«За пра­во зва­ти­ся на­ці­єю» Істо­ри­чне зна­че­н­ня Ли­сто­па­до­во­го зри­ву

1 ли­сто­па­да 1918 ро­ку ста­ло куль­мі­на­цій­ною то­чкою в роз­ви­тку га­ли­цько­го укра­їн­ства

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Свя­то­слав Ли­по­ве­цький

За 100 ро­ків до ли­сто­па­до­вих по­дій 1918-го га­ли­цькі укра­їн­ці, або ж, як їх кли­ка­ли, «ру­си­ни», ма­ли жа­лю­гі­дний ви­гляд. Хо­ча на­ле­жа­ли до ім­пе­рії Габс­бур­ґів, але кіль­ка сто- літь пе­ре­бу­ва­н­ня в Ре­чі По­спо­ли­тій да­ли­ся взна­ки: во­ни фа­кти­чно втра­ти­ли свою шля­хту, і ли­ше гре­ко-ка­то­ли­цьке ду­хів­ни­цтво ста­но­ви­ло той не­ве­ли­кий про­ша­рок, який іще міг якось го­во­ри­ти від іме­ні на­ро­ду.

«Що ж до про­сто­го на­ро­ду, то він ста­но­вив окре­мий світ. Він від­ро­бляв пан­щи­ну, спли­вав по­том на сво­їй ріл­лі, під­ля­гав пан­ській юрис­ди­кції, спів­ав сво­їх пі­сень, до­дер­жу­вав сво­їх обря­дів і ні про що біль­ше не ду­мав», — пи­сав Іван Фран­ко. Ду­хів­ни­цтво, без­пе­ре­чно, пе­ре­бу­ва­ло в кра­що­му ста­но­ви­щі, хо­ча ще до­не­дав­на теж від­ро­бля­ло пан­щи­ну та отри­му­ва­ло різ­ки. Та все ж та­ки про­мов­ля­ло до на­ро­ду ча­сто поль­ською мо­вою й між со­бою глу­зли­во вправ­ля­ло­ся в «хло­пі­сти­ці» — знан­ні «хлоп­ської» ду­ші.

Тож най­яскра­ві­ший фе­но­мен кіль­кох пер­ших де­ся­ти­літь ХІХ сто­лі­т­тя — ма­лий гур­ток се­мі­на­ри­стів, що роз­мов­ляв на­ро­дною мо­вою, — че­рез це ди­ва­цтво на­звуть «Ру­ською трій­цею». А ко­ли се­мі­на­ри­сти за кіль­ка ро­ків та­ки до­мов­ля­ться про­по­від­у­ва­ти в хра­мах укра­їн­ською, то пер­ший, ко­му ви­па­де та­ке зав­да­н­ня, ви­йде до ам­во­на, зні­ти­ться й на­пи­са­ний текст на хо­ду пе­ре­кла­де на поль­ську.

Усе ж та­ки на­ле­жність до Габс­бур­ґів і, шир­ше, до Єв­ро­пи та­ки спри­я­ла укра­їн­цям: «Ве­сна на­ро­дів» 1948-го та ціл­ко­ви­те ігно­ру­ва­н­ня по­ля­ка­ми укра­їн­сько­го на­се­ле­н­ня під­штов­хну­ли остан­нє до са­мо­ор­га­ні­за­ції. Та й на­вчаль­ні за­кла­ди — від се­мі­на­рії до гім­на­зій — уже ста­ли ін­ши­ми. І якщо в 1848-му «ру­си­ни» бу­ли пред­став­ле­ні ли­ше ду­хів­ни­цтвом, то пі­сля цьо­го з’явив­ся новий клас ін­те­лі­ген­ції, а укра­їн­ську по­лі­ти­ку те­пер на­зи­ва­ти­муть «про­фе­сор­ською».

Це су­про­во­джу­ва­ло­ся бо­лю­чи­ми транс­фор­ма­ці­я­ми: свя­ще­ни­ки роз­ді­ли­ли­ся на «твер­дих» і «м’яких», бо пер­ші ви­сту­па­ли за ети­мо­ло­гі­чний ро­сій­ський пра­во­пис, а дру­гі — за фо­не­ти­чний. То бу­ли по­ча­тки мо­скво­філь­ства, а в «азбу­чних вій­нах» час від ча­су ви­яв­ля­ти­муть ро­сій­ський слід, а то й сер­йо­зні гро­ші з Пе­тер­бур­га.

