Ци­ві­лі­за­цій­ний про­рив

Чи ви­ро­сла но­ва ге­не­ра­ція укра­їн­ських спортс­ме­нів, не вра­же­на пос­тсов­ко­ви­ми ком­пле­кса­ми

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Іван Вер­би­цький

Про но­ві цін­но­сті укра­їн­ських спортс­ме­нів

Два ти­жні то­му ки­ян­ка Да­рія Бі­ло­дід у ві­ці 17 ро­ків і 11 мі­ся­ців ста­ла най­мо­лод­шою в істо­рії дзю­до чем­піон­кою сві­ту. Зви­чай­но, це під­ста­ва, щоб до­ся­гне­н­ня дів­чи­ни по­мі­ти­ли не ли­ше вдо­ма. Однак у то­му й річ, що у сві­ті дзю­до Да­ри­на бу­ла по­пу­ляр­ною й до зма­гань у Ба­ку. Юна укра­їн­ка при­вер­тає ува­гу не тіль­ки не­ти­по­вою для цього ви­ду спор­ту мо­дель­ною зов­ні­шні­стю, а й від­кри­ті­стю. Те са­ме сто­су­є­ться й те­ні­сис­тки Елі­ни Сві­то­лі­ної, одні­єї з най­ко­му­ні­ка­бель­ні­ших пред­став­ниць елі­ти WTA Tour. А та­кож бо­ксе­рів Ва­си­ля Ло­ма­чен­ка й Оле­ксан­дра Уси­ка, бор­ця Жа­на Бе­ле­ню­ка, лег­ко­атле­тки Юлії Лев­чен­ко. Без рі­зни­ці: во­ло­ді­ють во­ни іно­зем­ни­ми мо­ва­ми чи ні, ці лю­ди вже ви­рі­зня­ю­ться сво­єю не­стан­дар­тні­стю, не­за­ком­пле­ксо­ва­ні­стю та при­ва­блю­ють не ли­ше спор­тив­ни­ми до­ся­гне­н­ня­ми чи зов­ні­шні­ми да­ни­ми, а, зокре­ма, вла­сни­ми істо­рі­я­ми, умі­н­ням ска­за­ти щось яскра­ве. Вла­сне, ця не­за­шо­ре­ність по­зна­ча­є­ться й на спор­тив­них

ре­зуль­та­тах. Від­кри­тість но­вої ге­не­ра­ції укра­їн­ських атле­тів ро­бить їх роз­ку­ти­ми, зда­тни­ми де­мон­стру­ва­ти щось справ­ді ви­зна­чаль­не. Ви­хо­дить, по­ко­лі­н­ня, яке ви­ро­сло й фор­му­ва­ло­ся по­за сов­ком, по­ста­ло все­сто­рон­ньо роз­ви­не­ни­ми осо­би­сто­стя­ми. Зви­чай­но, зі сво­ї­ми осо­бли­во­стя­ми, про­те на­віть із їх ура­ху­ва­н­ням ці лю­ди вже не йдуть у жо­дне по­рів­ня­н­ня зі сво­ї­ми ж зем­ля­ка­ми зов­сім не­дав­ньо­го зраз­ка.

ЗАЛІЗНА ЗАВІСА

14 ро­ків то­му аме­ри­кан­ський ре­жи­сер Ґе­він О’кон­нор зняв пре­кра­сну стрі­чку з на­звою «Ди­во». У ній роз­по­від­а­є­ться про сфор­мо­ва­ну зі сту­ден­тів збір­ну США з хо­кею, яка на зи­мо­вій Олім­пі­а­ді-1980 у Лейк-пле­сі­ді при­му­дри­ла­ся пе­ре­мог­ти у фі­на­лі зна­ме­ни­ту со­вє­цьку ко­ман­ду з ле­ген­дар­ною лан­кою на­па­ду Мі­хай­лов — Пє­тров — Хар­ла­мов на чо­лі. Одна з най­біль­ших спор­тив­них сен­са­цій ХХ сто­річ­чя ма­ла най­пер­ше мен­таль­не під­ґрун­тя, адже за рів­нем ін­ди­ві­ду­аль­ної май­стер­но­сті, до­сві­дом і, во­че­видь, ма­те­рі­аль­ною мо­ти­ва­ці­єю ра­дян­ські хо­ке­їсти пе­ре­бу­ва­ли на кіль­ка ща­блів ви­ще. По­при ве­ли­ку кіль­кість зі­рок у скла­ді, збір­ну СРСР твор­ці філь­му зо­бра­зи­ли фа­кти­чно без­ли­ки­ми мон­стра­ми, які ні­ко­ли не усмі­ха­ю­ться. Зві­сно, пе­ре­гин, але ця гі­пер­бо­ла не да­ле­ка від істи­ни. Як і не по­збав­ле­ний здо­ро­во­го глу­зду жарт, вкла­де­ний в уста го­лов­но­го тре­не­ра «зір­ко­во-сму­га­стих» Гер­ба Бру­кса. Ко­ли йо­го хтось із пі­до­пі­чних за­пи­тав, що бу­де із со­вє­та­ми, якщо во­ни про­гра­ють Олім­пі­а­ду, той ви­па­лив: «Їх роз­стрі­ля­ють!».

