Схі­дний мі­сти­цизм і су­ча­сність

Су­фії, дер­ві­ші, фа­кі­ри — хто во­ни сьо­го­дні?

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Ми­хай­ло Яку­бо­вич

Чи ба­га­то ни­ні при­бі­чни­ків су­фі­зму

Про суфізм, му­суль­ман­ський мі­сти­цизм, як йо­го ча­сто на­зи­ва­ють, у нас на­чу­ва­ний май­же ко­жен. Пе­ред­усім то­му, що це яви­ще в ре­лі­гій­ній істо­рії люд­ства ста­ло пре­дме­том і лі­те­ра­тур­но­го осми­сле­н­ня, і кі­не­ма­то­гра­фа, і на­віть ту­ри­сти­чно­го бі­зне­су. Прой­ня­тий су­фі­змом уже при­за­бу­тий, але сво­го ча­су вель­ми по­пу­ляр­ний у нас Па­у­ло Ко­ель­йо з йо­го «Ма­кту­бом». Так са­мо за­гад­ко­вий «Шан­та­рам» Ґре­ґо­рі Ро­бер­тса, де один із пер­со­на­жів, кри­мі­наль­ний ав­то­ри­тет Абдель Ка­дір Хан, ви­кла­дає сво­є­му учне­ві істи­ни схі­дно­го мі­сти­ци­зму. Хтось, мо­жли­во, чи­тав і книж­ки ін­дій­сько­го су­фія Ідрі­са Ша­ха, які ще в 1990-х ро­ках зав­дя­ки ро­сій­ським пе­ре­кла­дам бу­ли до­сить по­пу­ляр­ни­ми й в Укра­ї­ні. «Бе­ріть, це не по­пса якась, це Ідріс Шах», — ко­лись пе­ре­ко­ну­ва­ла ме­не про­дав­чи­ня на рин­ку «Пе­трів­ка» в Ки­є­ві. На­чу­ва­ні на­ші лю­ди й про услав­ле­них дер­ві­шів-тан­цю­ри­стів десь у ту­ри­сти­чних мі­сцях Близь­ко­го Схо­ду, пе­ред­усім Ту­реч­чи­ні. Суфізм для ба­га­тьох сьо­го­дні асо­ці­ю­є­ться то з яки­мось «єре­ти­чним ру­хом в ісла­мі» (бо, мов­ляв, іслам про­па­гує на­силь­ство, а суфізм — лю­бов), то з чу­дер­на­цьки­ми істо­рі­я­ми й при­тча­ми ми­ну­ло­го. Одне сло­во, чи­мось ди­во­ви­жним, мі­сти­чним, за­хо­пли­вим, на­віть ек­зо­ти­чним.

