Між від­по­від­аль­ні­стю та спе­ку­ля­ці­єю

Хто й чо­му за­ва­жає укра­їн­сько­му ми­сте­цтву уві­мкну­ти свій ма­кси­мум

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Ана­ста­сія Го­лов­нен­ко

Чи є за­бо­ро­не­ні те­ми на укра­їн­ській сце­ні

На пер­ший по­гляд, те­ма та­бу в укра­їн­сько­му те­а­трі — це те­ма-про­во­ка­ція. Бо яка рі­зни­ця, як по­ста­ви­ти пи­та­н­ня, якщо здо­ро­вий глузд ви­зна­чає та­бу не­прийня­тни­ми для ми­сте­цтва і в Укра­ї­ні, і на Пів­ні­чно­му по­лю­сі. Утім, ін­ко­ли ми­тці са­мо­цен­зу­ру­ю­ться, лу­кав­лять чи під­ла­што­ву­ю­ться під біль­шість, та­ким чи­ном у жит­ті пе­ре­йма­ю­чись одни­ми ре­ча­ми, а на сце­ні зо­бра­жа­ю­чи зов­сім ін­ші. Чо­му це від­бу­ва­є­ться, вар­то за­пи­та­ти пси­хо­ло­гів та істо­ри­ків, бо дум­ка мар­ке­то­ло­гів зда­є­ться зро­зумі­лою: ав­то­ри про­ду­ку­ють про­е­кти, на які є по­пит, під­три­му­ю­чи ба­га­то­ві­ко­ву тра­ди­цію роз­ва­жаль­но­го те­а­тру.

Та­бу мо­жуть бу­ти пов’яза­ні з мі­сця­ми, пер­со­на­лі­я­ми, сло­ва­ми, те­ма­ми. Це та­ка те­ри­то­рія, на яку має пра­во сту­па­ти тіль­ки так са­мо «по­зна­че­на» осо­ба: ко­роль, свя­тий (або ж ми­тець). Са­мо со­бою про­си­ться ви­слов­лю­ва­н­ня, яке по­чу­ла від ре­жи­се­ра Ста­ні­сла­ва Мой­се­є­ва: «Те­атр — храм. Храм-храм, і не­ма лю­ди­ни». Що тут ще до­да­ти?

СТРАХ І ЙО­ГО ВЕ­ЛИ­КІ ОЧІ

Уся істо­рія укра­їн­ської куль­ту­ри — це істо­рія вста­нов­ле­н­ня та­бу і на­ка­зів про обме­же­н­ня прав. Ем­ський і Ва­лу­єв­ський ука­зи, ра­дян­ська все­с­про­щу­ю­ча куль­тур­на по­лі­ти­ка, іде­о­ло­гі­за­ція та мі­фо­ло­гі­за­ція ми­сте­цтва, «об­слу­го­ву­ю­чий» пост­ра­дян­ський пе­рі­од у куль­ту­рі ло­гі­чно при­зве­ли до си­ту­а­ції, що скла­ла­ся в те­а­трі. Від­су­тність кри­ти­чно­го осми­сле­н­ня всіх рів­нів та сфер жи­т­тя на­сам­кі­нець спри­чи­ни­ла­ся до втра­ти спро­мо­жно­сті роз­рі­зни­ти ре­аль­не жи­т­тя і те, що нам хо­ті­ло­ся б та­ким спри­йма­ти. Че­рез ав­то­ма­ти­чне пост­ра­дян­ське ду­аль­не сприйня­т­тя ре­аль­но­го прір­ва між прав­дою і ма­скою ста­ла так са­мо зні­ве­льо­ва­на й не по­мі­че­на, як ко­лись аб­сур­дно ве­ли­че­зна рі­зни­ця між по­су­дом, що на сто­лі, й кри­шта­лем, що в сер­ван­ті.

