Пи­лип Іл­лєн­ко: «Го­лов­ні на­ші про­бле­ми — це не­ком­пе­тен­тність, не­ефе­ктив­ність та ін­фан­ти­лізм»

«Го­лов­ні на­ші про­бле­ми — це не­ком­пе­тен­тність, не­ефе­ктив­ність та ін­фан­ти­лізм»

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Спіл­ку­ва­ла­ся Ган­на Тре­губ

Го­ло­ва Дер­жав­но­го агент­ства Укра­ї­ни з пи­тань кі­но про зав­да­н­ня пе­ред ін­ду­стрі­єю

Го­ло­ва Дер­жав­но­го агент­ства Укра­ї­ни з пи­тань кі­но в ін­терв’ю для Ти­жня роз­по­вів про су­ча­сний стан ві­тчи­зня­ної кі­но­ін­ду­стрії, спе­ци­фі­чні ви­кли­ки та зав­да­н­ня, що пе­ред нею по­ста­ють.

На ви­ро­бни­цтво укра­їн­сько­го кі­но цьо­го­річ ви­ді­ли­ли близь­ко 480 млн грн. У про­кат має ви­йти 49 рі­зних стрі­чок — як ігро­вих, так і до­ку­мен­таль­них. Чи є ро­зу­мі­н­ня, ку­ди та як зро­ста­ти да­лі? Вла­сне, є якесь спе­ци­фі­чне ба­че­н­ня, зав­да­н­ня на кшталт до­сяг­ти рів­ня су­сі­дів, тих-та­ки по­ля­ків, чи пе­ре­ма­га­ти на то­по­вих кі­но­фе­сти­ва­лях? Пи­лип Іл­лєн­ко на­ро­див­ся 1977 ро­ку в Ки­є­ві. У 1999- му за­кін­чив Ін­сти­тут між­на­ро­дних від­но­син Ки­їв­сько­го уні­вер­си­те­ту іме­ні Та­ра­са Шев­чен­ка й здо­був ква­лі­фі­ка­цію ма­гі­стра між­на­ро­дно­го пра­ва. Про­фе­сій­но за­ймав­ся юри­спру­ден­ці­єю. З кві­тня 2008- го по ли­пень 2014- го був ди­ре­кто­ром ТОВ «Іл­лєн­ко Фільм». З 2000 ро­ку за­йма­є­ться гро­мад­ською ді­яль­ні­стю, є спів­за­снов­ни­ком та чле­ном прав­лі­н­ня гро­мад­ської ор­га­ні­за­ції «На­ре­шті», яка ор­га­ні­зо­вує кі­но­фе­сти­валь «Від­кри­та ніч». З 2007- го — спів­про­дю­сер, а з 2009 ро­ку — про­дю­сер кі­но­ві­део­фе­сти­ва­лю на­ціо­наль­но­го ви­ро­бни­ка «Від­кри­та ніч». Є про­дю­се­ром ху­до­жніх філь­мів «Мо­ли­тва за геть­ма­на Ма­зе­пу. Но­ва вер­сія» (2010) та «То­ло­ка» (2014). З лю­то­го 2012- го по сер­пень 2014- го — го­ло­ва Гро­мад­ської ра­ди при Дер­жав­но­му агент­стві Укра­ї­ни з пи­тань кі­но. З 2013 ро­ку є чле­ном Гро­мад­ської ра­ди при Дер­жав­ній слу­жбі ін­те­ле­кту­аль­ної вла­сно­сті. З сер­пня 2014- го — го­ло­ва Дер­жав­но­го агент­ства Укра­ї­ни з пи­тань кі­но. — Ми зав­жди ви­зна­ча­є­мо якісь про­сті кри­те­рії, як- от до­гна­ти по­ля­ків. За яки­ми по­ка­зни­ка­ми? За кіль­кі­стю ви­ро­бле­них філь­мів чи час­ткою поль­ських стрі­чок на вла­сно­му рин­ку? Чи в здо­бут­ті « Оска­ра » ? Та­ких кри­те­рі­їв мо­же бу­ти ду­же ба­га­то. Це все на­прав­ду ні про що не свід­чить, то­му що в на­ших кра­їн ду­же рі­зні ви­хі­дні то­чки, із яких ми стар­ту­ва­ли у сво­їй ро­бо­ті. Са­ме то­му нам тре­ба, ме­ні зда­є­ться, не по­рів­ню­ва­ти се­бе з ки­мось, а окре­сли­ти го­лов­ні ви­кли­ки, які сьо­го­дні сто­ять пе­ред укра­їн­ською кіноіндустрією, і ре­а­гу­ва­ти на них.

Витрати на ви­ро­бни­цтво кі­но в нас чи­ма­лі. Це не тіль­ки ті 480 млн грн, які Держ­кі­но спря­мо­вує на сам про­цес ство­ре­н­ня філь­мів, плюс 20 млн грн на про­мо­цію. Мо­ва й про фі­нан­си від Мі­ні­стер­ства куль­ту­ри, Укра­їн­сько­го куль­тур­но­го фон­ду, Мі­ні­стер­ства ін­фор­ма­цій­ної по­лі­ти­ки, які ма­ють бю­дже­ти, крім усьо­го, і на ви­ро­бни­цтво та під­трим­ку кі­но­стрі­чок. До то­го ж ча­сти­на фі­нан­су­ва­н­ня над­хо­дить від при­ва­тних ін­ве­сто­рів, зокре­ма те­ле­ка­на­лів, що ви­ді­ля­ють ко­шти на се­рі­а­ли. А та­кож мо­ва про про­ка­тні філь­ми, які з’яв­ля­ю­ться без до­по­мо­ги дер­жа­ви. Усе це ра­зом — ве­ли­кі гро­ші, які вкла­да­ю­ться са­ме у ви­ро­бни­цтво укра­їн­сько­го кі­но. При цьо­му їх не ви­тра­ча­ють на ін­ші лан­ки ін­ду­стрії. Це ва­жли­вий мо­мент, без з’ясу­ва­н­ня яко­го подаль­ше фі­нан­су­ва­н­ня ви­клю­чно кі­но­ви­ро­бни­цтва, на мою дум­ку, ста­не не­до­ста­тньо ефе­ктив­ним. Йде­ться на­сам­пе­ред про осві­ту: ско­ро філь­ми не бу­де ко­му зні­ма­ти.

