Пер­шо­про­хо­дець Чор­но­мо­рії

Як за­по­ро­жець Мо­кій Гу­лик від­крив Ку­бань для Укра­ї­ни

Ukrainskiy Tyzhden - - Змiст Має Значення - Вла­ди­слав Гри­бов­ський

Як за­по­рож­ці за­се­ля­ли Ку­бань

В остан­ні ро­ки існу­ва­н­ня Сі­чі се­ли­ще Ми­ки­ти­не сла­ви­ло­ся тим, що в ньо­му бу­ло двад­цять хат, де­сять шин­ків, одна «не­аби­яка де­рев’яна цер­ква» і пе­ре­віз че­рез Дні­про, де схо­ди­ли­ся най­го­лов­ні­ші шля­хи з Укра­ї­ни до Крим­сько­го хан­ства. Ме­шка­ли тут ко­за­ки «за­ра­ди шин­кар­ства» та об­слу­го­ву­ва­н­ня пе­ре­во­зу. Це бу­ли пе­ре­ва­жно лю­ди жо­на­ті, ме­ти­ку­ва­ті й за­мо­жні, бо зна­ли, як за­ро­би­ти на чу­ма­ках, які по кіль­ка днів че­ка­ли сво­єї чер­ги на пе­ре­пра­ві, аби да­лі вез­ти крам у Крим і по­вер­та­ти­ся звід­ти із сі­л­лю. У цер­кві та шин­ках Ми­ки­ти­но­го бу­ло пов­но ман­дрів­но­го лю­ду, що ли­шав до­бря­чу ко­пій­чи­ну: хто за по­ря­ту­нок сво­єї ду­ші, а хто за її за­на­па­ще­н­ня. Тут, на від­ста­ні 30 верст від Сі­чі, ви­ру­вав не­ве­ли­чкий Лас-ве­гас, де мо­жна бу­ло ро­би­ти все, що будь-де на За­по­рож­жі чи­ни­ти зась, зокре­ма спіл­ку­ва­ти­ся з жі­но­чим то­ва­ри­ством.

Пі­сля зруй­ну­ва­н­ня Сі­чі в 1775 ро­ці ро­сій­ський уряд ого­ло­сив Ми­ки­ти­не мі­стом Слов’ян­ськом, а зго­дом Ні­ко­по­лем. Для йо­го за­лю­дне­н­ня в бе­ре­зні 1779-го по­ста­но­ви­ли зі­гна­ти ме­шкан­ців 188 за­по­розь­ких зи­мів­ни­ків, що мі­сти­ли­ся не­по­да­лік (650 чо­ло­ві­ків і 32 жін­ки). Так з’яви­ло­ся мі­сто Ні­ко- поль — спер­шу центр про­він­ції, а по­тім по­за­шта­тне мі­сте­чко з не­ви­зна­че­ним май­бу­тнім. У 1782 ро­ці в ньо­му бу­ло дев’ять по­ме­шкань ко­ли­шніх за­по­розь­ких пол­ко­вих стар­шин. Один із них, Мо­кій Се­ме­но­вич Гу­лик, во­ло­дів ха­тою спіль­но зі сво­їм бра­том Мар­ти­ном Гунь­кою та ще трьо­ма то­ва­ри­ша­ми. Усі во­ни жи­ли ку­пно ра­зом із трьо­ма мо­ло­ди­ка­ми-слу­жи­те­ля­ми за за­по­розь­ким зви­ча­єм: без жі­нок і по­ді­лу май­на.

За да­ни­ми кра­сно­дар­сько­го істо­ри­ка Бо­ри­са Фро­ло­ва, Мо­кій Гу­лик на­ро­див­ся близь­ко 1733 ро­ку і мав прі­зви­ще На­за­рен­ко. Утім, ма­ло хто в ті ча­си міг по­хва­ли­ти­ся справ­жнім прі­зви­щем, тоб­то стій­ким ро­дин­ним на­йме­н­ням. Пе­ре­ва­жа­ло на­зи­ва­н­ня за вла­сним іме­нем, ви­дом за­нять чи по­хо­дже­н­ням ба­тька чи ді­да, а в За­по­рож­жі бу­ли прі­зви­ська. В ар­хі­ві Ко­ша Но­вої Сі­чі мо­жна зна­йти чи­ма­ло осіб із прі­зви­ськом Гунь­ка. У 1756-му та 1762-му зга­да­ний Мар­тин Гунь­ка, ко­зак Кал­ни­бо­лот­сько­го ку­ре­ня, мо­жли­во, той са­мий брат Мо­кія. Схо­же з Гу­ли­ком на­йме­н­ня мав пи­сар Ми­ки­ти­но­го пе­ре­во­зу Іль­ко Гу­лий, який у 1754-му їздив із ли­стом від Ко­ша до оча­ків­сько­го па­ші, а до­ро­гою на­зад був по­гра­бо­ва­ний і вби­тий но­гай­ця­ми. Не­ві­до­мо, як Мо­кій Гу­лик опи­нив­ся на За­по­рож­жі й чи мав тут стар­ших ро­ди­чів. Зна­є­мо тіль­ки, що став пол­ко­вим стар­ши­ною, від­зна­чив­шись за ро­сій­сько-ту­ре­цької вій­ни 1768–1774 ро­ків у бо­ях під Ха­джи­бе­єм (ни­ні Оде­са) і Пе­ре­ко­пом.

