Жа­га при­год — ру­шій мі­гра­ції

Мо­ло­ді афри­кан­ці по­ки­да­ють вла­сні се­ла, мі­ста, кра­ї­ни, свій кон­ти­нент, бо хо­чуть жи­ти «як бі­лі лю­ди». За це во­ни го­то­ві втра­ти­ти все, що ма­ли. Їхній по­гляд на світ міг би змі­ни­ти Єв­ро­пу

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Сті­вен Сміт, Die Welt

Що шу­кає афри­кан­ська мо­лодь у Єв­ро­пі

Афри­ка, щоб по­до­ла­ти прір­ву, яка від­ді­ляє її від ре­шти сві­ту, роз­по­ча­ла по­ета­пну вте­чу впе­ред. Лю­ди вті­ка­ють зі сво­їх сіл, міст, ме­тро­по­лій до Па­ри­жа, Лон­до­на, Брюс­се­ля, Лі­са­бо­на, Нью-йор­ка, у Chocolate City Гу­анч­жоу чи ба­га­тьох ін­ших міст, а то й сіл Єв­ро­пи, Аме­ри­ки або Азії.

З огля­ду на той факт, що в Чор­ній Афри­ці «на­ціо­наль­на» куль­ту­ра є ще біль­шою хи­ме­рою, ніж в ін­ших ча­сти­нах сві­ту, по су­ті, йде­ться зав­жди про та­ку са­му по­до­рож — про по­шук мо­жли­во­стей, якщо на­віть «зо­ло­те ру­но» й спосо­би йо­го здо­бу­т­тя бу­ва­ють ду­же рі­зни­ми.

Ко­ли мі­грант за­ли­шає свою сім’ю, ви­ру­ша­ю­чи в не­ві­до­ме, він мі­няє ре­аль­ність на не­ві­до­мість, оби­рає на­дію за­мість ста­тус-кво, тоб­то ста­ну, який че­рез брак шан­сів, що­ден­ну ру­ти­ну, а часто й че­рез ну­дьгу ви­да­є­ться йо­му гір­шим за не­пев­ність. Ко­ли він при­ймає та­ке рі­ше­н­ня, йо­му йде­ться рад­ше про ін­ший спо­сіб жи­т­тя, аніж про про­стий еко­но­мі­чний роз­ра­ху­нок.

Мій ко­ле­га Чарльз Пі­йо, ан­тро­по­лог із Дюк­сько­го уні­вер­си­те­ту, про­во­див по­льо­ві до­слі­дже­н­ня в Кув­две на пів­но­чі То­го. Він про­по­ну­вав мо­ло­дим чо­ло­ві­кам ку­пи­ти мо­то­цикл, на який їм до­ве­ло­ся б важ­ко за­ро­бля­ти впро­довж кіль­кох мі­ся­ців на ні­ге­рій­ських план­та­ці­ях. По­го­див­шись, во­ни мо­гли б ли­ши­тись у се­лі, до­по­ма­га­ти ро­ди­нам. Чо­ло­ві­ки від­мов­ля­ли­ся. Чо­му? «При­го­да...» — ось па­роль мі­гра­ції.

Мо­ло­ді афри­кан­ці по­ки­да­ють свій кон­ти­нент, бо пра­гнуть звіль­ни­ти­ся від гні­ту зви­чно­го, бо спо­ді­ва­ю­ться на щось кра­ще й хо­чуть ба­чи­ти щось біль­ше, ви­ру­ша­ють у до­ро­гу, щоб «ухо­пи­ти свій шанс». Пра­гну­чи здо­бу­ти пе­ре­мо­гу, по­го­джу­ю­ться з тим, що мо­жуть утра­ти­ти все. Го­лов­не для них — бу­ти в гар­мо­нії з ре­штою сві­ту, так би мо­ви­ти, в UTC — Все­сві­тньо­му ко­ор­ди­но­ва­но­му ча­сі.

