Та­рас Чу­бай:

«Вій­на в нас по­ча­ла­ся не чо­ти­ри ро­ки то­му, а три­ва­ла зав­жди»

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Спіл­ку­ва­ла­ся Ган­на Тре­губ

«Вій­на в нас по­ча­ла­ся не чо­ти­ри ро­ки то­му, а три­ва­ла зав­жди» Ві­до­мий рок-му­зи­кант про ва­гу сло­ва в пі­сні та смерть рок-н-ро­лу

Лі­дер гур­ту «Плач Єре­мії» в ін­терв’ю Ти­жню роз­по­вів про ва­жли­вість текс­то­во­го на­ван­та­же­н­ня пі­сень, на­ро­дже­н­ня укра­їн­ської му­зи­ки, що роз­по­від­ає і пра­цює з те­ма­ми вій­ни та спро­ти­ву, а та­кож про те, що з вір­шів по­е­та Гри­цька Чу­бая за­пла­но­ва­но по­кла­сти на му­зи­ку.

Ви один із тих укра­їн­ських рок-спів­а­ків, які ро­блять акцент не ли­ше на яко­сті му­зи­ки, а й на текс­тах. Чо­му якість по­е­ти­чних текс­тів ще з ча­сів Бо­ба Ді­ла­на та Джи­ма Мор­рі­со­на для рок-му­зи­ки ва­жить ба­га­то? — Уся моя твор­чість на ме­жі лі­те­ра­ту­ри і му­зи­ки. Від­по­від­но текс­ти ва­жли­ві. На­сам­пе­ред я спри­ймаю текст, а по­тім по­між ряд­ків чи під вра­же­н­ням від ньо­го з’яв­ля­є­ться му­зи­ка. Цей жанр — спів­а­на по­е­зія. Ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти мо­жна рок-му­зи­ку, кла­си­ку, фольк, джаз то­що. Це ли­ше за­со­би. На­два­жли­вою є по­да­ча текс­ту. Від Бо­ба Ді­ла­на і Джи­ма Мор­рі­со­на я від­рі­зня­ю­ся тим, що пе­ре­ва­жно не свої текс­ти спів­аю, а по­даю ін­тер­пре­та­цію лі­те­ра­тур­них тво­рів як ком­по­зи­тор. У цьо­му є пев­на про­грам­ність і мій, ін­ший під­хід. Тро­хи як у кла­си­чних ком­по­зи­то­рів, які пра- цю­ють із лі­те­ра­ту­рою, ви­ко­ри­сто­ву­ють лі­бре­то чи по­е­зію, про­зу. Моя му­зи­ка має вдо­сталь ро­ко­вих рис, але не тіль­ки.

Ко­ли ли­шень з’явив­ся гурт «Плач Єре­мії», біль­шість ком­по­зи­цій бу­ли на вір­ші мо­го ба­тька Гри­го­рія Чу­бая. Дру­гим за кіль­кі­стю на­пи­са­них тво­рів ав­то­ром був Ві­ктор Не­бо­рак, а то­ді вже Юр­ко Ан­дру­хо­вич.

Як я до цьо­го при­йшов? Про­сто. Хо­тів по­пу­ля­ри­зу­ва­ти по­е­зію ба­тька. У пев­ний мо­мент зро­зу­мів, що про­спі­ва­на по­е­зія зна­чно кра­ще спри­йма­є­ться слу­ха­чем, ніж про­сто про­де­кла­мо­ва­на. На­да­лі я по­чав та­кож пра­цю­ва­ти над тво­ра­ми ін­ших ав­то­рів.

Із Ві­кто­ром Не­бо­ра­ком уза­га­лі бу­ло кла­сно. На по­ча­тку я не був із ним зна­йо­мий, про­те бу­вав на по­е­ти­чних ве­чо­рах, де зву­ча­ла йо­го по­е­зія. Він так кла­сно де­кла­му­вав свої вір­ші, що я лег­ко їх за­пам’ято­ву­вав. Ко­ли по­вер­тав­ся до­до­му, де­які текс­ти ля­га­ли на му­зи­ку. Во­ни ме­ні да­ва­ли пуль­са­цію, ритм, а да­лі все йшло зов­сім лег­ко. Це от одра­зу про мою вза­є­мо­дію з по­е­зі­єю і про те, як це пра­цює що­до по­пу­ля­ри­за­ції.

