Рим і Скор­се­зе: близь­кі кон­та­кти пер­шо­го сту­пе­ня

Рим­ський кі­но­фе­сти­валь по­ка­зав зріз сві­то­во­го кі­но й один ан­ти­укра­їн­ський фільм

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Ка­те­ри­на Ба­ра­баш, Рим

Го­лов­ні від­кри­т­тя цьо­го­рі­чно­го кі­но­фе­сти­ва­лю в сто­ли­ці Іта­лії

Не при­хо­ву­ва­ти­ме­мо: ува­га сві­ту при­ку­та до ве­ли­ких кі­но­фе­сти­ва­лів, які про­хо­дять у Ве­не­ції, Кан­нах, Бер­лі­ні, То­рон­то. Але що во­ни ро­би­ли б, ко­му бу­ли б по­трі­бні, як­би не дрі­бні­ші фе­сти­ва­лі? Ті, у яких пе­ре­мі­ша­ні най­рі­зно­ма­ні­тні­ші філь­ми, не зав­жди кра­щі, але чі­тко ді­бра­ні за­ра­ди то­го, щоб пред­ста­ви­ти кар­ти­ну сві­то­во­го кі­не­ма­то­гра­фа. Ве­ли­кі фе­сти­ва­лі бе­руть кра­ще, по­га­ні (яких у сві­ті біль­шість) — що да­дуть, про­сто хо­ро­ші доби­ра­ють у про­гра­му те, що й ста­но­вить зріз сьо­го­дні­шньо­го кі­но­ми­сте­цтва.

Від та­ких кі­но­о­гля­дів, як Рим­ський фе­сти­валь, то­чно біль­ше ко­ри­сті, ніж від ве­ли­ких і гла­мур­них. Ну або при­найм­ні не мен­ше. Це і є по- справ­жньо­му те­ри­то­рія кі­но. Тут до­ста­тньо ко­штів і мо­жли­во­стей, щоб ула­што­ву­ва­ти гу­чні прем’єри в при­су­тно­сті за­про­ше­них зі­рок сві­то­во­го кі­не­ма­то­гра­фа, але во­дно­час не­до­ста­тньо мар­но­слав­ства й ре­клам­ної роз­кру­тки, щоб пе­ре­тво­рю­ва­ти це свя­то на не­скін­чен­не де­фі­ле чер­во­ною до­ріж­кою та низ­ку ба­га­то­міль­йон­них ко­мер­цій­них угод. Чер­во­на до­ріж­ка тут са­мо со­бою теж є, і то­пчуть її но­ги, про які мріє бу­дья­кий фе­сти­валь сві­ту. Цьо­го ро­ку в Ри­мі Мар­тін Скор­се­зе, Іза­бель Юп­пер, Кейт Блан­шетт, Майкл Мур, Сі­ґур­ні Ві­вер і без­ліч ін­ших. Їх, як і го­ди­ться, зу­стрі­чає бі­ля Ау­ди­то­рі­у­му «Парк му­зи­ки» ве­ли­че­зний на­товп ша­ну­валь­ни­ків.

КОНКУРЕНТ ВЕ­НЕ­ЦІЇ

Рим­ський фе­сти­валь з’явив­ся на кар­ті між­на­ро­дних кі­но­о­гля­дів 12 ро­ків то­му. Це бу­ла ам­бі­тна й бла­го­ро­дна ідея Мар­ко Мюл­ле­ра, який на той мо­мент пра­цю­вав ще ди­ре­кто­ром Ве­не­ці­ан­сько­го фе­сти­ва­лю. Пе­ред­ба­ча­ло­ся, що тя­гар сла­ви й пре­сти­жу пе­ре­ки­не­ться з Ве­не­ції на Рим, що остан­ній ста­не цен­тром фе­сти­валь­но­го ру­ху що­най­мен­ше Іта­лії, а в пер­спе­кти­ві за­хід увій­де й у п’ятір­ку най­пре­сти­жні­ших у сві­ті. Ідея Мюл­ле­ра по­ля­га­ла в то­му, щоб по­вер­ну­ти кі­но гля­да­че­ві. Мо­ва не про блок­ба­сте­ри, які й так зав­жди в по­ша­ні се­ред пу­блі­ки, а про ро­зум­ний мейн­стрим, той са­мий, що зда­тен ви­кли­ка­ти одна­ко­вий ін­те­рес у пу­блі­ки й у про­фе­сіо­на­лів.