Зі здо­бу­т­тям не­за­ле­жно­сті в рі­зних пост­ра­дян­ських кра­ї­нах та­бу і рі­вень со­ці­аль­ної від­по­від­аль­но­сті роз­ви­ва­ли­ся по-рі­зно­му. Якщо Укра­ї­ну ми схиль-

ні вва­жа­ти де­мо­кра­ти­чною дер­жа­вою, не­зва­жа­ю­чи на­віть на дзвін­ки ес­бе­у­шни­ків на­пе­ре­до­дні прем’єр по­лі­ти­чних ви­став, які до­сі ма­ють мі­сце, то в су­сі­дній де-юре не­за­ле­жній Бі­ло­ру­сі спра­ви іна­кші. Кіль­ка ро­ків то­му в мін­сько­му Ре­спу­блі­кан­сько­му те­а­трі бі­ло­ру­ської дра­ма­тур­гії по­ста­ви­ли ви­ста­ву «Опі­ум» про вій­ну на Схо­ді Укра­ї­ни. У зло­бо­ден­ній п’єсі її ав­тор Ві­таль Ко­ро­льов зі­брав усе: від но­во­вве­де­но­го в Бі­ло­ру­сі за­ко­ну про дар­мо­їд­ство й по­до­рож­ча­н­ня ко­му­нал­ки до вій­ни в Укра­ї­ні та її від­но­син із Ро­сі­єю. За сю­же­том мо­ло­дий хло­пець із ро­ди­ни без ба­тька, зне­ві­рив­шись в усіх до­сту­пних спосо­бах пра­це­вла­шту­ва­н­ня, ви­ру­шає на за­ро­бі­тки на укра­їн­ську вій­ну. У та­ко­му не­о­дно­зна­чно­му обра­зі, ство­ре­но­му дра­ма­тур­гом і до­пов­не­но­му ре­жи­се­ром ви­ста­ви Аля­ксан­дром Мар­чен­ком, рі­шу­ча спро­ба зро­зу­мі­ти те­му вій­ни в Укра­ї­ні й са­мо­стій­но осми­сли­ти пи­та­н­ня спо­жи­т­тя та ви­жи­ва­н­ня, прав­ду та ілю­зію, щи­рість та ли­це­мір­ство. Утім, ко­ле­ги роз­по­від­а­ють, що зна­йти ви­ко­на­ви­цю го­лов­ної ро­лі — ма­тір хло­пця, який на­ва­жу­єть-

ся на та­кий крок, у бі­ло­ру­сько­му те­а­трі бу­ло та­кож не­про­стим зав­да­н­ням. Ма­буть, кри­ти­чне осми­сле­н­ня акту­аль­них по­лі­ти­чних по­дій (не­хай і не сво­їх, а су­сід­ських) чи спро­сту­ва­н­ня їхньої не­до­тор­кан­но­сті в Бі­ло­ру­сі все ще пе­ре­бу­ває на ме­жі до­зво­ле­но­го і та­бу.

Ін­ший і де в чо­му про­ти­ле­жний при­клад — по­ста­нов­ка бі­ло­ру­сом Ні­ко­ла­єм Ха­лє­зі­ним ви­ста­ви «Burning doors» у Бі­ло­ру­сько­му віль­но­му те­а­трі в Лон­до­ні. За­бо­ро­не­ний на те­ри­то­рії Бі­ло­ру­сі й уже сім ро­ків про­пи­са­ний у сто­ли­ці Спо­лу­че­но­го Ко­ро­лів­ства, ко­ле­ктив по­зи­ціо­нує се­бе як єди­ний опо­зи­цій­ний те­атр остан­ньої єв­ро­пей­ської ди­кта­ту­ри. Те­атр ви­пу­скає ан­ти­лу­ка­шен­ків­ські (чи­тай ан­ти­пу­тін­ські ви­ста­ви), у яких го­во­рить про ві­до­мі та не­ві­до­мі фа­кти з істо­рії кра­їн ко­ли­шньо­го Ра­дян­сько­го Со­ю­зу. У ви­ста­ві «Burning doors» ре­жи­сер по­єд­нав до­ку­мен­таль­ну осно­ву та жорс­тку гро­ма­дян­ську по­зи­цію з ви­тон­че­ною ху­до­жньою фор­мою. Су­ча­сний та­нець, те­атр свід­ків із текс­том Оле­га Сен­цо­ва і Ма­рі­єю Альо­хі­ною в го­лов­них ро­лях, дра­ма-

