До не­гай­но­го ви­ко­на­н­ня

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Дми­тро Кра­пи­вен­ко

Дми­тро Кра­пи­вен­ко про ва­жли­вість осо­би­сто­го при­кла­ду

За­зви­чай во­ро­жі ме­се­джі кри­чу­щі й агре­сив­ні. Але крем­лів­ські по­літ­те­хно­ло­ги зна­ю­ться й на пів­то­нах. Для не­го­то­вих сприйня­ти бай­ку про те, що тих, хто не го­во­ри­ти­ме укра­їн­ською на ву­ли­цях на­ших міст, би­ти­муть по пи­ці, а не по па­спор­ту, є більш зру­чні та пе­ре­кон­ли­ві фор­му­ли: «Уже всі про­бле­ми в кра­ї­ні ви­рі­ше­но, що взя­ли­ся за мо­ву?». Зви­чай­на та­ка оби­ва­тель­ська му­дрість — те­пла й ком­фор­тна, як ка­пці чи до­ма­шній ха­лат: ви­гляд так со­бі, на лю­ди в цьо­му не ви­йдеш, але зви­ка­єш до них, як до рі­дних. Та що там пе­ре­сі­чні гро­ма­дя­ни, у нас ці­лі ге­не­ра­ції по­лі­ти­ків ви­хо­ва­ні в та­ко­му ду­сі: будь ти хоч сто ра­зів па­трі­о­том, але ко­ли мрі­єш про ді­яль­ність на­ціо­наль­но­го мас­шта­бу, то за­будь про те кля­те пи­та­н­ня. «Не влі­зай, бо вб’є», як пи­шуть на об’єктах, де скон­цен­тро­ва­на за­гроз­ли­ва на­пру­га. «Мо­ва не на ча­сі, го­лов­не під­ня­ти рі­вень жи­т­тя», — ка­за­ли і «мі­цні го­спо­дар­ни­ки» до­би Яну­ко­ви­ча, і на­ціо­нал­де­мо­кра­ти, ко­ли на­ма­га­ли­ся, щоб їх по­чу­ли в еле­кто­раль­но не­спри­я­тли­вих ре­гіо­нах. Аж ось пру­жи­на, яку сти­ска­ли ро­ка­ми з не­ймо­вір­ною си­лою, узя­ла та й ви­стрі­ли­ла: Ра­да ухва­ли­ла в пер­шо­му чи­тан­ні за­кон, не під­пи­са­ти який пре­зи­дент у під­сум­ку про­сто не ри­зи­кне. Ма­я­тник гой­днув­ся в ін­ший бік: та­бу зня­то й за­сто­су­ва­н­ня дер­жав­ної мо­ви на­ре­шті має на­бу­ти ло­гі­чних за­кон­них меж. Ще не мат, але шах тим, хто во­лів три­ма­ти Укра­ї­ну за язи­ка так са­мо, як і за цер­ков­ну ка­но­ні­чність. Ми на­ре­шті ма­є­мо шанс по­вер­ну­ти­ся в ре­аль­ність, ко­ли ста­т­тя Кон­сти­ту­ції про дер­жав­ну мо­ву є не про­сто атри­бу­том кра­сно­го слів­ця, а має своє ло­гі­чне про­дов­же­н­ня в за­ко­но­дав­чо­му акті. Це, вла­сне, і є шлях до Єв­ро­пи, на те­мі яко­го теж на­вчи­ли­ся спе­ку­лю­ва­ти всі, ко­му не лінь. Адже вста­нов­лю­ю­ться на­ре­шті чі­ткі пра­ви­ла, а що ще по­трі­бно для кра­ї­ни, яка пра­гне єв­ро­пей­ської ін­те­гра­ції? Спро­бу­є­мо уяви­ти со­бі, скіль­ки ма­ні­пу­ля­тив­них те­хно­ло­гій ско­нає, ко­ли за­кон на­ре­шті на­бе­ре чин­но­сті. Тим, хто на­ва­жи­ться збун­ту­ва­ти­ся, мов­ляв, те­пер усіх зму­сять у при­ва­тно­му ви­ко­ри­стан­ні пе­ре­хо­ди­ти на українську, бу­де на­ве­де­но текст за­ко­ну, у яко­му жо­дних та­ких ідіот­ських ви­мог не­має і бу­ти не мо­же. По­лі­ти­кам-по­пу­лі­стам уже не вда­сться від­ма­за­ти­ся чер­го­вою фра­зою «це пи­та­н­ня не на ча­сі». І на­віть « убив­чі ар­гу­мен­ти» про те, що на фрон­ті з на­шо­го бо­ку є чи­ма­ло бій­ців, які роз­мов­ля­ють ро­сій­ською, втра­тять свою ма­гі­чну си­лу: ні­хто че­рез но­вий мов­ний за­кон не ки­не зброю ба­гне­том у зем­лю, не ста­не від то­го мен­ше лю­би­ти Ба­тьків­щи­ну. Нав­па­ки, усі по­ба­чать, що в ти­лу на­ре­шті по­ча­ли на­во­ди­ти лад.