На мо­мент, ко­ли за­по­ча­тко­ву­вав­ся Рим­ський фе­сти­валь, утво­ри­ла­ся ла­ку­на в то­му мі­сці, де по­вин­ні зійти­ся кі­но й гля­дач. Не кі­но­ман, не си­не­філ, не не­су­сві­тній до­ка, а зви­чай­ний гра­мо­тний гля­дач, який зда­тен і всі ху­до­жні ше­дев­ри оці­ни­ти, і пропу­сти­ти фільм че­рез се­бе, по­пла­кав­ши та по­смі­яв­шись. Це тіль­ки на пер­ший по­гляд зда­є­ться, що ні­чо­го скла­дно­го тут не­має, а на ді­лі ви­йшло, що Кан­ни дав­но пе­ре­тво­ри­ли­ся на па­рад ам­бі­цій, Бер­лін — на по­лі­ти­зо­ва­не дій­ство, Ве­не­ція зби­рає май­бу­тніх оска­рів­ських но­мі­нан­тів, Ло­кар­но й Рот­тер­дам — ви­клю­чно си­не­філь­ські фе­сти­ва­лі, «Сан­денс» і То­рон­то над­то да­ле­кі від єв­ро­пей­ської ау­ди­то­рії. Узя­ти на се­бе мі­сію по­вер­не­н­ня до­бро­го кі­но до гля­да­ча ви­рі­ши­ли Мар­ко Мюл­лер і йо­го новий фе­сти­валь. До ре­чі, йо­го офі­цій­на на­зва «Festa del Cinema di Roma», тоб­то бу­кваль­но «Рим­ське свя­то кі­но».

На 10 днів під фе­сти­валь від­да­ють Ау­ди­то­рі­ум «Парк му­зи­ки в Ри­мі» — ве­ли­че­зну су­ча­сну при­зем­ку­ва­ту бу­дів­лю з чер­во­ної це­гли, що роз­ки­ну­ла­ся в ари­сто­кра­ти­чно­му ра­йо­ні Ри­ма бі­ля пло­щі Ев­клі­да. Ар­хі­те­ктор — сві­то­ва зна­ме­ни­тість Рен­цо Пі­а­но, той са­мий, що бу­ду­вав Центр Пом­пі­ду в Па­ри­жі. На­чеб­то й від цен­тру не­да­ле­ко, але так про­сто, ви­пад­ко­во ту­ди не по­тра­пиш. По­руч ні ме­тро, ні ав­то­бу­сів — тіль­ки трам­вай, що пи­хко­тить від П’яц­ца-де­льПо­по­ло че­рез ти­хі не­по­пу­ляр­ні ра­йо­ни мі­ста. По­тім ще тре­ба прой­ти від трам­вая повз пу­стин­ні мі­сця, і —

бах! — ра­птом на те­бе зва­лю­ю­ться всі зву­ки сві­ту. Тут гур­ко­че му­зи­ка, тут тов­чу­ться на чер­во­ній до­ріж­ці ві­чні фо­то­ре­пор­те­ри зі сво­ї­ми ра­пто­ви­ми спа­ла­ха­ми й окли­ка­ми зі­рок, що про­хо­дять, та най­зво­ру­шли­ві­ше — шко­ля­рі. Во­ни клу­бо­ча­ться со­лі­дни­ми гу­чни­ми зграй­ка­ми, кру­тя­ться під но­га­ми, яв­но не зав­жди зна­ють, на­ві­що їх сю­ди при­тя­гли, і на­да­ють усьо­му за­хо­ду ме­ту­шли­во­го свя­тко­во­го шар­му. На Рим­сько­му фе­сти­ва­лі є спе­ці­аль­на ди­тя­ча се­кція, во­на на­зи­ва­є­ться «Алі­са в мі­стах». У від­ве­де­но­му під цю спра­ву па­віль­йо­ні по­ка­зу­ють філь­ми для гу­чних ди­тя­чих ком­па­ній під ке­рів­ни­цтвом нер­во­вих вчи­те­лів, а по­тім усі обго­во­рю­ють по­ба­че­не. Це та­ке рим­ське ноу-хау: біль­ше на жо­дно­му великому фе­сти­ва­лі спе­ці­аль­них про­грам для ді­тей не­має.

