У сти­лі Пе­тра

Чо­му БПП вла­шту­вав мов­ний де­марш, чи при­че­тний до цього пре­зи­дент і яке мо­жли­ве про­дов­же­н­ня

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Ро­ман Мал­ко

Чи є пер­спе­кти­ви в мов­но­му пи­тан­ні

Спро­ба пре­зи­дент­ської фра­кції про­ва­ли­ти ухва­ле­н­ня в пер­шо­му чи­тан­ні за­ко­ну про українську мо­ву як дер­жав­ну від­вер­то шо­ку­ва­ла. І не ли­ше аб­сур­дні­стю по­ве­дін­ки й рів­нем ар­гу­мен­тів со­ра­тни­ків гла­ви дер­жа­ви. А най­пер­ше гру­бі­стю гри. Мо­жна бу­ло б і кра­ще під­го­ту­ва­ти­ся до та­ко­го ци­ні­чно­го дій­ства. Але чи то сил не роз­ра­ху­ва­ли, чи зно­ву по­на­ді­я­ли­ся, що й так зій­де. Тіль­ки те­пер си­ту­а­ція ще біль­ше ускла­дни­ла­ся, а спо­ді­ва­них ре­зуль­та­тів не до­ся­гну­то. Ну й ре­пу­та­ція пре­зи­ден­та та йо­го ка­ма­ри­льї сут­тє­во під­мо­че­на.

Чо­го хо­ті­ли, здо­га­да­ти­ся не­скла­дно, зна­ю­чи Пе­тра Оле­ксі­йо­ви­ча з йо­го ам­бі­цій­ні­стю та ба­жа­н­ням усе про­пу­ска­ти крізь се­бе ко­ха­но­го. Та спро­е­кту­вав­ши на ни­ні­шні пе­ред­ви­бор­чі ре­а­лії, є сенс при­пу­сти­ти, що йо­му йшло­ся про ухва­ле­н­ня за­ко­ну, яким мо­жна бу­ло б по­хва­ли­ти­ся пе­ред ви­бо­ра­ми та який не над­то ко­гось за­че­пив би. Са­ме та­ким, вла­сне, і був законопроект ав­тор­ства пре­зи­дент­сько­го те­хно­ло­га Яро­сла­ва Ле­сю­ка. Та­кий со­бі лайт-ва­рі­ант за­ко­ну Кі­ва­ло­ва — Ко­ле­сні­чен­ка «за все хо­ро­ше про­ти всьо­го по­га­но­го». Він, до ре­чі, пер­ший за­ре­є­стро­ва­ний із ці­лої низ­ки мов­них за­ко­но­про­е­ктів. Що ці­ка­во, час йо­го по­яви див­ним чи­ном збіг­ся з по­ча­тком під­го­тов­ки ґрун­тов­ні­шо­го мов­но­го за­ко­но­про­е­кту, який став осно­вою ухва­ле­но­го в пер­шо­му чи­тан­ні 5670-д. Йо­го опра­цьо­ву­ва­ла ро­бо­ча гру­па при Мі­ні­стер­стві куль­ту­ри з пред­став­ни­ків гро­мад­сько­сті, де­пу­та­тів і на­у­ков­ців. Пан Ле­сюк, роз­по­від­а­ють оче­вид­ці, одно­го разу ні­би­то та­кож з’явив­ся на її за­сі­дан­ні й пі­сля цього, ви­пад­ко­во чи ні, до­во­лі швид­ко за­ре­є­стру­вав вла­сний законопроект. Бу­ла це йо­го осо­би­ста за­ко­но­твор­ча іні­ці­а­ти­ва чи все ста­ло­ся з по­го­дже­н­ням із гла­вою дер­жа­ви — не­ва­жли­во. Але для Пе­тра По­ро­шен­ка, су­дя­чи з усьо­го, са­ме ухва­ле­н­ня за­ко­но­про­е­кту ав­тор­ства Ле­сю­ка ви­яви­ло­ся прин­ци­по­вим.