Ді­яль­ність ін­те­лі­ген­ції теж на­ра­жа­ла­ся на чи­ма­лі пе­ре­шко­ди: Габс­бур­ґи пе­ре­да­ли край на адмі-

ні­стру­ва­н­ня поль­ській елі­ті, яка бо­лю­че спри­йма­ла будь-які по­сту­пки укра­їн­цям. Ді­йшло до па­ра­до­ксу: один із лі­де­рів поль­ської по­лі­ти­чної дум­ки Ро­ман Дмов­ський до­мо­вив­ся із цар­ським ре­жи­мом, що га­ли­цькі по­ля­ки чи­ни­ти­муть рі­зні пе­ре­шко­ди для роз­ви­тку укра­їн­ства, а вже за де­ся­ти­лі­т­тя пи­са­ти­ме аме­ри­кан­сько­му пре­зи­ден­то­ві Віль­со­ну, що, оскіль­ки ін­те­ле­кту­аль­ний рі­вень укра­їн­ців низь­кий, цю те­ри­то­рію слід від­да­ти по­ля­кам.

По­при все те, Га­ли­чи­на бу­ла П’ємон­том для укра­їн­ців, і пі­сля її від­ві­дин над­дні­пря­нець Єв­ген Чи­ка­лен­ко в спо­га­дах на­пи­ше: «Те­пер я упев­нив­ся, що Укра­ї­на справ­ді не вмре; в Га­ли­чи­ні за неї бо­рю­ться не тіль­ки Дон Кі­хо­ти, як у нас, а ву­ли­ця; там на­віть за по­са­ди жан­дар­мів йде бо­роть­ба між по­ля­ка­ми та укра­їн­ця­ми».

До кін­ця ХІХ сто­лі­т­тя укра­їн­ці ста­ли си­лою, з якою до­во­ди­ло­ся ра­ху­ва­ти­ся. За озна­че­н­ням пу­блі­ци­ста Віль­гель­ма Фель­дма­на, це бу­ла на­ція, що по­ста­ла з по­пе­лу. У ХХ сто­лі­т­тя во­на вві­йшла з мо­ло­дим та енер­гій­ним ми­тро­по­ли­том Ан­дре­єм Ше­пти­цьким, ам­бі­ції сту­ден­тів та ін­те­лі­ген­ції ся­га­ли від­кри­т­тя окре­мо­го уні­вер­си­те­ту для укра­їн­ців, і це бу­ло ціл­ком ре­а­лі­сти­чно, край укри­ла гу­ста ме­ре­жа гро­мад­ських об’єд­нань, на­віть на цвин­та­рі ор­га­ні­зо­ва­но не­ве­ли­кий пан­те­он, цен­траль­ною фі­гу­рою яко­го, зві­сно, був Мар­кі­ян Ша­шке­вич, прах ко­тро­го за­ле­две зна­йшли в ма­ло­му се­лі че­рез пів­сто­лі­т­тя пі­сля смер­ті. Но­ві­тня са­мо­на­зва «укра­їн­ці» на­ре­шті пе­ре­мо­гла й ви­ті­сни­ла «ру­си­нів».

Що­прав­да, бу­ла одна про­бле­ма: га­ли­цькі укра­їн­ці ма­ли про­сто ве­ли­че­зну не­хіть до вій­ська. Тре­ба бу­ло не­аби­як на­пру­жи­ти пам’ять, щоб зга­да­ти бо­дай кіль­кох укра­їн­ців — офі­це­рів ви­щих сту­пе­нів. При­чи­на бу­ла в са­мо­збе­ре­жен­ні на­ції: ав­стрій­ський за­кон ви­ма­гав ви­со­кої «кав­ції» — фі­нан­со­вої га­ран­тії з бо­ку дів­чи­ни, яка ма­ла на­мір ви­йти за­між за офі­це­ра. Для еко­но­мі­чно убо­гої укра­їн­ської ма­си це озна­ча­ло, що юнак, який по­чав вій­сько­вий ви­шкіл, уже не по­вер­не­ться до сво­єї на­ціо­наль­ної спіль­но­ти.