Дру­ге ноу-хау — теж су­то рим­ське. На­зи­ва­є­ться «Близь­кий кон­такт»: про­во­дять зу­стрі­чі ві­до­мих ді­я­чів кі­но з гля­да­ча­ми. На ін­ших фе­сти­ва­лях, зокре­ма на Канн­сько­му, схо­жа практика теж є, але близь­кі кон­та­кти зі­рок обме­жу­ю­ться спіл­ку­ва­н­ням із про­фе­сіо­на­ла­ми. За­зви­чай із жур­на­лі­ста­ми й пред­став­ни­ка­ми кі­но­ін­ду­стрії. Утім, тут до го­лов­но­го за­лу на­би­ва­ю­ться най­зви­чай­ні­ші гля­да­чі, які всти­гли ку­пи­ти кви­тки за €15. Тіль­ки вду­май­те­ся: близь­кий кон­такт із Де­ві­дом Лін­чем або Кейт Блан­шетт — €15! Ці­на скром­но­го обі­ду в Ри­мі, та й то не в са­мо­му цен­трі.

При­єм­ні ці­ни на кви­тки — ча­сти­на за­галь­ної кон­це­пції фе­сти­ва­лю. А він сам — ча­сти­на за­галь­ної кон­це­пції дер­жав­ної по­лі­ти­ки в га­лу­зі кі­но. Цьо­го ро­ку по­рів­ня­но з ми­ну­лим держ­суб­си­дії на­ціо­наль­ним філь­мам збіль­ше­но на 60% і во­ни ста­нов­лять €400 млн на рік. Мі­ністр куль­ту­ри Іта­лії Да­ріо Фран­че­скі­ні вва­жає, що дер­жа­ва по­вин­на мі­цні­ше під­три­му­ва­ти ві­тчи­зня­ну кі­но­ін­ду­стрію. В одно­му з ін­терв’ю він ска­зав, що кі­но — над­то до­ро­гий вид ми­сте­цтва, щоб кра­ї­на мо­гла до­зво­ли­ти ху­до­жни­кам від ньо­го са­мо­стій­но се­бе за­без­пе­чу­ва­ти. До то­го ж іта­лій­ський кі­не­ма­то­граф уже дав­но пе­ре­став ви­да­ва­ти на-го­ра ше­девр за ше­дев­ром: на змі­ну зо­ря­ній ди­ві­зії май­стрів — Фел­лі­ні, Ан­то­ніо­ні, Па­зо­лі­ні, Рос­сел­лі­ні, Де Сі­ка, Ет­то­ре Ско­ла — якщо по-че­сно­му, ні­хто не при­йшов. Від­ду­ва­є­ться Па­о­ло Сор­рен­ті­но, але на­віть та­кий по­ту­жний ре­жи­сер, ко­ли один, у по­лі не во­їн. Са­мій лю­ди­ні сла­ву кі­но­дер­жа­ви кра­ї­ні не по­вер­ну­ти.