У СРСР спорт був одною з го­лов­них скла­до­вих у фор­му­ван­ні між­на­ро­дно­го імі­джу. Олім­пій­ські ігри ста­ва­ли для атле­тів пра­кти­чно пи­та­н­ням жи­т­тя і смер­ті. Осо­бли­во пі­сля 1952 ро­ку, Ігор у Гель­сін­кі. Там фут­боль­на збір­на про­гра­ва­ла в про­ти­сто­ян­ні з юго­сла­ва­ми 5:1, але змо­гла ви­рва­ти ні­чию 5:5. По­тім по­сту­пи­ла­ся в на­сту­пно­му ма­тчі 1:3 й ви­бу­ла з тур­ні­ру на ста­дії 1/8 фі­на­лу. Пі­сля по­вер­не­н­ня до­до­му на фут­бо­лі­стів че­ка­ла жорс­тка роз­пла­та. Рі­ше­н­ням Іо­сі­фа Ста­лі­на клуб ЦБРА (Цен­траль­ний бу­ди­нок Ра­дян­ської ар­мії), — зна­ме­ни­та «ко­ман­да лей­те­нан­тів», — грав­ці яко­го фор­му­ва­ли осно­ву збір­ної, був роз­фор­мо­ва­ний, а йо­го чле­ни по­збав­ле­ні всіх мо­жли­вих звань.

Пі­сля смер­ті «ба­тька на­ро­дів» і роз­він­ча­н­ня куль­ту осо­би си­ту­а­ція якщо й по­лі­пши­ла­ся, то не над­то. Спорт ві­ді­гра­вав най­пер­ше іде­о­ло­гі­чну роль, а от­же, пе­ре­мог від спортс­ме­нів як від «по­слан­ців до­брої во­лі» «стра­ны со­ве­тов» ви­ма­га­ли на­віть на зма­га­н­нях дру­го­ря­дних, не ка­жу­чи вже про стар­ти рів­ня Олім­пі­ад, чем­піо­на­тів сві­ту чи Єв­ро­пи. Не див­но, що зго­дом са­ме на осно­ві уяв­лень про со­вє­цьких спортс­ме­нів за­хі­дні ЗМІ ство­ри­ли образ Іва­на Дра­ґо з філь­му «Рок­кі» — на­пів­зом­бі з на­длюд­ською си­лою, який не ра­діє, ко­ли пе­ре­ма­гає, та не пла­че, ко­ли про­грає.

КОМ­ПЛЕ­КСИ

Про­те в то­му й річ, що ця зов­ні­шня шир­ма ви­ро­бля­ла­ся ро­ка­ми не­люд­сько­го став­ле­н­ня, упро­довж яких зі спортс­ме­на фор­му­ва­ли не осо­би­стість, а ін­стру­мент для здо­бу­ва­н­ня пе­ре­мог. На­віть з ура­ху­ва­н­ням, що со­вє­цькі атле­ти не зна­ли мов і від­по­від­но не ма­ли змо­ги спіл­ку­ва­ти­ся з ко­ле­га­ми з ін­ших кра­їн на рів­них, во­ни ба­чи­ли й ро­зумі­ли чи­ма­ло то­го, що зро­зумі­ло й без слів.