1 ЛИ­СТО­ПА­ДА 1918-ГО

Пер­ша сві­то­ва вій­на при­швид­ши­ла рі­зно­ма­ні­тні про­це­си, що ви­зрі­ва­ли в су­спіль­стві. Зокре­ма, в укра­їн­ців з’яви­ло­ся пер­ше вій­сько. То бу­ли до­бро­воль­ці — Укра­їн­ські сі­чо­ві стріль­ці. Хоч ав­стрій­ське ко­ман­ду-

ва­н­ня до­зво­ли­ло на­бра­ти ли­ше 2,5 тис. во­я­ків, що не охо­плю­ва­ло й 10% охо­чих, це був яскра­вий сим­вол для краю, який за­хо­пле­но спо­гля­дав сво­їх ар­мій­ців у ма­зе­пин­ках.

Так три­ва­ло впро­довж пер­ших двох ро­ків вій­ни, але во­се­ни 1916-го си­ту­а­ція різ­ко змі­ни­ла­ся. УСС бу­ло зав­да­но ве­ли­че­зних втрат у бо­ях на Бе­ре­жан­щи­ні, а пі­сля цьо­го, як на глум, ав­стрій­ський ім­пе­ра­тор «від­дя­чив» сво­їм вір­ним «ти­роль­цям Схо­ду», як кли­ка­ли укра­їн­ців, по­обі­цяв­ши від­да­ти Га­ли­чи­ну по­ля­кам. На це від­ре­а­гу­ва­ли ко­ли­шні стріль­ці, які в 1917-му, по­вер­та­ю­чись із ро­сій­сько­го по­ло­ну в Ки­є­ві, ство­ри­ли ку­рінь Сі­чо­вих стріль­ців. Їхнім по­ча­тко­вим на­мі­ром бу­ло во­ю­ва­ти про­ти ко­ли­шньої ба­тьків­щи­ни — Ав­стрії, ко­ли ж їх по­гли­не ре­во­лю­цій­на сти­хія, во­ни ста­нуть чи не кра­щим від­ді­лом Ар­мії УНР.

На Га­ли­чи­ні та­кож фор­му­ва­ли­ся під­піль­ні вій­сько­ві ко­ла, які ді­я­ли па­ра­лель­но з по­лі­ти­ка­ми. Габс­бур­ґи при­вчи­ли укра­їн­ців до по­ряд­ку, то­му вій­сько­ві ша­ну­ва­ли ав­то­ри­тет по­лі­ти­ків, а ті — за­кон­ної вла­ди. Тож ко­ли стар­ши­ни за­ду­ма­ли ро­зі­рва­ти з Ав­стрі­єю, то по­лі­ти­ки швид­ко за­спо­ко­ї­ли га­ря­чі го­ло­ви. Во­ни че­ка­ли слу­шно­го мо­мен­ту, і зда­ва­ло­ся, що та­кий на­став 16 жов­тня 1918-го: то­ді ці­сар­ським звер­не­н­ням бу­ло пе­ред- ба­че­но ре­фор­му ім­пе­рії, яка ма­ла ста­ти фе­де­ра­ці­єю ма­лих дер­жав. Укра­їн­ці вже 19 жов­тня про­го­ло­сять Укра­їн­ську Дер­жа­ву. З кіль­кох по­ді­бних спроб у ХХ сто­літ­ті ця, без­пе­ре­чно, бу­де най­ти­хі­шою та май­же не­по­мі­тною. На від­мі­ну від га­ли­цьких укра­їн­ців ін­ші на­ро­ди ім­пе­рії Габс­бур­ґів не­дво­зна­чно ві­зьмуть курс на вла­сні дер­жа­ви, які ма­ли б пов­ста­ти не в со­ю­зі з Ав­стрі­єю, а та­ки на її «мо­ги­лі».