Ба біль­ше, знав­ці єв­ро­пей­ських мі­сти­чних тра­ди­цій одра­зу при­га­ду­ють Ґєор­гія Ґур­джі­є­ва (1886–1949) чи Фрі­тьо­фа Шу­о­на (1907–1998). Остан­ній, зокре­ма, ство­рив у Швей­ца­рії су­фій­ське брат­ство Май­ра­мія (тоб­то іме­ні Ма­рії, ма­те­рі Хри­ста) і, як і ін­ші за­хо­пле­ні Орі­єн­том єв­ро­пей­ці, ба­лан­су­вав десь на ме­жі ісла­му, єв­ро­пей­ської ме­та­фі­зи­ки, аль­тер­на­тив­но­го сві­то­ба­че­н­ня то­що. Рі­зні «шу­ка­чі му­дро­сті», про­дов­жу­ва­чі спра­ви Бла­ват­ської та Ре­рі­ха ще й сьо­го­дні див­ля­ться на суфізм як на одну зі спі­ри­ту­аль­них на­ук, про­по­ну­ю­чи на рі­зних се­мі­на­рах, ле­кці­ях і тре­нін­гах від­по­від­ний курс. Фа­кти­чно суфізм став чи­мось на кшталт популярної йоги, ко­ли взята окремо від те­о­рії практика стає пев­ним набором вправ, які не по­тре­бу­ють ані глибокого зосередження, ані серйозної під­го­тов­ки. Це при­бли­зно те са­ме, що й уся­кі не­о­ре­лі­гій­ні ру­хи су­ча­сно­сті, про­по­від­ни­ки яких обі­ця­ють лег­ке й про­сте за­сво­є­н­ня пев­них істин, а го­лов­не — ва­жли­ве з пра­кти­чно­го бо­ку для жи­т­тя: пси­хі­чну рів­но­ва­гу, фі­зи­чне здо­ров’я, гар­мо­ній­ні сто­сун­ки з ото­че­н­ням. Чо­му б і ні, зре­штою, аби лю­дям по­до­ба­ло­ся і те, що ба­жа­не, бу­ло б іще й дій­сним. На­віть «кла­си­чні» су­фій­ські брат­ства (так зва­ні та­ри­ка­ти, від араб­сько­го «та­ри­ка» — «шлях»), як- от на­кш­бан­дія, актив­но про- па­гу­ва­ли своє вче­н­ня се­ред не­му­суль­ман. Упли­во­вий шейх На­зім (1922–2014), який ме­шкав на ту­ре­цько­му Кі­прі, був від­кри­тий до по­слі­дов­ни­ків усіх ві­ро­спо­відань, йо­го оби­тель у Ні­ко­сії ста­ла справ­жнім мі­сцем па­лом­ни­цтва для рі­зних шу­ка­чів істи­ни. Ба­га­то в чо­му суфізм став та­ким со­бі «аль­тер­на­тив­ним ісла­мом», і не бу­де пе­ре­біль­ше­н­ням ска­за­ти, що де­які су­ча­сні йо­го фор­ми по­ро­ди­ли на­віть «не­і­слам­ський суфізм», осо­бли­во в ри­то­ри­ці єв­ро­пей­ських «не­о­мі­сти­ків».

Що ж яв­ляє со­бою суфізм на­справ­ді? Аб­стра­го­ва­ну, «уні­вер­саль­ну ду­хов­ність» Схо­ду, спо­сіб жи­т­тя чи все ж та­ки скла­до­ву ісла­му?