ти­чні етю­ди й еле­мен­ти те­а­траль­но­го ві­део-ар­ту, ви­ко­ри­ста­ні в по­ста­нов­ці, по­ту­жно за­яви­ли про про­бле­му по­лі­ти­чних ре­пре­сій Ро­сій­ської Фе­де­ра­ції на весь світ. Зві­сно, що ре­жи­се­ри з Мін­ська чи Ал­ма­ти до­зво­ли­ти со­бі та­ко­го ви­слов­лю­ва­н­ня най­ближ­чим ча­сом не змо­жуть. Та й в Укра­ї­ні до­те­пер жо­дної ви­ста­ви про ув’язне­н­ня Оле­га Сен­цо­ва не з’яви­ло­ся. На­віть по­ста­нов­ка йо­го ві­до­мої п’єси «Но­ме­ри» від­бу­де­ться на ра­ні­ше ніж на­при­кін­ці цьо­го ро­ку. Во­дно­час у Ки­їв при­ве­зуть про­ект «Burning doors», що став ла­у­ре­а­том бри­тан­ської те­а­траль­ної пре­мії Offie’2017 та уві­йшов до спи­ску з 10 най­кра­щих сві­то­вих прем’єр за вер­сі­єю The New York Times.

ТЕ­АТР — ХРАМ

Не ді­йшли ру­ки в укра­їн­сько­го те­а­тру ні до кри­ти­ки то­таль­но­го олі­гар­ха­ту, ні до по­мі­тних ви­слов­лю­вань про­ти ге­ро­ї­за­ції су­ча­сної вій­ни, ні до си­сте­ми осві­ти чи охо­ро­ни здо­ров’я. Час від ча­су на рі­зних сце­нах з’яв­ля­ли­ся до­ку­мен­таль­ні спро­би по­го­во­ри­ти про ви­щу осві­ту чи ко­ру­пцію в на­ших лі­кар­нях, су­дах і па­спорт­них сто­лах, але тен­ден­ці­єю кри­ти­чний те­атр так і не став. Во­че­видь, те­атр не бо­ї­ться го­во­ри­ти про та­кі ре­чі, але во­ни зде­біль­шо­го йо­му не­ці­ка­ві. Ми за­пи­та­ли в те­а­траль­них ми­тців про те, чо­го во­ни бо­я­ться та до яких тем став­ля­ться з осо­бли­вою від­по­від­аль­ні­стю й, так би мо­ви­ти, пі­є­те­том.

Яро­сла­ва Крав­чен­ко, ди­ре­ктор­ка «Ди­ко­го те­а­тру», спра­гло­го до ма­те­рі­а­лу, який все­ляє страх усім ана­ло­го­вим укра­їн­ським те­а­трам, роз­по­від­ає, що та­кож має свої те­а­траль­ні та­бу. Та пер-

шою ж за­бо­ро­ною, яку зга­дує те­а­тро­зна­ви­ця, стає за­бо­ро­на са­мих та­бу. Тоб­то в «Ди­ко­му» нав­ми­сне не осте­рі­га­ю­ться та­бу­йо­ва­них у су­спіль­стві тем, «не хо­ва­ю­ться за ку­лі­са­ми від ре­аль­но­сті». Яро­сла­ва пе­ре­ко­на­на ще й у то­му, що те­атр не має пра­ва при­кри­ва­ти­ся кла­си­чні­стю, щоб при­хо­ва­ти свою не­спро­мо­жність бу­ти акту­аль­ним, і, нав­па­ки, по­ви­нен сві­до­мо уни­ка­ти від­пра­цьо­ва­них тем, шу­ка­ю­чи що­ра­зу но­ві го­ло­си, про­бле­ми, текс­ти для сво­їх по­ста­но­вок. Що ж, страх за­ір­жа­ві­ти зму­шу­вав роз­ви­ва­ти­ся не одне те­а­траль­не по­ко­лі­н­ня.