Дру­га про­бле­ма — ін­ве­сти­ція в по­пу­ля­ри­за­цію укра­їн­сько­го кі­но. Спів­від­но­ше­н­ня між ко­шта­ми, ви­тра­че­ни­ми на ви­ро­бни­цтво й про­мо­цію філь­мів усе­ре­ди­ні кра­ї­ни та за кор­до­ном, має бу­ти при­бли­зно та­ким: на про­су­ва­н­ня слід ви­ді­ля­ти тре­ти­ну гро­шей, вкла­де­них у ви­ро­бни­цтво стрі­чки. Так від­бу­ва­є­ться в ці­ло­му сві­ті. У нас це спів­від­но­ше­н­ня ін­ше. Якщо ми ка­же­мо про Держ­кі­но, то 480 млн грн спря­мо­ву­є­ться на кі­но­ви­ро­бни­цтво, а 20 млн грн — на про­су­ва­н­ня. По­трі­бно ви­тра­ча­ти ко­шти на ре­кла­му, ор­га­ні­за­цію фе­сти­ва­лів, стен­дів і так да­лі. Це ду­же не­ма­ла су­ма. На­при­клад, за орен­ду па­віль­йо­ну в Кан­нах тре­ба за­пла­ти­ти більш ніж €17 тис. Йде­ться про го­лі сті­ни. Я вже не ка­жу про за­без­пе­че­н­ня уча­сті філь­мів у цьо­му кі­но­фе­сти­ва­лі, яке тя­гне за со­бою до­да­тко­ві зна­чні ви­да­тки, сам фе­сти­валь їх не по­кри­ває.

Тре­тє — ін­ве­сти­ції в роз­ви­ток ме­діа, які за­без­пе­чу­ють ко­му­ні­ка­цію з гля­да­чем, тоб­то кі­но­те­а­три, сер­ві­си з пе­ре­гля­ду кі­но то­що. Сьо­го­дні в Укра­ї­ні кі­но­те­а­трів не­до­ста­тньо. Утім, є тен­ден­ція не ли­ше до від­кри­т­тя но­вих кі­но­за­лів, а й до їх за­кри­т­тя. Ми зна­є­мо, що з 1 жов­тня при­пи­ни­ли свою ро­бо­ту в Ки­є­ві що­най­мен­ше два кі­но­те­а­три. Щоб зро­зу­мі­ти, чо­му так тра­пи­ло­ся, тре­ба кри­ти­чно по­ди­ви­ти­ся на ба­га­то скла­до­вих мо­мен­тів.

По­при за­кри­т­тя двох сто­ли­чних кі­но­те­а­трів, у Ки­є­ві та­ких за­кла­дів не бра­кує. Про­те якщо ка­за­ти про Укра­ї­ну, то біль­шість на­се­ле­них пун­ктів не за­без­пе­че­ні кі­но­те­а­тра­ми вза­га­лі.

На сьо­го­дні в кра­ї­ні діє близь­ко 160 кі­но­те­а­трів. Чи не за­ма­ло? Як бу­ти з тим, що в сто­ли­ці за­кри­ли­ся «Кі­но­па­но­ра­ма» та «Укра­ї­на»? Чи має Дер­ж­агент­ство з пи­тань кі­но стра­те­гію, яким чи­ном мо­жна по­вер­ну­ти кі­но­те­а­три до не­ве­ли­ких мі­сте­чок? Вла­сне, чия це сфе­ра ком­пе­тен­ції? — Якщо ка­за­ти про пря­мі ме­то­ди під­трим­ки, то во­ни пе­ред­ба­че­ні в ухва­ле­но­му пів­то­ра ро­ку то­му па­ке­ті законів про дер­жав­ну під­трим­ку кі­не­ма­то­гра­фії в Укра­ї­ні, який ми за­про­по­ну­ва­ли. Там іде­ться про що­най­мен­ше три шля­хи до­по­мо­ги кі­но­те­а­трам. Один із них ре­а­лі­зо­ва­ний. Це звіль­не­н­ня їх від спла­ти по­да­тку на до­да­ну вар­тість із про­да­них кви­тків. Та­ка фор­ма під­трим­ки ду­же ефе­ктив­на, і її до­бре від­чу­тно. Це змен­шує тер­мін оку­пно­сті та дає мо­жли­вість спря­мо­ву­ва­ти ко­шти на те­хні­чне пе­ре­о­сна­ще­н­ня.