ФОР­ТЕ­ЦІ ЗЕМНА Й НЕБЕСНА

Істо­ри­чно, зві­сно, бу­ло остан­нє. Хо­ча на ба­га­тьох те­ре­нах, де іслам за­мі­щу­вав со­бою па­нів­не хри­сти­ян­ство, язи­чни­цтво чи зо­ро­а­стризм, по­пе­ре­дні пра­кти­ки транс­фор­му­ва­ли­ся і, на­був­ши но­вих форм, збе­рі­га­ли й ста­ре. Са­ме сло­во «суфізм», нав­ко­ло яко­го то­ча­ться ди­ску­сії, по­хо­дить чи то від ла­ви, на якій си­ді­ли ну­жден­ні в ча­си Про­ро­ка, чи то одя­гу з шер­сті, який во­ни но­си­ли. А окре­мі вва­жа­ють, що суфізм — те са­ме, що гре­цьке «со­фія», «пре­му­дрість». У му­суль­ман­сько­му се­ре­дньо­віч­чі суфізм із су­то пра­кти­чних на­був і гли­бо­ких те­о­ре­ти­чних обри­сів: го­лов­на йо­го ідея, озву­че­на ве­ли­ким шей­хом ібн Ара­бі (1165–1204), по­ля­га­ла в то­му, що справ­жнім бу­т­тям во­ло­діє тіль­ки Бог, а все ін­ше — ли­ше йо­го ви­яви, за яки­ми при­хо­ва­на та­єм­на су­тність. От­же, по­трі­бно під­ко­ри­ти­ся все­ося­жній во­лі Твор­ця. Не­да­рем­но один ба­гдад­ський су­фій, як ка­же се­ре­дньо­ві­чна ле­ген­да, упав­ши в рі­чку Тигр, так і не міг ви­зна­чи­ти­ся: то­ну­ти йо­му чи ви­пли­ва­ти, оскіль­ки не­ві­до­мо, чо­го на­справ­ді хо­тів Бог. Суфізм ба­га­тий на рі­зні ка­зу­си, по­вчаль­ні істо­рії та при­тчі, які то ски­да­ю­ться на ві­до­мі ту­ре­цькі анек­до­ти про Хо­джу На­сред­ді­на, то опо­від­а­ють про рі­зні ди­ва, зокре­ма зда­тність су­фі­їв швид­ко пе­ре­мі­щу­ва­ти­ся на ве­ли­кі від­ста­ні. Утім, суфізм уже в пе­рі­од Осман­ської ім­пе­рії був на­стіль­ки рі­зно­ма­ні­тним, що зве­сти йо­го до­свід до яко­гось одно­го зна­мен­ни­ка скла­дно: тут бу­ли й «ка­но­ні­чні» су­ніт­ські брат­ства, яким уда­ва­ло­ся на­вер­ну­ти сул­та­на на свою сто­ро­ну, і «про­ши­їт­ські», а ще бу­ли та­кі, які мо­жна на­зва­ти опо­зи­цій­ни­ми. На­при­клад, бе­кта­ші, за­снов­ник брат­ства яких Ха­джі Бе­кташ Ве­лі (XIII сто­лі­т­тя), вва­жав­ся ду­хов­ним по­кро­ви­те­лем осман­ських яни­чар. Під час при­ду­ше­н­ня їхніх ча­стих бун­тів брат­ство від­по­від­но за­зна­ва­ло пе­ре­слі­ду­вань.

Уза­га­лі ча­сто су­фій­ські шей­хи ви­ко­ну­ва­ли в ім­пе­рії до­рад­чу роль: є вер­сія, що по­хід сул­та­на Су­ле­йма­на Пи­шно­го на угор­ський Сі­ге­твар (1566), із яко­го ста­рий вла­сти­тель ім­пе­рії вже не по­вер­нув­ся, був іні­ці­а­ти­вою йо­го ра­дни­ка й ду­хов­но­го на­став­ни­ка Ну­ред­ді­на-за­де. Ці­ка­во, що ви­хо­дець із Кри­му «та­тар­ський шейх» Ібра­гім ад-де­шті, та­кож су­фій і ра­дник Су­ле­йма­но­во­го ону­ка сул­та­на Му­ра­да ІІІ, ди­вив­ся на осман­ську по­лі­ти­ку

ФА­КТИ­ЧНО СУФІЗМ СТАВ ЧИ­МОСЬ НА КШТАЛТ ПОПУЛЯРНОЇ ЙОГИ, КО­ЛИ ВЗЯТА ОКРЕМО ВІД ТЕ­О­РІЇ ПРАКТИКА СТАЄ ПЕВ­НИМ НАБОРОМ ВПРАВ, ЯКІ НЕ ПО­ТРЕ­БУ­ЮТЬ АНІ ГЛИБОКОГО ЗОСЕРЕДЖЕННЯ, АНІ СЕРЙОЗНОЇ ПІД­ГО­ТОВ­КИ

як «Бо­же­ствен­ну ру­ку» на зем­лі, мов­ляв, на­при­кін­ці на­сту­пно­го сто­лі­т­тя ім­пе­рія до­ся­гне най­біль­шо­го роз­кві­ту, адже у неї вті­ли­ться «сві­то­ва ду­ша», а по­тім за­знає за­не­па­ду. Пев­но, він був до­брим фу­ту­ро­ло­гом сво­го ча­су, адже пі­сля по­раз­ки під Ві­днем (1683) і Кар­ло­ви­цько­го до­го­во­ру (1699) Осман­ська ім­пе­рія зна­чно втра­ти­ла в си­лі.