Ре­жи­сер­ка й актри­са Га­ли­на Джи­ка­є­ва, одна із за­снов­ниць те­а­траль­но­го ан­де­гра­ун­ду на ки­їв­сько­му По­до­лі — те­а­тру Postplay, та­кож звер­тає ува­гу на імі­та­цію й про­фа­на­цію на про­фе­сій­ній сце­ні. У те­а­трі, де Га­ли­на ре­жи­сує і грає, не зви­кли ву­а­лю­ва­ти й при­хо­ву­ва­ти ре­аль­ність. Тут го­во­рять про те, що справ­ді тур­бує кра­ї­ну сьо­го­дні, про те, як змі­ню­ю­ться умо­ви жи­т­тя і лю­ди в «сі­рій зо­ні», про за­хист прав ЛГБТ, ро­зу­мі­н­ня ген­де­ру, про жі­нок на вій­ні, про Крим і пов’яза­ні з ним до­лі. «Ка­те­го­ри­чно не тер­плю в те­а­трі бре­хні, ма­ні­пу­ля­ції, по­лі­ти­чної ан­га­жо­ва­но­сті». На дум­ку ре­жи­сер­ки, актор має уни­ка­ти на­гра­ва­н­ня, не­д­опу­сти­мої фаль­ші й у ши­ро­ко­му сен­сі ба­наль­но­сті. «Не ду­маю, що в те­а­трі є та­бу­йо­ва­ні те­ми — усе без ви­ня­тку мо­же бу­ти до­слі­джу­ва­ним». Але якщо зав­да­н­ня ре­жи­се­ра показати спектр рі­зних ду­мок (а в до­ку­мен­таль­но­му те­а­трі во­ни мо­жуть бу­ти для ко­гось обра­зли­ви­ми), то те­атр має зайня­ти «по­зи­цію нуль» і фі­ксу­ва­ти ре­аль­ність та­кою, як во­на є, — по­яснює Га­ли­на. Са­ме то­му в Postplay ча­сом ва­жли­ві­ша ча­сти­на ви­ста­ви від­бу­ва­є­ться то­ді, ко­ли по­чи­на­є­ться обго­во­ре­н­ня і гля­да­чі з ви­ко­нав­ця­ми опи­ня­ю­ться по один бік ре­аль­но­го жи­т­тя.

Дві свої те­а­траль­ні пе­ре­сто­ро­ги від­кри­ває нам ху­до­жній ке­рів­ник ки­їв­сько­го «Ма­ло­го те­а­тру» Дми­тро Ве­сель­ський. На дум­ку ре­жи­се­ра, в те­а­трі не має бу­ти жо­дних та­бу, адже це зав­жди страх. А в те­а­трі якщо і бо­я­ти­ся, то змі­сто­вої пу­сто­ти й не­ви­прав­да­но­го епа­та­жу. Якщо ми­тець є лю­ди­ною де­лі­ка­тною і ро­зум­ною, то йо­го твор­чість мо­же тор­ка­ти­ся будь-якої те­ми, пе­ре­ко­на­ний Ве­сель­ський. «Мо­жна, а ін­ко­ли на­віть тре­ба ро­би­ти гля­да­че­ві бо­ля­че, обра­жа­ти йо­го по­чу­т­тя, ти­сну­ти на йо­го ра­ни, шо­ку­ва­ти, епа­ту­ва­ти, по­ру­шу­ва­ти ети­ку й ви­хо­ди­ти да­ле­ко за ме­жі цен­зур­но­сті, але тіль­ки якщо це не кін­це­ва ме­та. Тіль­ки якщо це спо­сіб при­ве­сти гля­да­ча в то­чку, з якої він змо­же пе­ре­о­сми­сли­ти, зре­фле­ксу­ва­ти, роз­сла­би­ти свій вну­трі­шній за­тиск, тоб­то звіль­ни­ти­ся і від­пу­сти­ти пев­ну про­бле­му». Ве­сель­ський роз­по­від­ає, що го­во­рить зі сце­ни тіль­ки про те, що за­чі­пає йо­го осо­би­сто, а те, що пе­ре­бу­ває по­за ме­жа­ми йо­го ін­те­ре­сів, за­ли­ша­є­ться і по­за йо­го твор­чі­стю.