Сто­сов­но ма­лих міст за­кон пе­ред­ба­чає та­ку до­по­мо­гу, як час­тко­ве по­га­ше­н­ня че­рез дер­жав­ну суб­си­дію від­со­тків за кре­ди­та­ми, узя­ти­ми на по­бу­до­ву чи ре­но­ва­цію кі­но­те­а­трів у мі­стах із на­се­ле­н­ням до 250 тис. ме­шкан­ців. Там, де ку­пі­вель­на спро­мо­жність ниж­ча, а ін­ве­сти­ція ри­зи­ко­ва­ні­ша. Та­кож є суб­си­дія на по­га­ше­н­ня 50% вар­то­сті при­дба­н­ня мо­біль­них пе­ре­сув­них кі­но­ком­пле­ксів для ма­лих міст і сіль­ської мі­сце­во­сті. По­ки що ці нор­ми не пра­цю­ють, бо не вне­се­но від­по­від­ні змі­ни до Бю­дже­тно­го ко­де­ксу Укра­ї­ни. Та­ким чи­ном, вза­га­лі не ви­па­дає мо­жли­во­сті роз­гля­да­ти пи­та­н­ня фі­нан­су­ва­н­ня зга­да­них на­пря­мів ді­яль­но­сті.

Ком­пе­тен­ція та від­по­від­аль­ність тут ком­пле­ксні. Я не при­хиль­ник па­тер­на­лі­зму, при­та­ман­но­го укра­їн­сько­му су­спіль­ству, мов­ляв, ми обра­ли со­бі геть­ма­на й те­пер він від­по­від­аль­ний на­віть за ми­т­тя по­су­ду в нас удо­ма. Дер­жа­ва по­кли­ка­на ство­рю­ва­ти пев­ні ін­стру­мен­ти й умо­ви. Якщо во­на це ро­бить, то да­лі від­по­від­аль­ність за роз­ви­ток ля­гає без­по­се­ре­дньо на тих, хто за­йма­є­ться кі­но­бі­зне­сом (на­при­клад, кі­но­те­а­три) або хо­че ним за­йма­ти­ся.

На мі­сце­во­му рів­ні слід за­про­ва­ди­ти ди­фе­рен­ці­йо­ва­ний під­хід до під­трим­ки кі­но­те­а­трів. З них тре­ба бра­ти мен­шу пла­ту за зем­лю, їм на­ле­жать піль­ги, пов’яза­ні з ти­ми ре­ча­ми, які мо­же за­без­пе­чу­ва­ти мі­сце­ва влада. До Держ­кі­но ду­же часто над­хо­дять скар­ги від кі­но­те­а­трів із ма­лень­ких міст. На­при­клад, у ко­гось із них є ав­то­сто­ян­ка по­бли­зу бу­дів­лі й за орен­ду зем­лі під нею мі­ська ра­да ви­ста­ви­ла та­кий рі­вень опла­ти, як бі­ля тор­го­вель­но-роз­ва­жаль­но­го цен­тру. Не про­во­дять ди­фе­рен­ці­а­ції та не зва­жа­ють на те, що йде­ться про за­клад куль­ту­ри, який має спла­чу­ва­ти мі­ні­маль­ну су­му орен­ди та під­три­му­ва­ти­ся на мі­сце­во­му рів­ні. Якщо мер чи мі­ська ра­да хо­чуть до­по­мог­ти, то ме­ха­ні­змів, як це зробити, ви­ста­чає. Ще одна річ: хоч би що ро­би­ла дер­жа­ва, але кі­но­те­а­трів у ма­лих мі­стах не бу­де до­ти, до­ки не з’яви­ться нор­маль­на ку­пі­вель­на спро­мо­жність населення.

Якщо ка­за­ти про кі­но­те­атр «Укра­ї­на» в Ки­є­ві, то я ро­зу­мію, що йде­ться про при­ва­тну вла­сність. Пи­та­н­ня в то­му, ко­му на дум­ку спа­ло сво­го ча­су при­ва­ти­зу­ва­ти цей об’єкт? Адже він ле­ген­дар­ний і роз­та­шо­ва­ний в істо­ри­чно­му мі­сці. Це те са­ме, що, на­при­клад, при­ва­ти­за­ція бу­дів­лі Цен­траль­ної Ра­ди чи Чер­во­но­го кор­пу­су уні­вер­си­те­ту іме­ні Та­ра­са Шев­чен­ка. За мас­шта­бом без­від­по­від­аль­но­сті то­го, хто ухва­лю­вав та­кі рі­ше­н­ня, це ціл­ком аде­ква­тне по­рів­ня­н­ня. Ни­ні­шня мі­ська влада до то­го не має сто­сун­ку, бо це зро­би­ли по­пе­ре­дни­ки по­пе­ре­дни­ків по­пе­ре­дни­ків, але ж ми мо­же­мо зга­да­ти їхні іме­на. До то­го ж біль­шість із них, ма­буть, до­сі є по­лі­ти­ка­ми. Можливо, у про­це­сі су­спіль­ної дис­ку­сії нам по­ка­жуть кон­тракт, який то­ді укла­ли, умо­ви зга­да­ної в ньо­му при­ва­ти­за­ції, і ста­не зро­зумі­ло, чи вста­нов­ле­но там умо­ви з пе­ре­про­фі­лю­ва­н­ня та чи бу­ло їх пі­зні­ше змі­не­но. Річ у тім, що те­пер у тій за­лі, де на прем’єрі «Ті­ней за­бу­тих пред­ків» Чор­но­віл і Стус вла­шту­ва­ли пер­шу в ра­дян­ські ча­си пу­блі­чну акцію про­те­сту про­ти ре­пре­сій, від­кри­є­ться не­ві­до­мо що. Про­те це не приватне пи­та­н­ня кон­кре­тно­го ін­ве­сто­ра, адже якщо він вла­сник та­ко­го май­на, на ньо­го слід по­кла­сти сер­йо­зні зо­бов’яза­н­ня. Раз уже хтось до­ду­мав­ся при­ва­ти­зу­ва­ти та­ку бу­дів­лю, то він має ви­став­ля­ти ін­ве­сто­ро­ві чі­ткі умо­ви, бо іна­кше це гра­біж мі­ської гро­ма­ди й зни­ще­н­ня куль­тур­ної та істо­ри­чної спад­щи­ни. У та­ко­му ра­зі спо­ру­ду тре­ба по­вер­ну­ти Ки­є­ву.

