До­не­цький син­дром Як змі­ню­є­ться ре­гіон і ко­го це ди­вує

Чим не­без­пе­чні уза­галь­не­н­ня про роз­ді­ле­ний вій­ною ре­гіон

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Єли­за­ве­та Гон­ча­ро­ва, Ба­хмут

Якщо ти при­че­тний, тор­ка­ти­ся ці­єї теми вкрай не­о­ба­чно та ри­зи­ко­ва­но: хоч про що йти­ме­ться, обов’яз­ко­во ко­гось сти­гма­ти­зу­ва­ти­меш або, нав­па­ки, на­го­ро­диш по­за­нор­мо­вою до­зою ло­яль­но­сті. Го­стрі улам­ки ка­та­стро­фи 2014 ро­ку, що, мов від­би­ті кіс­тки, стир­чать із ко­жно­го, хто в рі­зних ва­рі­а­ці­ях вва­жає се­бе до­не­цьким чи лу­ган­ським, ба­га­тьом із нас до­сі май­же фі­зи­чно за­ва­жа­ють нор­маль­но ру­ха­ти­ся. Зокре­ма, пи­са­ти й го­во­ри­ти про це від­вер­то.

На­ша ре­гіо­наль­на не­о­дно­рі­дність, як і рі­зно­ма­ні­тність уза­га­лі жи­т­тя, без ре­гіо­наль­них озна­чень, — це аксі­о­ма, яку, по­при ло­гі­ку, до­во­лі ча­сто тре­ба до­во­ди­ти. Але на тлі вій­ни, яку укра­їн­ці зде­біль­шо­го спри­йма­ють як не­спо­ді­ва­ну обра­зу, а не май­же за­ко­но­мір­ну істо­ри­чну по­дію, вже ін­ші пра­ви­ла гри: свої та чу­жі по­вин­ні бу­ти чі­тко та одно­зна­чно ар­ти­ку­льо­ва­ні з ви­зна­че­н­ням сту­пе­ня про­ви­ни чи ге­ро­ї­за­ції. Для зру­чно­сті ба­жа­но одно­стай­ною ма­сою та з де­мон­стру­ва­н­ням по­оди­но­ких ви­ня­тків. То­му про ба­наль­не «на Дон­ба­сі всі сє­па­ри» на­віть ка­за­ти не хо­че­ться, бо те­за, сфор­му­льо­ва­на для до­не­се­н­ня на рів­ні під­сві­до­мо­сті ідеї про ре­аль­не ба­жа­н­ня всіх ме­шкан­ців Схо­ду Укра­ї­ни при­єд­на­ти­ся до «бра­тер­ської» ро­сій­ської ро­ди­ни, що ство­рює ілю­зію гро­ма­дян­ської вій­ни, на­віть із вуст роз­гні­ва­них па­трі­о­тів ли­ша­є­ться крем­лів­ською про­па­ган­дою. Але за ці ро­ки з’яви­ли­ся й ін­ші ва­рі­ан­ти жит­тє­вих по­зи­цій, які по­во­лі ста­ють то­кси­чни­ми, осо­бли­во якщо їх не усві­дом­лю­ва­ти як ви­яви пост­трав­ма­ти­чно­го до­сві­ду. Бо че­рез по­стій­ний біль ми на­віть не по­мі­ча­є­мо, ко­ли вда­є­мо­ся до са­мо­сти­гма­ти­за­ції, до­зво­ля­ю­чи со­бі на­віть при­пу­сти­ти, що ми всі одна­ко­ві...

