Від ме­лан­хо­лії до еко­фе­мі­ні­зму

Як укра­їн­сько-фран­цузь­ко­і­сланд­ське кі­но впи­са­ло­ся одра­зу в кіль­ка су­спіль­но­по­лі­ти­чних трен­дів

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Яро­сла­ва Ку­цай

Як укра­їн­ська те­ма­ти­ка впи­су­є­ться в ісланд­ський кі­не­ма­то­граф

Ве­те­ран те­а­тру Бе­не­дикт Ер­лі­нґс­сон уже за­ре­ко­мен­ду­вав се­бе як один із най­яскра­ві­ших ісланд­ських ми­тців пі­сля ви­хо­ду стрі­чки «Про ко­ней і лю­дей» («Hross í oss», 2013), що ви­гра­ла кі­но­пре­мію Пів­ні­чної ра­ди. Її про­дю­се­ром став Фрі­дрік Тор Фрі­дрі­кс­сон, із чи­їм ім’ям асо­ці­ю­є­ться про­рив ісланд­сько­го кі­но. Са­ме йо­го стрі­чка «Ді­ти при­ро­ди» («Börn náttúrunnar», 1991) бу­ла пер­шою й по­ки що єди­ною з Іслан­дії, яку но­мі­ну­ва­ли на «Оска­ра» в ка­те­го­рії «Най­кра­щий фільм іно­зем­ною мо­вою». Істо­рія лі­тньої па­ри, яка вті­кає з при­тул­ку для лю­дей по­хи­ло­го ві­ку, щоб по­мер­ти ра­зом на ло­ні при­ро­ди, за­крі­пи­ла в іно­зем­но­го гля­да­ча пев­ні очі­ку­ва­н­ня що­до філь­мів кра­ї­ни льо­ду та во­гню: ме­лан­хо­лій­ний ге­ройа­у­тсай­дер, що бун­тує про­ти ну­дьги на тлі дра­ма­ти­чних кра­є­ви­дів, від хо­ло­дної кра­си яких пе­ре­хо­плює дух, у по­ло­ні мо­гу­тньої сти­хії, що ко­жно­го ста­вить на мі­сце, як у то­му анек­до­ті про Бо­га, ко­трий смі­є­ться з на­ших пла­нів.

На хви­лі успі­ху Фрі­дрік Тор зняв чи не най­до­рож­чу в істо­рії кра­ї­ни дра­ме­ді «Острів ди­я­во­ла» («Djöflaeyjan», 1996) про по­во­єн­ний час, ко­ли Іслан­дія тіль­ки-но ста­ла су­ве­рен­ною. Лю­ди ме­шка­ють у ба­ра­ках, що ли­ши­ли­ся від вій­сько­вих США, бі­дність, жур­ба. Ку­ди від цього по­ді­ти­ся? Як ва­рі­ант — ви­йти за­між за аме­ри­кан­сько­го сол­да­та й гай­ну­ти з ним за оке­ан. Так і вчи­ни­ла ма­тір го­лов­но­го ге­роя, за­хо­пив­ши си­на із со­бою. Той не­за­ба­ром по­вер­нув­ся на ба­тьків­щи­ну з кру­тою та­чкою, аме­ри­кан­ськи­ми слів­ця­ми й чу­бом, як в Ел­ві­са Пре­слі. Пив, гу­ляв, бив­ся, одру­жив­ся з дів­чи­ною, у яку був за­ко­ха­ний йо­го брат. Баль­та­сар Кор­ма­у­кюр, який зі­грав цього ба­ла­гу­ра, не­за­ба­ром за­явив про се­бе як ре­жи­сер. Де­бю­тний для ньо­го «101 Рейк’явік» («101 Reykjavík», 2000) про 30-рі­чно­го без­ро­бі­тно­го, що жи­ве з ма­тір’ю-лес­бій­кою, по­дру­га якої че­кає від ньо­го ди­ти­ну, отри­мав низ­ку на­го­род як ма­ло­бю­дже­тний фільм.

