На роз­до­ріж­жі про­стих шля­хів

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Дми­тро Кра­пи­вен­ко

Як де­зо­рі­єн­ту­ють ви­бор­ців і по­тен­цій­них кан­ди­да­тів

Близь­кість ви­бо­рів — це як клі­ма­ти­чні змі­ни: тем­пе­ра­ту­ра зро­стає і май­бу­тнє по­стає в апо­ка­лі­пти­чних бар­вах. Із ті­єю рі­зни­цею, що кі­нець сві­ту має, так би мо­ви­ти, від­кри­ту да­ту, а го­ло­су­ва­н­ня від­бу­ва­є­ться за гра­фі­ком, ча­сом на­віть до­стро­ко­во. Про­ро­цтва про крах укра­їн­ської дер­жав­но­сті що­ра­зу не справ­джу­ю­ться, «но­ве не­бо й но­ва зем­ля» теж не на­ро­джу­ю­ться, про­те змі­ню­ю­ться ли­ше «ре­це­пти спа­сі­н­ня».

Із най­вра­зли­ві­ши­ми вер­ства­ми все зро­зумі­ло: їм обі­ця­ють мо­ди­фі­ко­ва­ний па­тер­на­лізм, ру­чне зни­же­н­ня цін, атра­кціон рі­зних благ і, зві­сно ж, тюр­ми для рі­зних там «бур­жу­ї­нів». Але укра­їн­ське по­лі­ти­чне се­ктант­ство цим не обме­жу­є­ться. За остан­ні чо­ти­ри ро­ки в нас роз­ви­нув­ся вель­ми актив­ний рух «свід­ків ан­ти­ко­ру­пції». Озбро­є­ні пи­са­н­ням Лі Ку­ан Ю, во­ни впев­не­ні, що тіль­ки їм ві­до­мий шлях по­ря­тун­ку кра­ї­ни, він вла­сне зво­ди­ться до трьох слів: бо­роть­ба з ко­ру­пці­єю. Але це та­ка са­ма аб­стра­кція, як «пра­ва тру­дя­щих», «со­ці­аль­на спра­ве­дли­вість», «рів­ність» то­що. Що ж до кон­кре­ти­ки, то важ­ко не по­мі­ти­ти, що на ни­зо­во­му рів­ні це яви­ще в нас ни­ні не та­ке по­ши­ре­не: зна­чно по­мен­ша­ло ви­пад­ків, ко­ли во­дії за­мість прав ти­ця­ють ін­спе­кто­ро­ві ку­пю­ру, не­має сен­су ро­би­ти за­кор­дон­ний па­спорт «по бла­ту», си­сте­ма Prozorro не­до­ско­на­ла, але то­чно кра­ща за обо­руд­ки, які до­зво­ля­ла со­бі тен­дер­на ма­фія. Так, є ве­ли­кі схе­ми на кшталт «Рот­тер­дам+», і з ни­ми вар­то бо­ро­ти­ся. Але з вуст про­фе­сій­них ан­ти­ко­ру­пціо­не­рів най­ча­сті­ше зву­чать прі­зви­ща по­лі­ти­чних опо­нен­тів, ніж ме­ха­ні­зми дер­жав­ної ма­ши­ни, які по­тре­бу­ють ре­мон­ту.

ГО­ЛО­СУ­ВА­ТИ ЗА ПО­ПУ­ЛІ­СТІВ, СТА­ВА­ТИ ЇХНІ­МИ ПО­ЛІ­ТИ­ЧНИ­МИ ПО­ДО­РО­ЖНІ­МИ — НАЙ­ПРО­СТІ­ШЕ, ЩО МО­ЖНА ЗРО­БИ­ТИ. ЯКЩО НЕ ЗА­ДА­ВА­ТИ­СЯ ПИ­ТА­Н­НЯМ «ЩО ДА­ЛІ?». НИМ НА­ВІТЬ, ЗДА­Є­ТЬСЯ, НЕ НАД­ТО ПЕ­РЕ­ЙМА­Ю­ТЬСЯ ТО­ПО­ВІ ПО­ЛІ­ТИ­КИ: МОВ­ЛЯВ, ПЕ­РЕ­МО­ЖЕ­МО НА ВИ­БО­РАХ, А ТАМ ХОЧ ТРА­ВА НЕ РО­СТИ