Пер­шим ета­пом афри­кан­сько­го мі­гра­цій­но­го ру­ху є вте­ча із се­ла, яка три­ває вже май­же сто­лі­т­тя. Іна­кше це ще мо­жна на­зва­ти ма­гне­ти­змом мі­ста. Во­дно­час очевидно, що ані про­ща­н­ня, ані при­бу­т­тя не є чи­мось ста­лим. Зві­сно, мо­лодь ста­вить під сум­нів тра­ди­цій­ну — ві­ко­ву — іє­рар­хію, що па­нує на се­лі, і ви­ру­шає в по­до­рож, аби «ста­ти ки­мось» у мі­сті. Однак ба­га­то з цих лю­дей ні­ко­ли не зна­йде ні нор­маль­но­го по­ме­шка­н­ня, ні хо­ро­шої ро­бо­ти.

ЖИ­ТИ «ЯК БІ­ЛІ ЛЮ­ДИ»

У сво­їй книж­ці про афри­кан­ську мо­лодь «Ви­гна­на біль­шість» («The Outcast Majority») до­слі­дник Марк Сом­мерс роз­по­від­ає про зу­стріч з одні­єю не зов­сім мо­ло­дою жін­кою, яка, єдина осо­ба жі­но­чої ста­ті, бра­ла участь у про­гра­мі для близь­ко 20 мо­ло­дих від­бра­ко­ва­них бій­ців із про­він­ції Іту­рі на пів­ні­чно­му схо­ді Де­мо­кра­ти­чної Ре­спу­блі­ки Кон­го. Її при­су­тність зди­ву­ва­ла вче­но­го.

На пе­ре­р­ві він за­го­во­рив до жін­ки мо­вою су­а­хі­лі й до­від­ав­ся, що во­на ні­ко­ли не вхо­ди­ла до скла­ду озбро­є­но­го за­го­ну, а тут бу­ла за­мість сво­го си­на, який сво­го ча­су взяв­ся за зброю. «Де він за­раз?» — по­ці­ка­вив­ся Сом­мерс. «У мі­сті», — ска­за­ла во­на. «І чо­го він там хо­че?» «Жи­ти жи­т­тям бі­лих», — про­зву­ча­ло у від­по­відь.

Навряд чи мо­жна кра­ще, ніж ци­ми кіль­ко­ма сло­ва­ми, опи­са­ти ру­шії афри­кан­ської мі­гра­ції, якщо тра­кту­ва­ти їх не до­слів­но — так, ні­би афри­кан­ці про­сто пра­гнуть імі­ту­ва­ти єв­ро­пей­ців. Моя ма­ти по­стій­но ви­слов­лю­ва­ла ба­жа­н­ня «жи­ти, мов у Бо­га за две­ри­ма», опи­су­ю­чи своє уяв­ле­н­ня про най­біль­ше ща­стя, хо­ча во­на не ві­ри­ла в Бо­га і не за­ми­слю­ва­ла­ся, де в ньо­го две­рі.

Афри­кан­ське пе­ре­се­ле­н­ня на­ро­дів існу­ва­ло дав­но, ще до то­го, як «бі­лі» з’яви­ли­ся пів­ден­ні­ше від Са­ха­ри. На­віть, зда­є­ться, у до­ко­ло­ні­аль­ній Афри­ці щось на кшталт «ман­дрів­но­го жи­т­тя» не ли­ша­ло­ся пре­ро­га­ти­вою ли­ше ко­чів­ни­ків, а бу­ло, якщо мо­жна на­ва­жи­ти­ся на та­ке уза­галь­не­н­ня сто­сов­но ці­ло­го кон­ти­нен­ту, рад­ше пра­ви­лом, аніж ви­ня­тком. Че­рез це кор­до­ни в сен­сі де­мар­ка­цій­них лі­ній, які по­стій­но тре­ба бу­ло ви­зна­ча­ти на­но­во, зно­ву й зно­ву до­мов­ля­ю­чись про них між «на­ши­ми лю­дьми» та «ін­ши­ми», ви­да­ва­ли­ся менш не­по­ру­шни­ми, ніж ни­ні­шні шла­гба­у­ми. Хай там як, а са­ме від цих ран­ніх мі­гра­цій­них ру­хів часто бе­ре свій початок те­пе­рі­шня мі­гра­ція.

