ці пі­шли цим шля­хом у ви­ро­бни­цтві та спо­жи­ван­ні ал­ко­го­лю. Зав­дя­ки ви­со­ким ви­мо­гам са­ме єв­ро­пей­ські на­пої до­мі­ну­ють у всьо­му сві­ті. Ви­но — це са­ме та­кий про­дукт. До Ки­таю во­но по­тра­пи­ло в II сто­літ­ті до н. е., про­те досі для то­го краю це ек­зо­ти­ка. На­сто­ян­ки теж по­хо­дять із єв­ро­пей­ської куль­ту­ри. Зокре­ма, про вин­ні на­сто­ян­ки йде­ться в п’ято­му то­мі фар­ма­ко­пеї «Тра­ктат про лі­ку­валь­ні ре­чо­ви­ни» гре­цько­го лі­ка­ря Пе­да­нія Ді­о­ско­рі­да. Твір був над­зви­чай­но по­ши­ре­ний, і в Му­зеї Ха­нен­ків збе­рі­га­є­ться сто­рін­ка з йо­го араб­сько­го пе­ре­кла­ду 1224 ро­ку. Са­ме єв­ро­пей­ці пу­сти­ли цей про­дукт на ри­нок у се­ре­дньо­віч­чі — га­ро­фі­ла­ктус (на­сто­ян­ка на гво­зди­ці), гі­по­крас (до ре­чі, оте са­ме Ва­кар­чу­ко­ве «на­лию ви­на, а мо­жна із ме­дом») — це їхніх рук ді­ло. Ара­би, що­прав­да, у ІХ сто­літ­ті н. е. ви­на­йшли спирт. І ал­ко­голь — араб­ське сло­во. Але основ­ні мі­цні на­пої пі­шли від єв­ро­пей­ців.

Ще кіль­ка слів про по­суд. Тут рі­зні куль­ту­ри ви­яви­ли се­бе на пов­ну за­ле­жно від то­го, як їм бу­ло до­зво­ле­но ви­про­бо­ву­ва­ти свої від­чу­т­тя. Якщо в ісла­мі не мо­жна бу­ло спо­жи­ва­ти ал­ко­голь і на­віть го­во­ри­ти про ньо­го, по­суд усе одно на­бу­вав до­ско­на­лих рис, які в рі­зний спо­сіб ви­кли­ка­ли есте­ти­чне за­до­во­ле­н­ня. Ін­ша річ, що де­які еле­мен­ти оздо­бле­н­ня, при­мі­ром на­пи­си, не не­суть

Оле­ксандр Га­лен­ко на­ро­див­ся 1960 ро­ку в Кам’ян­сько­му. Укра­їн­ський істо­рик, тюр­ко­лог, дже­ре­ло­зна­вець. Ви­пу­скник істо­ри­чно­го фа­куль­те­ту Ки­їв­сько­го дер­жав­но­го уні­вер­си­те­ту іме­ні Та­ра­са Шев­чен­ка, кан­ди­дат істо­ри­чних на­ук. У 1991–1995-му — за­ві­ду­вач се­кто­ру схі­дних дже­рел Ін­сти­ту­ту укра­їн­ської ар­хе­о­гра­фії та дже­ре­ло­знав­ства ім. М. С. Гру­шев­сько­го НАН Укра­ї­ни. Брав участь у ство­рен­ні й у 1996–1999 ро­ках ке­рів­ник Ін­сти­ту­ту схо­до­знав­ства ім. А. Ю. Крим­сько­го НАН Укра­ї­ни. У 1996–2000-му — член ред­ко­ле­гії жур­на­лу «Схі­дний світ», за­снов­ник і пер­ший го­лов­ний ре­да­ктор жур­на­лу «Схо­до­знав­ство», за­снов­ник що­рі­чних схо­до­знав­чих чи­тань Ага­тан­ге­ла Крим­сько­го. У 2000–2006 ро­ках пра­цю­вав у від­ді­лі на­ціо­наль­них мен­шин Ін­сти­ту­ту по­лі­ти­чних і етно­на­ціо­наль­них до­слі­джень НАН Укра­ї­ни, де до­слі­джу­вав істо­рію Крим­ської АРСР та крим­сько­та­тар­сько­го на­ціо­наль­но­го ру­ху. 2006-го по­вер­нув­ся до Ін­сти­ту­ту істо­рії Укра­ї­ни НАН для ор­га­ні­за­ції до­слі­джень істо­рії Пів­ден­ної Укра­ї­ни в се­ре­дньо­віч­чя та ран­ню мо­дер­ну до­бу, за­ві­ду­вач Тюр­ко­ло­гі­чно­го цен­тру від­ді­лу істо­рії Укра­ї­ни 20–30-х ро­ків ХХ сто­лі­т­тя. З 1990-го спе­ці­а­лі­зу­є­ться на істо­рії Крим­сько­го ха­на­ту та осман­ських во­ло­дінь на те­ри­то­рії Укра­ї­ни, укра­їн­сько-ту­ре­цьких від­но­син, до­слі­джує істо­рію між­на­ро­дної ра­бо­тор­гів­лі Схі­дної Єв­ро­пи.

