Ро­зме­жу­ва­ти­ся, щоб об’єд­на­ти­ся

Укра­їн­ський кі­не­ма­то­граф по­ки що го­то­вий тіль­ки до спіль­но­го ви­ро­бни­цтва

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Ка­те­ри­на Ба­ра­баш

Чи зда­тні укра­їн­ські кі­но­про­дю­се­ри до са­мо­стій­но­го ви­ро­бни­цтва

Що, крім та­лан­ту, об’єд­нує та­ких ре­жи­се­рів, як Оле­ксандр Дов­жен­ко, Сер­гій Па­ра­джа­нов, Кі­ра Му­ра­то­ва, Ро­ман Ба­ла­ян? Пра­виль­но — Укра­ї­на. Лю­ди рі­зної мов­ної куль­ту­ри, ці ху­до­жни­ки не тіль­ки тво­ри­ли (і тво­рять — у ра­зі Ба­ла­я­на) на гео­гра­фі­чній те­ри­то­рії Укра­ї­ни, а й ста­ли фун­да­мен­том для бу­дів­ни­цтва но­во­го яви­ща під на­звою «укра­їн­ський кі­не­ма­то­граф». Є ба­га­то при­чин то­го, що, не­зва­жа­ю­чи на ці­ле су­зір’я яскра­вих імен, укра­їн­ське кі­но дов­го не мо­гло ста­ти окре­мим яви­щем на сві­то­вій ма­пі, яким ста­ло іта­лій­ське, фран­цузь­ке, пі­зні­ше ру­мун­ське, дат­ське. Ці при­чи­ни, зви­чай­но, мо­жна й по­трі­бно опи­су­ва­ти, мір­ку­ва­ти над ни­ми, да­ва­ти їм оцін­ку. Пе­ре­д­усім свою злу роль ві­ді­гра­ло ба­га­то­рі­чне

І ХО­ЧА НА­ЦІО­НАЛЬ­НИЙ КІ­НЕ­МА­ТО­ГРАФ НЕ ПОВИНЕН І НЕ МО­ЖЕ РОЗВИВАТИСЯ ВИ­КЛЮ­ЧНО В МЕ­ЖАХ КО­ПРО­ДУ­КЦІЇ, СЬО­ГО­ДНІ ЦЕ ПО­КИ ЩО ЄДИНА (ЗА ВКРАЙ РІДКІСНИМ ВИ­НЯ­ТКОМ) ФОР­МА ІСНУВАННЯ УКРА­ЇН­СЬКО­ГО КІ­НО. ПРИНАЙМНІ ТО­ГО, ЯКЕ МО­ЖЕ МА­ТИ ШАН­СИ НА МІЖНАРОДНЕ ВИЗНАННЯ

по­бу­ту­ва­н­ня укра­їн­сько­го кі­но в те­не­тах ра­дян­ських бю­ро­кра­ти­чних си­стем. Скіль­ки-не­будь ам­бі­тна мо­лодь пря­му­ва­ла до Мо­скви, до ВДІКУ, і да­лі всі­ма си­ла­ми три­ма­ла­ся за цен­траль­ні сту­дії: Мо­сфільм, Лен­фільм, Кі­но­сту­дія Ґорь­ко­го. До яко­гось ча­су не­по­га­но існу­ва­ла Оде­ська кі­но­сту­дія, а го­лов­на укра­їн­ська сту­дія — іме­ні Дов­жен­ка — вва­жа­ла­ся чи­мось на кшталт пад­чер­ки. Є — і до­бре, але особливої ла­ски не­хай не че­кає.

Це якщо ко­ро­тко, хо­ча при­чин без­ліч. Але Бог із ни­ми, те­пер не до істо­ри­чних ре­фле­ксій. Кра­ї­на, що да­ла сві­ту Оле­ксан­дра Дов­жен­ка й фільм «Зем­ля», не має пра­ва не ста­ти кі­но­дер­жа­вою.