Чо­му? Бо, по-пер­ше, май­же не бу­ло шан­сів, що за ньо­го про­го­ло­су­ють. І в ра­зі про­ва­ле­н­ня всіх мов­них законів вклю­чно з цим з’яв­ля­ла­ся б чу­до­ва на­го­да вко­тре ви­сту­пи­ти в ро­лі ря­тів­ни­ка на­ції. У ду­же ко­ро­ткий тер­мін пре­зи­дент вно­сить як не­від­кла­дний вла­сний законопроект на роз­гляд пар­ла­мен­ту, ло­бі­ює йо­го ухва­ле­н­ня та ста­вить со­бі ще одну по­зна­чку в спи­ску до­ся­гнень. По-дру­ге, як­би цей за­кон на­віть про­го­ло­су­ва­ли, він не зро­бив би особливої по­го­ди. Хі­ба що тро­хи вті­шив би крим­ських та­тар, бо де­ле­гує крим­сько­та­тар­ській як мо­ві одно­го з ко­рін­них на­ро­дів Укра­ї­ни фун­кції офі­цій­ної в ме­жах Ав­то­ном­ної Ре­спу­блі­ки Крим. А ще ство­рив би до­бре під­ґрун­тя для ма­ні­пу­ля­цій із ви­ко­ри­ста­н­ням мов на­ціо­наль­них мен­шин у мі­сцях їх ком­па­ктно­го про­жи­ва­н­ня. Стверджувати, що цей до­ку­мент справ­ді по­с­при­яв би роз­ви­тку укра­їн­ської мо­ви як дер­жав­ної, якось її за­хи­стив або внор­му­вав би її ви­ко­ри­ста­н­ня, не вар­то. Він є ли­ше де­кла­ра­тив­ним актом і не біль­ше.

Утім, ди­ву­ва­ти­ся насправді не­має чо­му. Хто си­дить яко­мо­га да­лі від те­ле­ві­зо­ра й ана­лі­зує події в кра­ї­ні вла­сною го­ло­вою, із лег­кі­стю ствер­дить: усе це в сти­лі Пе­тра Оле­ксі­йо­ви­ча, не біль­ше й не мен­ше. Ек­сплу­а­та­ція па­трі­о­ти­чних га­сел, де­кла­ра­ція ви­со­ких прин­ци­пів, про­го­ло­ше­н­ня ду­же ам­бі­цій­них зав­дань, за­пев­не­н­ня, обі­цян­ки та за­кли­ки, а на ви­хо­ді в кра­що­му ра­зі імі­та­ція. Не те щоб зов­сім ні­чо­го. Але рів­но стіль­ки, щоб утри­ма­ти­ся на пла­ву. Якщо ре­фор­ми, то так, щоб во­ни три­ва­ли яко­мо­га дов­ше й не ду­же шо­ку­ва­ли. Щоб і тим, і тим. Ну й го­лов­не — на при­бу­тки при­че­тних (дру­зів та пар­тне­рів) ні­як не впли­ну­ли. По­трі­бна но­ва ар­мія? Ор­га­ні­зу­є­мо з Му­жен­ком на чо­лі та на­фта­лі­но­вим сов­ко­вим ке­рів­ни­цтвом. Але тіль­ки та­ку, щоб мо­гла від­стрі­лю­ва­ти­ся. Влу­чно, ре­зуль­та­тив­но, по-ге­рой­ськи, із по­да­ро­ва­них «Ро­ше­ном» ру­шниць, однак у на­ступ пі­ти не мо­гла. І не то­му, що не­ма з чим та на чо­му. Цього якраз ви­ста­чає. Про­сто по­ки ді­йде до на­сту­пу, всі пла­ни зі­л­лю­ться ку­ди тре­ба, бо роз­від­ка в нас від­не­дав­на під­си­ле­на як ні­ко­ли. Без усі­ля­ких там Се­мо­чків з оку­па­цій­ни­ми па­спор­та­ми в ній не обі­йти­ся. Як і в ди­пло­ма­тії без Ме­двед­чу­ка. Бо хто ж най­кра­щий пе­ре­мов­ник із во­ро­гом? Тіль­ки во­рог. А ре­фор­ма по­лі­ції? Тут го­лов­не, щоб бу­ло з ким сел­фі зробити. Про­фе­сіо­на­лів же чі­па­ти не мо­жна. Во­ни зна­ють свою ро­бо­ту й не­хай пра­цю­ють. Те са­ме в су­дах. Пе­ре­тря­сти, по­ля­ка­ти, на­чеб­то про­сі­я­ти, але щоб не дай Бо­же не від­ру­ба­ти мо­жли­во­сті ру­чно­го ке­ру­ва­н­ня. Те са­ме й на ін­ших ді­лян­ках, ку­ди не глянь.