Суфізм, який, во­че­видь, до­сить лег­ко ста­вав дер­жав­ною іде­о­ло­гі­єю, нав­ряд чи мо­жна роз­гля­да­ти як па­сив­ну ду­хов­ність. Брат­ство се­ну­си­тів (за іме­нем Му­хам­ма­да ібн Алі ас- Са­ну­сі) у Пів­ні­чній Афри­ці сво­го ча­су ви­бо­ро­ло не­за­ле­жність для Лі­вії, а онук за­снов­ни­ка брат­ства Му­хам­мад Ідріс ас- Са­ну­сі на­віть став ко­ро­лем но­вої дер­жа­ви (1951–1969), на той час Об’єд­на­но­го Лі­вій­сько­го Ко­ро­лів­ства. Хоч як па­ра­до­ксаль­но, але й один із най­ра­ди­каль­ні­ших му­суль­ман­ських ру­хів ХХ сто­лі­т­тя — «Та­лі­бан» — ви­йшов із се­ре­до­ви­ща не ре­фор­ма­тор­сько­го вах­ха­бі­зму, а вче­н­ня так зва­ної де­о­бан­дій­ської шко­ли (за мі­стом Де­о­банд в Ін­дії), де бу­ли при­су­тні еле­мен­ти брат­ства чі­штія та ін­ших. Суфізм у по­лі­ти­чно­му ва­рі­ан­ті оспі­вує по­ня­т­тя ри­ба­ту — зем­ної та не­бе­сної «фор­те­ці», де ду­хов­на й фі­зи­чна бо­роть­ба по­вин­ні бу­ти по­єд­на­ні. Так, на­віть у наш час є чи­ма­ло спе­ци­фі­чно су­фій­ських мі­лі­тар­них ру­хів. На­при­клад, «Ар­мія му­жів на­кш­бан­дій­сько­го брат­ства», що з 2006 ро­ку ве­де зброй­ну бо­роть­бу в Іра­ку, пе­ре­ва­жно про­ти про­за­хі­дних сил і, за де­яки­ми по­ві­дом­ле­н­ня­ми, на­віть во­ю­ва­ла в со­ю­зі з «ІДІЛ». На­скіль­ки ба­га­то там тра­ди­цій­них су­фі­їв чи це про­сто шир­ма для ко­ли­шніх по­плі­чни­ків Гу­сей­на,

се­ред яких і се­кре­тар пар­тії «Ба­ас» Із­зат ад-ду­рі (вла­сне, лі­дер «Ар­мії»), — пи­та­н­ня ін­ше. За­га­лом су­ча­сні вій­ни на Близь­ко­му Схо­ді не ли­ши­ли бай­ду­жи­ми й тра­ди­цій­ні су­фій­ські спів­то­ва­ри­ства: хтось став на бік ре­жи­мів (як при­хиль­ник Аса­да Ра­ма­зан аль-бу­ті, уби­тий ви­бу­хом у ме­че­ті 2013-го), ін­ші, на­при­клад лі­дер брат­ства рі­фа­ї­тів Уса­ма ар-рі­фаї, від­кри­то під­три­ма­ли си­рій­ську ре­во­лю­цію. Суфізм уза­га­лі опи­нив­ся в скла­дно­му ста­но­ви­щі: з одно­го бо­ку, де­які гру­пи бу­ли опо­зи­цій­ни­ми до ре­жи­му, з дру­го­го — рі­зні са­ла­фіт­ські угру­по­ва­н­ня й «ІДІЛ» бу­ли ще біль­ши­ми бор­ця­ми із су­фі­змом, від­зна­чив­шись як фі­зи­чни­ми ата­ка­ми, так і ни­ще­н­ням рі­зних зна­ко­вих для су­фі­зму місць (по­хо­вань пра­ве­дни­ків ми­ну­ло­го, су­фій­ських ме­че­тей то­що). У Лі­вії, Іра­ку, на­віть на єги­пет­сько­му Си­наї су­фій­ські ме­че­ті та мав­зо­леї зна­чно по­стра­жда­ли від «ІДІЛ», до­хо­ди­ло на­віть до зни­ще­н­ня цін­них бі­бліо­тек із ру­ко­пи­са­ми.