Той, хто часто їздить на сві­то­ві кі­но­фе­сти­ва­лі, не дасть збре­ха­ти: сло­во «Укра­ї­на» те­пер до­бре ві­до­ме в між­на­ро­дних кі­но­ко­лах. З пев­но­го ча­су в усіх ве­ли­ких між­на­ро­дних кі­но­о­гля­дах з’яви­ли­ся укра­їн­ські па­віль­йо­ни. Слід ска­за­ти, во­ни ду­же на­віть со­лі­дні й ні­ко­ли не по­ро­жню­ють.

То­рік 13 укра­їн­ських філь­мів ста­ли во­ло­да­ря­ми при­зів між­на­ро­дних кі­но­фе­сти­ва­лів. Три стрі­чки, у ство­рен­ні яких бра­ла участь Укра­ї­на, бу­ли пред­став­ле­ні рі­зни­ми кра­ї­на­ми на «Оска­ра».

Для укра­їн­сько­го кі­но пе­ре­лом­ним став 2010-й, ко­ли в основ­но­му кон­кур­сі Канн­сько­го фе­сти­ва­лю бу­ло пред­став­ле­но фільм Сер­гія Ло­зни­ці «Ща­стя моє». Ре­жи­сер стрі­чки, уро­дже­нець Бі­ло­ру­сі, дов­гий час жив у Ки­є­ві, він гро­ма­дя­нин Укра­ї­ни й до не­дав­ньо­го ча­су був ві­до­мий як чу­до­вий до­ку­мен­та­ліст. Зні­мав він пе­ре­ва­жно в Ро­сії, але свій ігро­вий де­бют ство­рю­вав в Укра­ї­ні. То­чні­ше, Укра­ї­на бу­ла серед спів­ви­ро­бни­ків на­рів­ні з Ні­меч­чи­ною та Ні­дер­лан­да­ми. І хо­ча в Кан­нах по­ряд із на­звою філь­му дав­но вже не пи­шуть кра­ї­ну, оскіль­ки 99% кі­но­про­ду­кції — ре­зуль­тат спіль­них зу­силь рі­зних дер­жав (іно­ді їх мо­же бу­ти до де­ся­ти), а вка­зу­ють тіль­ки ім’я ре­жи­се­ра, про «Ща­стя моє» на Ла­зур­но­му бе­ре­зі го­во­ри­ли як про українську стрі­чку. Укра­ї­на вкла­ла в неї 45% бю­дже­ту — стіль­ки ж, скіль­ки й Ні­меч­чи­на, і крім то­го, кар­ти­ну зні­ма­ли в Сум­ській і Чер­ні­гів­ській обла­стях.

Від­то­ді Ло­зни­ця — ре­гу­ляр­ний гість у Кан­нах, Ве­не­ції та Бер­лі­ні й Укра­ї­на май­же зав­жди зна­чи­ться серед ви­ро­бни­ків. Не­зва­жа­ю­чи на те що це ро­сій­сько­мов­ний ре­жи­сер, він ні­ко­ли не за­бу­ває уто­чни­ти, що є гро­ма­дя­ни­ном Укра­ї­ни, і сві­то­ва кі­но­спіль­но­та спри­ймає йо­го як укра­їн­ця. Що від­по­від­ає дій­сно­сті.