«Та си­сте­ма ско­ву­ва­ла нас, ро­би­ла за­ком­пле­ксо­ва­ни­ми, — ка­же фут­бо­ліст Яро­слав Ду­ман­ський, який ви­грав у скла­ді мо­ло­ді­жної збір­ної СРСР срі­бло чем­піо­на­ту сві­ту-1979. — Ми при­їзди­ли за кор­дон і на тлі суперників із ци­ві­лі­зо­ва­них кра­їн по­чу­ва­ли­ся не­пов­но­цін­ни­ми. Не зна­ли мов, за на­ми по­стій­но сте­жи­ли пред­став­ни­ки від­по­від­них ор­га­нів, ми пред­став­ля­ли одну ко­ман­ду, а бу­ли вдя­гне­ні в рі­зні, та ще й жа­хли­вої яко­сті ко­стю­ми. Су­пер­ни­ки з нас під­смі­ху­ва­ли­ся й, ма­буть, бу­ли пра­ві. Шко­да на­шої мо­ло­до­сті, шко­да, що со­вок не дав нам від­чу­ти се­бе нор­маль­ни­ми лю­дьми».

Іде­о­ло­гі­чна накачка від партійних пра­ців­ни­ків перетворювала спортивні зма­га­н­ня на бо­роть­бу «за родіну» та про­ти ворогів із буржуазних кра­їн, яких в ідеалі вартувало б сприймати як звичайних суперників. Як наслідок — постійна нервова напруженість, за­кри­тість, боязнь по­ми­ли­ти­ся, ска­за­ти чи по­ка­за­ти щось зай­ве. Зро­зумі­ло, що лю­ди­на, яка жи­ве в по­стій­но­му стра­ху, зго­дом пе­ре­стає йо­го по­мі­ча­ти. Він стає сти­лем жи­т­тя. Чи вар­то ди­ву­ва­ти­ся, що жо­ден із фут­бо­лі­стів збір­ної СРСР під час ма­тчу зі збір­ною

ІДЕ­О­ЛО­ГІ­ЧНА НАКАЧКА ВІД ПАРТІЙНИХ ПРА­ЦІВ­НИ­КІВ ПЕРЕТВОРЮВАЛА СПОРТИВНІ ЗМА­ГА­Н­НЯ НА БО­РОТЬ­БУ «ЗА РОДІНУ» ТА ПРО­ТИ ВОРОГІВ ІЗ БУРЖУАЗНИХ КРА­ЇН, ЯКИХ В ІДЕАЛІ ВАРТУВАЛО Б СПРИЙМАТИ ЯК ЗВИЧАЙНИХ СУПЕРНИКІВ. ЯК НАСЛІДОК — ПОСТІЙНА НЕРВОВА НАПРУЖЕНІСТЬ, ЗА­КРИ­ТІСТЬ, БОЯЗНЬ ПО­МИ­ЛИ­ТИ­СЯ

НДР на Олім­пі­а­ді-1976 у Мон­ре­а­лі ни­ні не мо­же зга­да­ти, що на по­ле то­ді ви­біг і стан­цю­вав го­па­ка із си­ньо-жов­тим стя­гом у ру­ках укра­їн­ський емі­грант? І то за умо­ви, що з 13 уча­сни­ків по­єдин­ку де­ся­те­ро бу­ли етні­чни­ми укра­їн­ця­ми. Лю­ди не хо­ті­ли ба­чи­ти на­віть то­го, що бу­ло пе­ред очи­ма. Від грі­ха по­да­лі.

ПОСТСОВКОВИЙ СИНДРОМ

У та­кій си­сте­мі ви­хо­ву­ва­ли­ся ці­лі по­ко­лі­н­ня спортс­ме­нів, і на­віть уже й пі­сля роз­па­ду ім­пе­рії. Це не див­но, адже тре­ну­ва­ли ді­тей ті, хто ви­ріс і сфор­му­вав­ся до 1991 ро­ку. Прав­ду ка­жу­чи, на­слід­ки пос­тко­ло­ні­аль­но­го син­дро­му наш спорт по­жи­нає й до­сі, однак що­ра­зу ці ви­яви по­мі­тні мен­ше. Пер­шою ла­стів­кою ста­ла 16-рі­чна фі­гу­рис­тка Окса­на Ба­юл. Ко­ли на її честь 1994-го в Ліл­ле­гам­ме­рі впер­ше в істо­рії зи­мо­вих Олім­пі­ад про­лу­нав Гімн Укра­ї­ни, дів­чи­на щи­ро роз­пла­ка­ла­ся. До­сі та­ких від­вер­тих люд­ських емо­цій спортс­ме­ни з ко­ли­шньо­го СРСР со­бі не до­зво­ля­ли.

