Бі­ру­те Йо­ну­шкай­те: «У лі­те­ра­ту­рі я хо­чу бу­ти ка­мін­чи­ком, який му­ляє»

«У лі­те­ра­ту­рі я хо­чу бу­ти ка­мін­чи­ком, який му­ляє»

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Спіл­ку­ва­лась Ана­ста­сія Лев­ко­ва

Ли­тов­ська пи­сьмен­ни­ця про роз­ви­ток лі­те­ра­ту­ри та са­мо­і­ден­ти­фі­ка­цію

Одні­єю з го­стей цьо­го­рі­чно­го Book Forum у Льво­ві бу­ла Бі­ру­те Йо­ну­шкай­те — ли­тов­ська лі­те­ра­тор­ка, го­ло­ва Спіл­ки пи­сьмен­ни­ків Ли­тви (вар­то за­зна­чи­ти, що ця організація ду­же від­рі­зня­є­ться від ті­єї, що є в Укра­ї­ні). На­ра­зі в про­це­сі пе­ре­кла­ду з ли­тов­ської на українську ро­ман Бі­ру­те Йо­ну­шкай­те «Ма­ран­та» (пе­ре­кла­да­чка — Бе­а­трі­че Бе­ляв­ців) про три по­ко­лі­н­ня жі­нок одні­єї ро­ди­ни від Дру­гої сві­то­вої вій­ни до сьо­го­дні. Го­лов­на дія від­бу­ва­є­ться на поль­сько-ли­тов­сько­му при­кор­дон­ні з бо­ку Польщі, у тво­рі під­кре­сле­но пе­ре­тин ли­тов­ської та поль­ської куль­тур.

Ти­ждень по­спіл­ку­вав­ся з пи­сьмен­ни­цею про на­ціо­наль­ну іден­ти­чність тих, хто ви­ро­стає на при­кор­дон­ні, про Спіл­ку пи­сьмен­ни­ків у Ли­тві та чо­му лі­те­ра­то­ри хо­чуть до неї всту­па­ти, про те, якою сьо­го­дні є ли­тов­ська лі­те­ра­ту­ра.

Ви на­ро­ди­ли­ся й ви­ро­сли в Польщі, ва­ші ба­тьки ли­тов­ці. Уже сту­ден­ткою пе­ре­їха­ли до Віль­ню­са. Чи спра­ва на­ціо­наль­ної іден­ти­чно­сті є для вас одно­зна­чною? — У мо­їй ро­ди­ні всі го­во­ри­ли ли­тов­ською. Але ви­ро­ста­ла я в се­ре­до­ви­щі, де один су­сід спіл­ку­є­ться поль­ською, ін­ший ли­тов­ською, на ву­ли­цях чу­ти пе­ре­ва­жно поль­ську. Я ди­ви­ла­ся і поль­ське, і ли­тов­ське те­ле­ба­че­н­ня, слу­ха­ла і поль­ське, і ли­тов­ське ра­діо. Тож, зви­чай­но, від­ра­зу бу­ла дво­мов­ною, але ні­ко­ли не ма­ла про­блем з окре­сле­н­ням вла­сної іден­ти­чно­сті й зав­жди по­чу­ва­ла­ся ли­тов­кою, бо ба­тьки бу­ли ли­тов­ця­ми. Я на­віть ска­за­ла б, що та ли­тов­ська іден­ти­чність бу­ла, а ча­сом і є силь­ні­шою, вла­сне, за кор­до­на­ми Ли­тви. Ма­буть, то­му, що є по­тре­ба по­стій­но дба­ти про свою іна­кшість. З усві­дом­ле­н­ням іна­кшо­сті я впер­ше зіткнулася при­бли­зно ше­сти­лі­ткою. Їха­ла ве­ло­си­пе­дом, а ді­ти кри­ча­ли ме­ні нав­здо­гін «Ли­тов­ка, ли­тов­ка!» й ки­да­ли ка­мін­чи­ки. Удо­ма я за­пи­та­ла ба­тьків: «Що по­га­но­го в то­му, що я ли­тов­ка? Чо­му во­ни ме­не обзи­ва­ють, ки­да­ють ка­мі­н­ня?». Най­ва­жли­ві­ше — як на та­ку си­ту­а­цію від­ре­а­гу­ють ба­тьки. Моя ма­ма ду­же му­дро ска­за­ла: «Ну, мо­же, во­ни за­здрять, бо ти зна­єш дві мо­ви, а во­ни тіль­ки одну». Ба­тько до­дав: «Не той силь­ний, хто ки­дає ка­мі­н­ня, а той, хто не ки­дає йо­го у від­по­відь сво­є­му крив­дни­ко­ві». Пі­зні­ше за ту іден­ти­чність по­стій­но тре­ба бу­ло бо­ро­ти­ся. Ці­ка­вий факт: на сьо-