За п’ять ро­ків до цього став­ся трі­умф укра­їн­сько­го кі­но там-та­ки, у Кан­нах: ко­ро­тко­ме­тра­жна стрі­чка Іго­ря Стрем­бі­цько­го «По­до­ро­жні» ста­ла во­ло­дар­кою «зо­ло­та» в кон­кур­сі ко­ро­тко­го ме­тра. Фільм був зня­тий ви­клю­чно укра­їн­ським ко­штом і то­му міг вва­жа­ти­ся на­віть «чи­сті­шим» екс­пе­ри­мен­том, ніж кар­ти­на Ло­зни­ці, хоч то й ко­ро­тко­ме­траж­ка. Стрем­бі­цький зняв до­сить скла­дне кі­но, без сю­же­ту у зви­чно­му ро­зу­мін­ні цього сло­ва, на ве­ли­ких пла­нах, во­дно­час на ди­во­ви­жно лег­ко­му ди­хан­ні й із та­ким рідкісним і щи­рим спів­чу­т­тям до сво­їх ге­ро­їв-мар­гі­на­лів, що до­свід­че­ні лю­ди з жу­рі бу­ли під не­аби­яки­ми вра­же­н­ням. Але й пе­ре­мо­га Стрем­бі­цько­го, і за­про­ше­н­ня в кон­курс Ло­зни­ці все це ще бу­ли, так би мо­ви­ти, ра­зо­ви­ми по­стрі­ла­ми, хоч і ду­же зна­чу­щи­ми. Укра­їн­ський кі­не­ма­то­граф тіль­ки го­ту­вав­ся ви­йти на між­на­ро­дну сце­ну в усій сво­їй кра­сі.

Пі­сля По­ма­ран­че­вої ре­во­лю­ції укра­їн­ське кі­но ви­стрі­ли­ло від­ра­зу кіль­ко­ма кар­ти­на­ми «в те­му»: «По­ма­ран­че­ве не­бо» (2006, ре­жи­сер Оле­ксандр Кі­рі­єн­ко), «Прор­ве­мось» (2006, ре­жи­сер Іван Крав­чи­шин), «Оран­жлав» (2006, Алан Ба­до­єв). На між­на­ро­дних фе­сти­ва­лях ці філь­ми не бу­ло пред­став­ле­но, якщо не бра­ти до ува­ги приз за ре­жи­су­ру «Оран­жла­ву» на «Кі­но­шо­ку» в Ана­пі. То­ді ж, у 2006 ро­ці, ви­йшов пер­ший укра­їн­ський три­лер «Штоль­ня» ре­жи­се­ра Лю­бо­ми­ра Ко­биль­чу­ка.

А зго­дом спра­ва зру­ши­ла з мі­сця. У 2011-му, че­рез шість ро­ків пі­сля трі­ум­фу Стрем­бі­цько­го, Канн­ський фе­сти­валь зно­ву по­тра­пив під ча­рів­ність укра­їн­ської ко­ро­тко­ме­тра­жної стрі­чки, цього разу то бу­ла кар­ти­на Ма­ри­ни Вро­ди «Крос». Во­на зга­да­ла свій до­свід уро­ків фіз­куль­ту­ри в шко­лі, і під­сум­ком став фільм.

Вза­га­лі укра­їн­ське кі­но мо­ло­де. У то­му сен­сі, що го­лов­ні на­ціо­наль­ні філь­ми сьо­го­дні ство­ре­ні мо­ло­ди­ми. Ну або від­но­сно мо­ло­ди­ми. Ми­ро­сла­ву Сла­бо­шпи­цько­му бу­ло 39, ко­ли він зняв «Плем’я» — най­ві­до­мі­ший та най­більш обла­ска­ний укра­їн­ський фільм остан­ніх де­ся­ти­літь. Здо­був­ши го­лов­ний приз канн­сько­го «Дво­ти­жне­ви­ка ре­жи­се­рів» (па­ра­лель­на про­гра­ма Канн­сько­го фе­сти­ва­лю, що вва­жа­є­ться при­тул­ком пер­спе­ктив­но­го ар­тха­у­су), «Плем’я» здій­сни­ло за­па­мо­ро­чли­ве тур­не між­на­ро­дни­ми фе­сти­ва­ля­ми, зі­брав­ши на шля­ху де­ся­тки на­го­род. Справ­ді, роз­ра­ху­нок ре­жи­се­ра (до ре­чі, де­бю­тан­та в пов­но­ме­тра­жно­му кі­но) був ду­же то­чним: кар­ти­на про жи­т­тя в ін­тер­на­ті для глу­хих, зня­та же­сто­вою мо­вою з не­про­фе­сій­ни­ми акто­ра-