ЧО­МУ ВСЮ­ДИ П’ЮТЬ ЗА ЗДО­РОВ’Я? БО ЛЮ­ДИ ВІД СПО­ЖИ­ВА­Н­НЯ АЛ­КО­ГО­ЛЮ ПО­ЧУ­ВА­ЛИ­СЯ ЖВА­ВІ­ШИ­МИ, МО­ЛОД­ШИ­МИ. МО­ЛО­ДІСТЬ І ЗДО­РОВ’Я — АТРИ­БУ­ТИ ЧА­СУ. АЛ­КО­ГОЛЬ ЗА­МИ­ВАЄ ВСІ ОБРЯ­ДИ, ПОВ’ЯЗА­НІ З ЧА­СОМ

для нас яв­них сми­слів і їх доводиться роз­пі­зна­ва­ти.

Тре­тє пра­гне­н­ня лю­ди­ни, пов’яза­не з ал­ко­го­лем, — люд­ська при­язнь. Лю­ди­ні вла­сти­во ді­ли­ти свої по­чу­т­тя з ін­ши­ми. Ал­ко­голь мо­же до­по­мог­ти зна­йти при­я­те­лів, а мо­же й за­мі­ни­ти їх. То­му ко­ха­н­ня та сп’яні­н­ня та­кі пов’яза­ні те­ми в ми­сте­цтві.

На­справ­ді в усіх куль­ту­рах за­са­ди став­ле­н­ня до ал­ко­го­лю ті са­мі. То­му ба­га­то тра­ди­цій і в єв­ро­пей­ській куль­ту­рі по­хо­дять з аре­а­лу за­ро­дже­н­ня та пер­ві­сно­го по­ши­ре­н­ня ви­но­роб­ства, а це Близький Схід. Чо­му всю­ди п’ють за здо­ров’я? Бо лю­ди від спо­жи­ва­н­ня ал­ко­го­лю по­чу­ва­ли­ся жва­ві­ши­ми, мо­лод­ши­ми. Мо­ло­дість і здо­ров’я — атри­бу­ти ча­су. Ал­ко­голь за­ми­ває всі обря­ди, пов’яза­ні з ча­сом. І пер­ші свід­че­н­ня цих обря­дів по­хо­дять са­ме зі Схо­ду. У пер­ській куль­ту­рі на­віть в іслам­ські ча­си збе­ре­гли­ся ще зо­ро­а­стрій­ські бен­ке­ти, що су­про­во­джу­ва­ли сон­цес- то­я­н­ня та рів­но­де­н­ня. Не ви­пад­ко­во й гре­цький Діо­ніс був бо­гом мо­ло­до­сті та ви­на. Але зре­штою в єв­ро­пей­ців го­ру взя­ли пе­ре­жи­ва­н­ня всі­єї га­ми по­чут­тів, пов’яза­них з ал­ко­го­лем. Са­ме то­му ви­но ви­зна­є­ться в хри­сти­ян­стві рай­ським на­по­єм.

