Бю­ро­кра­ти­чні кон­сер­ван­ти Як пра­цю­ють «по­трі­бні» чи­нов­ни­ки

Як «не­по­мі­тні» чи­нов­ни­ки уне­мо­жлив­лю­ють ре­фор­ми

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Ро­ман Мал­ко

У всіх бі­дах в Укра­ї­ні за­ве­де­но зви­ну­ва­чу­ва­ти вла­ду. Пре­зи­ден­та, з яким хро­ні­чно щось не так і з яким пер­ма­нен­тно не ща­стить. Де­пу­та­тів, які всі одна­ко­ві й ідуть у вла­ду, щоб за­ро­бля­ти гро­ші. Мі­ні­стрів, які не­ві­до­мо чим за­йма­ю­ться й по­стій­но змі­ню­ю­ться. Утім, ці лю­ди ли­ше вер­ши­на айс­бер­га. На­віть найі­де­аль­ні­ший пре­зи­дент ні­ко­ли не змо­же вті­ли­ти свої найі­де­аль­ні­ші пла­ни без під­трим­ки апа­ра­ту й за­га­лом дер­жав­ної ма­ши­ни. Хай там що він ро­би­ти­ме, усі йо­го чу­до­ві по­чи­на­н­ня мо­жуть за­гру­зну­ти в без­дон­них не­трях бю­ро­кра­ти­чної си­сте­ми. Хай там які пре­кра­сні за­ко­ни про­ду­ку­ва­ти­муть на­ро­дні обран­ці, їхня до­ля бу­де теж не­за­ви­дною. Ука­зи, по­ста­но­ви, за­ко­ни мо­жна стро­чи­ти й ухва­лю­ва­ти тон­на­ми, що ча­сто й від­бу­ва­є­ться, але ці по­ту­ги не ма­ти­муть жо­дно­го сен­су, якщо ма­лень­кі сі­рі ми­шки, яких за­ве­де­но на­зи­ва­ти бю­ро­кра­та­ми, ба­наль­но їх ігно­ру­ва­ти­муть.