У ПОШУКАХ УТРАЧЕНОГО СЕНСУ

Пі­сля зруй­ну­ва­н­ня Сі­чі Гу­ли­ка не за­че­пи­ли ро­сій­ські ре­пре­сії. Він ли­шив­ся за­мо­жною та впли­во­вою лю­ди­ною, а 1787 ро­ку за­пи­сав­ся до во­лон­тер­ської команди за­по­рож­ців. Із неї Ґрі­ґо­рій По­тьом­кін, за­кли­кав­ши за­по­розь­ких стар­шин Си­до­ра Бі­ло­го, Харь­ка Че­пі­гу й Ан­то­на Го­ло­ва­то­го, сфор­му­вав Чор­но­мор­ське ко­за­цьке вій­сько. Мо­кій Гу­лик уві­йшов до п’ятір­ки най­впли­во­ві­ших осіб у то­му вій­ську. Для за­по­рож­ців участь у но­вій вій­ні Ро­сії з Ту­реч­чи­ною ста­ла остан­нім

шан­сом збе­рег­ти ко­за­цький ста­тус й уни­кну­ти со­ро­му пе­ре­тво­ре­н­ня на се­лян. У та­кі рам­ки по­ста­вив їх По­тьом­кін, го­лов­ний іні­ці­а­тор зни­ще­н­ня Сі­чі та са­мої на­зви «за­по­рож­ці». Те­пер во­ни ді­ста­ли на­йме­н­ня «чор­но­мор­ці» й при­ни­зли­во при­ся­гну­ли «за­слу­жи­ти про­ще­н­ня ви­ни». Якої са­ме, не бу­ло ре­зо­ну пи­та­ти. За­гу­бив­шись у пошуках утраченого сенсу, ця ча­сти­на укра­їн­сько­го ко­за­цтва при­ста­ла на умо­ви, про­ди­кто­ва­ні мо­нар­хі­єю Ро­ма­но­вих.

Ро­сій­ське ко­ман­ду­ва­н­ня спря­мо­ву­ва­ло ко­за­ків-чор­но­мор­ців у най­ри­зи­ко­ва­ні­ші ви­пра­ви. У сер­пні 1788-го Гу­лик очо­лив одну з команд Дні­пров­ської гре­бної фло­ти­лії, до якої за­пи­са­ли всіх пі­ших ко­за­ків. На той час ко­за­цькі чов­но­ві команди бу­ли най­ді­є­ві­шим під­роз­ді­лом ро­сій­сько­го чор­но­мор­сько­го фло­ту. Бі­ля ту­ре­цької фор­те­ці Оча­ків чор­но­мор­цям тра­пля­ло­ся ря­ту­ва­ти не­по­во­ро­ткі ро­сій­ські ві­триль­ни­ки, що не мо­гли йти про­ти ві­тру й ста­ва­ли зру­чною мі­шен­ню для во­ро­жих лін­ко­рів. То­ді ко­за­ки прив’язу­ва­ли лин­вою ро­сій­ські су­дна до сво­їх бай­да­ків і бу­кси­ру­ва­ли їх на бо­йо­ву по­зи­цію. Лег­кі ко­за­цькі чов­ни, які Алє­ксандр Су­во­ров іро­ні­чно на­звав «жу­чкáми», вправ­но ма­нев­ру­ю­чи на міл­ко­вод­ді Дні­про-бузь­ко­го ли­ма­ну, га­ти­ли зі сво­їх гар­мат по ту­ре­цьких «сло­нах» — ко­ра­блях, пе­ре­тво­рю­ю­чи їх на смо­ло­ски­пи.

7 ли­сто­па­да 1788 ро­ку Мо­кій Гу­лик узяв участь у від­чай­ду­шно­му штур­мі ту­ре­цької ба­та­реї на остро­ві Бе­ре­зань, чий щіль­ний ар­ти­ле­рій­ський во­гонь при­кри­вав Оча­ків від ро­сій­ських атак. Під ко­ман­дою вій­сько­во­го суд­ді Ан­то­на Го­ло­ва­то­го чор­но­мор­ці зу­хва­ло ви­са­ди­ли зі сво­їх низь­ких бай­да­ків де­сант, уни­кнув­ши гар­ма­тно­го об­стрі­лу, за­хо­пи­ли ту­ре­цьку ба­та­рею і на­ве­ли її гар­ма­ти на ци­та­дель. Ту­ре­цький гар­ні­зон ка­пі­ту­лю­вав. Від­зна­чив­шись та ді­став­ши по­ра­не­н­ня в то­му бою, Гу­лик здо­був чин ро­сій­сько­го се­кунд-ма­йо­ра, став пол­ков­ни­ком Чор­но­мор­сько­го ко­за­цько­го вій­ська та був при­зна­че­ний ко­мен­дан­том Бе­ре­зан­ської фор­те­ці. Не­вдов­зі він брав участь у штур­мі Оча­ко­ва, Ак­кер­ма­на (ни­ні Біл­го­род-дні­стров­ський) і Бен­дер.