Оле­на Апчел, ни­ні го­лов­на ре­жи­сер­ка Те­а­тру ім. Ле­сі Укра­їн­ки у Льво­ві, про­по­нує роз­гля­ну­ти по­ня­т­тя «та­бу» в спо­рі­дне­но­сті з по­ня­т­тям «про­цес», че­рез про­це­су­аль­ність пе­ре­о­сми­сле­н­ня «та­бу — про­цес». Ав­тор­ка про­по­нує по­гля­ну­ти на та­бу крізь при­зму ча­су: «до­слі­дже­н­ня (те­а­траль­но­го ми­сте­цтва) і, зокре­ма, по­ява в пост­ра­дян­ських кра­ї­нах ме­та­мо­дер­ніст­ських те­чій, пер­фор­ма­тив­них пра­ктик, по­ст­дра­ма­ти­чно­го, до­ку­мен­таль­но­го, сві­до­цько­го те­а­тру ста­рі та­бу зня­ли (ого­ле­н­ня, об­сцен­на ле­кси­ка, мер­тве ті­ло, на­ту­ра­лі­сти­чне на­си­л­ля, фе­ка­лії, ре­аль­на кров, секс), окрім, на­пев­но, вбив­ства ре­аль­но­го або ре­аль­но­го нав­ми­сно­го при­ни­же­н­ня і на­силь­ства, та­бу­йо­ва­но­го не за­ли­ша­є­ться». Але на­кла­ли ін­ші — «та­бу-пре­тен­зії»: до про­фе­сій­но­го рів­ня, до то­го, як го­во­ри­ти, а не про що, до рів­ня від­по­від­аль­но­сті, вмі­н­ня не ду­аль­но ви­сві­тлю­ва­ти по­зи­ції. «Та­бу для ме­не те­пер — це по­ня­т­тя до­бра і зла, тоб­то якщо на пев­ну те­му ви­слов­лю­ю­ться з по­зи­ції до­бре/по­га­но, то це та­бу». «Я не лю­блю не­нор­ма­тив­ну ле­кси­ку на сце­ні, але не уни­каю її, бо вва­жаю нор­маль­ним про­це­сом лін­гві­сти­чну ево­лю­цію», — аб­со­лю­тно сер­йо­зно пе­ре­ко­нує ре­жи­сер­ка, у ко­жній ви­ста­ві, ко­жно­му пер­фор­ман­сі якої обов’яз­ко­во хтось ма­тю­ка­є­ться. Го­во­ря­чи про не­о­дно­зна­чність усьо­го, що від­бу­ва­є­ться в ре­аль­но­му жит­ті, й вла­сні ста­ра­н­ня

ма­ти що­до всьо­го не одне-два, а кіль­ка су­джень, по­гля­дів, во­на пе­ре­ко­нує, що та­бу ни­ні ма­ють сто­су­нок не до те­ми, а до про­чи­та­н­ня. Як мис­тки­ня, Оле­на уни­кає і не лю­бить чи­сто­го сю­же­ту, про­зо­рих фа­бул, по­слі­дов­но­сті, ілю­стра­тив­но­сті й на­ра­ти­ву.

Ці­ка­во, що жо­ден зі спі­ке­рів не на­звав ре­аль­них та­бу, хо­ча лу­кав­ством зда­є­ться те, що ні­хто з них і не за­пе­ре­чив їх існу­ва­н­ня в укра­їн­сько­му те­а­трі. От і ре­жи­сер, який пра­цює на ка­мер­ній сце­ні На­ціо­наль­но­го те­а­тру ім. Іва­на Фран­ка, та­кож на­по­ліг на без­пер­спе­ктив­но­сті та­бу в ми­сте­цтві вза­га­лі. Да­вид Пе­тро­сян (яко­го вся Укра­ї­на знає як по­ста­нов­ни­ка «Бу­ни» — та­ко­го со­бі ан­ти­мі­фу про вре­дну сіль­ську ба­бу) пе­ре­ко­на­ний, що за­бо­ро­на у твор­чо­му акті ма­ло до чо­го до­бро­го мо­же при­ве­сти. «Пі­сля пе­ре­гля­ду ве­ли­кої кіль­ко­сті ви­став ро­зу­мію, що сце­ні­чний акт чи будь-яка ін­ша твор­чість або «пра­цю­ють», або не до кін­ця осми­сле­ні й ви­прав­да­ні, іна­кше ка­жу­чи, або ста­ють чер­го­вим епа­та­жем, або за­ли­ша­ю­ться на ста­дії на­мі­ру». Ви­ста­ва, вва­жає ре­жи­сер, має мі­сти­ти в со­бі пев­ну уні­каль­ну мо­дель-дум­ку, по­бу­до­ва­ну та­ки­ми за­со­ба­ми, які ви­да­ю­ться до­ре­чни­ми ав­то­ро­ві. Го­во­ря­чи і про фор­му, і про зміст ми­сте­цько­го тво­ру, Пе­тро­сян пе­ре­ко­нує, що «ва­жли­во те, чи стає тво­рі­н­ня са­мо­до­ста­тнім без то­го, що ви про ньо­го ска­же­те, чи ли­ше ко­пі­єю з ін­ши­ми цілями, не ми­сте­цьки­ми». І тут усе про­сто, зі­зна­є­ться Да­вид. «Фон­тан» Дю­ша­на — це ми­сте­цтво без ба­жа­н­ня епа­та­жу, а ма­ні­фест фу­ту­ри­зму — це ли­ше епа­таж».