По­ду­ма­ти про це зму­си­ла, зокре­ма, ду­же бур­хли­ва ре­а­кція мо­го ото­че­н­ня на фільм Сер­гія Ло­зни­ці «Дон­бас». І ці­ка­вий у цьо­му сен­сі на­віть не сам фільм, до яко­го, впев­не­на, тре­ба ста­ви­ти­ся на­сам­пе­ред як до ху­до­жньо­го тво­ру, а по­тім уже шу­ка­ти від­по­від­но­сті в ре­а­лі. А те, як роз­ша­ру­ва­лись у сво­їх оцін­ках лю­ди, ко­трі «в те­мі», бо ба­чи­ли на вла­сні очі на ву­ли­цях сво­їх міст біль­шість із то­го, що бу­ло у фор­мі гро­те­ску по­ка­за­но на екра­ні. А ін­ко­ли на­ба­га­то стра­шні­ші та гро­те­скні­ші по­дії, до ре­чі. І я ду­же розумію, чо­му ко­гось, пе­ре­ва­жно тих, хто зму­ше­ний жи­ти з тав­ром «пе­ре­се­ле­нець», той «Дон­бас» обу­рив до то­чки прин­ци­по­во­сті, ко­ли жо­дні ар­гу­мен­ти про ху­до­жній за­дум не при­йма­ю­ться. Бо во­ни най­біль­ше вра­зли­ві до то­го, ко­ли лю­ди їх ото­то­жню­ють із ци­ми ка­ри­ка­тур­ни­ми по­ста­тя­ми, зма­льо­ва­ни­ми у філь­мі з кра­сно­мов­ною на­звою, що від­си­лає на­віть не до су­ча­сної До­неч­чи­ни та Лу­ган­щи­ни, а до то­та­лі­тар­ної ра­дян­щи­ни, по­кла­де­ної агре­со­ром в осно­ву «рус­ско­го мира». З екра­на див­ля­ться та­кі яскра­ві та впі­зна­ва­ні обра­зи, що стає со­ром­но та бо­ля­че, ін­ко­ли май­же фі­зи­чно ну­дить і хо­че­ться за­плю­щи­ти очі. Май­же ні­хто з обу­ре­них не ска­зав, що по­ка­за­но су­ціль­ну бре­хню, бо біль­шість епі­зо­дів — каль­ка з ві­део, що ши­ри­ли­ся ін­тер­не­том на по­ча­тку вій­ни. Однак ба­га­то хто на­рі­кав на на­яв­ність одно­го ку­та зо­ру та про­ро­ку­вав: те­пер то­чно ми для всіх ін­ших одна­ко­ві, по­твор­ні та гид­кі! І як нам на чу­жи­ні, де й так не со­лод­ко, із цим жи­ти?.. Але стрі­чка, як і вся су­ча­сна гі­бри­дна вій­на у цій сво­їй по­твор­но­сті, пе­ре­ві­ряє нас усіх на справ­жню му­дрість, що не дає ско­чу­ва­ти­ся до те­зи про всіх одна­ко­вих. І що, як на ме­не, не менш ва­жли­во, ви­ма­гає му­жно­сті не бо­я­ти­ся, ні­би ін­ші спри­йма­ти­муть тіль­ки так. По­ду­ма­ло­ся, що аксі­о­ма про на­шу не­о­дно­рі­дність, ма­буть, про­сто за­ба­жа­ла чер­го­во­го ствер­дже­н­ня. Хо­ча б та­ко­го, у дис­ку­сії про див­не ар­тха­у­сне кі­но, де ко­жен віль­ний ба­чи­ти свій шма­ток ре­аль­но­сті.