Те са­ме бу­ло з по­е­зі­єю Ан­дру­хо­ви­ча пі­зні­ше. І да­лі по­сту­по­во з ре­штою. У ме­не є ком­по­зи­ції на вір­ші Бо­г­да­на-іго­ря Ан­то­ни­ча, Ми­хай­ля Се­мен­ка, Ми­ко­ли Він­гра­нов­сько­го, Оле­га Ли­ше­ги, Іва­на Мал­ко­ви­ча. Остан­нім ча­сом звер­нув­ся до кла­си­ків. Уже по­над рік, як ство­рив ком­по­зи­цію на вір­ші Та­ра­са Шев­чен­ка. Ро­бив до йо­го тво­рів кіль­ка під­хо­дів, але не йшло, бо це скла­дно. Мо­ва ж про іко­ну з ву­са­ми в ко­жній ха­ті — не зна­ти, як під­сту­пи­ти­ся близь­ко. Але якось вда­ло­ся. Ство­рив вер­сію, у якій по­ло­ви­на текс­ту — пе­ре­клад ча­сти­ни ба­ла­ди «При­чин­на» («Ре­ве та сто­гне Дніпр ши­ро­кий») ан­глій­ською, а ча­сти­на укра­їн­ською. Кла­сне по­єд­на­н­ня ви­йшло, за­до­во­ле­ний ре­зуль­та­том. Ни­ні пра­цюю над Фран­ком, ро­блю ко­лаж із йо­го жму­тків, так би мо­ви­ти, з де­ка­дент­ської збір­ки «Зів’яле ли­стя». З рі­зних вір­шів бе­ру шма­тки, скла­даю з них свій ко­лаж.

Кон­церт «Від Ти­чи­ни до Жа­да­на», що має від­бу­ти­ся 6 ли­сто­па­да в ки­їв­сько­му Бу­дин­ку зву­ко­за­пи­су, теж своє­рі­дна да­ни­на пе­ред­усім по­е­зії, а ли­ше по­тім му­зи­ці? Чи пла­ну­є­те за­пи­са­ти диск із ком­по­зи­ці­я­ми, які про­зву­чать? — Мо­ва рад­ше не про кон­церт, а про ве­чір по­е­зії, пре­зен­та­цію збір­ки «Від Ти­чи­ни до Жа­да­на». Ми з Ма­рі­чкою Бур­ма­кою там му­зи­чні го­сті й спів­ав­то­ри Іва­на Мал­ко­ви­ча, який ви­дав зга­да­ну збір­ку. У цій ан­то­ло­гії укра­їн­ської по­е­зії є без­ліч чу­до­вих ма­ло­ві­до­мих і зна­них укра­їн­ських по­е­тів. Та­кож там чи­ма­ло мо­їх спів­ав­то­рів: той­та­ки Жа­дан (у ме­не є на йо­го тво­ри, які ще тре­ба за­пи­са­ти й ви­да­ти), мій ба­тько Гри­цько Чу­бай, Юр­ко Ан­дру­хо­вич та ін. І ми з Ма­рі­чкою, і Іван Мал­ко­вич при­че­тні до укра­їн­ської по­е­зії все своє жи­т­тя. Іван ви­дає пре­чу­до­ві книж­ки. Зав­дя­ки йо­му ба­га­то лю­дей ді­зна­є­ться те, чо­го са­мі, мо­жли­во, ні­ко­ли не ді­зна­ли­ся б. Так са­мо Ма­рі­чка Бур­ма­ка в жан­рі спів­а­ної по­е­зії пра­цює вже ба­га­то ро­ків. Ме­ні ду­же по­до­ба­є­ться, ко­ли во­на спів­ає під гі­та­ру. На кон­цер­ті, ду­маю, бу­де са­ме та­ка вер­сія ви­ко­на­н­ня. Там про­зву­чить ба­га­то та­ко­го, про що ці­ка­во го­во­ри­ти й що ці­ка­во чи­та­ти, а ми все це пе­ре­плі­та­ти­ме­мо сво­їм му­зи­чним ви­ко­на­н­ням рі­зних хо­ро­ших тво­рів.