Пі­сля тих Ігор Окса­на отри­ма­ла за­про­ше­н­ня зі США й по­ча­ла ви­сту­па­ти серед про­фе­сіо­на­лів. При­стой­ні за­ро­бі­тки, а го­лов­не — чу­же для со­вє­цько­го спортс­ме­на від­чу­т­тя сво­бо­ди ма­ли зво­ро­тний ефект, який пі­зні­ше до­ве­ло­ся до­ла­ти лі­ку­ва­н­ням від ал­ко­го­лі­зму. І Ба­юл у цьо­му кон­текс­ті бу­ла да­ле­ко не ви­ня­тком. Най­по­ка­зо­ві­шим є приклад зір­ко­вих фут­бо­лі­стів ки­їв­сько­го «Ди­на­мо», які, ді­став­ши

на­при­кін­ці 80-х ро­ків ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя змо­гу пе­ре­хо­ди­ти в за­кор­дон­ні клу­би, так і не змо­гли впо­ра­ти­ся із со­бою на­о­дин­ці, без су­во­ро­го Ло­ба­нов­сько­го над го­ло­вою, що кон­тро­лю­вав би кожен крок.

Оле­ксандр За­ва­ров, один із на­йо­бда­ро­ва­ні­ших пів­за­хи­сни­ків сві­то­во­го фут­бо­лу то­го ча­су, у 1988-му пе­ре­йшов до скла­ду іта­лій­сько­го «Ювен­ту­са». Йо­го за­про­шу­ва­ли для за­мі­ни ле­ген­дар­но­го фран­цу­за Мі­ше­ля Пла­ті­ні й за ігро­ви­ми ха­ра­кте­ри­сти­ка­ми укра­ї­нець та­ким ви­со­ким кри­те­рі­ям відповідав. Однак, дав­ши Оле­ксан­дро­ві кар­тку для роз­ра­хун­ків на що­ден­ні по­тре­би, на­при­кін­ці мі­ся­ця пред­став­ни­ки ту­рин­сько­го клу­бу жа­хну­ли­ся від то­го, скіль­ки ал­ко­го­лю впро­довж не­три­ва­ло­го ча­су ку­пив гра­вець.

По­ка­зо­во, що із зо­ло­то­го по­ко­лі­н­ня ди­на­мів­ців 1980-х ро­ків у топ-чем­піо­на­тах не ви­явив се­бе жо­ден гра­вець. Та­ка сама до­ля спі­тка­ла й на­сту­пне по­ко­лі­н­ня на чо­лі із Сер­гі­єм Юра­ном та Оле­гом Са­лен­ком, які не роз­кри­ли сво­го по­тен­ці­а­лу спов­на са­ме че­рез низь­ку ди­сци­плі­ну.

Фа­кти­чно пер­ши­ми в істо­рії пос­тсов­ко­вої епо­хи успі­шни­ми укра­їн­ськи­ми ле­гіо­не­ра­ми в то­по­вих ви­дах спор­ту мо­жна вва­жа­ти те­ні­си­ста Ан­дрія Ме­две­дє­ва, що за­ре­ко­мен­ду­вав се­бе зав­дя­ки вда­лим ви­сту­пам на тур­ні­рах ґрун­то­вої се­рії, і сві­то­во­го ре­корд­сме­на в стриб­ках із жер­ди­ною Сер­гія Буб­ку. Обоє зав­дя­ки по­ка­за­ним ре­зуль­та­там бу­ли до­ла­ро­ви­ми міль­йо­не­ра­ми. Щоб не пла­ти­ти по­да­тків,

при­дба­ли жи­тло й про­пи­ску в Мон­те-кар­ло. Буб­ка, крім то­го, став одним із спів­вла­сни­ків фір­ми Zepter, вхо­див до чи­сла акціо­не­рів одно­го з бан­ків.

Да­лі вар­то ви­ді­ли­ти бра­тів Кли­чків, які пе­ре­бра­ли­ся в ні­ме­цький Universum Box-promotion во­се­ни 1996-го й швид­ко зрозуміли: щоб уко­ре­ни­ти­ся в но­вих ре­а­лі­ях, про­сто бу­ти та­ла­но­ви­ти­ми бо­ксе­ра­ми ма­ло. По­ряд із пер­ши­ми пе­ре­мо­га­ми на про­фе­сій­но­му рин­гу Ві­та­лій і Во­ло­ди­мир по­ча­ли ви­вча­ти ні­ме­цьку мо­ву й під­ко­ри­ли ні­ме­цьку пу­блі­ку не тіль­ки ефе­ктни­ми нок­ау­та­ми, а й не­при­та­ман­ною для ви­хід­ців із ко­ли­шньо­го СРСР пу­блі­чні­стю. Вла­сне, приклад бра­тів став до­ро­го­вка­зом, і на­сту­пне по­ко­лі­н­ня та­ла­но­ви­тих укра­їн­ських бій­ців, по­пов­нив­ши ла­ви гам­бурзь­ко­го Universum пі­сля успі­шної Олім­пі­а­ди-2000, уже зна­ло, як тре­ба ді­я­ти. Не див­но, що з-під кри­ла цього клу­бу Укра­ї­на отри­ма­ла пі­сля Кли­чків одра­зу трьох чем­піо­нів сві­ту з про­фе­сій­но­го бо­ксу: Сер­гія Дзин­зи­ру­ка, Во­ло­ди­ми­ра Си­до­рен­ка та Ан­дрія Ко­тель­ни­ка.