НЕ ЩО, А ЯК

Ча­сом де­лі­ка­тність у ро­бо­ті з трав­мою, уни­ка­н­ня спе­ку­ля­ції на те­мі ди­тин­ства й ма­те­рин­ства, ін­ва­лі­дно­сті, хво­ро­би, зва­жа­ю­чи на те­а­траль­ні афі­ші, на жаль, ав­то­ри сце­ні­чних тво­рів ро­зу­мі­ють не як си­сте­му за­по­від­ей, а нав­па­ки. У го­ни­тві за ве­ли­че­зни­ми гля­да­цьки­ми за­ла­ми ре­жи­се­ри ство­рю­ють три­го­дин­ні дра­ма­ти­чні по­ло­тни­ща, роз­ра­хо­ва­ні пе­ред­усім на жі­нок, які при­йшли на ви­ста­ву сім ра­зів по­пла­ка­ти й раз усмі­хну­ти­ся. Ха­ті­ко укра­їн­ської сце­ни — це вся та про­фа­на­ція, яку зу­стрі­ча­є­мо в ре­пер­ту­а­рах біль­шо­сті те­а­трів, від нев­ми­ру­щих Кар­пен­ка-ка­ро­го до «су­ча­сних» бес­тсе­ле­рів Рея Ку­ні.

Спі­кер­ка з най­рі­зно­ма­ні­тні­шим до­сві­дом Оле­на Апчел звер­тає на­шу ува­гу, що де­лі­ка­тність са­ма со­бою теж до­сить не­без­пе­чна річ. І якщо під час ро­бо­ти зі свід­ком, із до­но­ром, із до­ку­мен­том, із ді­тьми на сце­ні вар­то бу­ти обе­ре­жни­ми і, хоч би як хо­ті­ло­ся, не пе­ре­хо­ди­ти ме­жі ети­чної, за­хо­плю­ю­чись по­ст­до­ку- мен­та­лі­змом та іро­ні­єю, то є те­ми, де ця те­за пра­цює іна­кше. «На­при­клад, ко­ли на­ва­жу­є­мо­ся го­во­ри­ти на те­ми вій­сько­вих зло­чи­нів укра­їн­ських сол­да­тів, — ка­же Оле­на, — вар­то пам’ята­ти, що «за­над­та де­лі­ка­тність» мо­же при­зве­сти до ро­ман­ти­чної ге­ро­ї­за­ції (яка ма­ло чим від­рі­зня­є­ться від ра­дян­ської в пі­сля­во­єн­ний пе­рі­од)». Бу­ти де­лі­ка­тни­ми за­кли­кає мис­тки­ня та­кож із та­ки­ми те­ма­ми, як ре­лі­гія, ген­дер­ні про­бле­ми, за­ле­жно­сті, не­здо­ро­вий па­трі­о­тизм, істо­ри­чні зло­чи­ни, але вже «не від обе­ре­жно­сті, а від сві­до­мої до­бу­до­ви силь­них, ана­лі­ти­чних, на­у­ко­во­до­слі­дни­цьких фун­да­мен­тів». У та­ких пи­та­н­нях ре­жи­сер­ка ра­дить озбро­ю­ва­ти­ся до­слі­дже­н­ня­ми, ба­га­то­го­лос­сям, муль­ти­по­зи­ціо­наль­ні­стю ав­то­ра, сма­ком, від­по­від­аль­ні­стю та актор­ською сві­до­мі­стю.