До­да­тко­вим ар­гу­мен­том зав­жди ля­гає ман­тра про те, що час оби­ра­ти но­вих по­лі­ти­ків за­мість ста­рих, які дав­но се­бе ском­про­ме­ту­ва­ли. Вла­сне, цю пла­тів­ку на­ші по­лі­ти­чні ді­джеї за­їзди­ли з ча­сів «Ко­ман­ди ози­мо­го по­ко­лі­н­ня» на ви­бо­рах 2002 ро­ку. Якщо не ка­за­ти про пря­мий ей­джизм, себ­то се­гре­га­цію за ві­ко­вою озна­кою (ми ж не за­бу­ли «мо­ло­ду на­дію ре­гіо­на­лів» Ві­та­лія Хо­му­тин­ні­ка чи ко­ман­ду Ле­о­ні­да Чер­но­ве­цько­го). Тож ви­ни­кає пи­та­н­ня: а на­ші єв­ро­опти­мі­сти, які вже май­же від­бу­ли пов­ну пар­ла­мент­ську ка­ден­цію в пре­зи­дент­ській (!) фра­кції, у якій во­ни де-юре й за­ли­ша­ю­ться по­ни­ні, — це по­лі­ти­ки пер­шої сві­жо­сті чи все ж та­ки дру­гої? Яким має бу­ти стаж у ви­щих еше­ло­нах вла­ди, щоб за­ра­ху­ва­ти то­го чи ін­шо­го ді­я­ча до «ста­рих»?

Не менш гу­чно зву­чать го­ло­си тих, хто ка­же, що шлях до по­ря­тун­ку ле­жить че­рез мир. Із цим теж, на пер­ший по­гляд, не по­спе­ре­ча­є­шся. Зда­є­ться, на уні­вер­си­тет­сько­му кур­сі фі­ло­со­фії до­сі вчать, що вій­ни є гло­баль­ною про­бле­мою люд­ства № 1. Утім, ко­ли по­ди­ви­ти­ся на укра­їн­ських по­лі­ти­ків, які ви­про­мі­ню­ють ми­ро­лю­бність із біл­бор­дів (хі­ба тіль­ки не ми­ро­то­чать), то не­важ­ко пе­ре­ко­на­ти­ся, що во­ни зде­біль­шо­го з про­ро­сій­сько­го та­бо­ру — із тих, хто без­по­се­ре­дньо чи опо­се­ред­ко­ва­но був при­че­тний до «рус­ской ве­сны» . Ко­ли во­ни ка­жуть «мир», то не втом­лю­ють сво­їх слу­ха­чів ле­кці­я­ми про йо­го ці­ну, от­же, не­скла­дно здо­га­да­ти­ся, що йде­ться про умо­ви агре­со­ра. Цей «не­зру­чний» мо­мент во­ни пе­ре­кри­ва­ють бай­ка­ми про ро­бо­чі мі­сця, еко­но­мі­чне зро­ста­н­ня — усе те, що в кам­па­нії Яну­ко­ви­ча на­зи­ва­ло­ся сло­ва­ми «по­кра­ще­н­ня» та «ста­біль­ність». Не за­бу­ває про за­кли­ки до ми­ру й лі­дер пре­зи­дент­ських рей­тин­гів Юлія Ти­мо­шен­ко. Її фор­му­ла вза­га­лі шо­кує сво­єю за­гад­ко­ві­стю: ре­а­ні­му­ва­ти Бу­да­пешт­ський ме­мо­ран­дум у тіль­ки їй одній ві­до­мий спо­сіб. За­я­ва гі­дна «Би­тви екс­тра­сен­сів». Але лю­дям, які схиль­ні ві­ри­ти в те, що всі про­бле­ми мо­жна розв’язу­ва­ти за до­по­мо­гою ча­рів­ної па­ли­чки, цьо­го, схо­же, до­ста­тньо. Так са­мо, як і тим, хто ві­рить, що звіль­не­н­ня Дон­ба­су у во­єн­ний спо­сіб пе­ред­ба­чає ли­ше гу­чний ге­не­раль­ський на­каз із Ки­є­ва — і во­ро­ги ті­ка­ти­муть за Ро­стов і да­лі. Як­би ж уяви­ти со­бі, що на­го­рі по­чу­ли не­вдо­во­ле­н­ня най­во­йов­ни­чі­ших гро­ма­дян (во­ни за іро­ні­єю до­лі жи­вуть за­зви­чай да­ле­ко від лі­нії фрон­ту) і від­пра­ви­ли на­ше вій­сько в на­ступ з усі­ма не­ми­ну­чи­ми втра­та­ми, ди­ван­ні «ястру­би» зга­да­ють свою при­за­бу­ту фра­зу про вла­ду, що «вби­ває па­трі­о­тів у без­дар­них во­єн­них опе­ра­ці­ях».