ВІД ТРАМПІСТІВ ДО «ВТРАЧЕНОГО ПО­КО­ЛІ­Н­НЯ»

Уже не пер­ший рік Рим­ський фе­сти­валь немов ви­пе­ре­джає оскарівські но­мі­на­ції. Рік у рік го­лов­ні прем’єри тут — стрічки, що по­чи­на­ють свій тріумфальний шлях до «Оскара». Так бу­ло з «Мі­ся­чним сяй­вом», із «Ман­че­сте­ром бі­ля мо­ря», із «Фор­мою во­ди» та з ба­га­тьма ін­ши­ми обла­ска­ни­ми зго­дом філь­ма­ми. Цьо­го ро­ку Рим ви­су­нув на го­лов­ні прем’єри два яв­ні оскарівські фа­во­ри­ти — «Зе­ле­ну кни­гу» Пі­те­ра Фар­рел­лі та «Во­ни не по­ста­рі­ють» Пі­те­ра Дже­ксо­на.

Про «Зе­ле­ну кни­гу» вже ка­жуть, що це оче­ви­дний «Оскар» з огля­ду на ра­со­ву про­бле­му, яку там по­ру­ше­но. Те­ма, ясна річ, те­мою, але ви­ко­на­н­ня теж до­ро­го­го вар­те. За сю­же­том, двоє ду­же рі­зних аме­ри­кан­ців — ра­фі­но­ва­ний чор­но­шкі­рий естет і сноб Дон Шир­лі (спад­ко­є­мець слід­чо­го Тібб­са із «За­ду­шли­вою пів­ден­ною ніч­чю») і про­стий нью-йорк­ський іта­ло­а­ме­ри­ка­нець То­ні Ліп із ла­тен­тним ра­си­змом у кро­ві — зму­ше­ні ра­зом по­до­ро­жу­ва­ти Аме­ри­кою. У кін­це­во­му під­сум­ку пі­сля без­лі­чі не­по­ро­зу­мінь — смі­шних і сум­них — во­ни зна­хо­дять ком­про­мі­си та ста­ють дру­зя­ми. Для трам­пів­ської Аме­ри­ки це ду­же акту­аль­не кі­но, а каз­ко­вий хе­пі-енд у цьо­му ви­пад­ку спри­йма­є­ться не як со­пли­ве при­ми­ре­н­ня, яке в жит­ті аб­со­лю­тно не­мо­жли­ве, а як своє­рі­дна уто­пія, при­від по­ду­ма­ти про ймо­вір­ні (і на­віть не­ре­аль­ні) спосо­би по­до­ла­н­ня роз­ко­лу в су­спіль­стві. Віґ­ґо Мор­тен­сен — сто­від­со­тко­вий но­мі­нант на «Оскара», тут і га­да­ти ні­чо­го.

Па­сіо­нар­ний Майкл Мур зно­ву в спра­ві. Йо­го новий «Фа­рен­гейт 11/9» — жорс­тка й ве­се­ла кри­ти­ка Трам­па, трампістів, що при­єд­на­ли­ся до них, а та­кож роз­по­відь про по­дії пер­шо­го ро­ку йо­го прав­лі­н­ня: стріль­бу в шко­лі в Пар­клен­ді, во­дну кри­зу в мі­сті Флінт шта­ту Мі­чи­ган (ко­ли мі­стя­нам за­мість пи­тної по­став­ля­ли не­очи­ще­ну во­ду з мі­ської рі­чки) і ба­га­то ін­ших. Як зав­жди в Му­ра, ме­то­ди йо­го ви­крит­тів ду­же до­те­пні: він ви­ко­ри­сто­вує свої фір­мо­ві трю­ки на кшталт по­вто­рів, за­тя­гну­тих па­уз, вла­сних по­яв у сю­же­ті як enfant terrible. На­при­клад, Мур на­ймає машину-ци­стер­ну, яку

на­пов­нює во­дою з ті­єї са­мої отру­є­ної рі­чки, і, під­ру­лив­ши до бу­дин­ку гу­бер­на­то­ра, за­хо­ди­ться обли­ва­ти двір, бу­ди­нок та охо­рон­ців, що по­ви­бі­га­ли, отру­є­ною во­дою. Мур є Мур. Що­прав­да, йо­го філь­ми зав­жди біль­ше схо­жі не на ви­твір до­ку­мен­таль­но­го кі­но, а на роз­ши­ре­ний сю­жет із те­ле­про­гра­ми, але та­ку вже ні­шу він со­бі зна­йшов. Адже во­ни теж по­трі­бні — па­сіо­нар­ні не­по­хи­тні де­мо­кра­ти.