ВІД­ЧУ­Т­ТЯ ЧУЖИНИ

Дру­гий етап афри­кан­ської мі­гра­ції по­за ме­жа­ми цен­трів про­він­цій чи сто­ли­ці вла­сної кра­ї­ни ве­де в ре­гіо­наль­ні ме­тро­по­лії: Абі­джан, Ла­гос, Най­ро­бі чи Йо­ган­нес­бург. Упер­ше мі­грант до­лає мі­жна­ро­дний кор­дон, і пе­ред ним одра­зу ж по­ста­ють пи­та­н­ня, пов’яза­ні зі ста­ту­сом мі­гран­та.

Змі­на кра­ї­ни — це не ли­ше роль мар­гі­на­ла, не­зви­чне ото­че­н­ня, де­зо­рі­єн­та­ція, а й юри­ди­чний бік спра­ви.

У неправильно по­тра­кто­ва­но­му «па­на­фри­ка­ні­змі» спо­сте­рі­га­чі схиль­ні не­до­оці­ню­ва­ти юри­ди­чні на­слід­ки та від­чу­т­тя чу­жо­рі­дно­сті так, ні­би серед чор­них у Чор­ній Афри­ці всі ма­ли б ціл­ком при­ро­дно по­ро­зу­мі­ти­ся між со­бою і всім на­да­ва­ли­ся б та­кі са­мі пра­ва, які ма­ють гро­ма­дя­ни пев­ної дер­жа­ви.

Во­дно­час в Чор­ній Афри­ці й без ра­си­зму до­ста­тньо ре­гі­стрів, які вми­ка­ю­ться при не­с­прийнят­ті чу­жин­ців чи принаймні біль­шо­сті з них. Во­ни одна­ко­ві, що й де­ін­де, і їхній спектр охо­плює всі сту­пе­ні де­мон­стра­тив­ної во­ро­жо­сті — від об­ґрун­то­ва­но­го не­прийня­т­тя до пе­ре­слі­ду­ва­н­ня з ме­тою вбив­ства. Вре­шті, остан­ній етап ве­де афри­кан­сько­го мі­гран­та за ме­жі рі­дно­го кон­ти­нен­ту, і він му­сить до­ла­ти на­сту­пні пе­ре­шко­ди, на­сам­пе­ред мо­ре. Цю по­до­рож мо­жна бу­ло б на­зва­ти іспи­том, який йо­му до­во­ди­ться скла­да­ти пі­сля «про­ща­н­ня» і пе­ред «ін­те­гра­ці­єю» в но­ву спіль­но­ту в чу­жій кра­ї­ні.