Чи ли­ши­ло­ся в по­е­ти­чно­му до­роб­ку Гри­го­рія Чу­бая щось не­ви­да­не, не­зна­не ши­ро­кою ау­ди­то­рі­єю? Якщо та­кі текс­ти є, то чи вар­то по­кла­сти їх на му­зи­ку і за­спі­ва­ти? — Це пи­та­н­ня про май­бу­тнє, а во­но ме­ні не­ві­до­ме. Чо­ло­вік ми­слить, а Бог кре­слить. Пла­ни в ме­не мо­жуть бу­ти рі­зно­ма­ні­тні. На­при­клад, зби­ра­ю­ся до­пи­са­ти му­зи­ку на по­е­му «Го­во­ри­ти, мов­ча­ти і го­во­ри­ти зно­ву», бо спів­аю по­ки що ли­ше ури­вок із ці­єї по­е­ми «Я так дов­го мов­чав». Якщо го­во­ри­ти про «Від­шу­ку­ва­н­ня при­че­тно­го», то на де­які ча­сти­ни в ме­не на­пи­са­на му­зи­ка, а на де­які ще ні. Ду­маю, як це ро­би­ти: пе­ре­да­ва­ти за­со­ба­ми ме­ло­де­кла­ма­ції, на­кла­де­ної на му­зи­чне тло, чи якось іна­кше. З по­е­зі­єю ба­тька пра­цюю да­лі й че­каю, ко­ли все до­бре зій­де­ться до­ку­пи — на­тхне­н­ня, час, то­що — і я це за­вер­шу. У ме­не так бу­ло із сю­ї­тою «Сві­тло і спо­відь»: спо­ча­тку на­пи­сав му­зи­ку на фра­гмент «Ти не ма­єш дов­ко­ла сві­ча­донь­ка жо­дно­го», а то­ді до­да­ла­ся ре­шта ча­стин, ті, що пе­ре­ду­ють, і ті, що по­тім. За пев­ний час усе це скла­ло­ся в ці­лі­сний твір. Йо­го, до ре­чі, ми ви­ко­ну­ва­ти­ме­мо 10 ли­сто­па­да у Львів­ський опе­рі на кон­цер­ті, при­свя­че­но­му 70-річ­чю від на­ро­дже­н­ня Гри­цька Чу­бая. Бу­де ві­ді­бра­но спе­ці­аль­ний ре­пер­ту­ар. Зокре­ма, тво­ри, які ми дав­но не ви­ко­ну­ва­ли: «Сві­тло і спо­відь», урив­ки з по­е­ми «Ма­рія», «Від­шу­ку­ва­н­ня при­че­тно­го». Ре­тро­спе­кти­ва бу­де ши­ро­ка.

Чи пе­ре­йма­є­те­ся тим, що тво­рів ва­шо­го ба­тька Гри­го­рія Чу­бая, одно­го з лі­де­рів львів­сько­го лі­те­ра­тур­но-ми­сте­цько­го ан­де­гра­ун­ду, не­має в шкіль­ній про­гра­мі? — Уза­га­лі не пе­ре­жи­ваю, що в шкіль­ній про­гра­мі не­має тво­рів Гри­цька Чу­бая. Дер­жа­ва на­ша ли­шень те­пер стає на но­ги, осві­тні про­гра­ми ще не­до­ско­на­лі. Але все по­сту­по­во на­ла­го­ди­ться.

У якийсь мо­мент жи­т­тя ме­ні до­ве­ло­ся тро­хи взя­ти на се­бе роль «дер­жав­но­го куль­т­про­сві­тни­ка». Тво­рів Гри­цька Чу­бая не­має в шкіль­ній про­гра­мі, але ба­га­то учнів та сту­ден­тів на мо­їх кон­цер­тах під­спі­ву­ють, ко­ли я ви­ко­ную ком­по­зи­ції на йо­го вір­ші. Те са­ме бу­ло з пов­стан­ськи­ми пі­сня­ми, ко­ляд­ка­ми та ін­ши­ми мо­ї­ми про­е­кта­ми. Те, що яки­хось ав­то­рів не­має в під­ру­чни­ках, не ве­ли­ка про­бле­ма. Во­ни зна­йдуть сво­го слу­ха­ча.