Най­біль­ше по­тря­сі­н­ня ни­ні­шньо­го Рим­сько­го фе­сти­ва­лю — зви­чай­но ж, до­ку­мен­таль­ний фільм Пі­те­ра Дже­ксо­на «Во­ни не по­ста­рі­ють», уже на­зва­ний го­лов­ною кі­но­по­ді­єю ро­ку. Кар­ти­на до­сі ви­йшла в про­кат у Ве­ли­кій Бри­та­нії та за один ві­кенд зі­бра­ла міль­йон до­ла­рів — не­ба­че­на

УЖЕ НЕ ПЕР­ШИЙ РІК РИМ­СЬКИЙ ФЕ­СТИ­ВАЛЬ НЕМОВ ВИ­ПЕ­РЕ­ДЖАЄ ОСКАРІВСЬКІ НО­МІ­НА­ЦІЇ. РІК У РІК ГО­ЛОВ­НІ ПРЕМ’ЄРИ ТУТ — СТРІЧКИ, ЩО ПО­ЧИ­НА­ЮТЬ СВІЙ ТРІУМФАЛЬНИЙ ШЛЯХ ДО «ОСКАРА»

су­ма, чи­стий ре­корд ка­со­вих збо­рів. На­зва­ти ро­бо­ту Дже­ксо­на, ав­то­ра оска­ро­но­сно­го «Во­ло­да­ря кі­лець», про­сто до­ку­мен­таль­ним філь­мом не по­вер­та­є­ться язик. «Во­ни не по­ста­рі­ють» — у най­пря­мі­шо­му сен­сі біль­ше, ніж кі­но. Це гран­діо­зний гу­ма­ні­сти­чний про­ект, над яким ре­жи­сер із ко­ман­дою пра­цю­ва­ли чо­ти­ри ро­ки. Те­хні­чно — без пе­ре­біль­ше­н­ня по­двиг. Дже­ксон роз­фар­бу­вав і ре­став­ру­вав хро­ні­ку Пер­шої сві­то­вої вій­ни, при­вів плів­ку у від­по­від­ність до су­ча­сної швид­ко­сті — 24 ка­дрів на хви­ли­ну. Зав­дя­ки цьо­му уча­сни­ки по­дій ста­ли ру­ха­ти­ся не в два ра­зи швид­ше, що за­зви­чай бу­ває в хро­ні­каль­них ка­драх, а як у жит­ті.

Якість зо­бра­же­н­ня ста­ла від­мін­ною — немов пе­ред на­ми ре­зуль­тат су­ча­сної ци­фро­вої зйом­ки. Але й це не все. Дже­ксон найняв чи­тців по гу­бах, які ро­зі­бра­ли, що ка­жуть сол­да­ти й офі­це­ри, яких на­здо­гна­ла ка­ме­ра. І ге­рої зйом­ки сто­лі­тньої дав­но­сті за­го­во­ри­ли. А за ка­дром — їхні справ­жні го­ло­си. Май­же їхні. У 1960ті ро­ки взя­ли ін­терв’ю у 120 уча­сни­ків Пер­шої сві­то­вої вій­ни. І те­пер ці ма­те­рі­а­ли су­про­во­джу­ють те, що ми ба­чи­мо на екра­ні. Жи­ві го­ло­си. Жи­ві лю­ди. Во­ни смі­ю­ться, стрі­ля­ють, гла­дять кі­шок, ка­ча­ють на ко­лі­нах ді­тей, уми­ра­ють, сто­гнуть від ран. Во­ни справ­жні. Тут уза­га­лі ба­га­то смі­ху, усмі­шок, жар­тів, і на­віть є ка­дри, ви­ба­чте, спіль­ної де­фе­ка­ції під за­галь­ний сміх уча­сни­ків. Дже­ксон ні­би на­ма­га­є­ться «роз­ге­ро­ї­зу­ва­ти» хло­пців, що­би гля­дач ще го­стрі­ше від­чув біль їх швид­кої за­ги­бе­лі та ко­шмар будь-якої вій­ни. Опе­ра­тор­хро­ні­кер, іме­ні яко­го ми не зна­є­мо та чиї зйом­ки ви­ко­ри­сто­ву­вав Дже­ксон, зні­мав сол­да­тів бри­тан­ської ар-