Вла­сне, го­ди­на гань­би в пар­ла­мен­ті, під час якої пре­зи­дент­ська фра­кція пов­ні­стю ого­ли­ла своє справ­жнє єство, чу­до­во впи­су­є­ться в цю схе­му. І на­віть якщо при­пу­сти­ти, що пре­зи­дент ні­чо­го не знав про зра­дни­цькі пла­ни й то був бунт на ко­ра­блі (бо ча­сти­на йо­го фра­кції, можливо, уже го­ту­є­ться да­ти но­гам во­лю, не ві­ря­чи в успіх па­тро­на, то­му й до­зво­ляє со­бі йо­го під­став­ля­ти), це ма­ло що змі­нює. Знав. Опе­ра­ці­єю ке­ру­ва­ла ку­ма пре­зи­ден­та та йо­го пред­став­ни­ця в пар­ла­мен­ті Іри­на Лу­цен­ко. Серед най­стій­кі­ших за­хи­сни­ків про­е­кту теж йо­го на­бли­же­ні: ін­ша ку­ма Окса­на Бі­ло­зір та го­лов­ний ви­бор­чий те­хно­лог Ігор Гри­нів. То­му це не бунт. Рад­ше ли­хий по­плу­тав. Бо «Ар­мія! Мо­ва! Ві­ра! Ми йде­мо сво­їм шля­хом! Ми Укра­ї­на!» на всіх до­ро­гах і пе­ре­хре­стях — це, зві­сно, чу­до­во. Із кре­а­ти­вом у пре­зи­дент­ській ко­ман­ді зав­жди все бу­ло о’кей. Але як що­до ре­а­лі­за­ції? Не мо­жна йти на ви­бо­ри з та­ким га­слом і так згань­би­ти­ся під час го­ло­су­ва­н­ня за кри­ти­чно ва­жли­вий за­кон про дер­жав­ність укра­їн­ської мо­ви. Хоч би які бу­ли ар­гу­мен­ти на ви­прав­да­н­ня, во­ни в та­кій си­ту­а­ції ні­кчем­ні. І це вель­ми яскра­вий приклад, як мо­жна за­гра­ти­ся та втра­ти­ти ґрунт під но­га­ми, пе­ре­став­ши від­чу­ва­ти ре­аль­ність.

СТВЕРДЖУВАТИ, ЩО УХВАЛЕНИЙ У ПЕР­ШО­МУ ЧИ­ТАН­НІ ЗАКОНОПРОЕКТ — ЦЕ САМА ДОСКОНАЛІСТЬ, ОЧЕВИДНО, БУ­ЛО Б НЕПРАВИЛЬНО. ТАМ Є ЗА ЩО ЗАЧЕПИТИСЯ І НАШИМ, І ВАШИМ. КОЖЕН БАЧИТЬ СВОЄ, І НАВРЯД ЧИ МОЖЛИВО БУ­ДЕ СТВО­РИ­ТИ ЄДИНУ МОДЕЛЬ, ЯКА ВСІМ СПОДОБАЛАСЯ Б