Пе­ре­мо­га окре­мо взя­то­го ре­жи­се­ра на Бер­лі­на­ле чи Канн­сько­му кі­но­фе­сти­ва­лі, здо­бу­т­тя «Оска­ра» за най­кра­щий фільм іно­зем­ною мо­вою — це ре­зуль­тат йо­го осо­би­стої пра­ці чи по­трі­бно ка­за­ти й про зу­си­л­ля дер­жа­ви з про­мо­ції кі­но? Що Дер­ж­агент­ство пла­нує ро­би­ти в цій сфе­рі най­ближ­чо­го ро­ку й у шир­шій пер­спе­кти­ві? — По­став­мо це запитання нав­па­ки: не­успі­шність філь­му є ви­ною ре­жи­се­ра чи дер­жа­ви, яка про­фі­нан­су­ва­ла про­ект? Ду­же часто, ко­ли ми чу­є­мо про пе­ре­мо­гу якоїсь стрі­чки, у неї одра­зу з’яв­ля­є­ться ду­же ба­га­то ав­то­рів. Ре­жи­се­ри, про­дю­се­ри, акто­ри, ме­це­на­ти й на­віть кі­но­кри­ти­ки — ні­хто не за­бу­ває се­бе по­хва­ли­ти. Ну очевидно, і дер­жа­ва, яка фі­нан­су­ва­ла від­по­від­ний про­ект. А якщо йде­ться про про­вал (а та­ке в ми­сте­цтві тра­пля­є­ться теж не­рід­ко), прийня­то ка­за­ти, що «то все про­кля­те Держ­кі­но на­фі­нан­су­ва­ло». Став­лю­ся до цього по-фі­ло­соф­ськи. Я вже зга­ду­вав про фільм «Ті­ні за­бу­тих пред­ків», пре­зен­то­ва­ний 1965-го, а відзня­тий у 1963– 1964 ро­ках. У ті ча­си кі­но­сту­дія іме­ні Дов­жен­ка ство­рю­ва­ла в се­ре­дньо­му 20–25 філь­мів на рік. Скіль­ки ще стрі­чок 1964

КІ­НО — ЦЕ ТА­КОЖ МИСТЕЦТВО, У ЯКО­МУ ЗАДІЯНІ СКЛАДНІ СУБ’ЄКТИВНІ ПРО­ЦЕ­СИ. ЦЕ КРЕАТИВНА ІНДУСТРІЯ З ВЕЛЕТЕНСЬКИМИ РИЗИКАМИ. ВАЖЛИВА МІСІЯ ТА ВНЕСОК ДЕРЖ­КІ­НО — ЗА­БЕЗ­ПЕ­ЧИ­ТИ ПРО­ЦЕС РОЗ­ВИ­ТКУ СА­МЕ КІ­НО­ІН­ДУ­СТРІЇ, А НЕ УСПІХ ОКРЕМОЇ КАРТИНИ

ро­ку ми як лю­ди, що більш-менш фа­хо­во ці­кав­ля­ться куль­ту­рою, мо­же­мо зга­да­ти? Я, крім ці­єї картини, на­зву ще одну. Можливо, Сер­гій Трим­бач як екс­перт зга­дав би ще кіль­ка. Ре­шта стрі­чок ли­ши­ла­ся не­по­мі­тною. Але са­ме їх на­яв­ність да­ла мо­жли­вість фор­му­ва­ти ін­ду­стрі­аль­ний про­цес, що за­без­пе­чив ді­яль­ність кі­но­сту­дії іме­ні Дов­жен­ка та роз­ви­ток кі­но­ін­ду­стрії вза­га­лі. Це до­по­мо­гло твор­цям стрі­чки «Ті­ні за­бу­тих пред­ків» до­сяг­ти ви­со­ко­го рів­ня. Бу­ли фа­хів­ці ниж­чої та се­ре­дньої ла­нок кі­но­ви­ро­бни­цтва, су­ча­сне обла­дна­н­ня та лю­ди, які вмі­ли про­фе­сій­но та ви­со­ко­які­сно йо­го об­слу­го­ву­ва­ти. Бу­ли твор­чі ка­дри, акто­ри й ав­то­ри, які до то­го про­фе­сій­но са­мо­ре­а­лі­зу­ва­ли­ся та мо­гли пі­ді­йти до ство­ре­н­ня зга­да­но­го ви­ще філь­му Сер­гія Па­ра­джа­но­ва в пі­ко­во­му твор­чо­му то­ну­сі. Успіх одні­єї кі­но­кар­ти­ни ще ні про що не свід­чить, бо то мо­гло ста­ти­ся ви­пад­ко­во. А от си­стем­ні успі­хи — це зав­жди ре­зуль­тат за­галь­но­го про­це­су, яко­му по­трі­бна кон­ку­рен­ція, що під­штов­хує до роз­ви­тку.