го­дні в Польщі, де населення близь­ко 40 млн, є три шко­ли з ли­тов­ською мо­вою на­вча­н­ня. Це лі­цей у мі­сте­чку Пунськ, у який я й хо­ди­ла, та дві по­ча­тко­ві шко­ли: у Сей­нах і в се­лі Ві­ду­ге­ри ( усе — у Пів­ні­чно- Схі­дній Польщі, близь­ко до кор­до­ну з Ли­твою). Ли­тва ж із її на­се­ле­н­ням у 2,8 млн утри­мує 120 поль­ських шкіл.

Ви ви­ро­ста­ли в кра­ї­ні, яка не вхо­ди­ла до скла­ду Ра­дян­сько­го Со­ю­зу, але та­кож бу­ла за за­лі­зною за­ві­сою. Ко­ли сту­ден­ткою пе­ре­їха­ли до Ли­тви, чи ду­же рі­зни­ли­ся поль­ська та ли­тов­ська ре­аль­но­сті? — Так, зви­чай­но. Ко­ли я при­їха­ла на на­вча­н­ня до Віль­ню­са, не ма­ла зе­ле­но­го по­ня­т­тя, що мо­же ме­не че­ка­ти. Я при­бу­ла ту­ди в ме­жах то­ді­шньої ра­дян­сько-поль­ської дру­жби: пев­на кіль­кість ра­дян­ців по­їха­ла до Польщі, а по­ля­ків — до Со­ю­зу. До Ли­тви вдо­ма я не від­чу­ва­ла жо­дно­го стра­ху го­во­ри­ти на будь-які по­лі­ти­чні те­ми. Ми з ба­тька­ми слу­ха­ли ра­діо «Віль­на Єв­ро­па» та «Го­лос Аме­ри­ки».

Але ж у Польщі теж був то­та­лі­та­ризм… — Так. Про­те во­лі бу­ло ку­ди біль­ше. Ну й ще одна річ — ми ме­шка­ли в ли­тов­сько­му се­ре­до­ви­щі, на при­кор­дон­них зем­лях, у ма­лень­ко­му на­се­ле­но­му пун­кті, спец­слу­жби на­ми осо­бли­во не ці­ка­ви­ли­ся. Ми чи­та­ли ли­тов­ські книж­ки та жур­на­ли, ви­да­ні в емі­гра­ції в Спо­лу­че­них Шта­тах або в Ні­меч­чи­ні, які нам над­си­ла­ли ро­ди­чі. Мої ба­тьки часто роз­мов­ля­ли між со­бою про ро­сій­ську оку­па­цію, про віль­ну Ли­тву. У Віль­ню­сі ж я по­ба­чи­ла, що кожен бо­ї­ться роз­ту­ли­ти ро­та, що кожен ди­ви­ться на те­бе обе­ре­жно, бо ти з- за кор­до­ну. Від­ра­зу ді­зна­ла­ся, що маю кіль­кох «охо­рон­ців», тоб­то тих, хто до­но­сить на ме­не в КГБ, один із них був мій при­я­тель. Я йо­му ду­же вдя­чна, бо він по­вер­нув­ся пі­сля роз­мо­ви з ка­ге­бі­стом і по­ві­до­мив: «Ме­ні ска­за­ли сте­жи­ти за то­бою, до­по­від­а­ти їм про те­бе й да­лі на­вча­ти­ся або ме­не ви­же­нуть з уні­вер­си­те­ту ». Я від­по­ві­ла: «Ну то до­бре, стеж і до­по­від­ай». Що­ра­зу, ко­ли він хо­див зда­ва­ти ін­фор­ма­цію, ра­див­ся зі мною, що їм ска­за­ти. Про­тя­гом ро­ку до­до­му я мо­гла по­їха­ти дві­чі: на зи­мо­ві й лі­тні ка­ні­ку­ли. Із Віль­ню­са мо­гла від’ їжджа­ти ли­ше на від­стань до 25 км. Якщо да­лі, то му­си­ла ді­ста­ва­ти якісь до­зво­ли. От­же, на вла­сній шкі­рі в то­му ві­ці