У тих чи ін­ших кра­ях пе­ре­би­ра­ти­муть вла­ду. У Кра­ко­ві по­ля­ки ство­рять лі­кві­да­цій­ну ко­мі­сію, яка ма­ла ви­ро­би­ти юри­ди­чний акт ви­хо­ду з Ав­стрії, а 1 ли­сто­па­да 1918-го її пред­став­ни­ків че­ка­ли у Льво­ві. «Ко­жний із нас ба­чив, що му­си­мо за­чи­на­ти сьо­го­дня або ні­ко­ли. Але, ви­би­ра­ю­чи це дру­ге, чи мо­гли би ми то­ді зва­тись на­ці­єю? — пи­сав у спо­га­дах про 31 жов­тня 1918-го член вій­сько­во­го ко­мі­те­ту Дми­тро Па­лі­їв. — «Ін­стру­кції» з Ві­дня ми не до­че­ка­ли­ся, акцію тре­ба за­чи­на­ти са­мо­чин­но. От­же, хай жи­ве ре­во­лю­ція!». За­хо­пле­н­ня вла­ди від­бу­ло­ся блискуче й фа­кти­чно без проливу

ЗА­ХО­ПЛЕ­Н­НЯ ВЛА­ДИ ВІД­БУ­ЛО­СЯ БЛИСКУЧЕ Й ФА­КТИ­ЧНО БЕЗ ПРОЛИВУ КРО­ВІ. І МЕ­ШКАН­ЦІ ЛЬВО­ВА, ХОЧ БИ ЯКОЇ БУ­ЛИ НАЦІОНАЛЬНОСТІ, ПРОСПАЛИ УКРА­ЇН­СЬКЕ ВІД­РО­ДЖЕ­Н­НЯ

кро­ві. І ме­шкан­ці Льво­ва, хоч би якої бу­ли національності, проспали укра­їн­ське від­ро­дже­н­ня. На­сту­пні по­дії су­про­во­джу­ва­ли­ся зна­чно біль­ши­ми тру­дно­ща­ми: по­ля­ки та­ки спон­тан­но ор­га­ні­зу­ва­ли­ся й уже за кіль­ка днів учи­ни­ли до­бре ор­га­ні­зо­ва­ний опір. У цьо­му во­ни пе­ре­вер­шу­ва­ли сво­їх во­ро­гів, які ча­сто не мо­гли да­ти ра­ду в мі­ських бо­ях. Три­ти­жне­вий бій за Львів, про­гра­ний укра­їн­ця­ми, пе­ре­ріс у пов­но­цін­ну поль­сько-укра­їн­ську вій­ну за Га­ли­чи­ну.

Не ли­ше збіль­шив­ся мас­штаб во­єн­них дій — ра­зом із ним зро­став і мас­штаб на­ціо­наль­но­го са­мо­усві­дом­ле­н­ня укра­їн­ців. У пер­ші дні ли­сто­па­до­во­го про­ти­сто­я­н­ня укра­їн­ські по­лі­ти­ки в роз­па­чі спо­сте­рі­га­ли, як що­дня ти­ся­чі вій­сько­вих че­рез львів­ський за­лі­зни­чний дві­рець по­вер­та­ли­ся з фрон­ту і, не­зва­жа­ю­чи на бої, йшли до­до­му. У черв­ні 1919-го бу­де зво­ро­тна кар­ти­на: під час «Чор­тків­ської офен­зи­ви», ко­ли 60-ти­ся­чне укра­їн­ське вій­сько гна­ти­ме поль­ське, ти­ся­чі юна­ків при­єд­на­ю­ться до Га­ли­цької ар­мії.

Від­су­тність зброї та по­раз­ка на ди­пло­ма­ти­чно­му фрон­ті зму­сять УГА пе­ре­йти Збруч і при­єд­на­ти­ся до Ар­мії УНР. Тут га­ли­цьке вій­сько по­ля­же від ти­фу, а ге­не­рал Ми­рон Тар­нав­ський, який пе­ре­во­див за Збруч 50-ти­ся­чну ар­мію, те­пер у су­про­во­ді двох де­ся­тків ви­пад­ко­вих по­до­ро­жніх та вій­сько­вих по­вер­тав­ся на­зад на Га­ли­чи­ну. «Не ди­во­та, що ко­ли на­ші кро­ки за­ду­дні­ли на мо­сті че­рез Збруч, ми сти­ши­ли на­ші го­ло­си до ше­по­ту, на­чеб вхо­ди­ли у свя­ти­ню, — зга­ду­вав він. — Нас огор­ну­ли мо­ли­тов­ні на­строї. На дру­го­му бе­ре­зі всі ми як один мов­чки по­ски­да­ли ша­пки. Хо­ті­ло­ся змо­ви­ти якусь за­бу­ту, ще в ди­тин­стві мов­ле­ну мо­ли­тву пе­ред рів­нин­ним га­ли­цьким обрі­єм, що ма­йо­рів у за­ма­за­ній ім­лою да­ле­чі».