Мо­жна ска­за­ти, що мен­таль­но роз­крі­па­чи­ли укра­їн­ський спорт са­ме бо­ксе­ри. А по­ряд із ни­ми був успі­шний пе­ре­їзд до іта­лій­сько­го «Мі­ла­на» фут­бо­лі­ста Ан­дрія Шев­чен­ка, який теж ро­зу­мів, що про­сто гра­ти у фут­бол не­до­ста­тньо, і швид­ко по­чав спіл­ку­ва­ти­ся іта­лій­ською. При­чо­му не про­сто спіл­ку­вав­ся, а від­зна­чав­ся схо­жою з Кли­чка­ми від­кри­ті­стю, що спри­я­ло зро­стан­ню по­пу­ляр­но­сті грав­ця, під­пи­сан­ню ви­гі­дних ре­клам­них угод.

НО­ВЕ ПО­КО­ЛІ­Н­НЯ

Утім, Буб­ка, Ме­две­дєв, Кли­чки та Шев­чен­ко бу­ли для сво­го по­ко­лі­н­ня рад­ше ви­ня­тка­ми з пра­вил. Біль­шість укра­їн­ських спортс­ме­нів, по­при ви­со­кі ре­зуль­та­ти, за­ли­ша­ла­ся в за­тін­ку якраз че­рез вла­сну мен­таль­ність. Во­ни мо­гли ма­ти ви­зна­чні за­да­тки, але пра­виль­но се­бе про­да­ти не спро­мо­гли­ся. Най­кра­сно­мов­ні­ший приклад — лег­ко­атле­тка Іне­са Кра­вець. Во­на в 1995 ро­ці вста­но­ви­ла в по­трій­но­му стриб­ку сві­то­вий ре­корд, який ні­хто не мо­же по­би­ти по­ни­ні.

Пев­ні ком­пле­кси су­про­во­джу­ва­ли (в окре­мих ви­пад­ках і до­сі) укра­їн­ських спортс­ме­нів по­всю­дно. Осо­бли­во це ви­яв­ля­ло­ся, ко­ли до­во­ди­ло­ся пе­ре­сі­ка­ти­ся в су­пер­ни­цтві з ро­сі­я­на­ми, ви­щість яких на­ші тре­не­ри, зда­є­ться, за­про­гра­мо­ву­ва­ли в пі­до­пі­чних на під­сві­до­мо­му рів­ні. Мов­ляв, у них там усе лі­пше, біль­ше гро­шей, кра­ща ма­те­рі­аль­но-те­хні­чна ба­за, за них суд­ді то­що. Те са­ме сто­су­ва­ло­ся бо­ксе­рів, ко­ли во­ни схо­ди­ли­ся з ку­бин­ця­ми.

Ком­пле­кси, які при­хо­ву­ю­ться най­пер­ше в ца­ри­ні пси­хо­ло­гії, до­ла­ли­ся пра­кти­чно два де­ся­ти­річ­чя. Ска­за­ти, що во­ни по­бо­ре­ні до кін­ця, до­сі важ­ко, однак но­ве по­ко­лі­н­ня, те, яке по­ня­т­тя не має, що та­ке СРСР, яке бачить при­кла­ди успі­шних зем­ля­ків, уміє чи­та­ти й го­во­ри­ти ан­глій­ською, уже ми­слить зов­сім по-ін­шо­му. Так, сві­то­ба­че­н­ня укра­їн­ських спортс­ме­нів за­ли­ша­є­ться під впли­вом се­ре­до­ви­ща, у яко­му во­ни ви­ро­сли, спе­ци­фі­чним (як у ви­пад­ку, ска­жі­мо, із бо­ксе­ром Уси­ком), але цих лю­дей уже не на­звеш за­шо­ре­ни­ми чи за­ком­пле­ксо­ва­ни­ми.