Не за­бу­вай­мо, що в гі­бри­дній вій­ні мо­ва — пи­та­н­ня пер­шо­ря­дне. Пу­тін і йо­го со­ра­тни­ки по­мі­тно про­ра­ху­ва­ли­ся в то­му, що укра­їн­ські ре­гіо­ни, де актив­но по­слу­го­ву­ю­ться ро­сій­ською, з обі­йма­ми ві­та­ти­муть оку­пан­тів і «рус­ская ве­сна» охо­пить усе Лі­в­обе­реж­жя. Так, ми мо­же­мо пи­ша­ти­ся му­жні­стю оде­си­тів, дні­прян, хар­ків’ян, що змо­гли при­ду­ши­ти се­па­ра­тист­ський за­ко­лот у за­род­ку. Але по­стій­но ма­є­мо ду­ма­ти про те, що як­би від 1991-го до 2014-го на Дон­ба­сі та в Кри­му справ­ді про­во­ди­ла­ся б укра­ї­ні­за­ція, то тра­гі­чно­го сце­на­рію мо­жна бу­ло б уни­кну­ти й там. І до­ки три­ває вій­на, а де­о­ку­па­цій­ні про­це­си жи­вуть на­ра­зі ли­ше на па­пе­рі, ма­є­мо велике «до­ма­шнє зав­да­н­ня»: ство­ри­ти ма­кси­маль­но мо­жли­ву кіль­кість за­по­бі­жни­ків від ре­ван­шу. І мо­ва в цьо­му сен­сі — про­мо­ви­стий мар­кер. Це зав­да­н­ня не ли­ше для де­пу­та­тів або чи­нов­ни­ків, ро­бо­та є для всьо­го су­спіль­ства.

При­єм­но чу­ти, що пре­зи­дент із ви­со­ких три­бун уже по­чав ка­за­ти про пос­тко­ло­ні­а­лізм і де­ко­ло­ні­за­цію. Але по­до­ла­н­ня ра­ба в со­бі — про­цес не по­лі­ти­чний. Гла­ва дер­жа­ви за всьо­го ба­жа­н­ня не змо­же за­ліз­ти в го­ло­ву ко­жно­го гро­ма­дя­ни­на та «пе­ре­про­ши­ти на­ла­шту­ва­н­ня» в ра­зі по­тре­би. У СБУ та кі­бер­по­лі­ції є чи­ма­ло ва­жли­ві­ших справ, ніж ло­ви­ти всіх спри­тни­ків, які че­рез VPN ве­шта­ю­ться ро­сій­ськи­ми со­цме­ре­жа­ми, по­стять у Facebook но­сталь­гій­ні ма­лю­но­чки про піо­нер­ське ди­тин­ство чи жи­ти не мо­жуть без Ду­дя та «Ме­ду­зи». І не­має жо­дної ко­ре­ля­ції між тим, ви­лі­ку­ва­ли ви свої ко­ло­ні­аль­ні трав­ми чи ні, та тим, що не по­до­ла­но ко­ру­пцію, рі­вень жи­т­тя да­ле­кий від бо­дай тро­хи прийня­тно­го, ін­ве­сти­ції не те­чуть рі­кою, а гі­пер­лу­пи в сте­пах Укра­ї­ни за­ли­ша­ю­ться анек­до­том. Перейти на українську чи принаймні спробувати це зробити — вчинок, який насправді не потребує надздібностей або якоїсь особливої мужності, особистий приклад часто діє переконливіше за тисячі законів. Кожен мо­же зробити свій внесок у велике прибирання, яким фа­кти­чно і є про­цес де­ко­ло­ні­за­ції.

Істо­рія, що не ка­жіть, усе- та­ки ла­ска­ва до укра­їн­ців, на кожен утра­че­ний шанс во­на дає нам чер­го­ву спро­бу вла­дна­ти те, що зда­ва­ло­ся не­по­прав­ним. Утім, злов­жи­ва­ти ці­єю ще­дрі­стю не вар­то, тре­ба по­чи­на­ти не­зво­ро­тний про­цес укра­ї­ні­за­ції вже сьо­го­дні. Вер­хов­на Ра­да да­ла пас: пре­зи­ден­то­ві й су­спіль­ству слід ре­а­лі­зу­ва­ти го­льо­вий мо­мент, а не че­ка­ти но­вої слу­шної на­го­ди.

ПЕРЕЙТИ НА УКРАЇНСЬКУ ЧИ ПРИНАЙМНІ СПРОБУВАТИ ЦЕ ЗРОБИТИ — ВЧИНОК, ЯКИЙ НАСПРАВДІ НЕ ПОТРЕБУЄ НАДЗДІБНОСТЕЙ АБО ЯКОЇСЬ ОСОБЛИВОЇ МУЖНОСТІ, ОСОБИСТИЙ ПРИКЛАД ЧАСТО ДІЄ ПЕРЕКОНЛИВІШЕ ЗА ТИСЯЧІ ЗАКОНІВ. КОЖЕН МО­ЖЕ ЗРОБИТИ СВІЙ ВНЕСОК У ВЕЛИКЕ ПРИБИРАННЯ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.