Зде­біль­шо­го йде­ться про псев­до­про­ща­н­ня та не­до­при­бу­т­тя, адже часто мі­грант роз­ри­ва­є­ться між се­лом і мі­стом або між ба­тьків­щи­ною і най­ва­жли­ві­шою кра­ї­ною ре­гіо­ну. Оби­два мі­сця, що вза­є­мо­пов’яза­ні в та­кий спо­сіб че­рез мі­гран­та, за­зна­ють по­двій­но­го ви­про­бу­ва­н­ня на мі­цність. Одне ви­ни­кає че­рез на­пру­же­н­ня між три­ва­лим від­чу­т­тям на­ле­жно­сті та йо­го гі­сте­ре­зи­сом — своє­рі­дним за­пі­зні­лим на­слід­ком, що йде за при­чи­ною: ви­ру­шив­ши в до­ро­гу, мі­грант за­ли­ша­є­ться прив’яза­ним до сво­їх «ко­ре­нів», але во­дно­час, мов за ря­ту­валь­ний круг, три­ма­є­ться й за кра­ї­ну, яка йо­го прийня­ла. Ін­ше ви­про­бу­ва­н­ня є ре­зуль­та­том чи­слен­них трансфе­рів між ви­хі­дним та кін­це­вим пун­кта­ми мі­гра­ції, тоб­то обмі­ном но­ви­на­ми, пра­ви­ла­ми й цін­но­стя­ми і не в остан­ню чер­гу гро­ши­ма. По­ля­ри­за­ція між за­ли­ше­ни­ми ба­тька­ми й мі­гран­том, між спіль­ним ми­ну­лим і роз­ді­ле­ни­ми су­ча­сні­стю та май­бу­тнім часто при­зво­дить до ко­ро­тко­го за­ми­ка­н­ня, яке мо­же спри­чи­ни­ти по­ту­жні роз­ря­ди.

Спіль­ною ме­тою є від­чи­ни­ти но­ві две­рі, не за­кри­ва­ю­чи шлях на­зад. Мі­гран­ти, які при­бу­ва­ють із Чор­ної Афри­ки, ра­но вча­ться ада­пту­ва­ти­ся до не­спри­я­тли­вих об­ста­вин, так са­мо як і до ін­шо­рі­дно­сті, адже три чвер­ті їх не роз­мов­ля­ли вдо­ма мо­вою сво­їх кра­їн — тих етні­чних, ре­лі­гій­них і куль­тур­них кла­пти­ко­вих ки­лим­ків, зв’яза­них до­ку­пи ко­ло­ні­за­то­ра­ми.

Са­ме той що­ден­ний до­свід — це те, що во­ни на­сам­пе­ред за­про­по­ну­ють єв­ро­пей­цям в обмін на шма­ток пи­ро­га до­бро­бу­ту: свою зда­тність да­ва­ти со­бі ра­ду із «син­хрон­ні­стю, яка де­ін­де бу­ла по­слі­дов­ні­стю», са­мо­ро­бну муль­ти­куль­тур­ність з усі­єю її ви­на­хі­дли­ві­стю. Як­би це ста­ло вне­ском афри­кан­ських мі­гран­тів у Єв­ро­пу, то, пев­но, до­сить по­мі­тно змі­ни­ло б сві­то­гляд єв­ро­пей­ців.

Зі сво­го бо­ку, Жан-фран­суа Байяр (по­лі­то­лог та со­ціо­лог з Ін­сти­ту­ту по­лі­ти­чних до­слі­джень, Па­риж, ав­тор книж­ки «Дер­жа­ва в Афри­ці» («The State in Africa»), 2009. — Ред.) на­сам­пе­ред звер­тає ува­гу на важ­кий іспит, який до­во­ди­ться скла­да­ти мі­гран­там, щоб по­тра­пи­ти до Єв­ро­пи. За йо­го оцін­кою, «су­во­рий до­свід ці­єї по­до­ро­жі, яка стає що­ра­зу не­без­пе­чні­шою че­рез де­да­лі ча­сті­ші по­лі­цей­ські пе­ре­вір­ки, ймо­вір­но, ви­зна­чає но­ву фор­му суб’єктив­но­сті: во­на є ті­єю епі­чною по­до­рож­жю, яка потребує хи­тро­щів та обма­ну, щоб пе­ре­кре­сли­ти роз­ра­хун­ки про­тив­ни­ка. То­му ви­ни­кає куль­ту­ра та­єм­но­сті, що пе­ред­ба­чає зов­сім ін­ші спосо­би про­би­ва­ти со­бі до­ро­гу, куль­ту­ра, яка в май­бу­тньо­му при­да­сться й для ін­ших ці­лей». Це від­по­від­ає зви­чкам, яких во­ни на­бу­ли у вла­сній кра­ї­ні чи на то­му не­лег­ко­му шля­ху, який їм до­ве­ло­ся прой­ти. Як мо­жна за­су­джу­ва­ти мо­ло­дих афри­кан­ців за те, що по­ки­ну­ли свою кра­ї­ну, щоб ста­ти «ве­ли­ки­ми»? Во­ни ви­ко­ри­сто­ву­ють свій шанс.