Ду­же ці­ка­ва в кон­текс­ті пред­став­ле­но­сті су­фі­зму в по­лі­ти­ці си­ту­а­ція скла­ла­ся в Ма­рок­ко. Буд­ші­шій­ське брат­ство (за іме­нем Хам­за аль-буд­ші­ші, 1922–2017), яке з’яви­ло­ся в ре­зуль­та­ті роз­ви­тку кла­си­чно­го ка­да­рій­сько­го та­ри­ка­ту, сьо­го­дні роз­гля­да­є­ться уря­дом Ма­рок­ко як аль­тер­на­ти­ва ісла­мі­зму, пе­ред­усім у зв’яз­ку з від­да­ні­стю тра­ди­цій­ним цін­но­стям і по­лі­ти­чно­му ло­я­лі­зму. Зна­чною мі­рою буд­ші­шій­цям опо­нує рух уже по­мер­ло­го лі­де­ра Абдес­са­ля­ма Яс­сі­на (1928–2012), твор­ця ор­га­ні­за­ції «До­бро­че­сність і спра­ве­дли­вість», яка по­слі­дов­но кри­ти­кує ма­рок­кан­ську вла­ду й про­па­гує пе­ре­хід до «де­мо­кра­ти­чно­го ісла­мі­зму» (ідея шу­ри — му­суль­ман-

ський пар­ла­мент, іслам­ська еко­но­мі­ка то­що). Від­по­від­но вла­да від­дає пе­ре­ва­гу одним і ве­де бо­роть­бу з ін­ши­ми. Адже ви­ті­сни­ти «ра­ди­каль­них» ісла­мі­стів вда­є­ться вла­ді ба­га­тьох кра­їн ли­ше че­рез «по­мір­ко­ва­них». То­му, на­при­клад, основ­ні ха­би ба­га­тьох су­фій­ських ру­хів ни­ні роз­та­шо­ва­ні в кра­ї­нах За­хо­ду, де во­ни ко­ри­сту­ю­ться всі­ма пе­ре­ва­га­ми ре­лі­гій­ної, а го­лов­не по­лі­ти­чної сво­бо­ди. Не див­но, що в та­ких ва­рі­а­ці­ях суфізм при­ва­блює ба­га­тьох єв­ро­пей­ців, він зда­є­ться аль­тер­на­ти­вою сте­ре­о­ти­пним уяв­ле­н­ням про обря­до­вий іслам. Адже в су­фі­змі на­чеб­то ці­ну­є­ться пе­ред­усім вну­трі­шнє, при­ва­тне, і для ба­га­тьох лю­дей він стає кін­це­вим пун­ктом ду­шев­но­го по­шу­ку пі­сля за­хо­пле­н­ня рі­зни­ми орі­єн­таль­ни­ми вче­н­ня­ми.

ДЕР­ЖА­ВА В ДЕР­ЖА­ВІ

Чим су­фій­ські ру­хи від­рі­зня­ю­ться від ін­ших му­суль­ман­ських? Пе­ред­усім тим, що в класичному їх ва­рі­ан­ті є так зва­ний баят — присяга на вір­ність шейху й ду­же ча­сто наділення йо­го якимись надприродними здібностями. Та­ким чи­ном, у цих ру­хах са­ма на­ле­жність чи спів­у­часть у яки­хось ко­ле­ктив­них ді­ях (на­при­клад, ха­дрі — ко­ле­ктив­но­му про­слав­лен­ні Бо­га пі­сне­спі­ва­ми, ча­сто з ру­ха­ми в такт) озна­чає біль­ше, ніж про­сто пев­на іде­о­ло­гія. Чи­ма­ла ча­сти­на чле­нів брат­ства, та­ри­ка­ту, мо­жуть уза­га­лі бу­ти да­ле­ки­ми від те­о­ре­ти­чної ча­сти­ни, для них сло­во їхньо­го шей­ха, йо­го ру­хи, до­ти­ки (на­віть так!), спо­гля­да­н­ня йо­го вві сні — озна­ка то­го, що вір­ний