Бі­ру­те Йо­ну­шкай­те ли­тов­ська пи­сьмен­ни­ця та пе­ре­кла­да­чка з поль­ської мо­ви. На­ро­ди­ла­ся (1959) та ви­ро­сла в Пів­ні­чно- Схі­дній Польщі, бі­ля кор­до­ну з Ли­твою, у ро­ди­ні ли­тов­ців. Cту­ден­ткою пе­ре­їха­ла до со­вєт­сько­го то­ді Віль­ню­са. На по­ча­тку 1990-х ме­шка­ла в Ка­на­ді, із 1995 по 2002 ро­ки у Віль­ню­сі очо­лю­ва­ла жур­нал «Šeimos» («Сім’ ї»). У 2002–2003-му — іні­ці­а­тор­ка та го­лов­на ре­да­ктор­ка жур­на­лу «Šeima ir pasaulis» («Сім’я та світ»). З 2004 по 2018 ро­ки — ві­це-пре­зи­ден­тка Спіл­ки пи­сьмен­ни­ків Ли­тви, із сі­чня 2018-го її очо­лює. Тво­ри Йо­ну­шкай­те пе­ре­кла­де­но ан­глій­ською, бі­ло­ру­ською, укра­їн­ською, поль­ською, ні­ме­цькою, хор­ват­ською, ро­сій­ською, іспан­ською, фран­цузь­кою, гру­зин­ською, сло­вен­ською, ла­ти­ською мо­ва­ми.

я відчула, що озна­чає сво­бо­да сло­ва, сво­бо­да вза­га­лі.

Спілка пи­сьмен­ни­ків у Ли­тві — це щось ціл­ком іна­кше, ніж в Укра­ї­ні. У нас не мо­жна зро­зу­мі­ти, чим на­ра­зі за­йма­є­ться Спілка та який ко­е­фі­ці­єнт ї ї ко­ри­сної дії. Біль­шість пи­сьмен­ни­ків, м’яко ка­жу­чи, не­охо­ча всту­па­ти до неї. У Ли­тві ав­то­ри пра­гнуть ста­ти чле­на­ми Спіл­ки. Що во­на їм дає? — Спілка пи­сьмен­ни­ків у Ли­тві вклю­чає близь­ко 360 ав­то­рів. Во­на провадить та­ку са­му ді­яль­ність, що й ре­шта куль­тур­них інституцій. До то­го ж пов’яза­на з ін­ши­ми творчими спілками (ху­до­жни­ків, ар­хі­те­кто­рів, кі­не­ма­то­гра­фі­стів, му­зи­кан­тів, жур­на­лі­стів, те­а­тра­лів, фольк-ми­тців то­що) спіль­ною мережею — Ли­тов­ською асо­ці­а­ці­єю ми­тців. Ті, хто вхо­дить до скла­ду Спі­лок (кан­ди­да­ту­ри на член­ство по­дає Спілка, але рі­ше­н­ня під­пи­сує мі­ністр куль­ту­ри), отри­му­ють ста­тус ми­тців. Чим до­брий цей ста­тус і за що ми бо­ро­ли­ся про­тя­гом ба­га­тьох ро­ків — це те, що він дає мінімальні со­ці­аль­ні га­ран­тії: якщо лю­ди­на не має ін­шої ро­бо­ти, во­на принаймні за­без­пе­че­на ме­ди­чним стра­ху­ва­н­ням, їй на­ра­хо­ву­є­ться про­фе­сій­ний стаж. Та­кож чле­ни Спіл­ки мо­жуть по­да­ва­ти­ся на пів­рі­чну або рі­чну сти­пен­дію для на­пи­са­н­ня книж­ки (сти­пен­дії на­дає Мі­ні­стер­ство, спе­ці­аль­на Ра­да куль­ту­ри роз­гля­дає кан­ди­да­ту­ри).