КАБІНЕТНІ АКСАКАЛИ

Усе плин­не й тим­ча­со­ве в цьо­му сві­ті, ві­чна ли­ше бю­ро­кра­тія. Мі­ні­стри при­хо­дять і від­хо­дять, а їхні за­сту­пни­ки ча­сто за­ли­ша­ю­ться й пе­ре­да­ю­ться в спа­док на­сту­пни­кам. Ти­мо­фій Ко­хан, ска­жі­мо, тіль­ки на по­са­ді за­сту­пни­ка мі­ні­стра куль­ту­ри пра­цю­вав із чо­тир­ма мі­ні­стра­ми. Не зу­мів зна­йти спіль­ної мо­ви ли­ше з Окса­ною Бі­ло­зір, був звіль­не­ний, але зго­дом по­вер­нув­ся. Ана­то­лій Мяр­ков­ський, який про­пра­цю­вав 15 ро­ків на рі­зних по­са­дах у Мін­фі­ні, теж пе­ре­жив чо­ти­рьох мі­ні­стрів як за­сту­пник і був звіль­не­ний ли­ше че­рез те, що на­чеб­то з’явив­ся в пар­ла­мент до­по­від­а­ти за­мість сво­го ше­фа в не­тве­ре­зо­му ста­ні. Йо­го ко­ле­ги за­пев­ня­ли, що йде­ться про про­бле­ми зі здо­ров’ям, але Мяр­ков­сько­го все одно звіль­ни­ли, і кра­ї­на, ка­жуть ті, хто йо­го знав, втра­ти­ла не­по­га­но­го про­фе­сіо­на­ла в га­лу­зі пла­ну­ва­н­ня бю­дже­ту. Ще один ці­ка­вий пер­со­наж Ва­силь Крав­чук, який з ін­стру­кто­ра Ки­є­во-свя­то­шин­сько­го рай­ко­му КПУ зу­мів ви­ро­сти спо­ча­тку в ке­рів­ни­ка одно­ймен­ної рай­держ­адмі­ні­стра­ції, а да­лі в за­сту­пни­ка й зго­дом пер­шо­го за­сту­пни­ка го­ло­ви прав­лі­н­ня Пен­сій­но­го фон­ду Укра­ї­ни. За­га­лом у ПФУ Крав­чук про­пра­цю­вав із 1997 ро­ку й був звіль­не­ний за лю­стра­ці­єю на­при­кін­ці 2014-го, хо­ча мав усі шан­си до­слу­жи­ти­ся й до го­ло­ви. Зга­ду­ю­чи про Ва­си­ля Крав­чу­ка, гріх не на­пи­са­ти про ві­до­мих бра­тів- бли­зню­ків Бо­ри­са й Ва­лен­ти­на Зай­чу­ків. Схо­же, якраз зав­дя­ки Бо­ри­со­ві Зай­чу­ку Крав­чук зміг по­тра­пи­ти до Пен­сій­но­го фон­ду. За див­ним збі­гом об­ста­вин тра­пи­ло­ся це са­ме то­ді, ко­ли Бо­рис Оле­ксан­дро­вич став го­ло­вою прав­лі­н­ня ПФУ й, оче­ви­дно, по­тя­гнув за со­бою ко­ли­шньо­го ше­фа з Ки­є­во-свя­то­шин­ської райа­дмі­ні­стра­ції. За­га­лом Бо­рис Зай­чук про­пра­цю­вав на цій по­че­сній по­са­ді аж 14 ро­ків. А ще був за­сту­пни­ком се­кре­та­ря РНБО, по­слом у Хор­ва­тії та Че­хії. З остан­ньо­го мі­сця ро­бо­ти йо­го зму­сив пі­ти ди­пло­ма­ти­чний скан­дал: ні­би­то на­ма­гав­ся ви­зво­ли­ти з че­ської в’язни­ці ра­дни­ка ко­ли­шньо­го мі­ні­стра обо­ро­ни Укра­ї­ни Дми­тра Са­ла­ма­ті­на лі­ван­ця Алі Фа­я­да, яко­го аме­ри­кан­ські спец­слу­жби зви­ну­ва­чу­ва­ли в не­ле­галь­ній тор­гів­лі збро­єю та спів­пра­ці з те­ро­ри­ста­ми. Зро­бив не­по­га­ну чи­нов­ни­цьку кар’єру й брат Бо­ри­са Ва­лен­тин. Стар­ту­вав­ши в 1971 ро­ці з по­са­ди про­сто­го вчи­те­ля укра­їн­ської мо­ви та лі­те­ра­ту­ри, уже в 1991-му він став за­сту­пни­ком мі­ні­стра осві­ти Укра­ї­ни, а в 1999-му на­віть мі­ні­стром, що­прав­да, не­на­дов­го. Як і брат, був по­слом ( у Ли­тві), але най­біль­ше за­пам’ятав­ся на по­са­ді ке­рів­ни­ка Апа­ра­ту Вер­хов­ної Ра­ди, на якій про­пра­цю­вав із 2002-го по 2015-й.

Го­во­ря­чи про чи­нов­ни­ків-дов­го­жи­те­лів, не­мо­жли­во оми­ну­ти та­кі ві­до­мі іме­на, як Ні­на Кар­па­чо­ва, що бу­ла упов­но­ва­же­ним ВР із прав лю­ди­ни Укра­ї­ни впро­довж 14 ро­ків, чи Ана­то­лій Тол­сто­у­хов, який у сті­нах Ка­бмі­ну на рі­зних по­са­дах (пе­ре­ва­жно в крі­слі мі­ні­стра Ка­бі­не­ту Мі­ні­стрів) про­пра­цю­вав у п’ять за­хо­дів близь­ко се­ми ро­ків і так по­лю­бив свою ро­бо­ту, що під час По­ма­ран­че­вої ре­во­лю­ції на­віть жив у бу­дів­лі уря­ду, пиль­ну­ю­чи, аби чо­гось не тра­пи­ло­ся. Ну й, зві­сно, Ва­лен­ти­на Дов­жен­ко, дов­го­лі­тній мі­ністр у спра­вах сім’ ї, мо­ло­ді та спор­ту ча­сів Ку­чми та офі­цій­ний пред­став­ник Укра­ї­ни в Ди­тя­чо­му фон­ді ООН (ЮНІСЕФ), а в пе­рі­од, ко­ли мі­ні­стер­ство бу­ло тим­ча­со­во ска­со­ва­не, го­ло­ва Дер­жав­но­го ко­мі­те­ту Укра­ї­ни у спра­вах сім’ ї та мо­ло­ді.