Чи є спро­би пе­ре­кла­сти по­е­зію ва­шо­го ба­тька ан­глій­ською мо­вою і показати ці­ло­му сві­ту? На­скіль­ки во­ни вда­лі? — Ме­ні пи­шуть де­які пе­ре­кла­да­чі, але по­ки що най­кра­ще пе­ре­кла­дає вір­ші Гри­цька Чу­бая мій друг — про­фе­сор Ко­лум­бій­сько­го уні­вер­си­те­ту Мар­ко Ан­дрей­чик. Є й ін­ші пе­ре­кла­ди, але то­таль­но­го трен­ду не­має. Ні­би­то й до­бре це ро­блять, про­те я не мо­жу взя­ти ан­глій­ські вер­сії і за­спі­ва­ти. Це ба­га­то про що го­во­рить. Во­ни не спів­а­ю­ться, не пе­ре­да­ють спів­у­чо­сті мо­ви. На­справ­ді ге­нія має пе­ре­кла­да­ти ге­ній. Фа­кти­чно це ще одне на­пи­са­н­ня тво­ру. По­е­ти­чний пе­ре­клад — ду­же скла­дна й від­по­від­аль­на річ, бо йо­го не­мо­жли­во зро­би­ти до­слів­но. Це на­пи­са­н­ня ге­ні­аль­ної по­е­зії ін­шою мо­вою, су­пер­скла­дне зав­да­н­ня.

Не се­крет, що для ба­га­тьох укра­їн­ців укра­ї­ні­за­ція по­чи­на­ла­ся з му­зи­ки су­ча­сних укра­їн­ських гур­тів, то­го ж та­ки «Пла­чу Єре­мії», які до­ла­ли упе­ре­дже­н­ня, пе­ре­ко­ну­ва­ли, що кла­сний і су­ча­сний куль­тур­ний про­дукт є й укра­їн­ською мо­вою. Му­зи­ка до­по­ма­гає зши­ва­ти на­шу кра­ї­ну до­ку­пи? Чи пла­ну­є­те по­їха­ти з кон­цер­та­ми на Схід на­шої дер­жа­ви, у не убез­пе­че­ну від ру­си­фі­ка­ції та се­па­ра­ти­зму зо­ну? — Я про це ка­зав де­ся­тки ро­ків то­му, що по­трі­бно їзди­ти і зши­ва­ти кра­ї­ну до­ку­пи. І ми їзди­ли, ко­ли бу­ла та­ка мо­жли­вість. Це та­кож ро­бо­та дер­жа­ви, якої в нас не бу­ло фа­кти­чно до цьо­го ча­су. Ни­ні во­на з’яв­ля­є­ться, по­чи­нає пра­цю­ва­ти, але про­бле­ми, на­ко­пи­че­ні