на пра­виль­но­му шля­ху. Один мій зна­йо­мий, опи­нив­шись се­ред по­слі­дов­ни­ків су­фій­сько­го шей­ха в Стам­бу­лі, якось за­снув на йо­го «со­хбе­ті» ( ду­хов­но­му по­вчан­ні, яке ве­ло­ся ту­ре­цькою мо­вою). Це, втім, не ви­кли­ка­ло не­га­ти­ву в ін­ших, пі­сля про­бу­дже­н­ня йо­му ска­за­ли, що то на­віть до­бре, адже ті­ло спить, а ось ду­ша слу­хає та ро­зу­міє не­зна­йо­му мо­ву. Якщо від­кри­ти текс­ти, на­при­клад, Осма­на Ну­рі Топ­ба­ша, чи не най­ві­до­мі­шо­го ту­ре­цько­го шей­ха су­ча­сно­сті, яко­їсь спе­ци­фі­чно но­вої до­ктри­ни в йо­го чи­слен­них кни­гах, пе­ре­кла­де­них де­ся­тка­ми мов, по­ба­чи­ти скла­дно. Са­ма осо­би­стість шей­ха, йо­го що­ти­жне­ві «со­хбе­ти», які че­рез ін­тер­нет слу­ха­ють по­слі­дов­ни­ки на всіх кон­ти­нен­тах, — са­ме це має ве­ли­че­зне зна­че­н­ня для ві­рян. Те са­ме мо­жна ска­за­ти про фор­маль­но ди­стан­ці­йо­ва­них від су­фі­зму по­слі­дов­ни­ків Са­ї­да Нур­сі чи — в ін­шій вер­сії — Фе­тхул­ла­ха Ґю­ле­на: це ти­по­вий мікс кла­си­чно­го ісла­му й осман­сько­го су­фі­зму, але ви­кла­де­ний у мо­дер­но­му ду­сі (із чи­слен­ни­ми по­си­ла­н­ня­ми на на­у­ку то­що). І тут зно­ву ж та­ки пи­та­н­ня не в то­му, якою іде­о­ло­гі­єю спов­не­ні пев­ні ру­хи, а як во­ни на­справ­ді зор­га­ні­зо­ва­ні: яким чи­ном на­пов­ню­є­ться бю­джет, які обов’яз­ки по­кла­да­ю­ться на чле­нів, на­скіль­ки гли­бо­кої ін­те­гра­ції по­тре­бує той чи ін­ший із них. Пев­ною мі­рою це та­кі со­бі дер­жа­ви в дер­жа­ві, «де лю­ди ря­ту­ю­ться від грі­ха, ма­те­рі­а­лі­зму й без­бож­жя», як роз­по­від­ав ме­ні пред­став­ник одно­го з та­ких ру­хів у Ні­меч­чи­ні. Що­прав­да, чо­му лю­ди їдуть на «грі­шний За­хід» і там «ря­ту­ю­ться від без­бож­жя», а не за­ли­ша­ю­ться в кра­ї­нах із «роз­ви­не­ною ду­хов­ні­стю», — пи­та­н­ня, зві­сно, ри­то­ри­чне.