Схваль­ні від­гу­ки кі­но­кри­ти­ків здо­бу­ла стрі­чка Да­ґу­ра Ка­рі «Ной — бі­ла во­ро­на» («Nói albinói», 2003) про 17-рі­чно­го під­лі­тка — бі­лу во­ро­ну. Він ме­шкає в се­лі на за­хо­ді Іслан­дії, має гну­чкий ро­зум і до­бре сер­це, але за­мість то­го, щоб на­вча­ти­ся, ху­лі­га­нить. Йо­го ла­гі­дна ба­бу­ся та слаб­кий до чар­ки ба­тько бо­я­ться, що бі­дак про­па­де. Але той за якимсь ди­во­ви­жним збі­гом спу­стив­ся в льох, який був

йо­го по­та­єм­ним схо­ви­щем, са­ме то­ді, ко­ли зі­йшла ла­ви­на, і ви­явив­ся єди­ним, хто вці­лів.

Кі­но­по­ді­єю для кра­ї­ни та­кож ста­ли «Ба­ра­ни» («Hrútar», 2015) Ґрі­мю­ра Га­у­ко­нар­со­на про бра­тів-фер­ме­рів, які не­на­ви­дять один одно­го. Для обох сенс жи­т­тя — їхні вів­ці. Ко­ли в до­ли­ні спа­ла­хує епі­де­мія і са­ні­тар­на слу­жба ви­ма­гає зни­щи­ти все по­го­лів’я, ті хо­чуть збе­рег­ти бо­дай кіль­кох тва­рин, але вре­шті по­тра­пля­ють у ха­ле­пу, ко­ли в до­ли­ні зне­на­цька зді­йма­є­ться хур­де­ли­ця. Чи ви­жи­вуть, не­ві­до­мо.

До­во­лі дов­го са­мо­тність та фру­стра­ція, зу­мов­ле­ні ізо­ля­ці­єю, ли­ша­ли­ся про­від­ни­ми мо­ти­ва­ми ісланд­сько­го кі­не­ма­то­гра­фа. І про­та­го­ні­ста­ми бу­ли пе­ре­ва­жно чо­ло­ві­ки­о­стрів’яни, «свої хло­пці», до­ве­де­ні до від­чаю. Але зва­н­ня най­фе­мі­ні­сти­чні­шої кра­ї­ни в рей­тин­гу Все­сві­тньо­го еко­но­мі­чно­го фо­ру­му (вже во­сьмий рік по­спіль), а та­кож по­жвав­ле­н­ня еко­ло­гі­чно­го ру­ху змі­ню­ють куль­тур­ну па­ра­ди­гму. Уряд Іслан­дії ни­ні очо­лює лі­дер­ка лі­во-зе­ле­них, тож по­ява в кі­но та­ко­го пер­со­на­жа, як Гір­ська жін­ка, ви­да­є­ться ціл­ком за­ко­но­мір­ною. 49-рі­чна ди­ри­ген­тка хо­ру Га­тла, яка має та­кий псев­до­нім, пов­ста­ла про­ти екс­пан­сії важ­кої про­ми­сло­во­сті, що за­гро­жує дов­кі­л­лю, взя­ла­ся са­мо­туж­ки са­бо­ту­ва­ти з лу­ком у ру­ках, мов ама­зон­ка, бу­дів­ни­цтво ви­со­ко­воль­тних лі­ній. У кри­ти­чний для її кам­па­нії мо­мент їй да­ють до­звіл удо­че­ри­ти дів­чин­ку з охо­пле­но­го вій­ною Схо­ду Укра­ї­ни, що ста­не не­мо­жли­вим, якщо в неї з’яви­ться су­ди­мість. Бе­не­дикт Ер­лі­нґс­сон по­ру­шує акту­аль­не пи­та­н­ня: що ва­жли­ві­ше — на­ма­га­ти­ся ви­рі­ши­ти гло­баль­ну про­бле­му, а вла­сни­ми си­ла­ми це навряд чи вда­сться, чи зо­се­ре­ди­ти­ся на до­по­мо­зі кон­кре­тній лю­ди­ні, яка цього потребує?