Та­рас Чу­бай на­ро­див­ся 21 черв­ня 1970 ро­ку у Льво­ві. Укра­їн­ський ав­тор- ви­ко­на­вець, рок- му­зи­кант і ком­по­зи­тор, лі­дер гур­ту «Плач Єре­мії» (ке­рів­ник, ав­тор му­зи­ки і текс­тів, во­ка­ліст, му­зи­кант). Нав­чав­ся у Львів­ській му­зи­чній шко­лі ім. С. Кру­шель­ни­цької, за­кін­чив Львів­ську кон­сер­ва­то­рію. За ро­ки сво­єї твор­чої ді­яль­но­сті на­пи­сав по­над 100 пі­сень і ви­дав 11 му­зи­чних аль­бо­мів. Та­кож на­пи­сав увер­тю­ру до по­е­зо- опе­ри «Край­слер-ім­пе­рі­ал» для сим­фо­ні­чно­го ор­ке­стру. Син по­е­та Гри­го­рія Чу­бая. 1990- го ра­зом із одно­дум­ця­ми (пе­ре­дов­сім бас- гі­та­ри­стом Все­во­ло­дом Дя­чи­ши­ним) ство­рив гурт «Плач Єре­мії», який за кіль­ка ро­ків зайняв про­від­ні по­зи­ції в укра­їн­ських хіт- па­ра­дах. У 1999- му пе­ре­їхав до Ки­є­ва, але й да­лі спів­пра­цює з «Пла­чем Єре­мії». Се­ред ки­їв­ських про­е­ктів Та­ра­са аль­бо­ми «На­ше Рі­здво» і «На­ші пар­ти­за­ни», за­пи­са­ні на сту­дії гур­ту «Скря­бін». Се­ред ви­да­них ди­сків «Две­рі, ко­трі на­справ­ді є» (1993), «Най бу­де все як є…» (1995), «Ха­та моя» (1997), «Сві­тло і спо­відь ч. 1» (2003). Ра­зом із Kozak System за­пи­сав диск «Пі­сні са­мо­на­ве­де­н­ня» (2014).

сто­лі­т­тя­ми, ви­рі­ши­ти одним ма­хом скла­дно. Як на ме­не, мо­ва не ли­ше про Схід Укра­ї­ни. М’якої куль­тур­ної про­па­ган­ди на­ра­зі не­має й на За­хо­ді. З’яви­ли­ся но­ві ви­кли­ки: гло­ба­лі­за­ція, ан­глі­за­ція то­що, які є по­ряд із по­твор­ною ру­си­фі­ка­ці­єю. Нам тре­ба своє обе­рі­га­ти з усіх бо­ків, якщо ми хо­че­мо со­бою за­ли­ши­ти­ся, якось са­мих се­бе роз­пі­зна­ти. Му­си­мо з цим пра­цю­ва­ти, але, по­вто­рю­ся, дер­жа­ва та­кож по­вин­на це ро­би­ти.

Там, де мо­жу, ро­блю це за дер­жа­ву. Але я вже не та­кий мо­ло­дий, юний та енер­гій­ний, що всю­ди їха­ти­му й за­ти­ка­ти­му со­бою всі дір­ки. Ни­ні мен­ше бу­ваю на Схо­ді, ніж, мо­жли­во, це бу­ло б тре­ба. Даю ба­га­то кон­цер­тів на під­трим­ку вій­сько­вих шпи­та­лів то­що. З ті­єю са­мою ме­тою га­стро­лю­вав пе­ред ді­а­спо­рою. Але на са­му лі­нію фрон­ту ще не їздив. Ба­га­то зна­йо­мих ар­ти­стів це ро­бить, і я їм вдя­чний за це. Якось і я ще їзди­ти­му ту­ди з кон­цер­та­ми.

Чи спри­ймає укра­їн­ську рок-му­зи­ку на­ша ді­а­спо­ра за кор­до­ном? Чи це до­по­ма­гає їй сфор­му­ва­ти при­том­не уяв­ле­н­ня, чим і як укра­їн­ське су­спіль­ство жи­ве сьо­го­дні, до­єд­на­ти­ся до ньо­го? — Ме­ні зда­є­ться, що роль ді­а­спо­ри важ­ко пе­ре­оці­ни­ти, бо зав­дя­ки укра­їн­цям з-за кор­до­ну бу­ло збе­ре­же­но ту справ­жню Укра­ї­ну, як я її со­бі уяв­ляю. Збе­ре­же­но, щоб по­вер­ну­ти її нам. Бу­ло вря­то­ва­но рі­зно­ма­ні­тні куль­тур­ні ін­сти­ту­ції, пре­су, лі­те­ра­ту­ру та ще ба­га­то чо­го. Зав­дя­ки то­му що ча­сти­на укра­їн­ців вча­сно емі­гру­ва­ла (йде­ться про тих, хто ви­їхав пе­ред і під час Дру­гої сві­то­вої вій­ни). Як­би во­ни не ви­їха­ли ці­ли­ми ін­сти­ту­ці­я­ми, на­при­клад ви­дав­ни­цтва­ми, то про­сто не збе­ре­гли­ся б.