Осман­ці, по­при те що бу­ли ви­хід­ця­ми зі сте­по­вої ко­чів­ни­цької куль­ту­ри, ста­но­ви­ли ча­сти­ну шир­шо­го іслам­сько­го сві­ту. Як їм вда­ва­ло­ся ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти бен­кет із вжи­ва­н­ням ал­ко­го­лю, по­лі­ти­чний ін­стру­мент, так, щоб це не всту­па­ло в су­пе­ре­чність із за­са­да­ми му­суль­ман­ства? — На­справ­ді іслам­ський світ три­ва­лий час то­ле­ру­вав бен­ке­тні тра­ди­ції ін­ших ци­ві­лі­за­цій, зокре­ма пер­ської та сте­по­вої, пред­став­ни­ки яких ста­ли ча­сти­ною йо­го по­лі­ти­чної елі­ти й зре­штою утво­ри­ли не одну іслам­ську дер­жа­ву. Ду­хів­ни­цтво ра­ху­ва­ло­ся зі сма­ка­ми світ­ської вла­ди, від яких за­ле­жа­ло вті­ле­н­ня при­пи­сів ві­ри. Вла­сне, зав­дя­ки па­ну­ван­ню сте­по­вих ва­таж­ків в іслам­ських кра­ях чи­ма­ло іде­а­лів сте­по­вої куль­ту­ри, зокре­ма й бен­ке­тів, від­обра­зи­ло­ся в іслам­сько­му ми­сте­цтві та лі­те­ра­ту­рі. Зокре­ма, у ми­сте­цтві на­бу­ли по­ши­ре­н­ня зо­бра­же­н­ня пра­ви­те­лів із ке­ли­хом ви­на в ру­ках. А пи­шний іслам­ський по­суд так чи іна­кше пов’яза­ний із бен­ке­та­ми і є без- по­се­ре­дньою спад­щи­ною не­і­слам­ських хміль­них тра­ди­цій.

У пер­сів куль­ту­ра пи­я­ти­ки ґрун­ту­ва­ла­ся на зо­ро­а­стрій­ських ри­ту­а­лах. Во­на збе­ре­гла в іслам­ські ча­си всі тра­ди­цій­ні обра­зи. Ска­жі­мо, ви­но ро­зумі­ли як рід­ке со­ня­чне сві­тло, про­ме­ни­стим ви­гля­дом яко­го на­ле­жа­ло ми­лу­ва­ти­ся, вті­ша­ти­ся сма­ком, за­па­хом та п’ян­кі­стю. Йо­го ко­лір мав бу­ти на­бли­же­ним до чер­во­но­го або жов­то­го. На ден­цях по­су­ду для пи­т­тя ви­на, ство­ре­но­го пер­ськи­ми май­стра­ми, ба­чи­мо або со­ляр­ні зна­ки (сим­во­ли сон­ця чи зна­ки зо­ді­а­ку), або хви­лі з ри­ба­ми чи во­до­плав­ни­ми пта­ха­ми. На­ван­та­же­ні асо­ці­а­ці­я­ми бу­ли й фор­ми по­су­дин (го­ло­ви ви­бра­них тва­рин, ко­ра­блі то­що). Са­мі бен­ке­ти, як і са­краль­ні ри­ту­а­ли, сто­су­ва­ли­ся вта­єм­ни­че­но­го при­ва­тно­го жи­т­тя: пі­сля ча­сту­ва­н­ня всіх за­про­ше­них на бен­кет обра­ні осо­би йшли до та­єм­но­го при­мі­ще­н­ня і вже там пи­ли — та­кий бен­кет у пер­сів на­зи­вав­ся ба­змом. А ро­би­ли це для то­го, щоб, як учи­ли зо­ро­а­стрій­ці, про­гна­ти сму­ток на сла­ву сон­ця. При­чо­му вла­што­ву­ва­ли­ся ба­зми пе­ред прийня­т­тям по­лі­ти­чних рі­шень та пе­ред би­тва­ми.

Тюр­ки на іслам­ських те­ре­нах охо­че впо­до­ба­ли пер­ські тра­ди­ції. Вта­єм­ни­че­ність пер­сько­го ба­зму на­віть те­хні­чно по­лег­шу­ва­ла їм ви­ко­ри­ста­н­ня ал­ко­го­лю в му­суль­ман­сько­му ото­чен­ні. Іслам бе­ре­же при­ва­тність.