На­сту­пно­го ро­ку Мо­кію Се­ме­но­ви­чу на­да­ли 29 днів «до­мо­вої від­пус­тки» для від­по­чин­ку, але він «за­гу­бив­ся» в Ні­ко­по­лі аж на два мі­ся­ці. Ан­то­ну Го­ло­ва­то­му до­ве­ло­ся офі­цій­но роз­шу­ку­ва­ти йо­го че­рез Ка­те­ри­но­слав­ське на­мі­сни­цтво. Утім, Гу­лик ча­су не га­яв, а за­кли­кав усіх, хто пра­гнув по­збу­ти­ся се­лян­сько­го тя­гла, за­пи­су­ва­ти­ся в чор­но­мор­ські ко­за­ки. Ще­дро роз­да­ю­чи по­свід­ки про «дав­ню слу­жбу в За­по­рож­жі

й пе­ре­бу­ва­н­ня в ку­ре­нях», він фор­му­вав вла­сну ко­ман­ду й, схо­же, ін­три­гу­вав про­ти Го­ло­ва­то­го.

Під час штур­му Ізма­ї­лу 1790 ро­ку Гу­лик очо­лив 600 ко­за­ків, що йшли в аван­гар­ді ата­ки. Здо­бу­т­тя ці­єї ту­ре­цької фор­те­ці Алє­ксан­дром Су­во­ро­вим за­бра­ло більш як 30 тис. жит­тів во­я­ків з обох сто­рін. У то­му жа­хли­во­му бо­йо­ви­щі чор­но­мор­ці втра­ти­ли ко­жно­го шо­сто­го й му­си­ли йти вго­ру по Ду­наю, «щоб не вжи­ва­ти во­ду, від мер­твих тіл зі­псо­ва­ну». Тут Гу­лик ді­став дру­ге по­ра­не­н­ня, а зго­дом і ро­сій­ський чин прем’єр-ма­йо­ра.

У ПОШУКАХ УТРАЧЕНОЇ ЗЕМЛІ

Пі­сля гу­чних пе­ре­мог на Бе­ре­за­ні, в Оча­ко­ві, Ак­кер­ма­ні та Ізма­ї­лі Чор­но­мор­ське ко­за­цьке вій­сько ста­ло елі­тним під­роз­ді­лом ро­сій­ської ар­мії. У сі­чні 1790 ро­ку Ґрі­ґо­рій По­тьом­кін ді­став від Єка­тє­рі­ни ІІ пом­пе­зний ти­тул геть­ма­на ко­за­цьких Ка­те­ри­но­слав­ських та Чор­но­мор­ських військ. Із чор­но­мор­ців він сфор­му­вав п’яти­со­тен­ний полк «геть­ман­ської бу­ла­ви» — свою осо­би­сту гвар­дію, до­слі­дже­ну укра­їн- ським істо­ри­ком Та­ра­сом Гон­ча­ру­ком. Під осе­ле­н­ня чор­но­мор­ців По­тьом­кін на­дав щой­но за­во­йо­ва­не ме­жи­річ­чя Пів­ден­но­го Бу­гу та Дні­стра з цен­тром у мол­дав­сько­му се­ли­щі Сло­бо­дзея, де роз­та­шу­вав­ся чор­но­мор­ський Кіш. Та 5 жов­тня 1791-го цей ко­за­чий «бла­го­дій­ник» скін­чив свої дні. Роз­по­від­а­ли, що на йо­го мер­тві очі по­клав мі­дні мо­не­ти якийсь чор­но­мо­рець. Який сим­во­лізм у цьо­му «за­крит­ті очей» ко­за­ком не­біж­чи­ко­ві, що за жи­т­тя зро­бив із ко­за­цтва «не­біж­чи­ка», а по­тім «во­скре­сив» йо­го під зру­чним на­йме­н­ням за­для вла­сної ко­ри­сті та на сла­ву сво­єї ко­ха­ної са­мо­дер­жи­ці!..