Ме­не це кі­но не обу­ри­ло. Бо я на­віть не при­пу­ска­ла, що во­но про всіх мо­їх зем­ля­ків: та­кої опції до зрів­ня­н­ня про­сто не­має в мо­є­му сві­то­с­прийнят­ті. Ми са­мі, ті, що «всі одна­ко­ві», за ці ро­ки ство­ри­ли ще біль­ше го­стрих і ко­льо­ро­вих про­шар­ків, до­во­дя­чи при­ро­дну не­о­дно­рі­дність на­сам­пе­ред со­бі. На­при­клад, те­пер не­про­сто по­ро­зу­мі­ти­ся не тіль­ки «ва­тни­кам» і па­трі­о­там зі Схо­ду, а й тим, хто оби­рає ва­рі­ант «ми за мир», чи свід­кам сві­то­вої змо­ви. Ті, хто жи­ве з рі­зних при­чин в оку­па­ції, ча­сто до­рі­ка­ють (мов­ляв, за­ли­ши­ли рі­дне мі­сто в бі­ді) тим, хто по­їхав яко­мо­га да­лі, на­віть якщо це бу­ло по­ря­тун­ком від тор­тур у під­ва­лах. Ме­шкан­ці віль­них міст за­ки­да­ють при­хиль­ність до во­ро­гів жи­те­лям оку­по­ва­ної те­ри­то­рії. Хо­ча на­вряд чи в то­му, що яки­мось на­се­ле­ним пун­ктам по­ща­сти­ло опи­ни­ти­ся по цей бік лі­нії фрон­ту, за­слу­га тих, хто зви­ну­ва­чує. Ме­шкан­ці До­не­цька со­ром­лять ме­шкан­ців Слов’ян­ська за ба­жа­н­ня свя­тку­ва­ти рі­чни­ці звіль­не­н­ня сво­го мі­ста, бо, мов­ляв, бо­йо­ви­ків не пе­ре­мо­гли, а від­пу­сти­ли до сто­ли­ці ре­гіо­ну. Ми та­кі рі­зні: хтось до­сі збе­рі­гає клю­чі від сво­го жи­тла там, а хтось уже ні­який не до­не­цький чи гор­лів­ський, а справ­жній ко­смо­по­літ. Одні до­сі пи­шуть щем­ли­ві по­сти в со­цме­ре­жах про по­ки­ну­те мі­сто, ін­ші, не­мов Ло­то­ва дру­жи­на, скам’яні­ли, ко­лись остан­ній раз обер­нув­шись на па­ла­ю­чу ха­ту.

То чи ба­чи­мо ми са­мі одна­ко­во та все­бі­чно той справ­жній, жи­вий Схід? Для ко­гось рі­дні мі­ста й се­ли­ща за­ли­ши­ли­ся у ви­гля­ді спо­га­дів, бо­лю­чо­го усві­дом­ле­н­ня не­мо­жли­во­сті по­вер­ну­ти­ся чи бо­лі­сних іде­аль­них мрій про май­бу­тнє, у яко­му все бу­де іна­кше. За за­ко­на­ми ро­бо­ти люд­сько­го моз­ку в та­ких спо­га­дах із ча­сом ли­ша­є­ться тіль­ки те, що при­ми­ряє нас із ре­аль­ні­стю. А це спектр від іде­аль­но­го до від­вер­то ни­щів­но­го став­ле­н­ня, від «Ось ко­ли на­ше мі­сто звіль­нять, ми то­чно всім по­ка­же­мо, як тре­ба бу­ду­ва­ти но­вий Дон­бас!» до «Ні­чо­го з цьо­го краю вже не ви­йде, на ньо­му тре­ба ста­ви­ти хрест»... Звід­си ду­же ча­сто на­ро­джу­є­ться не­ба­жа­н­ня ві­ри­ти в по­зи­тив­ні змі­ни са­ме в тих, хто по­їхав і вже кіль­ка ро­ків спо­сте­рі­гає за ба­тьків­щи­ною тіль­ки че­рез ЗМІ чи зі свід­чень рі­дних і зна­йо­мих. Як ба­га­то в цьо­му об’єктив­но­го?..

Ін­ші, нав­па­ки, опи­ни­ли­ся в са­мо­му цен­трі пе­ре­тво­ре­н­ня ре­гіо­ну, який отри­мав «кви­ток у пер­шо­му ря­ду» у кру­го­вер­ті змін. І якщо вій­на зму­си­ла ви­йти із зо­ни ком­фор­ту,