ТІНЬ ЛИ­СТО­ПА­ДА

На­слід­ки Ли­сто­па­да бу­ли ка­та­стро­фі­чни­ми: кіль­кість вій­сько­вих за­ги­блих від ти­фу чи в та­бо­рах ін­тер­но­ва­них обра­хо­ву­ва­ла­ся ти­ся­ча­ми. Укра­їн­ське на­се­ле­н­ня Льво­ва впа­ло до ре­кор­дно низь­кої по­зна­чки, на­лі­чу-

ючи ли­ше 12% ме­шкан­ців мі­ста. В емі­гра­ції опи­ни­ло­ся ба­га­то гро­мад­ських акти­ві­стів, ча­сти­на з яких уже не по­вер­не­ться до краю, а кіль­ка про­від­ни­ків-сим­во­лів УСС обе­руть УРСР за­мість Дру­гої Ре­чі По­спо­ли­тої. Та це вже бу­ла на­ція з ін­шим ха­ра­кте­ром, і пе­рі­од Дру­гої Ре­чі По­спо­ли­тої це за­свід­чив. Поль­ський по­лі­тик Ста­ні­слав Лось, ана­лі­зу­ю­чи га­ли­чан, пи­сав, що «стан сві­до­мо­сті га­ли­цьких укра­їн­ців був на­че фо­то­гра­фі­єю ста­ну сві­до­мо­сті по­ля­ків у 1860–1863 ро­ках». Як ві­до­мо, у той час спа­ла­хну­ло чер­го­ве поль­ське пов­ста­н­ня й ці по­дії ста­ли під­ва­ли­на­ми поль­сько­го від­ро­дже­н­ня, дар­ма що в 1860-х це обер­ну­ло­ся по­раз­кою. Усе­ре­ди­ні 1920-х від гур­ту ко­ли­шніх во­я­ків про­лу­нає га­сло ста­ви­ти­ся до «Ли­сто­па­до­во­го зри­ву» як до пе­ре­мо­ги. У цер­квах по­чнуть пра­ви­ти не па­на­хи­ди, а мо­ле­бні в на­мі­рі укра­їн­сько­го на­ро­ду, а сло­во «Ли­сто­пад» те­пер пи­са­ти­муть із ве­ли­кої лі­те­ри. Га­ли­ча­ни спов­на пе­ре­жи­ли по­дії ли­сто­па­да 1918-го: Га­ли­цька ар­мія як ре­гу­ляр­не вій­сько пропу­сти­ло че­рез свої ря­ди чо­ло­ві­ків чи не з ко­жної ро­ди­ни, і хто­зна, чи бу­ло се­ло, до яко­го бо­дай хтось не по­вер­нув­ся б із ці­єї вій­ни. Край по­кри­вав­ся мо- ги­ла­ми, і в на­ціо­наль­но­му ка­лен­да­рі з’яви­ли­ся дві осо­бли­ві да­ти: Зе­ле­ні свя­та й 1 ли­сто­па­да.

«…Зе­ле­ні свя­та у Льво­ві, ко­ли до Стрі­ле­цьких Мо­гил на Янів­сько­му й Ли­ча­ків­сько­му цвин­та­рях ішло все з укра­їн­ців, що мо­гло йти й що ма­ло хоч ма­ко­ву дро­бин­ку укра­їн­сько­го сер­ця», — пи­сав один із най­ві­до­мі­ших між­во­єн­них пу­блі­ци­стів Ана­толь Кур­ди­дик.