Те, що пра­кти­ка вжи­ва­н­ня ал­ко­го­лю бу­ла по­ту­жна й по­пу­ляр­на в дер­жа­вах сель­джу­ків і ран­ніх осман­ців, ви­дно з лі­то­пи­сів. В істо­рії Сель­джу­кі­дів Ру­ма Ібн Бі­бі є ці­ка­вий епі­зод, що сто­су­є­ться, уявіть со­бі, Ру­сі. 1432 ро­ку цей лі­то­пис бу­ло пе­ре­кла­де­но для ту­ре­цько­го сул­та­на Му­ра­да ІІ. І в ньо­му де­таль­но опи­са­но екс­пе­ди­цію сель­джу­ків до крим­сько­го Су­да­ка при­бли­зно у 1220-х. Очіль­ни­ки ці­єї екс­пе­ди­ції пі­сля то­го, як вій­ська ви­са­ди­ли­ся під сті­на­ми мі­ста, зран­ку зі­бра­ли­ся на бен­кет, вла­сне, зга­да­ний ви­ще базм, і пи­ли ці­лий день до опів­но­чі, пу­ска­ю­чи ча­шу по ко­лу й при­мов­ля­ю­чи то­сти за здо­ров’я по­ве­ли­те­ля сві­ту (йде­ться про сель­джу­цько­го сул­та­на Ала ад-ді­на Кей-ку­ба­да I). Ба­жа­ли пе­ре­ва­жно ба­га­то літ жи­т­тя: «Чок яша­сун па­ді­шаг-і джи­ган!». Себ­то «Ба­га­то літ ім­пе­ра­то­ру все­сві­ту!». Са­ме та­кий був пер­ві­сний смисл сло­ва «чо­ка­ти­ся», тоб­то «ба­жа­ти під чар­ку ба­га­то літ».

Пер­ші осман­ські сул­та­ни пи­я­чи­ли, при­чо­му, як на­ле­жа­ло пер­ській тра­ди­ції ба­зму, на­віть пе­ред ви­хо­дом на би­тву. Про­те з різних при­чин із ча­сом під ти­ском ав­то­ри­те­ту ві­ри во­ни йшли на ком­про­міс між по­лі­ти­кою та ре­лі­гі­єю в пи­тан­ні ви­пив­ки. Це на ме­жі XVI сто­лі­т­тя, осо­бли­во пі­сля за­во­ю­ва­н­ня араб­ських кра­їв у 1517-му, Осма­ни за­хо­ди­ли­ся узго­джу­ва­ти свої по­лі­ти­чні тра­ди­ції з іслам­ською за­бо­ро­ною ал­ко­го­лю. Адже до то­го ча­су ім­пе­рія бу­ла пе­ре­ва­жно на­се­ле­на хри­сти­я­на­ми. По­чи­на­ю­чи від прав­лі­н­ня сул­та­на Су­ле­йма­на Пи­шно­го пи­я­ти­ки зни­ка­ють з осман­сько­го пу­блі­чно­го про­сто­ру, але за­ли­ша­ю­ться в при­ва­тно­му жит­ті, зокре­ма й сул­тан­сько­го дво­ру. При­га­дай­мо, що Су­ле­йма­нів син Се­лім ІІ уві­йшов до осман­ських істо­рій під прі­зви­ськом П’яни­ця (ту­ре­цькою Мест). А то­му го­лов­ним спосо­бом ком­про­мі­су ста­ла але­го­ри­чна мо­ва. При­мі­ром, сло­во «ме­джліс» в осман­ців озна­ча­ло бу­кваль­но «по­си­день­ки», себ­то хміль­ний бен­кет, а ни­ні це на­зва пар­ла­мен­ту Ту­реч­чи­ни.

Зав­дя­ки але­го­ри­чній мо­ві осман­ці не со­ро­ми­ли­ся на­віть зби­ра­ти по­да­тки з ви­но­роб­ства. Так, во­ни вда­ва­ли, що об­кла­да­ють де­ся­ти­ною не ви­но, а ли­ше ви­но­гра­дний сік (у по­да­тко­вих ре­є­страх він звав­ся «ши­ра»). Хай там як, а са­ме зав­дя­ки цій їхній ви­на­хі­дли­во­сті ви­но не ли­ше ви­ро­бля­ло­ся в Осман­ській ім­пе­рії, а й роз­хо­ди­ло­ся по всій хри­сти­ян­ській Єв­ро­пі під на­зва­ми «маль­ва­зія», «лі­мо­нія». А ко­ли осман­ці пі­сля Пол­та­ви утри­му­ва­ли в Бен­де­рах швед­сько­го ко­ро­ля Кар­ла ХІІ із за­ли­шка­ми йо­го вій­ська та ко­за­ка­ми, то ви­тра­ти на ви­но у фі­нан­со­вих зві­тах ви­га­дли­ві кан­це­ля­ри­сти до­те­пно і, го­лов­не, не­по­мі­тно по­зна­ча­ли як на «си­рий оцет».