Що вже ка­за­ти про рі­зних там на­чаль­ни­ків де­пар­та­мен­тів, про­від­них спе­ці­а­лі­стів, се­кре­та­рів. Ці лю­ди си­сте­ми за будь-яких транс­фор­ма­цій, змі­ни вла­ди та ре­жи­мів пе­ре­ва­жно за­ли­ша­ю­ться не­до­тор­ка­ни­ми. Са­ме во­ни кон­сер­ву­ють си­сте­му, і в їхніх си­лах при­швид­ши­ти чи при­галь­му­ва­ти про­це­си. Не лю­блять ре­во­лю­цій і кар­ди­наль­них змін. Не над­то роз­би­ра­ю­ться в по­лі­ти­ці і якщо ста­ють чле­на­ми пар­тій, то рад­ше з кон’юн­ктур­них мір­ку­вань. За­зви­чай не тер­плять пу­блі­чно­сті, уни­ка­ють жур­на­ліст­ських ка­мер. Ста­ра­ю­ться не пе­ре­пра­цьо­ву­ва­ти, ли­ше чі­тко за гра­фі­ком, а в п’ятни­цю ще й ма­ють ско­ро­че­ний день. Ду­же ча­сто до їхніх фун­кціо­наль­них обов’яз­ків на­ле­жать ба­наль­не пе­ре­кла­да­н­ня па­пе­рів із ку­пи в ку­пу, участь у на­ра­дах, ві­зу­ва­н­ня до­ку­мен­тів. У них не над­то ве­ли­кі зар­пла­ти, які ча­сто не­спів­мір­ні з рів­нем їхньо­го жи­т­тя. Так, во­ни ще ре­гу­ляр­но отри­му­ють пре­мії та ма­ють чи­слен­ні піль­ги, але ті бо­ну­си теж не зав­жди мо­жуть про­ясни­ти, на що жи­вуть і чо­му три­ма­ю­ться за свої крі­сла. Весь се­крет у мо­жли­во­стях та вла­ді, яку на­дає мі­сце си­ді­н­ня, і са­ме цей мо­мент є пре­дме­том їхньої осо­бли­вої гор­до­сті. Са­ме він їх го­дує, ро­бить лю­дьми й дає змо­гу тво­ри­ти ди­ва. То­му, щоб від­по­ві­сти на за­пи­та­н­ня, які в рі­зних мо­ди­фі­ка­ці­ях ча­сто стру­шу­ють суспільство й ста­ють пре­дме­том сва­рок та дис­ку­сій, як- от чо­му галь­му­ють ре­фор­ми й від­бу­ва­ю­ться від­ка­ти на­зад (іно­ді до від­вер­то­го ре­ван­шу), де шу-

ка­ти вин­но­го та що по­трі­бно, аби ви­йти із за­мкне­но­го ко­ла й при­швид­ши­ти по­зи­тив­ні змі­ни, чи до­ста­тньо для то­го пе­ре­о­бра­ти пре­зи­ден­та, змі­ни­ти мі­ні­стрів і пе­ре­фор­ма­ту­ва­ти вла­дну вер­хів­ку, хто вре­шті на­справ­ді ке­рує дер­жа­вою та в чи­їх ру­ках справ­жня вла­да, вар­то, ма­буть, на­сам­пе­ред при­ди­ви­ти­ся са­ме до цьо­го вель­ми чи­слен­но­го про­шар­ку слу­жи­вих. Їхній вплив на фун­кціо­ну­ва­н­ня дер­жав­ної ма­ши­ни без пе­ре­біль­ше­н­ня ве­ли­че­зний. Вла­сне, во­ни і є ці­єю ма­ши­ною, тож не­до­оці­ню­ва­ти їх озна­чає ві­чно хо­ди­ти по ко­лу, ста­ю­чи на одні й ті са­мі гра­блі без жо­дно­го шан­су на успіх.

І спро­ба ре­фор­му­ва­ти, а фа­кти­чно від­бу­ду­ва­ти ар­мію є чу­до­вим при­кла­дом. Зда­ва­ло­ся б, це са­ме той ви­па­док, ко­ли будь-які до­брі по­чи­на­н­ня про­сто му­сять вда­ти­ся, адже по­ту­жне су­ча­сне вій­сько — за­по­ру­ка ви­жи­ва­н­ня кра­ї­ни. Ухва­лю­ю­ться по­трі­бні за­ко­ни, з’яви­ли­ся до­свід та гро­ші, ти­ся­чі охо­чих пра­цю­ва­ти й во­ю­ва­ти, ідей стіль­ки, що всти­гай вті­лю­ва­ти. Утім, не все так про­сто. А ку­ди по­ді­ти­ся ста­рим ка­драм, які зви­кли до ін­ших, на­ба­га­то спо­кій­ні­ших та ком­фор­тні­ших умов існу­ва­н­ня? Во­ни теж хо­чуть бу­ти при­су­тні­ми. Нев­же хтось ду­має, що їх так лег­ко мо­жна по­збу­ти­ся і во­ни не чи­ни­ти­муть спро­ти­ву?