Спілка ор­га­ні­зо­вує за­хо­ди, на­при­клад фе­сти­валь по­е­зії — най­дав­ні­ший фе­сти­валь у Ли­тві, за­по­ча­тко­ва­ний ще 1964 ро­ку. Він від­бу­ва­є­ться по всій кра­ї­ні в остан­ні два ти­жні трав­ня, ко­ли гру­пи по­е­тів їдуть до міст і сіл у рі­зних ку­то­чках Ли­тви. Від­бу­ва­ю­ться зу­стрі­чі, чи­та­н­ня, ве­чо­ри з му­зи­кою в ко­стьо­лах, бу­дин­ках куль­ту­ри, бі­бліо­те­ках. Ми та­кож ор­га­ні­зо­ву­є­мо твор­чі та пе­ре­кла- да­цькі май­стер-кла­си за уча­стю, зокре­ма, за­кор­дон­них пе­ре­кла­да­чів. На­при­клад, у Кра­сно­гру­ді (Поль­ща, по­бли­зу кор­до­ну з Ли­твою) поль­ські пе­ре­кла­да­чі та ли­тов­ські ав­то­ри пра­цю­ють пліч- опліч над пе­ре­кла­да­ми ли­тов­ських тво­рів поль­ською. По­тім ці пе­ре­кла­ди пу­блі­ку­ють у поль­ських ча­со­пи­сах, ви­хо­дять та­кож книж­ки на­ших ав­то­рів у Польщі. На рік там ба­чать світ при­бли­зно три­чо­ти­ри книж­ки ли­тов­ських пи­сьмен­ни­ків. Ті зу­стрі­чі з пе­ре­кла­да­ча­ми ду­же плі­дні, адже пі­сля них від­чу­ва­є­мо зна­чне зро­ста­н­ня ін­те­ре­су до кон­кре­тних ав­то­рів чи ви­дань. Ча­сом ор­га­ні­зо­ву­є­мо по­їзд­ки лі­те­ра­то­рів до шкіл на­ціо-

СПІЛКА ПИ­СЬМЕН­НИ­КІВ У ЛИ­ТВІ ОБ’ЄД­НУЄ БЛИЗЬ­КО 360 АВ­ТО­РІВ. ВО­НА ПРОВАДИТЬ ТА­КУ СА­МУ ДІ­ЯЛЬ­НІСТЬ, ЩО Й РЕ­ШТА КУЛЬ­ТУР­НИХ ІНСТИТУЦІЙ. ДО ТО­ГО Ж ПОВ’ЯЗА­НА З ІН­ШИ­МИ ТВОРЧИМИ СПІЛКАМИ, СПІЛЬ­НОЮ МЕРЕЖЕЮ — ЛИ­ТОВ­СЬКОЮ АСО­ЦІ­А­ЦІ­ЄЮ МИ­ТЦІВ

наль­них мен­шин, при­мі­ром поль­ських, оскіль­ки ба­чи­мо, що часто там­те­шні ді­ти по­га­но во­ло­ді­ють ли­тов­ською. Клуб пи­сьмен­ни­ків при Спіл­ці дві­чі- три­чі на ти­ждень ор­га­ні­зо­вує пре­зен­та­ції кни­жок, зу­стрі­чі з ав­то­ра­ми, пи­сьмен­ни­цькі дис­ку­сії то­що.

Звід­ки ко­шти на всі ці про­е­кти? — По­да­є­мо­ся на гран­ти до ті­єї ж та­ки Ра­ди куль­ту­ри при Мі­ні­стер­стві куль­ту­ри. А та­кож на де­які до Єв­ро­пей­сько­го Со­ю­зу, але це не сто­су­є­ться твор­чо­сті або ор­га­ні­за­ції куль­тур­них по­дій, а рад­ше та­ких ре­чей, як, ска­жі­мо, ре­монт па­ла­цу у Віль­ню­сі, де роз­та­шо­ва­на на­ша Спілка.