Ін­шу мо­дель по­да­ва­ла мі­сти­чна те­чія в ісла­мі — су­фізм. Су­фії, нав­па­ки, від­вер­то опо­від­а­ли про пи­я­цтво, шин­ки, ке­ли­хи, пи­я­ти­ки, ви­но­чер­пі­їв то­що, але вкла­да­ли в це ін­ший смисл. Сп’яні­н­ня бу­ло ме­та­фо­рою ко­ха­н­ня до Ал­ла­га, ви­но­чер­пій — іпо­стас­сю Ал­ла­га, ке­лих — сер­цем ві­ру­ю­чо­го. Але хто міг за­зир­ну­ти в при­ва­тне жи­т­тя па­ла­цу чи су­фій­ської оби­те­лі? Тож су­фій­ська ри­то­ри­ка да­ва­ла змо­гу від­вер­то апе­лю­ва­ти до ал­ко­го­лю. Са­мі осман­ські сул­та­ни ви­сту­па­ли па­тро­на­ми су­фій­сько­го ду­хов­но­го ор­де­ну Мев­ле­ві. Су­фій­ські ор­де­ни на­бу­ли ве­ли­кої по­лі­ти­чної ва­ги.

Мон­го­ли, як бу­ло за­зна­че­но ви­ще, та­кож ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли ал­ко­голь і пи­я­ти­ку як ін­стру­мент тво­рі­н­ня по­лі­ти­ки. Чи за­про­ва­ди­ли во­ни та­ку пра­кти­ку всю­ди, де пра­ви­ли, зокре­ма в Ки­таї та Ін­дії? Во­на транс­фор­му­ва­ла­ся якось? — Вжи­ва­н­ня ал­ко­го­лю ни­ні є ча­сти­ною бен­ке­тної куль­ту­ри Ки­таю. З одно­го бо­ку, у них бу­ла вла­сна тра­ди­ція, яка ґрун­ту­ва­ла­ся на кон­фу­ці­ан­ських