НА­ЛА­ШТО­ВА­НІ НА ВИ­РІ­ШЕ­Н­НЯ ПРО­БЛЕМ

Той факт, що афри­кан­ці всі­ма спосо­ба­ми на­ма­га­ю­ться ви­їха­ти зі сво­їх кра­їн, за­мість то­го щоб ви­слов­лю­ва­ти своє не­вдо­во­ле­н­ня у сво­їй кра­ї­ні й бо­ро­ти­ся за кра­ще жи­т­тя там, на мі­сці, свід­чить про осо­бли­вість їхніх су­спільств, яку слід узя­ти до ува­ги: во­ни не ли­ше дис­фун­кціо­наль­ні, ко­ли йде­ться про на­ціо­наль­ний ва­ло­вий про­дукт, зайня­тість чи со­ці­аль­ні пи­та­н­ня, а й не зда­тні все­ля­ти в лю­дей на­дію, да­ва­ти мі­сце їхнім пра­гне­н­ням до ща­стя.

Якщо прав­да, як ка­же Пу­шкін, що «не­ща­стя — хо­ро­ша шко­ла, але ща­стя — най­кра­щий уні­вер­си­тет», то то­ді ви­хо­дить, що афри­кан­ські мі­гран­ти ма­ють пра­виль­ний ди­плом для жи­т­тя в Єв­ро­пі? Ме­ні зда­є­ться, що во­ни при­но­сять із со­бою не тіль­ки про­бле­ми сво­їх су­спільств, а й во­лю до їх ви­рі­ше­н­ня. У якій про­пор­ції, цього я ска­за­ти не мо­жу.

Во­ни по­чу­ва­ю­ться в гар­мо­нії із аме­ри­кан­ським way of life — спосо­бом жи­т­тя, який свою єдину тра­ди­цію тво­рить із по­стій­ної змі­ни йо­го форм. Мо­ло­ді афри­кан­ці по­вер­та­ють на­зад до Єв­ро­пи те, що Єв­ро­па за­ли­ши­ла у спа­док сві­то­ві, — «зло не­о­бме­же­но­сті». Так Еміль Дюрк­гайм опи­сав те, що він ро­зу­мів під «ано­мі­єю», а са­ме від­су­тність спіль­них норм і цін­но­стей у су­спіль­стві й під­ва­жу­ва­н­ня со­ці­аль­них зв’яз­ків че­рез не­по­єд­ну­ва­ність ін­ди­ві­ду­аль­них дій і су­спіль­них стан­дар­тів.

КО­ЛИ МІ­ГРАНТ ЗА­ЛИ­ШАЄ СВОЮ СІМ’Ю, ВИ­РУ­ША­Ю­ЧИ В НЕ­ВІ­ДО­МЕ, ВІН МІ­НЯЄ РЕ­АЛЬ­НІСТЬ НА НЕ­ВІ­ДО­МІСТЬ, ОБИ­РАЄ НА­ДІЮ ЗА­МІСТЬ СТА­ТУС-КВО, ТОБ­ТО СТА­НУ, ЯКИЙ ЧЕ­РЕЗ БРАК ШАН­СІВ, ЩО­ДЕН­НУ РУ­ТИ­НУ, А ЧАСТО Й ЧЕ­РЕЗ НУ­ДЬГУ ВИ­ДА­Є­ТЬСЯ ЙО­МУ ГІР­ШИМ ЗА НЕ­ПЕВ­НІСТЬ