У Гол­лі­ву­ді є ве­ле­тен­ська кі­но­ін­ду­стрія, і більш ніж 90% філь­мів, які там зні­ма­ю­ться, не кі­но­ше­дев­ри. Ли­ше не­ве­ли­чка кіль­кість — справ­ді які­сні, успі­шні стрі­чки. То­му лю­ди, що ін­ве­сту­ють у гол­лі­вуд­ське кі­но, вкла­да­ють гро­ші не в кон­кре­тний фільм, а в так зва­ний слейт, тоб­то що­най­мен­ше де­сять про­е­ктів ін­ко­ли на­віть рі­зних про­дю­се­рів і ком­па­ній. Це зав­жди ри­зик. Є, на­при­клад, фільм із Джон­ні Деп­пом бю­дже­том у со­тні міль­йо­нів до­ла­рів, який про­ва­лю­вав­ся в про­ка­ті. Бо кі­но — це та­кож мистецтво, у яко­му задіяні складні суб’єктивні про­це­си. Це креативна індустрія з велетенськими ризиками. Важлива місія та внесок Держ­кі­но — за­без­пе­чи­ти про­цес роз­ви­тку са­ме кі­но­ін­ду­стрії, а не успіх окремої картини.

З по­жвав­ле­н­ням сфе­ри укра­їн­ської кі­но­ін­ду­стрії по­ста­ло пи­та­н­ня, у яко­му ста­ні на­ші ви­ро­бни­чі по­ту­жно­сті, зокре­ма кі­но­сту­дії. Принаймні Оде­ська та Ки­їв­ська слу­гу­ють при­во­да­ми для скан­да­лів. Яким є по­гляд Дер­ж­агент­ства на ці пи­та­н­ня та чи має во­но спосо­би по­кра­ще­н­ня си­ту­а­ції? — Оде­ська кі­но­сту­дія — це вже дав­но акціо­нер­не то­ва­ри­ство, у яко­му дер­жа­ва має 50% плюс одну акцію. Кі­но­сту­дія іме­ні Дов­жен­ка — державне під­при­єм­ство. Су­ча­сний укра­їн­ський кі­но­про­цес пе­ре­ва­жно скон­цен­тро­ва­ний по­за ме­жа­ми цих ко­лись ве­ли­ких під­при­ємств. Ни­ні во­ни мас­шта­бні ли­ше за пло­щею зем­лі, яку за­йма­ють у двох мі­стах. Ба­га­тьох во­ни ці­кав­лять са­ме те­ри­то­рі­єю, яка ко­штує, очевидно, фан­та­сти­чних гро­шей. Це сто­су­є­ться й ін­ших дер­жав­них під­при­ємств: На­ціо­наль­ної кі­не­ма­те­ки, «Укр­кі­но­хро­ні­ки», сту­дії «Укра­ні­ма­фільм» то­що, які сьо­го­дні пра­кти­чно не є актив­ни­ми суб’єкта­ми про­це­су ство­ре­н­ня кі­но. Цьо­го­річ сту­дія Дов­жен­ка впер­ше за ба­га­то ро­ків ви­пу­сти­ла два пов­но­ме­тра­жні філь­ми. Але при цьо­му во­на все одно орен­ду­ва­ла те­хні­ку в ін­ших під­при­ємств, пра­цю­ва­ла як про­дю­сер­ська ком­па­нія, а не фа­бри­ка. Серед не­ба­га­тьох ре­чей, що там за­ли­ши­ли­ся, є па­віль­йо­ни, і то та­кі, у яких хо­ло­дно й не­зру­чно зні­ма­ти. Сьо­го­дні мо­жна зна­йти при­ва­тні кі­но­сту­дії, рен­та­ли та па­віль­йо­ни, які на­да­ють ком­пле­ксні по­слу­ги для ство­ре­н­ня кі­но.

ПОЧНІМО РОЗВИВАТИ КІ­НЕ­МА­ТО­ГРАФ ЯК ІНДУСТРІЮ, ЯКА МАЄ СВОЮ АУ­ДИ­ТО­РІЮ. ДЛЯ БА­ГА­ТЬОХ ЗА­КЛИ­КИ РО­БИ­ТИ ГЛЯДАЦЬКЕ КІ­НО НЕАКТУАЛЬНІ. ПРО­ТЕ ГЛЯ­ДАЧ ІДЕ НА АМЕРИКАНСЬКІ ФІЛЬ­МИ Й В УКРА­ЇН­СЬКО­МУ ПРО­КА­ТІ ВО­НИ ЗБИРАЮТЬ СО­ТНІ МІЛЬ­ЙО­НІВ ГРИ­ВЕНЬ. ЧО­МУ МИ НЕ ХОЧЕМО ПОБОРОТИСЯ ЗА ГЛЯ­ДА­ЧА?

Усі ці зга­да­ні ви­ще уста­но­ви не на­ле­жать до сфе­ри управ­лі­н­ня Держ­кі­но, хоч у нас є ро­зу­мі­н­ня, що з ни­ми по­трі­бно ро­би­ти та як розвивати. Тре­ба усві­до­ми­ти про­сту річ: так, як у ча­си СРСР, на цих під­при­єм­ствах уже ні­ко­ли не бу­де. Осо­бли­во тим, хто хо­че, щоб усе ста­ло, як ра­ні­ше, що­би що­ро­ку на сту­дію ви­ді­ля­ли пев­ну су­му гро­шей, ху­до­жня ра­да та ре­да­кцій­на ко­ле­гія ви­рі­шу­ва­ли, що зні­ма­ти. Не ви­ста­чає ще ЦК КПРС, який по­тім ті філь­ми роз­гля­дав би.