Ме­ні до­во­ди­ло­ся зу­стрі­ча­ти лю­дей, для яких на­ле­жність до пев­них ор­га­ні­за­цій, або, ви­слов­лю­ю­чись му­суль­ман­ською мо­вою, джа­ма­а­тів — це, мо­жна ска­за­ти, весь зміст їхньо­го жи­т­тя (за їх же ви­зна­н­ням). Це і ро­бо­та, і ро­ди­на, і до­зві­л­ля, тоб­то все. Вла­сне, то­му ін­ко­ли су­фій­ські ру­хи по­рів­ню­ють із хри­сти­ян­ським чер­не­цтвом: тут ма­є­мо сво­їх на­став­ни­ків і сво­їх по­слу­шни­ків, свої пи­са­ні й не­пи­са­ні пра­ви­ла, свя­ті мі­сця й так да­лі. І, зві­сно, зв’язок із впли­во­ви­ми лю­дьми, які че­рез пев­ні об­ста­ви­ни по­тра­пля­ють під вплив братств. На­при­клад, рух «Аль-ахбаш» у Лі­ва­ні (ві­до­мий як ха­ба­ши­ти), за­сно­ва­ний ко­лись ви­хід­цем з Ефі­о­пії Абдал­лою аль-ха­ба­ші (1910–2008), цьо­го ро­ку де­ле­гу­вав сво­їх кан­ди­да­тів на ви­бо­ри до лі­ван­сько­го пар­ла­мен­ту, про­вів­ши що­най­мен­ше одно­го (Адна­на Та­ра­бу­лу­сі) пред­став­ни­ка вла­сної «Іслам­ської ор­га­ні­за­ції бла­го­дій­них про­е­ктів». Ці­ка­во, що по­слі­дов­ни­ків ру­ху «Аль-ахбаш», який є ва­рі­а­ці­єю кла­си­чно­го су­фі­зму, чи­ма­ло й в ін­ших кра­ї­нах, зокре­ма в Укра­ї­ні йо­го вче­н­ня про­па­гує Ду­хов­не управ­лі­н­ня му­суль­ман Укра­ї­ни ( ДУМУ). Остан­нє, між ін­шим, чи не єди­на ор­га­ні­за­ція укра­їн­ських му­суль­ман, яка від­кри­то по­пу­ля­ри­зує суфізм, ви­дає від­по­від­ну лі­те­ра­ту­ру, ре­а­лі­зує ха­ра­ктер­ні пра­кти­ки. Це, вла­сне, одна з при­чин, яка фор­мує ди­стан­цію між ДУМУ та ін­ши­ми му­суль­ман­ськи­ми ор­га­ні­за­ці­я­ми кра­ї­ни. Ре­шта су­фій­ських ру­хів в Укра­ї­ні не­чи­слен­ні й ши­ро­ко­му за­га­лу не­ві­до­мі. Та й су­фій­ської лі­те­ра­ту­ри укра­їн­ською, зда­є­ться, ні­ко­ли не ви­да­ва­ло­ся. При­найм­ні в сен­сі су­фі­зму «тра­ди­цій­но­го».