Справ­жня ці­на по­тьом­кін­сько­го «бла­го­ді­я­н­ня» ви­яви­ла­ся мі­зер­ною. Но­ві фа­во­ри­ти Єка­тє­рі­ни обли­ли бру­дом сво­го по­пе­ре­дни­ка й пе­ре­ді­ли­ли йо­го зе­мель­ні на­да­н­ня на свою ко­ристь. Це тим лег­ше бу­ло зро­би­ти, що ба­га­то ор­де­рів, під­пи­са­них По­тьом­кі­ним чи не на ко­лі­ні, су­пе­ре­чи­ли один одно­му. Чор­но­мор­ське ко­за­цтво з три­во­гою очі­ку­ва­ло ви­рі­ше­н­ня сво­єї до­лі. Як ви­яви­ло­ся, йо­го те­ри­то­рі­аль­ні во­ло­ді­н­ня не бу­ли уза­ко­не­ні та й са­ме існу­ва­н­ня то­го вій­ська ма­ло геть сум­ну пер­спе­кти­ву. Як і ін­ші ко­за­ки та стар­ши­ни, Мо­кій Гу­лик не отри­мав обі­ця­них ор­де­нів ані за Оча­ків, ані за Ізма­їл. У гру­дні 1791-го чор­но­мор­ці обра­ли йо­го вій­сько­вим оса­ву­лом, але вже че­рез мі­сяць, ма­буть-та­ки че­рез ін­три­ги Ан­то­на Го­ло­ва­то­го, по­са­ду від­да­ли яко­мусь Ва­си­ле­ві Ні­я­ко­му. Чор­но­мор­ців ли­хо­ма­ни­ло. Чи­ма­ло їх, уко­тре зне­ві­ре­них у «че­сно­тах» пра­во­слав­ної мо­нар­хи­ні, по­да­ло­ся під вла­ду ту­ре­цько­го сул­та­на — на За­ду­най­ську Січ. А це вже не мо­гло не ви­кли­ка­ти три­во­ги в Єка­тє­рі­ни, яка ма­ла схиль­ність зне­ва­жа­ти слу­хня­них і з ша­но­бли­во­го остра­ху до­мов­ля­ти­ся з но­ров­ли­ви­ми.

У бе­ре­зні 1792-го з чор­но­мор­сько­го Ко­ша ви­їха­ло два стар­ши­ни. Пер­ший, Ан­тон Го­ло­ва­тий, із пи­шно вдя­гне­ним по­чтом, по­пря­му­вав до Пе­тер­бур­га ви­про­шу­ва­ти в ца­ри­ці но­ву зем­лю під осе­ле­н­ня. Дру­гий, Мо­кій Гу­лик, на чо­лі команди, вбра­ної у зви­чай­ні ко­бе­ня­ки та сви­ти, по­дав­ся на схід огля­да­ти ни­зи­ну й пра­вий бе­рег рі­чки Ку­бань. Пра­во­вою під­ста­вою для них обох бу­ло роз­по­ря­дже­н­ня По­тьом­кі­на від 19 кві­тня 1790 ро­ку про на­да­н­ня Чор­но­мор­сько­му ко­за­цько­му вій­ську «окру­ги Єні­коль­ської з Та­ма­ном», себ­то око­ли­ці су­ча­сної Кер­чі й Та­ман­ський пів­острів. Мі­сі­єю Го­ло­ва­то­го бу­ло пе­ре­ко­на­ти Єка­тє­рі­ну в то­му, що По­тьом­кін обі­цяв чор­но­мор­цям від її іме­ні са­ме ту зем­лю для їх по­стій­но­го осе­ле­н­ня, а тим­ча­со­во на­дав їм ме­жи­річ­чя Дні­стра та Бу­гу. Не шко-

ду­ю­чи кра­сно­мов­ства, він скар­жив­ся на сва­во­лю по­мі­щи­ків, які без ще­му сум­лі­н­ня за­би­ра­ють ко­за­цькі по­жи­тки, про­сив мо­нар­шо­го за­сту­пни­цтва та ви­ді­ле­н­ня ко­за­кам землі якнай­да­лі від по­мі­щи­цьких во­ло­дінь. Себ­то не­за­се­ле­ні ни­зи­ни Ку­ба­ні. Мі­сі­єю Гу­ли­ка став ре­тель­ний огляд ті­єї землі.

У гир­лі Ку­ба­ні за­го­ну Гу­ли­ка до­ве­ло­ся проби­ра­ти­ся за­бо­ло­че­ним оче­ре­ти­н­ням із мі­рі­а­да­ми ко­ма­рів. Тут «до­бро­го сте­пу ма­ло», — спо­ві­щав пи­сар, який був при ньо­му. Да­лі кра­є­вид мі­няв­ся: «У на­яв­но­сті там при­да­тна для по­се­ле­н­ня, хлі­бо­роб­ства, ско­тар­ства, сі­но­ко­су і ри­бної лов­лі та до ін­шо­го [зем­ля] кра­щою бу­ти не мо­же, та й лі­сів по­над Ку­бан­ню ба­га­то й во­да до­бра». Гу­лик ішов повз улам­ки та­тар­ської ци­ві­лі­за­ції, спо­гля­да­ю­чи ру­ї­ни фор­те­ці з кам’яни­ми сті­на­ми Тем­рюк, ко­ли­шньої ре­зи­ден­ції се­ра­ске­ра (на­мі­сни­ка) крим­сько­го ха­на Ко­пил (ни­ні Слов’янськ-на-ку­ба­ні в Кра­сно­дар­сько­му краї, РФ), за­ли­шки сіл не­кра­сів­ських ко­за­ків — ко­ли­шніх дон­ців, які пі­сля по­раз­ки пов­ста­н­ня на чо­лі з Кон­дра­ті­єм Бу­ла­ві­ним по­тра­пи­ли на слу­жбу до крим­сько­го ха­на, а з при­хо­дом ро­сій­ських військ на Ку­бань на по­ча­тку 1770-х пе­ре­се­ли­ли­ся на Ду­най, осі­ли не­по­да­лік За­ду­най­ської Сі­чі.