прин­ци­пах сто­сов­но то­го, хто й що за су­спіль­ною іє­рар­хі­єю мо­же і му­сить ро­би­ти за сто­лом, зокре­ма хто що про­мов­ляє і хто ко­му на­ли­ває, хто за ко­го п’є та як по­во­ди­ться. З дру­го­го — пи­я­ти­ка до свин­сько­го ста­ну, ко­ли мон­го­ли, вла­сне ка­жу­чи, го­сті в Ки­таї, під­мов­ля­ли всіх при­су­тніх на­пи­ва­ти­ся до не­при­том­но­сті й хва­ли­ли са­ме за це — так, на їхню дум­ку, уча­сни­ки бен­ке­тів му­си­ли по­ка­зу­ва­ти вза­єм­ну при­язнь. Це все до­бре ви­дно з опи­сів мон­голь­ських при­йо­мів, які ли­ши­ли і єв­ро­пей­ці, і ки­тай­ці. По­сол із дер­жа­ви Сун до мон­голь­ської став­ки в Пів­ні­чно­му Ки­таї на­рі­кає на те, що там бу­ли штра­фні чар­ки, на­при­клад шість ча­рок за спі­зне­н­ня, що всі під­би­ва­ють одне одно­го пи­ти й що не мо­жна від­мо­ви­ти­ся. Но­сі­ям ін­шої куль­ту­ри мон­голь­ські зви­чаї ви­да­ва­ли­ся ди­кун­ськи­ми й не­при­єм­ни­ми. Але Ки­тай і Да­ле­кий Схід ви­рі­зня­ю­ться тим, що там ужи­ва­ло­ся ба­га­то тра­ди­цій. Ве­ли­кі Мо­го­ли в Ін­дії та­кож при­не­сли із со­бою куль­ту­ру сте­пу. Па­ла­цо­ва куль­ту­ра цих пра­ви­те­лів, які по­хо­ди­ли від Ба­бу­ра, на­щад­ка Ти­му­ра, спов­не­на бен­ке­тних ри­ту­а­лів. Про­те во­на ли­ша­ла­ся чу­жою для ре­шти ба­га­то­міль­йон­но­го Ін­до­ста­ну. Укра­ї­на істо­ри­чно роз­та­шо­ва­на на пе­ре­ти­ні єв­ро­пей­ської та схі­дної куль­тур і, оче­ви­дно, має еле­мен­ти від обох. Як це ви­яв­ля­є­ться в спо­жи­ван­ні ал­ко­го­лю? — Зви­чай­но, ал­ко­голь одна­ко­во діє на лю­дей, то­му не мо­жна де­які мо­де­лі по­ве­дін­ки при­пи­са­ти якійсь ци­ві­лі­за­ції. При­мі­ром, зма­га­н­ня за чар­кою чи всі то­сти. Але в Укра­ї­ні мо­жна зна­йти слі­ди різних тра­ди­цій. Ви­го­ло­ше­н­ня то­стів, які під­три­му­ють іє­рар­хію бен­ке­ту­валь­ни­ків, як-от ну­дні свя­тку­ва­н­ня на ро­бо­ті, ко­ли фор­маль­ний на­чаль­ник чи з йо­го ві­до­ма хтось до­ві­ре­ний (до­сто­ту як ви­но­чер­пій!) при­му­шує при­су­тніх щось ска­за­ти, від­по­від­ає єв­ра­зій­ській тра­ди­ції. Вар­то при­слу­ха­ти­ся й до спо­сте­ре­жень єв­ро­пей­ців, які від­зна­ча­ли не­зви­клий для них са­мих по­тяг укра­їн­ців до хміль­но­го. Бо­план, зна­ме­ни­тий фран­цузь­кий ін­же­нер на поль­ській слу­жбі, пи­сав зі зна­н­ням спра­ви, що ко­за­ки біль­ше за всі ін­ші на­ро­ди да­ють со­бі во­лю у ви­пив­ці. Та єв­ро­пей­ська куль­ту­ра здав­на ви­яв­ля­ла­ся у ви­ба­гли­во­сті укра­їн­сько­го спо­жи­ва­ча до то­го, що він п’є. Зга­дай­те ба­га­ті опи­си бен­ке­тів в «Ене­ї­ді» Іва­на Ко­тля­рев­сько­го. Се­ред ін­шо­го там мо­жна на­тра­пи­ти й на згад­ки про при­ві­зні ек­зо­ти­чні на­пої чи сма­ко­ві до- да­тки, при­чо­му ве­зли їх із ті­єї ж та­ки Осман­ської ім­пе­рії. Ска­жі­мо, «вку­сна крим­ська ду­лів­ка, що ще ай­вов­кою зо­вуть». А си­киз­ка? Це на­сто­ян­ка на ма­сти­ці, смо­лі ма­сти­ко­во­го де­ре­ва (пра­ро­ди­тель жу­валь­ної гум­ки). Де­ре­во ро­сте ли­ше на остро­ві Хі­ос, що ту­ре­цькою звав­ся Са­киз. Ме­ні тра­пля­ли­ся ли­сти­за­мов­ле­н­ня укра­їн­ської стар­ши­ни XVIII сто­лі­т­тя до ку­пців у Крим, щоб їм при­ве­зли ви­на не бель­бек­сько­го, ки­сло­го, а ка­чин­сько­го, со­лод­ко­го. Во­дно­час са­мі укра­їн­ці ви­ді­ля­ли мі­цні на­пої, у яких го­лов­ним був не смак. Се­ред та­ких в «Ене­ї­ді», між ін­шим, зно­ву на­тра­пля­є­мо на див­не сло­во «чи­кил­ди­ха», по­за сум­ні­вом, ту­ре­цько­го по­хо­дже­н­ня, що на­тя­ка­ло на «від­хід, за­кін­че­н­ня». Ко­тля­рев­ський влу­чно вжив йо­го, жар­ту­ю­чи, що Ене­їв ба­тько Ан­хіз по­мер са­ме від ці­єї «го­рі­ло­чки». Тож у пост­ра­дян­ський час яв­но по­мі­тно, що укра­їн­ці ду­же швид­ко оці­ни­ли за­хі­дні ви­на та ін­ші ал­ко­голь­ні на­пої, що ви­рі­зня­ю­ться хо­ро­шим сма­ком, а не тіль­ки за­тьма­рю­ють ро­зум. Йде­ться, зви­чай­но ж, не про олі­гар­хів, а про ма­со­во­го спо­жи­ва­ча. І ця тен­ден­ція та­кож свід­чить про те, що на­справ­ді Укра­ї­на вже дав­но ви­зна­чи­ла­ся зі сво­їм ци­ві­лі­за­цій­ним ви­бо­ром.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.