Ко­ор­ди­на­тор­ка те­а­траль­ної ла­бо­ра­то­рії «Ми­сте­цько­го ар­се­на­лу» «Дру­гий по­верх» Оль­га Да­ни­люк звер­тає ува­гу на те, що «су­ча­сний те­атр де­да­лі біль­ше пра­гне до справ­жно­сті, ре­аль­но­сті то­го, що від­бу­ва­є­ться на сце­ні», про­те пе­ре­ко­на­на, що бу­ває й так, що за бу­цім­то лі­бе­раль­ни­ми по­гля­да­ми й сво­бо­дою при­хо­ва­не зви­чай­не пра­гне­н­ня сен­са­цій­но­сті та скан­даль­но­сті. Оль­га за­су­джує екс­плу­а­та­цію на­силь­ства та се­ксу­аль­них збо­чень, ді­тей, тва­рин, не­за­хи­ще­них верств на­се­ле­н­ня і за­кли­кає «не ство­рю­ва­ти ка­пі­тал на чу­жо­му го­рі». Схиль­на до де­лі­ка­тно­сті, ко­ли йде­ться про ети­ку й трав­ми, осо­би­сті пе­ре­жи­ва­н­ня лю­дей, які по­стра­жда­ли в ре­аль­но­му жит­ті, чу­тли­ві те­ми, пов’яза­ні зі сво­бо­дою осо­би­сто­сті, ві­ро­спо­віда­н­ням, етні­чни­ми, во­єн­ни­ми кон­флі­кта­ми. «Я уни­каю де­ше­вої сен­са­цій­но­сті, ме­ні не­при­єм­но, ко­ли секс чи на­си­л­ля пе­ре­тво­рю­є­ться на ви­до­ви­ще, яке про­по­ну­ють сма­ку­ва­ти гля­да­че­ві». Го­во­ря­чи про від­по­від­аль­ність ми­тця за своє тво­рі­н­ня, ре­жи­сер­ка та­кож звер­тає ува­гу на не­без­пе­ку про­па­ган­ди, кон’юктур­щи­ни, іде­о­ло­гі­чно­го ви­хо­ва­н­ня та ін­ших пе­ре­жи­тків ра­дян­ської куль­ту­ри, по­за­як вплив ми­сте­цтва все ще не мо­жна не­до­оці­ню­ва­ти.

Мер­тві й спо­кій­ні акто­ри, акто­ри без по­зи­ції — най­біль­ша бі­да су­ча­сно­го те­а­тру, пе­ре­ко­на­ний Ар­тем Ву­сик, актор і ре­жи­сер ві­до­мо­го при­ва­тно­го хар­ків­сько­го те­а­тру «Пре­кра­сні кві­ти». Як ви­ко­на­вець, що ви­йшов із фі­зи­чно­го без­сло­ве­сно­го те­а­тру, а за осві­тою є акто­ром те­а­тру ля­льок, він як ні­хто знає, що в те­а­трі на­справ­ді тре­ба бу­ти де­лі­ка­тним із будь-якою те­мою. Так са­мо як ляль­ка на сце­ні не ро­бить по­спі­шних і зай­вих ру­хів, актор не ка­же зай­вих слів і не ро­бить не­по­трі­бних дій. Остан­ні кіль­ка ро­ків пра­цю­ю­чи і з текс­том, і без ньо­го, ре­жи­сер за­ува­жує, що «те­атр у прин­ци­пі не мо­же бу­ти гру­бим (не в сен­сі по­да­чі ме­се­джа, а в сен­сі йо­го су­ті), будь-яка те­ма має бу­ти по­да­на де­лі­ка­тно, рі­зно­бі­чно, гну­чко, мо­жли­во, на­віть де в чо­му не­о­дно­зна­чно». У ре­шті те­атр мо­же до­зво­ли­ти со­бі будь-що й на будь-який смак, аби гля­дач у за­лі не ну­дьгу­вав.