Ру­ї­ни, зга­ри­ща, зруй­но­ва­ні ме­че­ті, мо­ги­ли… Пі­сля за­гар­ба­н­ня Крим­сько­го хан­ства Ро­сій­ською ім­пе­рі­єю з лі­та по осінь 1783 ро­ку на пра­в­обе­реж­жі Ку­ба­ні три­вав від­чай­ду­шний опір но­гай­ців, жор­сто­ко при­ду­ше­ний Су­во­ро­вим (де­таль­ні­ше див. Ти­ждень, № 50/2014). Тут по­чи­нав­ся пер­ший зброй­ний спро­тив кав­казь­ких на­ро­дів ро­сій­ській агре­сії під про­во­дом Шейх-ман­су­ра (Ушур­ми), про­ти яко­го спря­му­вав свої вій­ська руй­нів­ник Сі­чі Пе­тар Те­ке­лія, а звер­шив цю спра­ву на­ща­док укра­їн­ських геть­ман­ських стар­шин Іван Гу­до­вич, здо­був­ши ту­ре­цьку фор­те­цю Ана­па в 1791-му. Втім, не бу­ла зем­ля ця су­ціль­ною пус­ткою. Ли­ше на Та­ма­ні Мо­кій Гу­лик за­пи­сав у чор­но­мор­ські ко­за­ки по­над со­тню різних бур­ла­ків, а за­га­лом на­ра­ху­вав їх на Ку­ба­ні більш як 2 тис. Хто ці лю­ди? Чи не за­по­розь­кі ри­бал­ки або за­ли­шки не­кра­сів­ців? Во­ни уни­ка­ли роз­го­ло­ше­н­ня сво­го не­про­сто­го ми­ну­ло­го. Тож ці­єї землі з її ма­сни­ми чор­но­зе­ма­ми й за­лив­ни­ми лу­ка­ми Гу­лик ра­див Го­ло­ва­то­му до­би­ва­ти­ся не­гай­но, бо ро­сій­ські по­мі­щи­ки вже ла­со по­зи­ра­ли на те при­ро­дне ба­гат­ство, та й 2 тис. дон­ських ко­за­ків, за­сну­вав­ши ста­ни­ці, від­хо­пи­ли до­бря­чий йо­го шмат.

До ці­єї по­до­ро­жі Гу­ли­ка за­по­рож­цям рід­ко тра­пля­ло­ся бу­ва­ти в тих кра­ях. У ча­си крим­сько­го під­дан­ства Вій­ська За­по­розь­ко­го (1711–1734) за­по­рож­ці кіль­ка ра­зів бра­ли участь у по­хо­дах крим­ських ха­нів на Пів­ні­чний Кав­каз, про­те не ба­чи­ли для се­бе пер­спе­ктив у то­му краї, зайня­то­му ко­чів’ями но­гай­ців і по­се­ле­н­ня­ми ін­ших тюрк­ських на­ро­дів, а та­кож рі­зни­ми від­га­лу­же­н­ня­ми ади­гів (чер­ке­сів). За ча­сів Но­вої Сі­чі (1734–1775) за­по­розь­кі ри­бал­ки впев­не­но опа­ну­ва­ли схі­дне узбе­реж­жя Азов­сько­го мо­ря, осо­бли­во гир­ло рі­чки Єя. Шлях із цен­тру Каль­мі­у­ської па­лан­ки (ни­ні мі­сто Ма­рі­у­поль) на єй­ські ко­си во­ни зна­ли до­бре. Гу­лик до­дав до цьо­го но­ві ві­до­мо­сті. Опис пра­в­обе­реж­жя Ку­ба­ні, скла­де­ний пи­са­рем команди Мо­кія Гу­ли­ка, став офі­цій­ним до­ку­мен­том, на під­ста­ві яко­го ви­зна­ча­ли ме­жі Чор­но­мо­рії, тоб­то землі чор­но­мор­ських, ко­ли­шніх за­по­розь­ких, ко­за­ків.