Якою є су­ча­сна ли­тов­ська лі­те­ра­ту­ра? Які те­ми, жан­ри по­пу­ляр­ні, що є ви­зна­чно­го? — За остан­ні 20 ро­ків я мо­жу за­зна­чи­ти сут­тє­ві змі­ни в ли­тов­ській лі-

те­ра­ту­рі. По-пер­ше, де­да­лі чу­тні­ше зву­чать го­ло­си жі­нок. По-дру­ге, ста­ли по­пу­ляр­ни­ми лі­те­ра­ту­ра фа­кту, спо­га­ди (остан­нім ча­сом ба­га­то такої лі­те­ра­ту­ри при­свя­че­но те­мі Го­ло­ко­сту), біо­гра­фії ві­до­мих лю­дей. Роз­кві­тла есе­їсти­ка (Сі­ґі­тас Па­рул­скіс, Ґє­дра Ра­дві­ла­ві­чю­те, Ро­лан­дас Ра­ста­у­скас, Еу­ґе­ні­юс Алі­шан­ка та ін­ші). Ба­га­то є істо­ри­чних ро­ма­нів, і во­ни ма­ють успіх.

Про які пе­рі­о­ди істо­ри­чні ро­ма­ни? — Про рі­зні. Ска­жі­мо, Крі­сті­на Са­ба­ля­у­скай­те пи­ше про пе­рі­од ба­ро­ко, шля­хту й ари­сто­кра­тію від XVII до кін­ця XIX сто­лі­т­тя. Пі­сля 1990 ро­ку з’яви­ло­ся чи­ма­ло ви­дань про ра­дян­ські кон­цта­бо­ри та де­пор­та­цію ли­тов­ців у Си­бір. Ві­до­мою є пи­сьмен­ни­ця Да­ля Ґрін­кя­ві­чю­те, яка на­пи­са­ла книж­ку « Ли­тов­ці бі­ля мо­ря Ла­птє­вих». Про ГУЛАГ чу­до­вий ро­ман ство­рив Вла­дас Каль­вай­тіс (по­мер мі­сяць то­му). Сі­ґі­тас Па­рул­скіс пи­ше про свою слу­жбу в ра­дян­ській ар­мії. Ро­ман Аль­ві­да­са Шля­пі­ка­са «Моє

ім’я Ма­рі­те» ( ви­йшов в укра­їн­сько­му пе­ре­кла­ді у 2016-му, ви­дав­ни­цтво «Брайт Букс», пе­ре­кла­да­чка Бе­а­трі­че Бе­ляв­ців. — Ред.) — про ні­ме­цьких ді­тей, яких пі­сля Дру­гої сві­то­вої вій­ни ма­те­рі пе­ре­прав­ля­ли че­рез Ні­ман до Ли­тви, ря­ту­ю­чи їх від го­ло­ду на Ба­тьків­щи­ні.

Ще одне по­мі­тне ни­ні яви­ще — емі­гра­цій­на лі­те­ра­ту­ра. Пе­ре­ва­жно це мо­ло­ді ав­то­ри, які ме­шка­ють за кор­до­ном, за­зви­чай тема та­ких ро­ма­нів — пи­та­н­ня іден­ти­чно­сті, жи­т­тя да­ле­ко від Ба­тьків­щи­ни, ці­лі ви­їзду, по­вер­не­н­ня (Зі­та Че­пай­те, Ді­а­на Ша­ра­ка­у­скай­те, Да­ля Ста­пон­ку­те, уже зга­ду­ва­на Крі­сті­на Са­ба­ля­у­скай­те, Ґа­бія Ґру­шай­те, Вай­ва Ри­кштай­те).

І та­кож за­зна­чу, що, на жаль, зни­кає ви­со­ко­про­бна лі­те­ра­тур­на кри­ти­ка, ре­цен­зії зде­біль­шо­го по­вер­хо­ві й пи­шу­ться на за­мов­ле­н­ня ви­дав­ництв.