Ме­ди­чна ре­фор­ма теж чу­до­ва ілю­стра­ція. Тут усе так са­мо, а мо­же, і скла­дні­ше. Спро­ба пе­ре­кри­ти гро­шо­ві по­то­ки й спря­му­ва­ти їх в об­хід по­се­ре­дни­ків в осо­бі мед­чи­нов­ни­ків, на­штов­хну­ла­ся на ша­ле­ний спро­тив. І на­віть якщо не бра­ти до ува­ги сказ де­пу­та­тів із про- філь­но­го ко­мі­те­ту, де все зро­зумі­ло й без по­яснень, опір бю­ро­кра­тії на мі­сцях теж вра­жає і ба­га­то що про­яснює. А ре­фор­ма по­лі­ції — пре­дмет осо­бли­вої гор­до­сті, бо пер­ша й ра­ди­каль­на. Бу­дьмо від­вер­ті, якусь кри­хту фа­са­дних змін вда­ло­ся вті­ли­ти, ли­ше дав­ши чі­ткі га­ран­тії ста­рій мі­лі­цій­ній си­сте­мі про не­втру­ча­н­ня в її основ­ні ме­ха­ні­зми. Ана­ло­гі­чно із су­да­ми, осві­тою, куль­ту­рою… Си­сте­ма скла­де­на так, що зла­ма­ти їй хре­бет май­же не­мо­жли­во. Тим па­че якщо й не над­то хо­че­ться. Во­на на­вчи­ла­ся за­хи­ща­ти­ся, са­мо­від­тво­рю­ва­ти­ся й з’ їда­ти тих, хто за­зі­ха­ти­ме на її свя­ти­ні.

ОКО ОЛІГАРХОВЕ

По­бу­тує дум­ка, що го­лов­на цін­ність до­во­лі за­мкне­но­го бю­ро­кра­ти­чно­го ме­ха­ні­зму, втра­пи­ти у який про­стим смер­тним не так уже й про­сто (со­ці­аль­ні лі­фти все ще не пра­цю­ють), са­ме в про­фе­сіо­на­лі­змі йо­го окре­мих де­та­лей. Мов­ляв, го­лов­не, щоб во­ни мо­гли ви­ко­ну­ва­ти по­кла­де­ні на них зав­да­н­ня. Ви­ста­чить ли­ше пра­виль­но по­ясни­ти си­ту­а­цію, ви­пи­са­ти ін­стру­кції, ство­ри­ти від­по­від­ні умо­ви та під­ня­ти за­ро­бі­тну пла­ту. Втім, це не зов­сім прав­да. У роз­ви­не­но­му сві­ті без­ли­кі про­фе­сіо­на­ли, до­три­му­ю­чи пев­них ін­стру­кцій та одер­жу­ю­чи за це до­стой­ну ви­на­го­ро­ду, справ­ді за­кри­ва­ють свою ді­лян­ку ро­бо­ти й дер­жа­ва фун­кціо­нує май­же без­до­ган­но. Але не в Укра­ї­ні. Якщо в пер­ше де­ся­ти­лі­т­тя не­за­ле­жно­сті ще мо­жна бу­ло го­во­ри­ти про за­си­л­ля про­фе­сіо­на­лів у

держ­стру­кту­рах, аб­стра­гу­вав­шись, зві­сно, від їхньо­го сов­ко­во­го по­хо­дже­н­ня, то ни­ні ба­га­то що змі­ни­ло­ся. Си­сте­ма сут­тє­во му­ту­ва­ла, а пар­тно­мен­кла­ту­ру за­мі­ни­ли став­ле­ни­ки кла­нів. То­му лю­ди Ахме­то­ва, лю­ди Ко­ло­мой­сько­го, лю­ди Фір­та­ша, вре­шті, лю­ди По­ро­шен­ка — це не тіль­ки про пар­ла­мент, а й про Ка­бі­нет Мі­ні­стрів, де­пар­та­мен­ти, агент­ства, держ­ком­па­нії то­що. Мо­жли­во, до рів­ня сер­ві­сних цен­трів чи РАГСІВ ця цікава тен­ден­ція ще не до­ко­ти­лась, але в то­му й не­має по­тре­би. Ви­ста­чить, ска­жі­мо, при­зна­чи­ти на якийсь час свою лю­ди­ну на пев­ну по­са­ду, і во­на зро­бить усе мо­жли­ве, щоб від­дя­чи­ти, адже ста­ла чле­ном ко­ман­ди.