30 черв­ня 1792 ро­ку Єка­тє­рі­на ІІ на­да­ла Чор­но­мор­сько­му ко­за­цько- му вій­ську гра­мо­ту про по­жа­лу­ва­н­ня ку­бан­ської землі. 15 сер­пня ко­за­цька де­пу­та­ція на чо­лі з Го­ло­ва­тим при­бу­ла з Пе­тер­бур­га до Сло­бо­дзеї. Її зу­стрі­ча­ли з пи­шною це­ре­мо­ні­єю. Бі­ля вій­сько­вóї цер­кви спо­ру­ди­ли вкри­тий ту­ре­цьки­ми ков­дра­ми ве­ли­кий по­міст; на ньо­го зі­йшов ко­шо­вий, по­руч пів­ко­лом сто­я­ли стар­ши­ни з бу­ла­ва­ми і зна­ме­на­ми. Ко­за­ки ви­ши­ку­ва­ли­ся у два ря­ди від май­да­ну бі­ля цер­кви й геть за сло­бо­дзей­ські око­ли­ці. Три­чі грим­ну­ли гар­ма­тні са­лю­ти, спо­ві­стив­ши про при­їзд де­пу­та­ції. Мі­жря­д­дям ко­за­цько­го ши­ку­ва­н­ня пер­ши­ми про­йшли че­тве­ро ро­сій­ських штаб-офі­це­рів, які не­сли по­да­ро­ва­ний ца­ри­цею хліб на но­во­сі­л­ля. За ни­ми Го­ло­ва­тий із сі­л­лю та гра­мо­та­ми від ца­ри­ці. Вій­сько­вий су­д­дя вру­чив ко­шо­во­му ота­ма­но­ві За­ха­ро­ві Че­пі­зі хліб, сіль, гра­мо­ти й по­че­пив йо­му оздо­бле­ну ко­штов­ним ка­мі­н­ням ша­блю — ца­ри­цин да­ру­нок. По­ці­лу­вав­ши хліб-сіль та вкло­нив­шись на чо­ти­ри бо­ки, ко­шо­вий за дав­нім ко­за­цьким зви­ча­єм пе­ре­дав гра­мо­ти вій­сько­во­му пи­са­рю для ви­го­ло­ше­н­ня то­ва­ри­ству. Пі­сля слу­жби Бо­жої по­чав­ся бен­кет. У бу­дин­ку ко­шо­во­го ца­ри­цин хліб роз­ді­ли­ли на­че­тве­ро, одну ча­сти­ну по­мі­сти­ли в цер­кву «для ві­чно­го пам’ята­н­ня», дру­гу пе­ре­да­ли в ко­за­цьку фло­ти­лію, тре­тю — ко­за­кам, які пе­ре­бу­ва­ли в Ко­ші, че­твер­тою за­ку­си­ли го­ріл­ку.

Да­лі по­ча­ло­ся пе­ре­се­ле­н­ня ко­за­ків та їхніх сі­мей на Ку­бань, що три­ва­ло до кін­ця ХVІІІ сто­лі­т­тя. Вла­сне, укра­їн­ське за­се­ле­н­ня краю не при­пи­ня­ло­ся аж до по­ча­тку ХХ сто­лі­т­тя. Ку­бан­ський край, або, як те­пер йо­го на­зи­ва­ли, Чор­но­мо­рія, на­бу­вав ви­ра­зно­го укра­їн­сько­го за­барв­ле­н­ня. У стро­ка­тій па­лі­трі мі­сце­во­го мов­ле­н­ня пе­ре­ва­жа­ли ді­а­ле­кти й го­вір­ки Лі­в­обе­реж­жя Дні­пра. Ли­ше тут, у при­кав­казь­ких сте­пах, у не­без­пе­чно­му су­сід­стві з во­йов­ни­чи­ми ади­гей­ця­ми, чер­ке­са­ми та но­гай­ця­ми укра­їн­ці

мо­гли ще по­над сто­лі­т­тя збе­рі­га­ти ко­за­цькі тра­ди­ції. Справ­жніх сі­чо­ви­ків на Ку­бань пе­ре­се­ли­ло­ся до 40% усьо­го ко­за­цько­го за­га­лу. З ча­сом їхня час­тка мен­ша­ла. Чор­но­мор­ці пов­ни­ли­ся ви­хід­ця­ми з ро­сі­ян, по­ля­ків, мол­да­ван, гре­ків, сер­бів, бол­гар, ал­бан­ців, тур­ків, но­гай­ців, крим­ських та­тар, єв­ре­їв та ін­ших на­ро­дів, яких до­ля по­єд­на­ла з Укра­ї­ною. Се­ред чор­но­мор­ців-не­укра­їн­ців най­ві­до­мі­ші вій­сько­вий пи­сар «поль­ської по­ро­ди» Пі­дле­се­цький, ге­не­рал-ма­йор і ку­бан­ський ота­ман Ні­ко­лай Букрє­тов був єв­ре­єм, стар­ши­на і пол­ков­ник Та­ман­ської окру­ги Іван Юзба­ша — тур­ком. У чор­но­мор­ські ко­за­ки йшли й ади­гей­ці, чер­ке­си, пів­ні­чно­кав­казь­кі вір­ме­ни-чер­ке­со­гаї, які ті­ка­ли з ту­ре­цьких во­ло­дінь. На по­ча­тку ХІХ сто­лі­т­тя ви­ни­кло ве­ли­ке но­гай­ське по­се­ле­н­ня на зем­лях чор­но­мор­ців бі­ля Ахта­ни­зів­сько­го ли­ма­ну. Та укра­їн­ці се­ред чор­но­мор­сько­го ко­за­цтва пе­ре­ва­жа­ли. У 1848–1849 ро­ках від­бу­ло­ся остан­нє ма­со­ве пе­ре­се­ле­н­ня укра­їн­ців до Чор­но­мо­рії: біль­ше як 100 тис. ви­хід­ців із Пол­тав­ської, Чер­ні­гів­ської та Хар­ків­ської гу­бер­ній мі­гру­ва­ли до ку­бан­ських сте­пів, що по­си­ли­ло укра­їн­ські ри­си там­те­шньо­го ре­гіо­ну.