Вар­то по­ди­ви­ти­ся, як пра­цю­ють ко­ли­шні ве­ли­кі дер­жав­ні кі­но­сту­дії Схі­дної Єв­ро­пи. Во­ни не роз­ви­ва­ю­ться як про­да­кшни, і це їхній сві­до­мий ви­бір. Адже про­дю­су­ва­н­ня є при­ва­тною іні­ці­а­ти­вою, ро­бо­тою не юри­ди­чної, а фі­зи­чної осо­би, яка має пев­ну ідею та під неї ор­га­ні­зо­вує ви­ро­бни­чий про­цес. Сту­дії ж роз­ви­ва­ю­ться там як кі­но­сер­ві­сні під­при­єм­ства, що за­без­пе­чу­ють про­дю­се­рів су­ча­сни­ми які­сни­ми по­слу­га­ми, а не за­йма­ю­ться по­шу­ком сце­на­рі­їв. Адже на­ба­га­то ви­гі­дні­ше бра­ти все в одно­го по­ста­чаль­ни­ка, а не бі­га­ти до ма­лень­ких під­ря­дни­ків, як це ро­бить біль­шість укра­їн­ських про­дю­се­рів. Ко­ли­шня сту­дія «ДЕФА», а те­пер «Ба­бельс­берг», кі­но­сту­дії у Вар­ша­ві, Бу­да­пе­шті, Пра­зі та ін­ших мі­стах пра­цю­ють са­ме так і ма­ють пер­спе­кти­ву роз­ви­тку са­ме з та­кою фор­мою ді­яль­но­сті.

Ба­га­то хто ка­же, що на­ша го­лов­на бі­да, із якою тре­ба бо­ро­ти­ся, — ко­ру­пція, але я вва­жаю, що це не так. Го­лов­ні на­ші про­бле­ми — це не­ком­пе­тен­тність, не­ефе­ктив­ність та ін­фан­ти­лізм. А ко­ру­пція аж на че­твер­то­му мі­сці.

Укра­їн­ське за­ко­но­дав­ство для держ­під­при­ємств ви­су­ває ба­га­то не­аде­ква­тних обме­жень та умов, які ро­блять їх не­кон­ку­рен­то­спро­мо­жни­ми. Во­ни не мо­жуть ефе­ктив­но за­лу­ча­ти ін­ве­сти­ції, бра­ти кре­ди­ти й бу­ти нор­маль­ни­ми суб’єкта­ми бі­знес-від­но­син. Сьо­го­дні роз­ви­ток ве­ли­ких під­при­ємств без за­лу­че­н­ня зов­ні­шньо­го ка­пі­та­лу я со­бі не уяв- ляю. Кожен свій крок держ­під­при­єм­ство має по­го­джу­ва­ти з рі­зни­ми ор­га­ні­за­ці­я­ми. На­при­клад, оскіль­ки вла­сни­ком кі­но­сту­дії іме­ні Дов­жен­ка є дер­жа­ва в осо­бі Мін­куль­ту та Фон­ду дер­жмай­на, її ди­ре­ктор фа­кти­чно ні­чо­го не ви­рі­шує в роз­рі­зі стра­те­гії та на­віть обме­же­ний у ви­рі­шен­ні опе­ра­тив­них пи­тань.

Якщо ка­за­ти про кі­но як кре­а­тив­ну індустрію, один із рі­зно­ви­дів шоу-бі­зне­су, то во­но потребує зов­ні­шніх ін­ве­сти­цій. За яких умов укра­їн­ські стрі­чки фі­нан­су­ва­ти­ме не тіль­ки на­ша дер­жа­ва, а й ін­ші ін­ве­сто­ри? — Для по­ча­тку тре­ба за­кли­ка­ти кі­не­ма­то­гра­фі­стів ста­ви­ти­ся до кі­но­ви­ро­бни­цтва як до бі­зне­су, а не ли­ше як до твор­чої са­мо­ре­а­лі­за­ції, на яку дер­жа­ва зо­бов’яза­на да­ва­ти гро­ші. Почнімо розвивати кі­не­ма­то­граф як індустрію, яка має свою ау­ди­то­рію. Для ба­га­тьох за­кли­ки ро­би­ти глядацьке кі­но неактуальні. Про­те гля­дач іде на американські філь­ми, і в укра­їн­сько­му про­ка­ті во­ни збирають со­тні міль­йо­нів гри­вень. Чо­му ми не хочемо поборотися за гля­да­ча? То­му що це ниж­че гі­дно­сті «ве­ли­ко­го ми­тця»: зня­ти жан­ро­вий фільм, на який пі­дуть міль­йо­ни лю­дей? Будь ла­ска, спро­буй­те так зробити. Це скла­дні­ше, ніж ство­ри­ти ар­тха­у­сний фільм, і від­по­від­аль­ні­ше. Сьо­го­дні ве­де­ться актив­на дис­ку­сія що­до то­го, чи ма­є­мо ми ди­ви­ти­ся на кі­но як на будь-яку ін­шу кре­а­тив­ну індустрію, яка існує не зав­дя­ки гран­там і суб­си­ді­ям, а зав­дя­ки гро­шам, за­ро­бле­ним у гля­да­ча.