Укра­їн­ська ді­а­спо­ра на За­хо­ді одна з на­йор­га­ні­зо­ва­ні­ших у сві­ті. Має свої шко­ли, га­зе­ти, ра­діо­стан­ції, сво­їх ло­бі­стів у за­хі­дних уря­дах. Ве­ли­кою мі­рою зав­дя­ки та­кій ді­а­спо­рі в нас є Укра­ї­на сьо­го­дні. Не­хай пев­ні по­гля­ди тут і там на якісь пи­та­н­ня рі­зня­ться, про­те ра­зом ця ве­ли­ка кіль­кість ба­чень утво­рює одне ці­ле, щось ці­ка­ве, чим ми є.

Якщо по­гля­ну­ти на світ рок-му­зи­ки, то ви­ра­зно ви­дно бри­тан­ський та аме­ри­кан­ський рок. А як що­до укра­їн­сько­го? На ва­шу дум­ку, та­ке яви­ще існує? — Є хо­ро­ші імі­та­ції аме­ри­кан­сько­го, ан­глій­сько­го ро­ку в Укра­ї­ні. Ба­га­то фоль­ко­вих, те­а­траль­них про­е­ктів теж ви­ко­ри­сто­ву­ють за­со­би рок-му­зи­ки. Але рок-ру­ху не­має. Вла­сне, для ньо­го тро­хи й за­пі­зно вже. Ни­ні всі про­е­кти за­то­че­ні під стри­мінг, ін­тер­нет, Youtube. Во­ни ви­ко­ри­сто­ву­ють еле­мен­ти рок-му­зи­ки, але са­мі аж ніяк не є рок-н-ро­лом. Це ко­мер­цій­на по­пкуль­ту­ра, яка хо­че за­ро­бля­ти гро­ші, що та­кож до­бре. Але окре­мим ці­ка­вим куль­тур­ним яви­щем я це не на­зи­вав би. Бу­ли окре­мі пе­рі­о­ди на­при­кін­ці 1980-х — на по­ча­тку 1990-х ро­ків, ко­ли існу­вав Ки­їв­ський рок-клуб, і на той час це бу­ло щось: «Во­плі Ві­до­пля­со­ва», «Ба­ні­та Бай­да», «Цу­кор — бі­ла смерть», «Раб­бо­та Хо», «Квар­ти­ра 50», «Іва­нов Да­ун». Та­кож у ті ча­си існу­вав Львів­ський рок-клуб, де бу­ло ба­га­то ці­ка­вих про­е­ктів. Але все це на ме­жі роз­па­ду СРСР і по­ча­тку чо­гось не­ві­до­мо­го, що спри­я­ло то­му, аби бу­ла якась ро­кму­зи­ка. Да­лі во­на май­же ви­мер­ла, а на її мі­сце при­йшли та­кі со­бі за­мін­ни­ки, які вда­ють із се­бе рок-н-рол, про­те ні­чо­го спіль­но­го з ним не ма­ють. Не­має осо­бли­во про що го­во­ри­ти на­ра­зі.

У нас є де­що, що на­га­дує ро­кму­зи­ку. Ска­за­ти, що ство­ре­но свою но­ву хви­лю, що це яви­ще, скла­дно. Бо то ні­би ці­ла ін­ду­стрія має бу­ти: ба­га­то лей­блів, які ви­да­ють та­ку му­зи­ку, кон­ку­ру­ють між со­бою, ба­га­то про­дю­се­рів, жур­на­лі­стів, які про це пи­шуть. У нас усьо­го цьо­го не­має в по­трі­бній кіль­ко­сті: ані лей­блів, ані про­дю­се­рів, ані ком­по­зи­то­рів. По­ки що все або в за­род­ко­во­му ста­ні, або імі­та­ція. Але це і сві­то­вий тренд. У всьо­му сві­ті вже дав­но не­має рок-н-ро­лу. Є йо­го за­ли­шки, що тя­гну­ться з 1970–1980-х ро­ків, бу­ли спле­ски на по­ча­тку 1990-х. Зре­штою, так са­мо, як тут. Там у біль­ших, а в нас у мен­ших мас­шта­бах. Вла­сне, су­му­ва­ти не­має чо­го з цьо­го при­во­ду. Все ду­же до­бре. Пре­кра­сна му­зи­ка десь за­раз пи­ше­ться... Мо­жли­во, ми про це ось-ось до­від­а­є­мо­ся.