У ПОШУКАХ УТРАЧЕНОГО ЧА­СУ

Мар­сель Пруст у пошуках сво­го утраченого ча­су ре­фле­ксу­вав над ти­ми за­ку­тка­ми вла­сно­го ті­ла й ду­ші, «ку­ди на­віть сам Го­сподь бо­яв­ся за­зир­ну­ти». За­зир­ну­ти ж у за­ку­тки іден­ти­чно­сті су­ча­сної ку­бан­ської лю­дно­сті — спра­ва, що по­тре­бує не мен­шо­го ін­те­ле­кту­аль­но­го ге­ро­ї­зму.

Мо­кій Се­ме­но­вич Гу­лик на схи­лі сво­їх літ во­ло­дів зна­чним ста­тком. Мав ху­тір і во­дя­ний млин на рі­чці Чел­ба­си, дім і сад по­бли­зу Ко­пиль­сько­го кор­до­ну, ще один бу­ди­нок у Ка­те­ри­но­да­рі, сто­ли­ці Чор­но­мо­рії (ни­ні Кра­сно­дар). У 1796-му зно­ву став вій­сько­вим оса­ву­лом, тоб­то очо­лив ви­ко­нав­чу слу­жбу уря­ду Чор­но­мор­сько­го ко­за­цько­го вій­ська. Пі­сля смер­ті За­ха­рія Че­пі­ги на­сту­пно­го ро­ку пре­тен­ду­вав на по­са­ду ко­шо­во­го ота­ма­на. Але й тут йо­го обі­йшов «хи­трю­щий пи­су­ля» Ан­тін Го­ло­ва­тий. Не­за­ба­ром і він по­мер. Утім, ім­пе­ра­тор Па­вєл І ви­рі­шив ска­су­ва­ти дав­ній ко­за­цький чин ко­шо­во­го ота­ма­на і ввів у Чор­но­мор­сько­му ко­за­цько­му вій­ську по­са­ду вій­сько­вóго ота­ма­на, на яку при­зна­чив Ти­мо­фія Ко­тля­рев­сько­го. Однак той не на­ва­жив­ся дов­го за­три­му­ва­ти­ся се­ред но­ров­ли­во­го чор­но­мор­сько­го ко­за­цтва, роз­дра­то­ва­но­го зне­ва­же­н­ням сво­їх зви­ча­їв но­вим ца­рем. Но­во­при­зна­че­ний вій­сько­вий ота­ман біль­ше ча­су про­во­див у Пе­тер­бур­зі, а фа­кти­чним пра­ви­те­лем краю

став Мо­кій Гу­лик. Ли­ше в 1794-му він отри­мав ор­ден свя­то­го Во­ло­ди­ми­ра за штурм Бе­ре­за­ні та Оча­ко­ва, а ще че­рез п’ять ро­ків — по­са­ду вій­сько­во­го суд­ді та чин ро­сій­сько­го під­пол­ков­ни­ка. Це ко­шту­ва­ло йо­му втра­ти зо­ру на одне око, «ча­стих бо­льо­вих при­пад­ків, ло­мо­ти від по­шко­джень ра­на­ми». По­мер він у 1807-му, так і ли­шив­шись не­о­дру­же­ним ко­за­ком, без пря­мих на­щад­ків. Біль­шу ча­сти­ну сво­го ста­тку, за да­ни­ми Бо­ри­са Фро­ло­ва, Мо­кій Се­ме­но­вич за­по­вів на по­бу­до­ву цер­кви при цвин­та­рі в Ка­те­ри­но­да­рі, роз­да­чу вдо­вам, си­ро­там, ін­ва­лі­дам, по­жер­тви мо­на­сти­рям, на по­тре­би мі­сце­вих за­кла­дів осві­ти (хо­ча сам ли­шив­ся не­пи­сьмен­ним). Не за­був він і про ні­ко­поль­ську цер­кву, спо­ру­дже­ну ко­штом ко­ли­шніх за­по­рож­ців.