Ду­же по­ка­зо­ва в цьо­му сен­сі історія, пов’яза­на з пе­ре­бу­ва­н­ням на по­са­ді го­ло­ви На­ціо­наль­ної ко­мі­сії, що здій­снює дер­жав­не ре­гу­лю­ва­н­ня у сфе­рі енер­ге­ти­ки, Сер­гія Ті­тен­ка, на­бли­же­но­го до Рі­на­та Ахме­то­ва. Він го­ло­ву­вав у НКРЕ три­чі. Під час пер­шо­го уря­ду­ва­н­ня Яну­ко­ви­ча за Ку­чми, під час дру­го­го уря­ду­ва­н­ня Яну­ко­ви­ча за Ющен­ка й під час пре­зи­дент­ства Яну­ко­ви­ча. Ті­тен­ко, бе­зу­мов­но, про­фе­сіо­нал. Пра­цю­вав у Мі­ні­стер­стві ву­гіль­ної про­ми­сло­во­сті, екс­пер­том у слу­жбі пер­шо­го ві­це-прем’єр-мі­ні­стра, ра­дни­ком прем’єр-мі­ні­стра, за­сту­пни­ком держ­се­кре­та­ря і на­віть за­сту­пни­ком мі­ні­стра па­ли­ва та енер­ге­ти­ки, але не це ва­жли­во. Са­ме час йо­го пе­ре­бу­ва­н­ня на по­са­ді го­ло­ви НКРЕ став зо­ло­тим, або пі­ком мо­гу­тно­сті, як охре­стив де­хто з екс­пер­тів, для ахме­тов­сько­го енер­ге­ти­чно­го хол­дин­гу ДТЕК. Нар­деп і до­слі­дник олі­гар­хів Сер­гій Ле­щен­ко ствер­джу­вав, що са­ме Ті­тен­ко був ко­ва­лем енер­ге­ти­чної мо­но­по­лії Ахме­то­ва. Мов­ляв, бу­ду­чи ре­гу­ля­то­ром, на­пе­ре­до­дні ску-

по­ву­ва­н­ня Ахме­то­вим акти­вів він під­ви­щив по­ріг кон­цен­тра­ції в енер­ге­ти­ці з 25% до 33%, щоб той уни­кнув іден­ти­фі­ка­ції як мо­но­по­ліст. У будь-яко­му ра­зі пі­сля Ре­во­лю­ції гі­дно­сті, ко­ли Ті­тен­ко втра­тив по­са­ду, Дон­бас за­па­лав у во­гні вій­ни й ба­га­то хто про­гно­зу­вав, що без до­сту­пу до адмін­ре­сур­су спра­ви най­ба­га­тшо­го олі­гар­ха пі­дуть униз, ви­я­ви­ло­ся, що не все так про­сто в на­шій кра­ї­ні. То­чні­ше, вза­га­лі не­про­сто. Вір­ний Ахме­то­ву Ті­тен­ко ра­птом зна­йшов­ся в ото­чен­ні то­ді­шньо­го прем’єр­мі­ні­стра Ар­се­нія Яце­ню­ка як йо­го ра­дник, і все ста­ло зро­зумі­ло. Рі­нат Ле­о­ні­до­вич не має на­мі­рів за­зна­ва­ти зби­тків, а рад­ше нав­па­ки. Так, вла­сне, і ста­ло­ся.