мії. У йо­го по­ле зо­ру та об’єктив ка­ме­ри по­тра­пи­ла ча­сти­на ар­мії в 600 осіб. Ві­до­мо, що з тих 600, за яки­ми ми спо­сте­рі­га­є­мо, у жи­вих за­ли­ши­ло­ся 100.

Як роз­по­від­ав Дже­ксон, він при­свя­тив фільм пам’яті ді­да, який во­ю­вав у бри­тан­ській ар­мії з 1910 по 1919 ро­ки. Крім то­го, уча­сни­ком Пер­шої сві­то­вої вій­ни був сам Джон Тол­кін, книж­ки яко­го екра­ні­зу­вав ре­жи­сер. Тол­кін ви­ру­шив на фронт у черв­ні 1916-го, брав участь у кіль­кох би­твах, хво­рів око­пною ли­хо­ман­кою та втра­тив біль­шу ча­сти­ну сво­їх то­ва­ри­шів. «Для то­го щоб пов­ні­стю від­чу­ти важ­кість во­єн­ної тьми, по­трі­бно по­бу­ва­ти в ній осо­би­сто, але че­рез ро­ки де­да­лі ча­сті­ше за­бу­ва­є­ться, що бу­ти схо­пле­ним вій­ною в юна­цько­му ві­ці в 1914-му ані­тро­хи не менш жа­хли­во, ніж у 1939-му й на­сту­пних ро­ках. У 1918-му май­же всі мої близь­кі дру­зі бу­ли мер­тві», — пи­сав Тол­кін у пе­ред­мо­ві до дру­го­го ви­да­н­ня «Во­ло­да­ря кі­лець».

Дже­ксон ви­вів пе­ред на­ми те са­ме «втра­че­не по­ко­лі­н­ня», про яке зго­дом пи­сав Ре­марк, і не тіль­ки він. Утра­че­не в пря­мо­му й пе­ре­но­сно­му сен­сах. Та со­тня хло­пців із 600, яка за­ли­ши­ла­ся в жи­вих, теж за­гу­би­ла­ся в но­во­му, мир­но­му жит­ті, що ба­га­то в чо­му ви­зна­чи­ло швид­ке на­ста­н­ня на­ци­зму.