Ко­ли біль­шість пар­ла­мен­ту, — па­трі­о­ти, по­пу­лі­сти, за­ро­бі­тча­ни, ко­ру­пціо­не­ри, бор­ці з ко­ру­пці­єю, гран­то­ї­ди, анар­хі­сти та всі ко­му не лінь, — усві­дом­лю­ю­чи ва­жли­вість мо­мен­ту, хай на­віть із мер­кан­тиль­них мір­ку­вань (щоб по­тім ма­ти чим хва­ли­ти­ся), при­ма­зу­є­ться до до­брої спра­ви, то БПП сі­дає в ка­лю­жу. Ге­ні­аль­но! І так, у пе­ре­мо­ги зав­жди ба­га­то ба­тьків, але кра­ї­на ще дов­го пам’ята­ти­ме, що серед них не бу­ло пре­зи­дент­ської ко­ман­ди. Во­на сто­я­ла поруч із за­кля­ти­ми во­ро­га­ми, ма­ю­чи вла­сну дум­ку, чи­тай вла­сні ін­те­ре­си.

Те, що пре­зи­дент остан­ньої ми­ті дав мо­жли­вість усе-та­ки про­го­ло­су­ва­ти за узго­дже­ний законопроект, щоб оста­то­чно не згань­би­ти­ся (а най­імо­вір­ні­ше, са­ме так і бу­ло), зов­сім йо­го не ви­прав­до­вує. Не­спо­ді­ва­ний тиск, який чи­нив зав­жди рі­зно­шер­стий і роз­рі­зне­ний пар­ла­мент, упер­тість спі­ке­ра й усві­дом­ле­н­ня мо­жли­вих на­слід­ків для ре­пу­та­ції зму­си­ли йо­го тіль­ки до си­ту­а­тив­но­го від­сту­пу. Пе­тро Оле­ксі­йо­вич не бу­де со­бою, якщо не спро­бує ві­ді­гра­ти­ся. Не­ма сум­ні­ву, що на законопроект про мо­ву че­кає та сама до­ля, що й на за­кон про су­до­устрій чи ви­бор­чий ко­декс. Йо­го про­сто за­ва­лять ти­ся­ча­ми пра­вок (про­цес уже пі­шов), і якщо не вто­плять у них, то спро­бу­ють або вза­га­лі пе­ре­кро­ї­ти до нев­пі­зна­н­ня, або що­най­мен­ше від­тяг­ти якнай­дов­ше мо­мент роз­гля­ду. Це теж, до ре­чі, ви­гра­шна стра­те­гія. До по­ча­тку ви­бор­чо­го ма­ра­фо­ну за­ли­ши­ло­ся не так уже й ба­га­то ча­су, мо­жна не всти­гну­ти. Крім то­го, є ще пра­во ве­то. За до­по­мо­гою цього зо­ло­то­го клю­чи­ка мо­жна під­кру­ти­ти ті двер­ці, де за­бра­кне сим­па­тій еле­кто­ра­ту. Ви­ста­чить ли­шень під­слу­ха­ти, де най­біль­ше кри­чать та за що, і від­пра­ви­ти за­кон на­зад у Ра­ду з від­по­від­ни­ми пре­зи­дент­ськи­ми про­по­зи­ці­я­ми. Я, мов­ляв, дбаю, щоб не роз­ко­ло­ло­ся су­спіль­ство й ні­ко­го не обра­зи­ти.