Та ло­гі­ка, за якою пі­шли укра­їн­ські гур­ти «Да­ха­бра­ха», «Гай­да­ма­ки» та ще ба­га­то хто, зро­бив­ши акцент на укра­їн­ський фолк, ціл­ком при­ро­дна, зда­тна за­без­пе­чи­ти їм упі­зна­ва­ність? — Вла­сне, цей шлях правильний. Єди­не — аби не з’яви­ло­ся ти­ся­чі одна­ко­вих та­ких про­е­ктів, ко­ли хтось один зна­йшов де­що вда­ле й одра­зу ж на­ва­ли­ла со­тня пла­гі­а­то­рів. Хо­ча тут як по­ди­ви­ти­ся. Ча­сом та­ка ма­со­вість теж по­трі­бна.

По­при те що в на­шій кра­ї­ні вже чо­ти­ри ро­ки то­чи­ться вій­на, ду­же ма­ло ком­по­зи­цій, які по­ру­шу­ють не ли­ше пи­та­н­ня актив­но­го спро­ти­ву, а й ті про­бле­ми, які не­се уча­сни­кам вій­на. Ма­ло хто з-по­між укра­їн­ських спів­а­ків узяв при­клад із гур­тів Metallica, Five Finger Death Punch і за­спі­вав про по­до­ла­н­ня ПТСР або тор­кнув­ся те­ми уча­сті жі­нок у бо­йо­вих ді­ях. Це так скла­дно, що за те в нас ма­ло бе­ру­ться? — Усе це з’яви­ться при­ро­дним чи­ном. Та­ка укра­їн­ська му­зи­ка, на­пев­но, вже на­ро­ди­ла­ся і десь є. Є та­кож по­е­зія Жа­да­на, су­пер­ре­фле­ксія то­го, що від­бу­ва­є­ться дов­ко­ла. Це про ту ра­ну, яка кри­ва­вить.

Тре­ба ска­за­ти, що вій­на в нас по­ча­ла­ся не чо­ти­ри ро­ки то­му, а три­ва­ла зав­жди. Ба­га­то лю­дей зба­гну­ло це тіль­ки те­пер, ко­ли по­ле­ті­ли ра­ке­ти й ро­зір­ва­ли­ся сна­ря­ди. То­ді до них ді­йшло, що в нас та­ки вій­на. А ін­шо­го ста­ну з пів­ні­чним су­сі­дом ні­ко­ли й не бу­ло. Сьо­го­дні цей стан на­ре­шті від­чу­ли всі. Ко­жна лю­ди­на, яка пов’язує се­бе з Укра­ї­ною, зав­жди ве­ла ту вій­ну. І, вла­сне, са­ме нам до­ве­де­ться до­ве­сти цю спра­ву до пе­ре­мо­ги. Сьо­го­дні це на­ша на­ціо­наль­на ідея.

Мо­ва не тіль­ки про фа­кти­чне зни­ще­н­ня во­ро­га, що під­сту­пно на­пав. Річ та­кож у ви­чав­лю­ван­ні із се­бе то­го сов­ка, і ро­би­ти це до­ве­де­ться не по кра­плі, а ці­ли­ми від­ра­ми. То­му мо­ва ще й про ро­бо­ту над со­бою. Це ве­ли­ка бор­ня, і важ­ко ска­за­ти, що бу­де то­ді, ко­ли во­на за­кін­чи­ться. Цін­ний те­пе­рі­шній мо­мент, бо вій­на нас роз­бу­ди­ла, у свій жор­сто­кий спо­сіб по­ясни­ла, ким ми є і в чо­му по­ля­гає на­ше зав­да­н­ня.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.