Про­дю­сер­ка Яро­сла­ва Крав­чен­ко, по­при кіль­кість про­во­ка­цій, які що­се­зо­ну про­ду­кує «Ди­кий те­атр», вва­жає, що те­атр ін­ко­ли за­ли­ша­є­ться єди­ним мо­жли­вим спів­ро­змов­ни­ком для лю­ди­ни, єди­ним мі­сцем, де во­на зу­стрі­чає ро­зу­мі­н­ня очі в очі, ро­зу­мі­н­ня її сум­ні­вів, бо­лів, пи­тань. «Це від­бу­ва­є­ться то­ді, ко­ли по­мі­ча­єш, по­ва­жа­єш і на­ма­га­є­шся зро­зу­мі­ти лю­дей», — по­яснює Яро­сла­ва. Най­від­по­від­аль­ні­ше і з най­біль­шим пі­є­те­том у її те­а­трі по­ру­шу­ють те­му смер­ті: ні­ко­ли не го­во­рять про неї сер­йо­зно. «Я спо­сте­рі­гаю, яким ді­є­вим є сьо­го­дні те­атр, яким од­кро­ве­н­ням він стає для лю­дей, то­му са­ма дум­ка, що ко­мусь ми мо­же-

мо під­ка­за­ти пі­ти і по­ві­си­ти­ся, ме­не ля­кає». А ось смерть, із якої на­смі­ха­ю­ться і яка ча­сто ли­ша­є­ться в дур­нях, стає ви­явом ди­ко­го жи­т­тя в «Ди­ко­му те­а­трі». І в цьо­му, що не ка­жіть, са­ме ви­яв пер­вин­но­го люд­сько­го стра­ху пе­ред над­при­ро­дним та не­ві­до­мим.

Ці­ка­во, що ста­т­тя, яка за­ду­му­ва­лась як ви­кри­валь­на й про­во­ка­тив­на, де ми го­ту­ва­ли­ся про­ти­сто­я­ти одві­чним те­зам про те, що те­атр має не­сти до­бре й ві­чне, за­ли­ша­ти «при­єм­ний пі­сля­смак» і від­во­лі­ка­ти від су­во­рої ре­аль­но­сті, по­ве­ла нас не­о­чі­ку­ва­ним шля­хом дум­ки су­ча­сних ми­тців. За­мість то­го щоб при­пу­ска­ти, які но­ві ске­ле­ти в ша­фах ко­ле­ктив­но­го не­сві­до­мо­го укра­їн­ців збе­ре­жуть су­ча­сні ви­ста­ви, ми ра­птом ді­зна­ли­ся, на­скіль­ки усві­дом­лю­ють со­ці­аль­ну від­по­від­аль­ність су­ча­сні ми­тці. Ви­хо­дить, усе, що ле­жить у пло­щи­ні люд­ської гі­дно­сті та не­від’єм­ної цін­но­сті чу­жо­го жи­т­тя, так чи іна­кше спів­від­но­си­ться з та­бу су­ча­сно­го ми­тця. Ма­буть, за пев­них умов обе­ре­жність у на­зи­ван­ні цих ре­чей має за­ли­ши­ти­ся з на­ми на­зав­жди.

ЧЕ­РЕЗ АВ­ТО­МА­ТИ­ЧНЕ ПОСТ­РА­ДЯН­СЬКЕ ДУ­АЛЬ­НЕ СПРИЙНЯ­Т­ТЯ РЕ­АЛЬ­НО­ГО ПРІР­ВА МІЖ ПРАВ­ДОЮ І МА­СКОЮ СТА­ЛА ТАК СА­МО ЗНІ­ВЕ­ЛЬО­ВА­НА Й НЕ ПО­МІ­ЧЕ­НА, ЯК КО­ЛИСЬ АБ­СУР­ДНО ВЕ­ЛИ­ЧЕ­ЗНА РІ­ЗНИ­ЦЯ МІЖ ПО­СУ­ДОМ, ЩО НА СТО­ЛІ, Й КРИ­ШТА­ЛЕМ, ЩО В СЕР­ВАН­ТІ

Во­гонь і сво­бо­да. Про­ект «Burning doors» Бі­ло­ру­сько­го віль­но­го те­а­тру в Лон­до­ні став ла­у­ре­а­том бри­тан­ської те­а­траль­ної пре­мії Offie’2017 та уві­йшов до спи­ску з 10 най­кра­щих сві­то­вих прем’єр за вер­сі­єю The New York Times

Не­лег­кість свя­то­сті. Ви­ста­ва «Про­ект J. Про кон­це­пцію Обра­зу Си­на Бо­жо­го» іта­лій­сько­го ре­жи­се­ра Ро­мео Ка­стел­луч­чі

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.