Зві­сно, скла­дно бу­ти пре­зи­ден­том кра­ї­ни, яка во­ює та яку ще й тре­ба під­ні­ма­ти з ру­їн, ми­ри­ти між со­бою, ла­та­ти в ній роз­ко­ли та вти­хо­ми­рю­ва­ти кон­флі­кти — ні­хто не спе­ре­ча­є­ться. У ре­аль­но­сті все на­ба­га­то скла­дні­ше, і це зро­зумі­ло. Кру­гом во­ро­ги, зра­дни­ки, са­бо­та­жни­ки. Тіль­ки збо­ку зда­є­ться, що все про­сто й лег­ко. Ру­бо­нув ша­блею — і пе­ре­міг. Але й тут є ре­цепт, як спро­сти­ти жи­т­тя і со­бі, і су­спіль­ству: ви­зна­чи­ти­ся на­ре­шті, що то­бі насправді тре­ба, що бу­ду­єш і чо­го пра­гнеш. Хо­чеш про­сто не вто­ну­ти, за­хо­пи­ти по­біль­ше, усім по­до­ба­ти­ся та за­ли­ши­ти все як є чи все ж та­ки то­бі на­прав­ду йде­ться про ар­мію, мо­ву, ві­ру й те, щоб іти вла­сним шля­хом, бо ми Укра­ї­на.

Стверджувати, що ухвалений у пер­шо­му чи­тан­ні законопроект «Про за­без­пе­че­н­ня фун­кціо­ну­ва­н­ня укра­їн­ської мо­ви як дер­жав­ної» (5670-д) — це сама досконалість, очевидно, бу­ло б неправильно. Там є за що зачепитися і нашим, і вашим. На­ціо­на­лі­сти вва­жа­ють йо­го за­над­то лі­бе­раль­ним, а лі­ва­ки й усі­ля­кі «рус­ско­я­зычные украин­цы» ма­ло не ди­кта­тор­ським. Кожен бачить своє, і навряд чи можливо бу­де ство­ри­ти єдину модель, яка всім сподобалася б. Меж до­ско­на­ло­сті не­має. Та й пи­та­н­ня так не сто­їть і сто­я­ти не мо­же.

Але на сьо­го­дні це най­кра­ще, на що спро­міг­ся ві­тчи­зня­ний за­ко­но­твор­чий ге­ній. То­му за­кон тре­ба ухва­лю­ва­ти та­ким (із вне­се­н­ням, можливо, пев­них пра­вок), яким йо­го вже ухва­ли­ли в пер­шо­му чи­тан­ні. І то якнай­швид­ше. Го­ло­су­ва­н­ня кон’юн­ктур­ни­ків усіх ма­стей у пар­ла­мен­ті якраз свід­чить про те, що сьо­го­дні са­ме той мо­мент і зав­тра мо­же бу­ти пі­зно. Якщо ко­мусь ра­птом у ньо­му чо­гось бра­ку­ва­ти­ме, зав­жди ма­ти­ме на­го­ду за­про­по­ну­ва­ти свої прав­ки. Із цим у на­шо­му пар­ла­мен­ті ні­ко­ли не бу­ло про­блем. Але без за­ко­ну про мо­ву кра­ї­на жи­ти да­лі не мо­же. Це вкрай без­від­по­від­аль­но. Мо­ва — це зброя. Осо­бли­во в укра­їн­ських ре­а­лі­ях. І цій зброї не на­ле­жить ні гни­ти, ні під­пи­ра­ти две­рі до хлі­ва, ні щоб її ви­ки­ну­ли та зне­ва­жи­ли. Са­ме цього ба­га­то хто ду­же хо­тів би. Во­на му­сить ви­ко­ну­ва­ти свою пер­ві­сну фун­кцію: за­хи­ща­ти, ве­сти в бій, злі­та­ти в мо­ли­тві до Бо­га, якщо тре­ба — стрі­ля­ти та вби­ва­ти во­ро­га. То­му її тре­ба збе­рі­га­ти в іде­аль­но­му ста­ні.

Ди­ри­ген­тка тре­тьо­го ти­ся­чо­лі­т­тя. В обов’яз­ки пред­став­ни­ка пре­зи­ден­та в пар­ла­мен­ті Іри­ни Лу­цен­ко вхо­дить, зокре­ма, ке­ру­ва­н­ня го­ло­су­ва­н­ням фра­кції БПП

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.