Не­без­пе­ка та­ко­го му­ту­ва­н­ня більш ніж оче­ви­дна. Фор­му­ва­н­ня ка­дро­вої по­лі­ти­ки не на про­фе­сій­ній осно­ві, а за озна­ка­ми по­лі­ти­чної ло­яль­но­сті та по­лі­ти­чних яко­стей — це шлях у ні­ку­ди. Ма­со­ве по­тра­пля­н­ня в си­сте­му дер­жав­но­го управ­лі­н­ня лю­дей, чи­їм мо­ти­вом є здо­бу­т­тя вла­сної ви­го­ди та не­здо­ро­вий кар’єризм, ве­де до руй­ну­ва­н­ня, але аж ні­як не до оздо­ров­ле­н­ня. Як на­слі­док — фор­му­ва­н­ня ква­зі­бю­ро­кра­тії й від­по­від­но ква­зі­е­лі­ти дер­жа­ви. Іно­зем­ці вже на­віть не на­тя­ка­ють, а від­вер­то кри­чать: пра­цю­ва­ти в Укра­ї­ні не­мо­жли­во. Ін­ве­стор ні­ко­ли до вас не при­йде, до­ки ви не при­бе­ре­те бю­ро­кра­ти­чних пе­ре­пон.

По­над те, бю­ро­кра­тія в на­шій кра­ї­ні, транс­фор­му­вав­шись із сов­ко­вої в олі­гар­хі­чну, пе­ре­ми­кну­лась з об­слу­го­ву­ва­н­ня пар­тно­мен­кла­тур­но­го апа­ра­ту на об­слу­го­ву­ва­н­ня олі­гар­хі­чних кла­нів, й так і не ста­ла на­ціо­наль­ною. То­му їй не цікава Укра­їн­ська дер­жа­ва як та­ка, во­на бай­ду­жа до її роз­ви­тку та роз­кві­ту, не го­то­ва за­ра­ди неї жер­тву­ва­ти бо­дай чи­мось, хо­ча ні­би­то й за­без­пе­чує її фун­кціо­ну­ва­н­ня. Звід­си ша­ле­ний роз­квіт ко­ру­пції. Але й ко­ру­пція — це ли­ше одне з по­хі­дних. Так са­мо як бра­ти ха­ба­рі, мо­жна з лег­кі­стю роз­да­ва­ти ре­сур­си, тор­гу­ва­ти з во­ро­га­ми, роз­ба­за­рю­ва­ти ка­пі­та­ли й зда­ва­ти та­єм­ни­ці. Ко­ли на пер­шо­му мі­сці сто­ять ін­те­ре­си го­спо­да­рів, на дру­го­му — вла­сні, ре­шта має пра­цю­ва­ти са­ме на їх за­без­пе­че­н­ня. То­му на­рі­ка­н­ня на те, що ні­хто не ду­має про на­род у сві­тлі, ска­жі­мо, під­ня­т­тя та­ри­фів на газ, еле­ктри­ку, транс­порт то­що, мов­ляв, чи мо­жли­во в та­ких умо­вах ви­жи­ти, ба­ча­ться до­во­лі на­їв­ни­ми. Як і роз­по­віді по­лі­ти­ків, пред­став­ни­ків чи най­ми­тів цих кла­нів про по­тре­бу змі­ни­ти си­сте­му вла­ди, ре­фор­му­ва­ти дер­жав­ний апа­рат та ін­ші ні­се­ні­тни­ці. До то­го ж важ­ко не по­мі­ти­ти, що ці ме­се­джі, на­віть ко­ли в них і є зер­но істи­ни, вки­да­ю­ться за­зви­чай у ча­си пе­ред­ви­бор­чих зма­гань, а от­же, з по­пу­ліст­ською ме­тою, щоб по­тім ні­ко­ли не бу­ти вті­ле­ни­ми.