«РУССКИЙ МИР» КОНТРАТАКУЄ

Єди­ною не­при­єм­ною пля­мою на сві­тло­му тлі свя­та кі­но в Ри­мі ста­ла не­спо­ді­ва­на по­ява ро­сій­сько­го філь­му «Дон­бас. Окра­ї­на» Рє­на­та Дав­лє­тья­ро­ва, який ві­до­мий у Ро­сії як зді­бний про­дю­сер і ні­ку­ди­шній ре­жи­сер. Якщо по­мно­жи­ти йо­го без­дар­ність на йо­го про­вла­дні по- лі­ти­чні по­гля­ди, якраз і ви­йде «Дон­бас. Окра­ї­на». Стрі­чку бу­ло зня­то на пі­ку «Дон­ба­су» Сер­гія Ло­зни­ці (який ви­су­ну­то на «Оскар» від Укра­ї­ни). «Окра­ї­на» в кон­кре­тно­му ви­пад­ку фор­маль­но озна­чає справ­ді око­ли­цю мі­ста, хо­ча всі ро­зу­мі­ють, чо­му фільм на­зва­но са­ме так: ва­тна ча­сти­на Ро­сії щи­ро вва­жає ро­сій­ське сло­во «окраи­на» ви­хі­дним для на­зви кра­ї­ни Укра­ї­на. Та­ким чи­ном, уже в на­зві сві­до­мо мі­сти­ться обра­зли­вий для Укра­ї­ни сенс, і да­лі мо­жна бу­ло б на­віть не ди­ви­ти­ся, але про­фе­сія зо­бов’язує. Вда­ва­ти­ся в по­дро­би­ці та роз­би­ра­ти ху­до­жню ча­сти­ну стрічки не бу­де­мо — во­на то­го не вар­та. За­ува­жи­мо тіль­ки той факт, що укра­їн­ська сто­ро­на тут монстр на мон­стрі, бан­дит на бан­ди­ті, ви­ро­док на ви­род­ку, а лю­ди з на­шив­кою «Но­во­рос­сия» на ру­ка­ві — су­ціль­но ан­ге­ли. Фільм час­тко­во спон­со­ру­ва­ла дер­жа­ва — хто б сум­ні­вав­ся. За­ли­ша­є­ться тіль­ки пи­та­н­ня: чо­му та­кий ро­зум­ний, ви­тон­че­ний фе­сти­валь, як Рим­ський, прийняв у про­гра­му ОЦЕ, що не сто­су­є­ться кі­но вза­га­лі? Чия зла во­ля тут по­ве­се­ли­ла­ся? Що­прав­да, фільм усе­та­ки по­со­ро­ми­ли­ся про­штов­ху­ва­ти до одні­єї з го­лов­них про­грам, а да­ли йо­му мі­сце в про­гра­мі, яка на­зи­ва­є­ться «Ін­ші по­дії». Ну хоч так. До ре­чі, бу­кваль­но дня­ми йо­го зби­ра­ю­ться вез­ти до Па­ри­жа на Ти­ждень ро­сій­сько­го кі­но. Хо­че­ться спо­ді­ва­ти­ся, що По­соль­ство Укра­ї­ни у Фран­ції, а слі­дом за ним і фран­цузь­ка вла­да від­ре­а­гу­ють аде­ква­тно.

Ду­же хо­че­ться вва­жа­ти по­яву ці­єї стрічки на при­стой­но­му фе­сти­ва­лі не­по­ро­зу­мі­н­ням і за­бу­ти про неї, як про стра­шний сон на сві­тан­ку. А він у Ри­мі осо­бли­вий — немов ви­пли­ває з ні­чно­го не­бу­т­тя ан­ти­чність, що да­ла сві­ту ци­ві­лі­за­цію. Ожи­ває Ко­лі­зей, шумить Фо­рум, гір­ко ди­ви­ться на світ мі­ке­лан­дже­лів­ська П’єта в со­бо­рі Свя­то­го Пе­тра, мру­жи­ться по­ро­жні­ми ві­кна­ми Зо­ло­тий бу­ди­нок Не­ро­на, ви­зи­рає з-за фі­ран­ки сво­єї квар­тир­ки на Via Sistina Ми­ко­ла Ва­си­льо­вич Го­голь — чи не час у ка­фе Antica Greca пи­ти свій ре­гу­ляр­ний ко­фій? Древ­ність змі­ша­ла­ся із су­ча­сні­стю, куль­ту­ра — з жи­т­тям, дощ — із сон­цем, ка­ва — з мо­ло­ком. Та ну йо­го зов­сім до бі­са, цей фільм про Дон­бас. Тьху. І не та­ке пе­ре­жи­ва­ли.

Кра­ще три­май­мо ку­ла­чки за Пі­те­ра Дже­ксо­на, щоб йо­му ді­став­ся «Оскар», бо хто то­ді, якщо не він?!

«Зе­ле­на кни­га» ре­жи­се­ра Пі­те­ра Фар­рел­лі

Скла­дна до­ро­га че­рез ра­сизм до дру­жби.

«Фа­рен­гейт 11/9» ре­жи­се­ра Май­кла Му­ра

Про Трам­па жорс­тко й ве­се­ло.

До­ку­мен­таль­ний фільм «Во­ни не по­ста­рі­ють» ре­жи­се­ра Пі­те­ра Дже­ксо­на Пі­сля «Го­бі­та».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.