Якщо в су­спіль­стві над­то ве­ли­ка кіль­кість кон­ку­рен­тних цін­ні­сних си­стем, то біль­ше не існує жо­дних цін­но­стей, які бу­ли б акту­аль­ни­ми для всіх. «Зло не­о­бме­же­но­сті» до­бре де­мон­струє ті­ньо­ві сто­ро­ни гло­ба­лі­за­ції: біль­ше не­має обме­жень, але за­ли­ша­ю­ться кор­до­ни; по­тре­би ста­ють гло­баль­ни­ми, але їх за­до­во­ле­н­ня все ще ло­каль­не. Єди­ний усі­ма ви­зна­ний ко­декс по­ве­дін­ки є уні­вер­саль­ною ко­ди­фі­ка­ці­єю. Рад­ше «гло­ба­лі­зо­ва­на», ніж «гло­ба­лі­зу­ю­ча» Афри­ка стра­ждає біль­ше, ніж ін­ші ча­сти­ни сві­ту, від то­го, що від­да­на на по­та­лу не­о­бме­же­но­сті.

Бі­дність у ши­ро­ко­му сен­сі — брак мо­жли­во­стей і на­дли­шок змар­но­ва­них на­год — є що­ден­ною вій­ною на ви­сна­же­н­ня. Афри­кан­ці, які ви­рі­ши­ли ви­їха­ти в Єв­ро­пу, опу­ска­ють ру­ки. Але во­ни не бе­ру­ться за зброю, а вті­ка­ють. Хто мо­же зро­зу­мі­ти їхні очі­ку­ва­н­ня, а часто й ілю­зії, якщо на­віть при­пу­сти­ти, що во­ни збі­га­ю­ться?

Я не від­ки­даю, що «кра­ще жи­т­тя», про яке часто ка­жуть мі­гран­ти, можливо, не що ін­ше, як «триб жи­т­тя, мов у тре­тьо­му сві­ті, але на єв­ро­пей­сько­му рів­ні до­бро­бу­ту» (за сло­ва­ми фран­цузь­ко­го де­мо­гра­фа Мі­шель Трі­ба­ля). Однак во­дно­час я пам’ятаю, що Яґін Ко­і­та й Фо­де Тун­ка­ра, двоє хло­пців із Гві­неї, які 1999 ро­ку за­мер­зли на смерть у ні­ші ша­сі лі­та­ка, що три­мав курс у Брюс­сель, пи­са­ли в ли­сті про ба­жа­н­ня чо­гось на­вчи­ти­ся: «У нас за­ба­га­то шкіл, але так бра­кує ви­хо­ва­н­ня та осві­ти». Най­гір­ша від­по­відь, яку мо­жна да­ти афри­кан­сько­му мі­гран­то­ві, — це «по­лі­ти­ка спів­чу­т­тя» (Хан­на Арендт).

Ні Єв­ро­па, ні Афри­ка не ося­гну­ли мас­шта­бів тих ви­кли­ків, які сто­ять пе­ред ни­ми. Оби­два кон­ти­нен­ти до зі­ткне­н­ня з мі­гра­ці­єю в не­змір­но біль­шо­му ви­мі­рі не го­то­ві.

Есе є по­пе­ре­дньою пу­блі­ка­ці­єю фра­гмен­та книж­ки «У Єв­ро­пу! Мо­ло­да Афри­ка на шля­ху до ста­ро­го кон­ти­нен­ту» («Nach Europa! Das junge Afrika auf dem Weg zum alten Kontinent»).

Не­ма чо­го втра­ча­ти. Мі­гран­ти на­ва­жу­ю­ться на ри­зи­ко­ва­ну по­до­рож і по­га­ні умо­ви за­ра­ди бо­дай яки­хось пер­спе­ктив для се­бе

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.