Гір­ська жін­ка, або ж Ф’ятль­ко­на, в ісланд­сько­му фоль­кло­рі є уосо­бле­н­ням ду­ші ісланд­ської на­ції та бо­роть­би на­ро­ду. І бо­роть­ба ця, як вас за­пев­нять ісланд­ські еко­фе­мі­ні­сти, не скін­чи­ла­ся. В Іслан­дії енер­гії, яку ви­ро­бля­ють із во­ди, жа­ру надр і ві­тру, вдо­сталь, щоб за­без­пе­чи­ти по­тре­би населення. Але во­на, як і Укра­ї­на, ма­ю­чи в роз­по­ря­джен­ні уні­каль­ні при­ро­дні ба­гат­ства, ри­зи­кує ста­ти си­ро­вин­ним при­да­тком роз­ви­не­них дер­жав. До фі­нан­со­во­го ко­ла­псу 2008-го чи­ма­лі су­ми між­на­ро­дних ін­ве­сти­цій спря­мо­ву­ва­ли­ся на за­без­пе­че­н­ня енер­гі­єю іно­зем­них за­во­дів із ви­го­тов­ле­н­ня алю­мі­нію. Спо­ру­дже­н­ня п’ятьох ма­сив­них дамб но­вої гі­дро­еле­ктро­стан­ції, че­рез яке пі­дір­ва­ли спля­чий вул­кан і де­фор­му­ва­ли те­чію льо­до­ви­ко­вої рі­чки, спри­чи­ни­ло одну з на­ймас­шта­бні­ших у кра­ї­ні при­ро­до­за­хи­сних де­мон­стра­цій.

Ще в по­пе­ре­дній стрі­чці Бе­не­ди­кта Ер­лі­нґс­со­на, яку біль­шість, ма­буть, пам’ятає за «сце­ною ко­ха­н­ня» між же­реб­цем і ко­би­лою з її го­спо­да­рем на спи­ні, фі­гу­рує силь­на та во­льо­ва ря­тів­ни­ця. Мо­ло­да на­їзни­ця Йо­у­ган­на ве­зе до­до­му одно­сель­ча­ни­на, який по­рі­зав со­бі очі, ко­ли тро­щив уста­нов­ле­ну су­сі­дом ого­ро­жу, і сама зби­рає до­ку­пи та­бун зди­ча­ві­лих пі­сля лі­та на во­лі ко­ней. Але для актор­ки Сі­ґрі­дюр Ма­рії Еґільс­до­ут­тір, якій ді­ста­ла­ся ця роль, то не ли­ше гра. У ре­аль­но­му сві­ті во­на акти­віс­тка ру­ху за рів­ні пра­ва ста­тей, ви­сту­па­ла на TED із ле­кці­єю про про­грес її ба­тьків­щи­ни в утвер­джен­ні спра­ве­дли­во­сті, акцен­ту­ю­чи, зокре­ма, на не­о­б­ґрун­то­ва­ній рі­зни­ці між зар­пла­та­ми чо­ло­ві­ків і жі­нок, які ви­ко­ну­ють ту са­му ро­бо­ту.

«Гір­ська жін­ка» зна­чною мі­рою є про­ду­ктом су­спіль­но­по­лі­ти­чних на­стро­їв в Іслан­дії, але во­на лег­ка й за­ча­ро­вує сво­ї­ми еле­мен­та­ми сюр­ре­а­лі­зму та ко­ло­ри­тним му­зи­чним су­про­во­дом, що ро­блять її по­ді­бною до каз­ки. На від­мі­ну від ін­ших, уже кла­си­чних ісланд­ських філь­мів во­на про­по­нує не зну­дже­них ге­ро­їв, а ге­ро­ї­ню, чиї зав­зя­т­тя та ши­ро­ке ко­ло ін­те­ре­сів вра­жа­ють, яка на запитання «Як спра­ви?», най­імо­вір­ні­ше, від­по­вість: «Справ ба­га­то».

Ме­лан­хо­лія та кра­є­ви­ди. Ісланд­ське кі­но асо­ці­ю­є­ться на­сам­пе­ред із пе­ре­жи­ва­н­ня­ми ге­ро­їв на тлі роз­кі­шної при­ро­ди кра­ї­ни льо­ду та во­гню

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.