На­ція, яка цу­ра­ла­ся вій­сько­вої слу­жби, те­пер здо­бу­ла бо­йо­вий до­свід у вла­сно­му вій­ську. Дар­ма що УГА на­віть до­стой­ної від­зна­ки не за­твер­ди­ла. У той час не ли­ше для ма­лих поль­ських від­ді­лів бу­ло роз­ро­бле­но на­го­ро­ди за «обо­ро­ну Льво­ва», а й са­мо­му мі­сту да­ли най­ви­щу поль­ську від­зна­ку за му­жність Virtuti Militari, яку Піл­суд­ський вру­чив у дру­гу рі­чни­цю то­го, як укра­їн­ські ча­сти­ни по­ки­ну­ли мі­сто. Зго­дом уро­чи­сті па­ра­ди цьо­го дня ста­нуть тра­ди­ці­єю, зго­дом уро­чи­сті па­ра­ди цьо­го дня ста­нуть тра­ди­ці­єю, а на гер­бі мі­ста до від­зна­ки Virtuti Militari до­да­сться офі­цій­не га­сло «Semper Fidelis» («Зав­жди вір­ний»).

Укра­їн­ці спо­сте­рі­га­ли за тим із дво­я­ким від­чу­т­тям. Стар­ше по­ко­лі­н­ня, по­го­лов­но ко­ли­шні вій­сько­ві, які те­пер бу­ли в ро­лі «ба­тьків на­ції», ма­ло під­ста­ви для ме­лан­хо­лії. «Нев­же це бу­ло? — хо­че­ться спи­та­ти ни­ні на спо­гад то­го, що бу­ло п’ятнад­цять літ то­му, — чи­та­є­мо в га­зе­ті «Ді­ло» в жов­тні 1933-го. — Див­ля­чись на на­шу сум­ну дій­сність, ми­мо­во­лі пи­та­є­мо се­бе: нев­же був у нас Ве­ли­кий День Пер­шо­го Ли­сто­па­да? Нев­же справ­ді ма­яв жов­то­бла­ки­тний пра­пор на львів­ській ра­ту­ші? Нев­же ми огля­да­ли вла­сни­ми очи­ма рі­дне вій­сько на ву­ли­цях сто­ли­ці Га­ли­цької Зем­лі?».

Для їхніх ді­тей, що вже за яке де­ся­ти­лі­т­тя пі­сля по­дій 1918-го ма­со­во по­пов­ню­ва­ли ла­ви під­пі­л­ля, Ли­сто­пад бу­де чи не най­біль­шою ле­ген­дою та ге­ро­ї­чним мі­фом, а в істо­рії Га­ли­чи­ни, яку на­зи­ва­ли укра­їн­ським П’ємон­том, справ­жнім кон­тра­пун­ктом, що пе­ре­тво­рив на­род на на­цію.

«Ли­сто­па­до­вий зрив був сам со­бою пе­ре­мо­гою укра­їн­сько­го ду­ху і за­ли­шив­ся як пе­ре­мо­га то­го укра­їн­сько­го ду­ху, що ви­зво­лив­ся із те­нет пан­щи­зня­них за­ли­шків у пси­хі­ці та під­ніс­ся до ви­сот сві­до­мо­сти «хто ми і чиї ми ді­ти», з му­жні­стю зу­мів по­сто­я­ти за свої пра­ва не тіль­ки на­рі­ка­н­ням на «крив­ди», не тіль­ки сло­ве­сни­ми про­те­ста­ми, а й ді­лом, зі збро­єю в ру­ках», — під­су­мує між­во­єн­ний жур­на­ліст Іван Ке­дрин.

На­слід­ки Ли­сто­па­да бу­ли ка­та­стро­фі­чни­ми: кіль­кість вій­сько­вих за­ги­блих від ти­фу чи в та­бо­рах ін­тер­но­ва­них обра­хо­ву­ва­ла­ся ти­ся­ча­ми. Укра­їн­ське на­се­ле­н­ня Льво­ва впа­ло до ре­кор­дно низь­кої по­зна­чки, на­лі­чу­ю­чи ли­ше 12% ме­шкан­ців мі­ста

Львів, Зе­ле­ні свя­та, 1920-ті

По­хід укра­їн­ців на мо­ги­ли во­я­ків.

Ли­сто­пад 1918 ро­ку

Укра­їн­ські во­я­ки бі­ля мі­ської ра­ди Льво­ва.

Під та­кою на­звою з’яви­ла­ся об­кла­дин­ка ли­сто­па­до­во­го чи­сла емі­гра­цій­но­го ви­да­н­ня «Лис Ми­ки­та» за 1956 рік « Дві тра­ди­ції укра­їн­сько­го Льво­ва».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.