ми, що ма­ли по­ру­ше­н­ня слу­ху, не тіль­ки ви­яви­ла­ся зро­зумі­лою в будь-якій кра­ї­ні без пе­ре­кла­ду, а й при­вер­та­ла цим не­спо­ді­ва­ним ху­до­жнім при­йо­мом на­віть най­бу­ва­лі­шо­го кі­но­ма­на. «Плем’я» бу­ло не пер­шою уда­чею Сла­бо­шпи­цько­го: 2012-го йо­го ко­ро­тко­ме­траж­ка «Ядер­ні від­хо­ди» здо­бу­ла на 65-му фе­сти­ва­лі в Ло­кар­но «Зо­ло­то­го ле­о­пар­да май­бу­тньо­го».

Ін­ший най­по­мі­тні­ший фільм укра­їн­сько­го ви­ро­бни­цтва — «Вул­кан» Ро­ма­на Бон­дар­чу­ка — ви­йшов цього ро­ку й теж став від­кри­т­тям для між­на­ро­дних екс­пер­тів. Ро­ман — теж де­бю­тант у пов­но­ме­тра­жно­му ігро­во­му кі­но, до цього в ньо­го був до­ку­мен­таль­ний пов­ний метр («Укра­їн­ські ше­ри­фи») й до­ку­мен­таль­ний ко­ро­ткий метр («Му­да­ки. Ара­бе­ски»). На­пів­мі­сти­чна кар­ти­на, яка за­ча­ро­вує, про на­ста­н­ня кри­зи се­ре­дньо­го ві­ку в 30-рі­чно­го хло­пця, що спі­тка­ла йо­го в укра­їн­ських сте­пах, на тлі со­ці­аль­но­по­лі­ти­чних ка­та­клі­змів, уже про­ко­тив­ся між­на­ро­дни­ми фе­сти­ва­ля­ми більш ніж успі­шно, став­ши трі­ум­фа­то­ром у Кар­ло­вих Ва­рах і в Єре­ва­ні.

Одне сло­во, укра­їн­ське кі­но по­ти­хень­ку ви­хо­дить на між­на­ро­дну аре­ну. Швид­ко не вда­є­ться. При­чи­на, як зав­жди, про­ста — гро­ші. При­ва­тно­го ін­ве­сту­ва­н­ня ці­єї сфе­ри в Укра­ї­ні пра­кти­чно не­має. І хоч би скіль­ки про­дю­се­ри об­би­ва­ли по­ро­ги ба­га­тих ка­бі­не­тів, хоч би на які хи­тро­щі йшли в по­шу­ках при­ва­тних гро­шей — усе мар­но. У кін­це­во­му під­сум­ку всі до­ро­ги ве­дуть до дер­жа­ви, у Держ­кі­но. Без її до­по­мо­ги кі­но в Укра­ї­ні не зні­ма­ють. І це справ­жня ка­та­стро­фа. То­чні­ше, її про­ві­сник, і ду­же сер­йо­зний.