Пре­зи­дент­ська кам­па­нія ще не стар­ту­ва­ла, пар­ла­мент­ська й по­го­тів, але вже не­скла­дно від­га­да­ти схе­ми, за яки­ми скла­да­ти­муть спи­ски про­від­них по­лі­ти­чних пар­тій. Окрім спон­со­рів, їхніх пред­став­ни­ків та ін­ших «по­трі­бних» лю­дей, у них обов’яз­ко­во ма­ють бу­ти пре­зен­то­ва­ні «де­ко­ра­тив­ні еле­мен­ти»: пред­став­ни­ки гро­ма­дян­сько­го су­спіль­ства, ве­те­ра­ни ( у мен­шій про­пор­ції, ніж 2014-го), пред­став­ни­ки шоу- бі­зне­су. На ко­ристь остан­ніх про­мо­ви­сто свід­чать рей­тин­ги Свя­то­сла­ва Ва­кар­чу­ка та Во­ло­ди­ми­ра Зе­лен­сько­го. При­хід Ана­ста­сії При­ходь­ко в ко­ман­ду Ти­мо­шен­ко — яви­ще то­го са­мо­го ґа­тун­ку. Ко­лись бу­ла мо­да на вклю­че­н­ня до пер­шої п’ятір­ки спи­ску жур­на­лі­стів (на хви­лі По­ма­ран­че­вої ре­во­лю­ції лю­ди ві­ри­ли в си­лу не­за­ле­жних ЗМІ), по­тім — фрон­то­ви­ків і во­лон­те­рів («при­йдуть хло­пці із фрон­ту — во­ни їм по­ка­жуть»). Ни­ні­шній по­пит на шо­у­ме­нів — теж від­по­відь на су­спіль­ні очі­ку­ва­н­ня. У си­тій за­без­пе­че­ній кра­ї­ні по­лі­ти­за­ція се­ле­бри­тиз — це щось на кшталт just for fun. Зро­би­ти ну­дні про­це­си стро­ка­ти­ми й ве­се­ли­ми теж своє­рі­дний ін­фан­ти­лізм. Для Укра­ї­ни та­кий тренд має ін­ше по­ясне­н­ня — це той са­мий по­шук про­стих шля­хів: от ви­бе­ре­мо про­сто ве­се­лих хло­пців і дів­чат, чиї пі­сні нам по­до­ба­ю­ться, — і то­ді на­ре­шті за­жи­ве­мо. Ін­фан­тиль­но? На­їв­но? Але та­ка на­ша дій­сність.

На­їв­ні й ті пред­став­ни­ки гро­ма­дян­сько­го су­спіль­ства, що жи­вуть ілю­зі­єю «от по­тра­плю до пар­ла­мен­ту з рей­тин­го­вою пар­ті­єю, а там уже роз­гор­ну свою ді­яль­ність». Чу­жі по­мил­ки, схо­же, ма­ло чо­го вчать. Ді­яль­ність оди­на­ка-іде­а­лі­ста по­то­не у ви­рі ка­на­лі­за­ції «ве­ли­кої пар­тії», і від сим­па­ти­чно­го хло­пця чи дів­чи­ни ма­ло що за­ли­ши­ться. Чи вар­та то­го до­бра ре­пу­та­ція, здо­бу­та в гор­ни­лі вій­ни?

Уся ця до­во­лі сум­на кар­ти­на жо­дним чи­ном не по­вин­на мо­ти­ву­ва­ти до рі­ше­н­ня бой­ко­ту­ва­ти ви­бо­ри, про­тив­сіх­ства й тав­ра «всі во­ни там одна­ко­ві». Го­ло­су­ва­ти за по­пу­лі­стів, ста­ва­ти їхні­ми по­лі­ти­чни­ми по­до­ро­жні­ми — най­про­сті­ше, що мо­жна зро­би­ти. Якщо не за­да­ва­ти­ся пи­та­н­ням «що да­лі?». Ним на­віть, зда­є­ться, не над­то пе­ре­йма­ю­ться то­по­ві по­лі­ти­ки: мов­ляв, пе­ре­мо­же­мо на ви­бо­рах, а там хоч тра­ва не ро­сти. А от пі­сля пе­ре­мо­ги якраз і по­ста­нуть ті ви­кли­ки, про­стих від­по­від­ей на які не існує: вій­на, зов­ні­шні бор­ги, Пен­сій­ний фонд, тру­до­ва мі­гра­ція, Че­твер­та про­ми­сло­ва ре­во­лю­ція, дис­ком­фор­тна гео­по­лі­ти­чна атмо­сфе­ра, осві­та, ме­ди­ци­на… По­пер­вах, зві­сно, мо­жна бу­де спи­су­ва­ти всі нев­да­чі на важ­кий спа­док по­пе­ре­дни­ків. А да­лі? Між ти­ми по­лі­ти­ка­ми, що ма­ють сер­йо­зні від­по­віді на ці за­пи­та­н­ня, вар­то бу­ло б оби­ра­ти сві­до­мим гро­ма­дя­нам. То­ді ви­бор­ча кам­па­нія мен­шою мі­рою ски­да­ла­ся б на фе­сти­валь на­у­ко­вої фан­та­сти­ки. Мо­ло­дим й актив­ним, мо­жли­во, вар­то б на­ре­шті від­ки­ну­ти упе­ре­дже­н­ня та не­до­ві­ру й спро­бу­ва­ти кон­со­лі­ду­ва­ти­ся без «до­ро­слих» ку­ра­то­рів. Не ви­йде на цих ви­бо­рах — зро­би­ти ро­бо­ту над по­мил­ка­ми, пе­ре­мог­ти на на­сту­пних — це то­чно кра­ще, ніж за­бру­дни­ти­ся в ко­лі «про­фе­сій­них по­лі­ти­ків».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.