Ось та­ким бу­ло жи­т­тя цьо­го одно­го з «отців-за­снов­ни­ків» укра­їн­ської Чор­но­мо­рії. Утім, вла­сне укра­їн­ські ри­си важ­ко роз­гле­ді­ти в йо­го ста но­во­мо­нар­хі­чній сві­до­мо­сті, опри­яв­не­ної ску­пи­ми урив­ка­ми офі­цій­них до­ку­мен­тів. В іден­ти­чно­сті пі­зні­ших чор­но­мор­ців про­сту­пає скла­дне ме­ре­хті­н­ня ту­ги за ко­ли­шнім За­по­рож­жям, від­да­но­сті сво­є­му ко­за­цько­му ста­ну, вір­но­сті мо­нар­хії Ро­ма­но­вих та усві­дом­ле­н­ня се­бе

від­да­ле­ною час­ткою мін­ли­во­го укра­їн­сько­го про­сто­ру. Це скла­дне ме­ре­хті­н­ня збе­ре­гло­ся до по­ча­тку ХХ сто­лі­т­тя. У ча­си Укра­їн­ської на­ціо­наль­ної ре­во­лю­ції се­ред чор­но­мор­ців ви­яви­ло­ся ба­га­то тих, хто не пов’язу­вав се­бе з укра­їн­ською дер­жав­ні­стю і на­ці­єю, а во­лів на­зи­ва­ти­ся «про­сто ко­за­ка­ми». Та­ка по­зи­ція, як-от Ан­дрія Шку­ра, зго­дом на­зва­на «ка­за­кій­ством», при­ве­ла їх під зна­ме­на До­бро­воль­чої ар­мії Ан­то­на Дє­ні­кі­на, а зго­дом остан­ньо­го очіль­ни­ка «бі­ло­го ру­ху» Пє­тра Вра­нґє­ля.

У жов­тні 1920 ро­ку між мі­стом Ні­ко­по­лем і се­лом Шо­ло­хо­вим, по­бли­зу мі­сця остан­ньої За­по­розь­кої Сі­чі, від­бу­ли­ся ша­ле­ні бої між дру­гою кін­ною ар­мі­єю біль­шо­ви­ків та ка­ва­ле­рій­ськи­ми ча­сти­на­ми вра­нґе­лів­ців. Від щіль­но­го ку­ле­ме­тно­го та гар­ма­тно­го во­гню чер­во­них, цих но­вих во­ло­да­рів укра­їн­ської землі, по­ля­гла біль­ша ча­сти­на Чор­но­мор­сько­го ка­ва­ле­рій­сько­го пол­ку, згур­то­ва­но­го іде­о­ло­гі­єю «про­сто ко­за­ків». Та­ким бу­ло їхнє по­вер­не­н­ня на істо­ри­чне За­по­рож­жя.

Справ­жніх сі­чо­ви­ків на Ку­бань пе­ре­се­ли­ло­ся до 40% усьо­го ко­за­цько­го за­га­лу. У 1848–1849 ро­ках від­бу­ло­ся остан­нє ма­со­ве пе­ре­се­ле­н­ня укра­їн­ців до Чор­но­мо­рії: біль­ше як 100 тис. ви­хід­ців із Пол­тав­ської, Чер­ні­гів­ської та Хар­ків­ської гу­бер­ній мі­гру­ва­ли до ку­бан­ських сте­пів

Фра­гмент пам’ятни­ка Єка­тє­рі­ні ІІ у Кра­сно­да­рі. Су­ча­сна сві­тли­на

За­по­розь­кий мо­гиль­ний хрест у Ні­ко­по­лі. Сві­тли­на 1951 ро­ку (Ар­хів ін­сти­ту­ту ар­хе­о­ло­гії НАН Укра­ї­ни)

Бу­ди­нок за­по­рож­ця Бі­ло­го в Ні­ко­по­лі. Сві­тли­на 1951 ро­ку (Ар­хів ін­сти­ту­ту ар­хе­о­ло­гії НАН Укра­ї­ни). На сьо­го­дні не збе­ріг­ся

Чор­но­мор­ський ко­зак. Ху­до­жник Ємє­льян Кор­нє­єв. 1812–1813 ро­ки

Пі­кет на Ку­бан­ській кор­дон­ній лі­нії. Лі­то­гра­фія. 1858 рік

Чор­но­мор­ський ко­зак на ко­ні. Ма­лю­нок Крі­сті­а­на Ґей­сле­ра. 1804 рік

Су­во­ров у По­тьом­кі­на. Ри­су­нок Та­ра­са Шев­чен­ка. 1842 рік. До­рі­ка­н­ня Су­во­ро­ву за на­дмір­но ве­ли­кі втра­ти під час штур­му Оча­ко­ва. Край­нім лі­во­руч зо­бра­же­но чор­но­мор­сько­го ко­за­ка

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.