При­ва­тні ін­ве­сто­ри не хо­чуть вкла­да­ти ко­шти у ви­ро­бни­цтво й пос­т­про­да­кшн теж із ду­же про­стої при­чи­ни: не­ви­гі­дно. А не­ви­гі­дно то­му, що в Укра­ї­ні пра­кти­чно не­має про­ка­ту. Для май­же 50-міль­йон­ної кра­ї­ни 200 кі­но­те­а­трів — це на­віть не ди­тя­чий ле­пет, це не­су­ча­сний жарт по­над мі­ру. У біль­шо­сті кі­но­те­а­трів — по одно­му екра­ну, всьо­го ж на кра­ї­ну — 400 екра­нів. Хто в та­кій си­ту­а­ції вкла­да­ти­ме вла­сні гро­ші в кі­но, яке, хоч ло­бом об сті­ну бий­ся, не дасть і мі­кро­ско­пі­чно­го при­бу­тку? На­при­клад, лі­де­ром за ка­со­ви­ми збо­ра­ми то­рік був укра­їн­ський фільм «8 пер­ших по­ба­чень», який за­ро­бив $1,3 млн за бю­дже­ту $1,5 млн. Тоб­то лі­дер не зу­мів на­віть оку­пи­ти витрати.

Зро­зумі­ло, що в та­кій си­ту­а­ції го­лов­ним спон­со­ром стає дер­жа­ва.

Держ­кі­но що­ро­ку отри­мує ко­шти з дер­жав­но­го бю­дже­ту. То­рік йо­му бу­ло ви­ді­ле­но 500 млн грн. Не та­ка вже й по­га­на су­ма, якщо ка­за­ти тіль­ки про за­пуск но­вих кар­тин. Але ж, крім но­вих філь­мів, три­ває й ви­ро­бни­цтво ста­рих, на яке теж по­трі­бні гро­ші: пос­т­про­да­кшн, про­су­ва­н­ня, ре­кла­ма. У ре­зуль­та­ті су­ма роз­по­ро­шу­є­ться й ви­яв­ля­є­ться не аж та­кою со­лі­дною. Ба біль­ше, оскіль­ки че­рез еко­но­мі­чні про­бле­ми в кра­ї­ні ви­ро­бни­цтво кі­но­кар­тин ду­же за­тя­гу­є­ться, із ко­жним ро­ком під опі­кою Держ­кі­но опи­ня­є­ться де­да­лі біль­ше по­ча­тих і не за­кін­че­них філь­мів. Та­ка си­ту­а­ція при­зве­ла до то­го, що 2018-го в дер­жа­ви май­же не за­ли­ши­ло­ся ко­штів на но­ві про­е­кти: тре­ба за­вер­шу­ва­ти роз­по­ча­ті.

Ясна річ, що якщо пі­де так і да­лі, то кі­но­ви­ро­бни­цтво в кра­ї­ні про­сто при­пи­ни­ться. І хо­ча на­ціо­наль­ний кі­не­ма­то­граф не повинен і не мо­же розвиватися ви­клю­чно в ме­жах ко­про­ду­кції, сьо­го­дні це по­ки що єдина (за вкрай рідкісним ви­ня­тком) фор­ма існування укра­їн­сько­го кі­но. Принаймні то­го, яке мо­же ма­ти шан­си на міжнародне визнання.

Із 2019 ро­ку в Укра­ї­ні по­вин­ні на­бра­ти чин­но­сті но­ві по­ло­же­н­ня за­ко­ну про під­трим­ку кі­не­ма­то­гра­фії, зокре­ма нор­ма, згі­дно з якою іно­зем­ні ви­ро­бни­ки змо­жуть по­вер­ну­ти до 17% ви­трат на кі­но, ви­ро­бле­не на те­ри­то­рії Укра­ї­ни. Це дає та­ку со­бі на­дію на ін­те­рес за­ру­бі­жних кі­но­ви­ро­бни­ків до спів­пра­ці з Укра­ї­ною та на зро­ста­н­ня об­ся­гів спіль­но­го ви­ро­бни­цтва. А да­лі чи­ма­ло за­ле­жить від по­лі­ти­ки дер­жа­ви в га­лу­зі кі­но.

Ви­зна­чаль­ний мо­мент. Фільм Сер­гія Ло­зни­ці «Ща­стя моє» став одні­єю з пер­ших успі­шних укра­їн­ських кі­но­кар­тин на Канн­сько­му фе­сти­ва­лі 2010 ро­ку

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.