На мій по­гляд, дер­жа­ва ни­ні має під­три­му­ва­ти глядацьке, жан­ро­ве кі­но й по­ка­зу­ва­ти успі­шні кей­си. Са­ме жан­ро­ве рі­зно­ма­ні­т­тя дає змо­гу охо­пи­ти всю ау­ди­то­рію. Лю­ди хо­дять до кі­но­те­а­трів на по­пу­ляр­ні жан­ри: го­ро­ри, де­те­кти­ви, три­ле­ри, еро­ти­чне кі­но, ко­ме­дії... Укра­їн­ських філь­мів у де­яких із них уза­га­лі не­має, окрім ра­зо­вих спроб. На­при­клад, у жан­рі го­рор за остан­ній час на дум­ку спа­дає ли­ше одна кар­ти­на — «Штоль­ня» Лю­бо­ми­ра Ле­ви­цько­го. Де­те­кти­вів теж пра­кти­чно не­має. Про­те сьо­го­дні на екра­ни ви­хо­дить вій­сько­вий де­те­ктив «По­зив­ний Бан­де­рас». Трил­ле­ри, еро­ти­чне кі­но та ко­ме­дії ми та­кож ство­рю­є­мо. Ли­ше за остан­ні три ти­жні в про­кат ви­йшли три укра­їн­ські ко­ме­дії. А са­ме їх лю­ди най­біль­ше хо­чуть ди­ви­ти­ся, бо гу­мор ду­же ло­ка­лі­зо­ва­ний: він важ­ко екс­пор­ту­є­ться, про­те у се­бе вдо­ма є най­успі­шні­шим.

Зві­сно, ар­тха­у­сні філь­ми теж ма­ють бу­ти, і їх ми під­три­му­ва­ти­ме­мо й на­да­лі, але основ­на під­трим­ка має спря­мо­ву­ва­ти­ся на фор­му­ва­н­ня гля­да­цької ау­ди­то­рії укра­їн­сько­го кі­но. Якщо бу­де мейн­стрим­не кі­но, то бу­де й ар­тха­у­сне, не­за­ле­жне, бо пер­ше дає ба­зу для екс­пе­ри­мен­тів у кі­но­ми­сте­цтві.

Сьо­го­дні пев­ні укра­їн­ські філь­ми по­чи­на­ють про­да­ва­ти­ся за кор­до­ном, але ми там по­ки що terra incognita. Ду­же важ­ко при­йти на ри­нок, який пра­цює вже дав­но й де, на від­мі­ну від Укра­ї­ни, є ін­сти­тут кі­но­зі­рок. На жаль, по­ки що в нас не­має акто­ра, який мо­же ма­со­во при­ве­сти в зал гля­да­чів. Про­те є спів­а­ки, стен­дап-ко­мі­ки, те­ле­ве­ду­чі, яким вда­є­ться це ро­би­ти. То­му ни­ні ми зму­ше­ні пра­цю­ва­ти са­ме з ни­ми. Так, є впі­зна­ва­ні кі­но­акто­ри, але во­ни не ма­ють фа­нів, які га­ран­то­ва­но пі­шли б на фільм із їхньою уча­стю. У чо­му го­лов­на при­чи­на успі­ху філь­му «DZIDZIO Кон­тра­бас»? У то­му, що в Дзі­дзьо є ша­ну­валь­ни­ки, до­ста­тня кіль­кість ці­льо­вої ау­ди­то­рії, яка то­чно кі­но­стрі­чку не пропу­стить. А це і є зір­ко­вість: не про­сто впі­зна­ва­ність, а мо­ти­ва­ція до дії ко­мер­цій­но­го ха­ра­кте­ру. Са­ме та­ку кре­а­тив­ну індустрію ми хочемо ви­бу­до­ву­ва­ти в Укра­ї­ні си­стем­но. Кі­но­ін­ду­стрія, а не кі­но­ми­сте­цтво. Дру­ге — не­об­хі­дна й не­від’єм­на ча­сти­на пер­шої, про­те це ли­ше її ча­сти­на. Ко­ли ми сьо­го­дні ви­тра­ча­є­мо всі гро­ші на кі­но­ви­ро­бни­цтво, то це теж не­до­ста­тньо ефе­ктив­ний спо­сіб зве­де­н­ня кі­но­ін­ду­стрії, бо фор­му­ва­н­ня

пу­лу зі­рок, про­фе­сіо­на­лів та ау­ди­то­рії не ле­жить ви­ня­тко­во у сфе­рі ви­ро­бни­цтва. Не вар­то за­бу­ва­ти, що кі­но — це шо­у­бі­знес. Та­кий са­мий, як му­зи­чна індустрія, але до­рож­чий, ви­тра­тні­ший за ре­сур­са­ми й те­хно­ло­гі­я­ми.