На від­мі­ну від ка­зах­стан­ців, бі­ло­ру­сів чи азер­бай­джан­ців укра­їн­ських спортс­ме­нів по­чи­на­ють сприймати рів­ни­ми серед рів­них. Плав­ці Ан­дрій Го­во­ров та Ми­хай­ло Ро­ман­чук, те­ні­сис­тки Елі­на Сві­то­лі­на й Мар­та Ко­стюк, дзю­до­їсти Да­рія Бі­ло­дід і Ге­ор­гій Зан­та­рая ви­рі­зня­ю­ться ко­му­ні­ка­бель­ні­стю, ви­хо­ва­ні­стю, ін­те­ле­ктом, здо­ро­вим по­гля­дом на світ. Не­зва­жа­ю­чи на те що укра­їн­ська час­тка кон­тен­ту на умов­но­му те­ле­ка­на­лі «Єв­ро­спорт» кри­ти­чно низь­ка, з укра­їн­ськи­ми атле­та­ми спіл­ку­ю­ться, оскіль­ки во­ни ці­ка­ві й ре­зуль­та­та­ми, й умі­н­ням роз­мов­ля­ти.

То вже не лю­ди, які очі­ку­ють, що їм хтось щось зо­бов’яза­ний і має ро­би­ти по­да­чки тіль­ки за те, що во­ни зма­га­ю­ться. Ці хло­пці й дів­ча­та зна­ють, що їхня ро­бо­та не обме­жу­є­ться зма­галь­ни­ми аре­на­ми й тре­ну­валь­ни­ми за­ла­ми. Во­ни на­вчи­ли­ся пре­зен­ту­ва­ти се­бе, ця са­мо­впев­не­ність до­по­ма­гає, зокре­ма, і під час зма­гань. Ви­хо­дя­чи на та­та­мі, та ж та­ки Да­рія Бі­ло­дід не трем­тить пе­ред су­пер­ни­цею ли­ше то­му, що то пред­став­ни­ця Япо­нії, ба­тьків­щи­ни дзю­до. Ва­ря­чись у між­на­ро­дних тре­ну­валь­них та­бо­рах, а не у вла­сно­му со­ку під за­лі­зною за­ві­сою, во­на знає ці­ну со­бі й бачить, що су­пер­ни­ці ро­блять усе мо­жли­ве, щоб при­зви­ча­ї­ти­ся до її бо­роть­би. Те са­ме сто­су­є­ться й Ан­дрія Го­во­ро­ва, який тре­ну­є­ться у за­кор­дон­них май­стрів і зда­тен сам ди­кту­ва­ти мо­ду будь-ко­му з пла­валь­них гран­дів. Про Сві­то­лі­ну, що вхо­дить до топ10 сві­то­во­го те­ні­су впро­довж двох ро­ків, го­ді й ка­за­ти.

Зви­чай­но, в укра­їн­ських ре­а­лі­ях нам біль­ше хо­ті­ло­ся б, щоб Усик на­звав Крим укра­їн­ським, Ло­ма­чен­ко в ма­ши­ні слу­хав Чу­бая, а не Кру­га, Сві­то­лі­на в Instagram не по­ши­рю­ва­ла б дур­ниць про те, що хтось ка­же, мов­ляв, її рі­дною Оде­сою хо­дять ве­дме­ді. Однак не все від­ра­зу. На­ра­зі ці від­хи­ле­н­ня по­мі­тні най­пер­ше нам. А ци­ві­лі­зо­ва­ний світ ве­ли­кою мі­рою са­ме на при­кла­ді від­кри­то­сті й не­за­ком­пле­ксо­ва­но­сті спортс­ме­нів вчи­ться сприймати ін­шу Укра­ї­ну, із ци­ві­лі­зо­ва­ни­ми лю­дьми, які зна­ють со­бі ці­ну й умі­ють аде­ква­тно сприймати ото­че­н­ня.

Не тіль­ки спорт. Вмі­н­ня са­мо­пре­зен­та­ції є ви­зна­чаль­ним для су­ча­сних спортс­ме­нів, що до­бре по­ка­зує те­ні­сис­тка Елі­на Сві­то­лі­на

Ла­ма­ю­чи тра­ди­ції. Юні укра­їн­ські спортс­ме­ни, як- от дзю­до­їс­тка Да­рія Бі­ло­дід, вра­жа­ють світ не ли­ше до­ся­гне­н­ня­ми на аре­нах, а й сво­єю від­кри­ті­стю та ко­му­ні­ка­бель­ні­стю

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.