Ще одна річ, яку за­ува­жую в су­ча­сно­му ли­тов­сько­му пи­сьмен­стві, — і ро­блю це з жа­лем, — ми пи­ше­мо й про­да­є­мо «гам­бур­ге­ри». По­га­но при­го­то­ва­ні, пі­кан­тні, до­бре по­да­ні стра­ви, а ча­сом не­ві­до­мо що. І ду­же впа­ли ви­мо­ги до мо­ви. Де­які пи­сьмен­ни­ки іде­аль­но її від­чу­ва­ють, а ін­ші пи­шуть де­рев’яною мо­вою. Ча­сом чи­та­єш ли­тов­ські сло­ва й ба­чиш, що син­та­ксис ан­глій­ський або іспан­ський. Жо­дної ме­ло­дій­но­сті, на­че нев­мі­лий му­зи­кант во­дить сми­чком по стру­нах. А на­ші кри­ти­ки ка­жуть, що так і по­вин­но бу­ти, що тре­ба спро­щу­ва­ти ли­тов­ську мо­ву, бо во­на за­над­то скла­дна.

Ви пи­ше­те в рі­зних жан­рах: по­е­зія, ро­ма­ни, есеї, опо­віда­н­ня. Від чо­го це за­ле­жить? Від те­ми? — Не знаю. Ча­сом при­хо­дить опо­віда­н­ня, а тема з’яв­ля­є­ться не­спо­ді­ва­но: ури­вок роз­мо­ви на­дво­рі або за­пах сві­жо­по­фар­бо­ва­ної під­ло­ги — та­кий, як у ди­тин­стві, ни­ні він рід­ко тра­пля­є­ться. З то­го за­па­ху мо­же по­ста­ти ці­ла істо­рія, але во­на кон­цен­тру­є­ться в не­ве­ли­ко­му текс­ті. Той текст, як та­бле­тка: ма­ла, але ду­же ефе­ктив­на. Іно­ді при­хо­дить вірш або есей. Най­біль­ше я лю­блю роз­по­від­а­ти ці­ка­ві істо­рії та ро­би­ти це так, щоб три­ма­ти чи­та­ча в на­пру­жен­ні від пер­шої до остан­ньої сто­рін­ки, щоб йо­му не­тер­пе­ли­ви­ло­ся ді­зна­ти­ся: а що бу­де, як по­ве­де­ться той чи ін­ший пер­со­наж, яке рі­ше­н­ня ухва­лить? І щоб лю­ди­на ста­ви­ла пи­та­н­ня сама со­бі, зокре­ма ек­зи­стен­цій­ні. Ме­не та­кож ці­кав­лять між­люд­ські сто­сун­ки, на­при­клад, що від­бу­ва­є­ться у вза­є­ми­нах між по­ко­лі­н­ня­ми. Не­бай­ду­жа ві­чна тема грі­ха й про­ще­н­ня. Про по­ко­лі­н­ня, гріх та про­ще­н­ня я пи­шу у сво­є­му ро­ма­ні «Ма­ран­та». Як лю­ди­на діє в критичних ситуаціях — ось про що ме­ні ва­жли­во творити. Бо в повсякденні ми всі пе­ре­ва­жно добрі, ви­хо­ва­ні, але лю­ди­на від­кри­ва­є­ться са­ме то­ді, ко­ли перебуває на ме­жі. І не­ва­жли­во, йде­ться про не­ща­сний ви­па­док, про близь­кість смер­ті чи по­тре­бу ухва­лю­ва­ти якесь до­ле­но­сне рі­ше­н­ня.