Ще скла­дні­ша си­ту­а­ція із су­фі­змом і по­лі­ти­кою на Кав­ка­зі. Там ба­га­то в чо­му суфізм асо­ці­ю­є­ться з ло­яль­ні­стю до про­мо­сков­ських ре­жи­мів. Із ві­до­мих на сьо­го­дні су­фі­їв най­впли­во­ві­шим, пев­но, був Са­їд-афан­ді Чір­кей­ський, уби­тий 2012 ро­ку. Йо­го учень, Ахмад Абду­ла­єв (він же Ахмад Афан­ді), очо­лює ни­ні Ду­хов­не управ­лі­н­ня му­суль­ман Да­ге­ста­ну. Пе­ред чер­го­ви­ми пре­зи­дент­ськи­ми пе­ре­го­на­ми в РФ Ахмад Ефен­ді на п’ятни­чній про­по­віді не­о­дно­зна­чно на­тя­кав, за ко­го са­ме по­трі­бно від­да­ти го­лос на цих ви­бо­рах («за то­го, за ко­го го­ло­су­вав Са­їд Афан­ді»), за що, вла­сне, йо­го роз­кри­ти­ку­ва­ли де­які ін­ші му­суль­ман­ські лі­де­ри. Не ли­ше Да­ге­стан, а й Че­чня та ін­ші «му­суль­ман­ські суб’єкти» Кав­ка­зу роз­гля­да­ють суфізм як «тра­ди­цій­ний» і, від­по­від­но, ло­яль­ний вла­ді іслам. І зно­ву ж та­ки тут пи­та­н­ня да­ле­ко не в іде­о­ло­гі­ях чи на­віть пра­кти­ках — пе­ред­усім це зви­чай­на по­лі­ти­ка. Скіль­ки шей­хів — стіль­ки, зро­зумі­ло, і ду­мок, ко­жна з яких, при­ро­дно, пре­тен­дує на те, щоб ста­ти істи­ною. То­му на­віть у гру­пах з одна­ко­вою іде­о­ло­гі­єю та пра­кти­кою мо­же спо­сте­рі­га­ти­ся гли­бин­ний кон­флікт.

Як ба­чи­мо, суфізм, осо­бли­во в умо­вах су­ча­сно­сті, бу­ває ду­же рі­зним. З одно­го бо­ку, це кла­си­чний іде­ал схі­дної му­дро­сті, пов’яза­ний із ти­ся­чо­лі­тні­ми тра­ди­ці­я­ми та пра­кти­ка­ми, із дру­го­го — ще й по­лі­ти­чна скла­до­ва, оскіль­ки над­то ча­сто за­де­кла­ро­ва­на «апо­лі­ти­чність» у дії стає по­ня­т­тям ду­же від­но­сним. Су­фій­ські ру­хи сво­го ча­су ві­ді­гра­ли до­сить ве­ли­ку роль в ан­ти­ко­ло­ні­аль­ній бо­роть­бі Схо­ду, та й сьо­го­дні цей чин­ник на­ма­га­ю­ться пе­ре­хо­пи­ти рі­зні си­ли. Зда­ва­ло­ся б, за су­то ре­лі­гій­ни­ми ре­ча­ми, та­ки­ми як про­щі до свя­тих місць, ча­сто хо­ва­є­ться по­лі­ти­чна ло­яль­ність чи, нав­па­ки, опо­зи­цій­ність. Вла­сне, у цьо­му ро­зу­мін­ні суфізм, як і іслам, уза­га­лі ма­ло чим від­рі­зня­є­ться від схі­дно­го хри­сти­ян­ства, у яко­му за «ду­хов­ним апо­лі­ти­змом» ча­сто при­хо­ва­ні ціл­ком зем­ні ін­те­ре­си. Сьо­го­ден­ний суфізм не менш су­пе­ре­чли­вий і не­о­дно­зна­чний, ніж іслам за­га­лом.

ЧИМ СУ­ФІЙ­СЬКІ РУ­ХИ ВІД­РІ­ЗНЯ­Ю­ТЬСЯ ВІД ІН­ШИХ МУ­СУЛЬ­МАН­СЬКИХ? ПЕ­РЕД­УСІМ ТИМ, ЩО В КЛАСИЧНОМУ ЇХ ВА­РІ­АН­ТІ Є ТАК ЗВА­НИЙ БАЯТ — ПРИСЯГА НА ВІР­НІСТЬ ШЕЙХУ Й ДУ­ЖЕ ЧА­СТО НАДІЛЕННЯ ЙО­ГО ЯКИМИСЬ НАДПРИРОДНИМИ ЗДІБНОСТЯМИ

Су­фій­ський еку­ме­нізм. Шейх На­зім аль-хак­ка­ні (1922–2014), що ме­шкав у ту­ре­цько­му Кі­прі, був над­зви­чай­но по­пу­ляр­ний за ме­жа­ми му­суль­ман­ської гро­ма­ди

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.