Чи вда­ло­ся по­до­ла­ти міф кі­но­про­ка­тни­ків про те, що на укра­їн­ське кі­но гля­дач не пі­де? Остан­ні кіль­ка ро­ків, ко­ли на екра­ни ви­йшли но­ві укра­їн­ські філь­ми, змі­ни­ли си­ту­а­цію з їх дистри­бу­ці­єю для укра­їн­сько­го гля­да­ча? Якщо так, то які но­ві про­бле­ми по­ста­ли в цій сфе­рі? — У нас уже є успі­шні при­кла­ди, які мо­жуть зруй­ну­ва­ти цей міф. Про­те ска­за­ти, що ми ціл­ко­ви­то по­до­ла­ли упе­ре­дже­н­ня укра­їн­сько­го гля­да­ча що­до на­ціо­наль­но­го про­ду­кту, ще не мо­жна. Во­но є, і гля­дач не ви­нен. Він уза­га­лі ні­ко­му ні­чим не зо­бов’яза­ний, адже й так укра­їн­сько­му кі­но, якщо во­но йо­му по­до­ба­є­ться, го­то­вий про­ба­ча­ти ду­же ба­га­то не­до­лі­ків, які не про­ба­чив би аме­ри­кан­сько­му. Але все ж та­ки в ау­ди­то­рії є сер­йо­зний за­пит на но­во­го укра­їн­сько­го кі­но­ге­роя: та­ко­го, який бо­ре­ться та пе­ре­ма­гає. Якщо в стрі­чці (і не­ва­жли­во, у яко­му жан­рі во­на зня­та) він є, то во­на одра­зу ж стає успі­шні­шою. Ге­рой, яко­го ка­ту­ють, а він пла­че, сто­гне, мо­ли­ться за Укра­ї­ну й на цьо­му все, не­ці­ка­вий, ін­ша річ — ге­рой-пе­ре­мо­жець. Із ним фільм отри­мує ка­со­вий успіх, а гля­дач по­збу­ва­є­ться упе­ре­дже­н­ня що­до укра­їн­сько­го кі­но.

Кі­но­про­дукт — це не ли­ше пов­но­е­кран­ні, а й те­ле­ві­зій­ні картини. Як дов­го че­ка­ти на по­яву укра­їн­ських за сен­сом, а не за мі­сцем ви­ро­бни­цтва те­ле­се­рі­а­лів? — Ду­маю, що за ре­зуль­та­та­ми кон­кур­су Мін­куль­ту­ри ми по­ба­чи­мо та­кі про­ду­кти. Але, по су­ті, нам укра­їн­ських се­рі­а­лів до­ве­де­ться че­ка­ти рів­но стіль­ки, скіль­ки й руй­ну­ва­н­ня олі­гар­хі­чної си­сте­ми те­ле­ві­зій­но­го рин­ку в Укра­ї­ні. У ме­не вже є та­ка пі­до­зра, що са­ме те­ле­ба­че­н­ня як вид ме­діа за­не­па­де ра­ні­ше, ніж ми до­че­ка­є­мо­ся змі­ни ці­єї си­сте­ми. По­я­сню чо­му. У нас усі ве­ли­кі те­ле­ка­на­ли скон­цен­тро­ва­ні в ру­ках чо­ти­рьох ве­ли­ких ме­діа-груп. Усі во­ни зби­тко­ві. Ве­ли­кі те­ле­ка­на­ли існу­ють зав­дя­ки до­та­ці­ям із бо­ку сво­їх акціо­не­рів. Ме­та тих до­та­цій оче­ви­дна й про­ста: ка­на­ли по­трі­бні для то­го, щоб лю­ди ди­ви­ли­ся по­лі­ти­чні ток-шоу, но­ви­ни, які пев­ним чи­ном фор­му­ють су­спіль­ну дум­ку. Зокре­ма, під час ви­бо­рів. Для ве­ли­ко­го ка­пі­та­лу то та­кий са­мий еле­мент за­хи­сту основ­но­го бі­зне­су, як юри­сти, слу­жба без­пе­ки, по­лі­ти­чні пар­тії на утри­ман­ні то­що. А так як цих ка­на­лів біль­ше, ніж їх мо­же ви­три­ма­ти ри­нок, во­ни по­тре­бу­ють ве­ли­че­зної кіль­ко­сті кон­тен­ту, яко­го ри­нок при­ро­дно не мав би про­ду­ку­ва­ти. Та­кий кон­тент і ви­ро­бля­є­ться зав­дя­ки до­та­ці­ям акціо­не­рів, які теж, очевидно, ні­ко­му не хо­че­ться роз­ду­ва­ти до гран­діо­зних мас­шта­бів. То­му ви­ро­бля­ли­ся (і да­лі ви­ро­бля­ю­ться) се­рі­а­ли, які мо­жна про­да­ти на ро­сій­сько­мов­ний ри­нок. Пла­та за це іде­о­ло­гі­чна, тоб­то во­ни по­збав­ле­ні укра­їн­сько­го змі­сту та кон­текс­ту.

Та­ка модель бу­ла ду­же по­пу­ляр­ною. Укра­їн­ським ка­на­лам цей кон­тент об­хо­див­ся зна­чно де­шев­ше. Плюс ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли ро­сій­ських зі­рок, що при­зве­ло до то­го, що в нас не ви­ни­ка­ло сво­їх, бо на­ші гра­ли якісь епі­зо­ди­чні ро­лі: най­кра­щу по­друж­ку го­лов­ної ге­ро­ї­ні то­що. Ни­ні си­ту­а­ція змі­ни­ла­ся, але ін­шою ста­ла та­кож і ви­ро­бни­ча цін­ність цих се­рі­а­лів, бо на них одна­ко­во на­ма­га­ю­ться ду­же зеко­но­ми­ти. А по­тре­ба в них ве­ли­ка. То­му до­ки си­ту­а­ція не ви­йде на той рі­вень, ко­ли те­ле­ка­на­лів бу­де рів­но стіль­ки, скіль­ки їх змо­же утри­му­ва­ти ри­нок, ні­чо­го гло­баль­но не змі­ни­ться. То­ді змен­ши­ться кіль­кість се­рі­а­лів, але зро­сте їхня якість, і, від­по­від­но, во­ни бу­дуть укра­їн­ські за змі­стом і за кон­текс­том, бо ви­ро­бля­ти­му­ться на­сам­пе­ред для ві­тчи­зня­но­го рин­ку.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.