Я не хо­чу пи­са­ти в ди­да­кти­чно­му ру­слі, але в лі­те­ра­ту­рі я хо­чу бу­ти ка­мін­чи­ком, який му­ляє. Є ві­до­ма фра­за Лар­са фон Трі­є­ра про те, що фільм повинен му­ля­ти, як ка­мін­чик у ту­флі. Я ду­маю, що це са­ме ми мо­же­мо ска­за­ти про будь- яке мистецтво. Пи­са­ти, зні­ма­ти, ма­лю­ва­ти тре­ба са­ме так, щоб чи­тач, гля­дач не міг спа­ти, їсти, бо щось там йо­го по­стій­но му­ляє. Та­кою має бу­ти до­бра лі­те­ра­ту­ра. А ще во­на мо­же рятувати. На цю те­му роз­по­вім істо­рію. Я че­ка­ла на донь­ку ще ко­ли Ли­тва бу­ла під­со­вєт­ською. Ми з чо­ло­ві­ком — ли­тов­цем — мо­гли обра­ти віль­ні­ший світ, але він не хо­тів їха­ти до Польщі. Я при­їха­ла жи­ти до ньо­го та спри­йма­ла це так, на­че оби­раю ув’язне­н­ня. По­чу­ва­ла­ся са­мо­тньо, не ма­ла ро­бо­ти, пе­ред тим втра­ти­ла пер­шу ди­ти­ну, сама ма­ло не по­мер­ла, тож ду­же бо­я­ла­ся за дру­гу ва­гі­тність. Одне сло­во, бу­ло тяж­ко. І то­ді я по­ча­ла роз­мов­ля­ти зі сво­єю ще не на­ро­дже­ною ди­ти­ною, роз­по­від­а­ла їй: ба­чу те й те, а оте па­хне так і так, ось що ме­ні ска­за­ли, я пе­ре­про­си­ла… але ти не хви­люй­ся, я те­бе лю­блю. З усьо­го цього ви­йшла збір­ка опо­відань під на­звою «По­ри ро­ку ». На­віть ле­жа­чи на ліж­ку по­ро­діл­лі, я ще щось за­но­то­ву­ва­ла. Пі­зні­ше на­ді­сла­ла це в один ти­жне­вик. За ху­до­жню лі­те­ра­ту­ру там відповідав пев­ний чо­ло­вік, він ме­ні від­по­вів: пе­ре­про­шую, па­ні, це ду­же ін­тим­но, про та­кі ре­чі не пи­шуть, і вза­га­лі які мо­жуть бу­ти роз­мо­ви з не­на­ро­дже­ни­ми ді­тьми, ви кра­ще по­че­кай­те, мо­же, на­ста­не якась ін­ша ера.

Утім, у тій ре­да­кції був хтось му­дрі­ший або ж мої опо­віда­н­ня тра­пи­ли­ся ре­да­ктор­ці-жін­ці, бо якось я отри­мую той ча­со­пис — і ра­птом ба­чу свої опо­віда­н­ня, а це був 1988-й. Та го­лов­не не те, що їх та­ки опу­блі­ку­ва­ли, а те, що ро­ків зо три то­му на одно­му фур­ше­ті до ме­не пі­ді­йшла не­зна­йо­ма жін­ка й за­пи­та­ла: «Чи ви та пи­сьмен­ни­ця, яка на­пи­са­ла «По­ри ро­ку »? Я все жи­т­тя хо­ті­ла вам по­дя­ку­ва­ти за свою донь­ку ». Я ні­чо­го не зро­зумі­ла. «Я теж бу­ла то­ді ва­гі­тна, — ве­ла да­лі та жін­ка. — І у ве­ли­кій де­пре­сії. Жи­т­тя ди­ти­ни бу­ло на во­ло­син­ці. Я чи­та­ла, як ін­ша жін­ка роз­мов­ляє зі сво­єю не­на­ро­дже­ною ди­ти­ною, як зі­зна­є­ться їй у лю­бо­ві. І ста­ла сама так ба­ла­ка­ти зі сво­єю ди­ти­ною. Га­даю, що зав­дя­ки цьо­му во­на й на­ро­ди­ла­ся. Те­пер уже моя донь­ка ва­гі­тна й так са­мо не ви­пу­скає з рук то­го жур­на­лу ». Ча­сом я ду­маю, що для одні­єї такої чи­та­чки вар­то пи­са­ти. І не пе­ре­хо­ди­ти на гам­бур­ге­ри. А про еру — так, для ін­шої лі­те­ра­ту­ри во­на вже на­ста­ла.

ЯК ЛЮ­ДИ­НА ДІЄ В КРИТИЧНИХ СИТУАЦІЯХ — ОСЬ ПРО ЩО МЕ­НІ ВА­ЖЛИ­ВО ТВОРИТИ. БО В ПОВСЯКДЕННІ МИ ВСІ ПЕ­РЕ­ВА­ЖНО ДОБРІ, ВИ­ХО­ВА­НІ, АЛЕ ЛЮ­ДИ­НА ВІД­КРИ­ВА­Є­ТЬСЯ СА­МЕ ТО­ДІ, КО­ЛИ ПЕРЕБУВАЄ НА МЕ­ЖІ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.