Утім, прав­да, на жаль, ще й у то­му, що пе­ре­бра­ти весь бю­ро­кра­ти­чний ме­ха­нізм за ни­ні­шніх об­ста­вин і зму­си­ти йо­го пра­цю­ва­ти на ін­ших прин­ци­пах май­же не­мо­жли­во. Си­сте­ма не те що не го­то­ва змі­ню­ва­ти­ся, во­на ду­же актив­но цьо­му про­ти­ви­ться. Усе но­ве спри­йма­є­ться як за­мах на вбив­ство, усі чу­жа­ки, які в неї про­ни­ка­ють, не­гай­но зни­щу­ю­ться або ви­ті­сня­ю­ться. Чи ба­га­то мо­ло­дих пер­спе­ктив­них ре­фор­ма­то­рів, які втра­пи­ли в неї пі­сля Ре­во­лю­ції гі­дно­сті, до­сі там пра­цює? Так отож. Во­дно­час, щоб звіль­ни­ти чи­нов­ни­ка, тре­ба чи­ма­ло сил, ча­су та гро­шей. За­над­то ба­га­то ви­став­ле­но за­по­бі­жни­ків, не­ймо­вір­на кру­го­ва по­ру­ка. Іно­ді лег­ше ство­ри­ти но­ву уста­но­ву чи від­діл, аніж пе­ре­тря­сти на­яв­ну. Бу­ли при­кла­ди, ко­ли де­які мі­ні­стри, при­йшов­ши на по­са­ду й зро­зу­мів­ши, з ким до­ве­де­ться пра­цю­ва­ти, ство­рю­ва­ли па­ра­лель­ні стру­кту­ри, аби бо­дай щось вда­ло­ся зро­би­ти. Ав­тор цих ряд­ків пі­сля По­ма­ран­че­вої ре­во­лю­ції на про­ха­н­ня одно­го з та­ких мі­ні­стрів по­го­див­ся до­по­мог­ти йо­му в ца­ри­ні пі­а­ру. Ко­ри­сті з то­го бу­ло не­ба­га­то, але до­свід вда­ло­ся здо­бу­ти ці­ка­вий. На­при­клад, ді­зна­ти­ся, що на по­са­ді ке­рів­ни­ка прес- слу­жби мо­же пра­цю­ва­ти лю­ди­на, яка не знає, як ко­ри­сту­ва­ти­ся комп’юте­ром. Усі її зна­н­ня на той час кру­ти­ли­ся дов­ко­ла опе­ра­цій уві­мкну­ти­ви­мкну­ти, від­кри­ти до­ку­мент (який обов’яз­ко­во мав збе­рі­га­ти­ся на сто­лі) й за­пу­сти­ти гру «Ко­син­ка». Ціл­ком мо­жли­во, що той не­змін­ний про­фе­сіо­нал там до­сі пра­цює, адже в та­ких лю­дях зав­жди є по­тре­ба, а по­збу­ти­ся їх не так уже й про­сто. Не ска­со­ву­ва­ти ж за­ра­ди цьо­го ці­ле мі­ні­стер­ство й не ство­рю­ва­ти ж но­ве.

Пі­сля на­бра­н­ня чин­но­сті 2016 ро­ку но­вим За­ко­ном «Про дер­жав­ну слу­жбу» си­ту­а­ція ма­ла б змі­ни­ти­ся: при­зна­че­н­ня на по­са­ди за ре­зуль­та­том кон­кур­су, від­бір справ­жніх про­фе­сіо­на­лів то­що. Але си­сте­ма не зда­є­ться, і скан­да­ли, які раз по раз стру­шу­ють ме­діа-про­стір, є яскра­вим при­кла­дом цьо­го. Ек­спер­ти ка­жуть про брак ефе­ктив­них ме­ха­ні­змів та ін­стру­мен­тів від­бо­ру пер­со­на­лу на дер­жав­ну слу­жбу, оцін­ки їхньої про­фе­сій­ної ком­пе­тен­тно­сті. Утім, справ­жня при­чи­на все ж та­ки кри­є­ться в кла­но­во- олі­гар­хі­чній су­ті дер­жа­ви, ко­ли де­ся­ток лю­дей на­ма­га­ю­ться за­прав­ля­ти всі­ма мо­жли­ви­ми про­це­са­ми й аж ні­як не за­ці­кав­ле­ні у втра­ті цьо­го при­ві­лею.

БЮ­РО­КРА­ТІЯ В НА­ШІЙ КРА­Ї­НІ, ТРАНС­ФОР­МУ­ВАВ­ШИСЬ ІЗ СОВ­КО­ВОЇ В ОЛІ­ГАР­ХІ­ЧНУ, ПЕ­РЕ­МИ­КНУ­ЛАСЬ З ОБ­СЛУ­ГО­ВУ­ВА­Н­НЯ ПАР­ТНО­МЕН­КЛА­ТУР­НО­ГО АПА­РА­ТУ НА ОБ­СЛУ­ГО­ВУ­ВА­Н­НЯ ОЛІ­ГАР­ХІ­ЧНИХ КЛА­НІВ, Й ТАК І НЕ СТА­ЛА НА­ЦІО­НАЛЬ­НОЮ. ЗВІД­СИ ША­ЛЕ­НИЙ РОЗ­КВІТ КО­РУ­ПЦІЇ.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.