НА ТЛІ ВІЙ­НИ, ЯКУ УКРА­ЇН­ЦІ ЗДЕ­БІЛЬ­ШО­ГО СПРИ­ЙМА­ЮТЬ ЯК НЕ­СПО­ДІ­ВА­НУ ОБРА­ЗУ, А НЕ МАЙ­ЖЕ ЗА­КО­НО­МІР­НУ ІСТО­РИ­ЧНУ ПО­ДІЮ, ВЖЕ ІН­ШІ ПРА­ВИ­ЛА ГРИ: СВОЇ ТА ЧУ­ЖІ ПО­ВИН­НІ БУ­ТИ ЧІ­ТКО ТА ОДНО­ЗНА­ЧНО АР­ТИ­КУ­ЛЬО­ВА­НІ З ВИ­ЗНА­ЧЕ­Н­НЯМ СТУ­ПЕ­НЯ ПРО­ВИ­НИ ЧИ ГЕ­РО­Ї­ЗА­ЦІЇ

то му­сять сти­ка­ти­ся із су­ча­сни­ми викликами, роз­ча­ро­ву­ва­ти­ся, здо­бу­ва­ти кар­ди­наль­но но­вий до­свід, про який ра­ні­ше тут го­ді бу­ло й мрі­я­ти. Во­ни мо­жуть роз­кри­ти зов­сім ін­ші та­єм­ни­ці жи­т­тя в при­фрон­то­вих на­се­ле­них пун­ктах, де бо­ро­ти­ся зі сва­ві­л­лям до­во­ди­ться на рі­зних рів­нях, що­ра­зу очі­ку­ю­чи, що те­бе, як не­на­дій­но­го мі­сце­во­го, на­звуть «ря­же­ним» і зви­ну­ва­тять ма­ло не в дер­жав­ній зра­ді. Але чи ба­чать во­ни всі тон­ко­щі ре­гіо­ну, по­ді­ле­но­го нав­піл лі­ні­єю фрон­ту? Бо ще хтось по­стій­но ман­друє не з вла­сної во­лі че­рез КПВВ, зби­ра­ю­чи весь не­га­тив жи­т­тя по­се­ред вій­ни, із ча­сом уже не ма­ю­чи сил від­рі­зня­ти, з яко­го бо­ку ха­ба­рів за зай­вий кі­ло­грам м’яса бе­руть біль­ше. Що про жи­т­тя ти­сяч зем­ля­ків зна­ють ті, хто жо­дно­го ра­зу не трем­тів, ко­ли бо­йо­вик з ав­то­ма­том пе­ре­ві­ряє фо­то­гра­фії в те­ле­фо­ні? Ви­хо­дить, кут зо­ру на про­бле­ми рі­дно­го краю об’єктив­но ду­же рі­зний уже й се­ред сво­їх. То що ми мо­же­мо не про­ба­чи­ти Ло­зни­ці?..

Ни­ні до­сить ча­сто мо­жна спо­сте­рі­га­ти за ін­фор­ма­цій­ни­ми по­то­ка­ми, у яких до­не­цькі, ко­трі ви­їха­ли в ін­ші ре­гіо­ни, на­ма­га­ю­ться зро­зу­мі­ти, що від­бу­ва­є­ться на ма­лій ба­тьків­щи­ні. Во­ни ди­ву­ю­ться, на­при­клад, що в зу­бо­жі­ло­му дон­ба­сько­му мі­сте­чку N з’яви­ли­ся аж три акти­ві­сти! І ма­ють ра­цію: у їхньо­му до­во­єн­но­му уяв­лен­ні мі­сто N на­віть слів та­ких не зна­ло, а най­кру­ті­шим ви­явом акти­ві­зму бу­ло не пі­ти на ви­бо­ри, де ви­ма­га­ли фо­то­гра­фу­ва­ти бю­ле­тень із по­зна­чкою бі­ля по­трі­бно­го кан­ди­да­та. Але, по­при жа­хли­вий вплив вій­ни, змі­ни про­сто не­мо­жли­во за­пе­ре­чу­ва­ти. Зав­дя­ки рі­зно­ма­ні­тним су­спіль­ним ру­хам, що на­ро­ди­ли­ся на хви­лі вій­ни, До­неч­чи­на й Лу­ган­щи­на те­пер уже не зов­сім Дон­бас. Це мо­жна від­чу­ти, зблизь-

ка див­ля­чись на про­це­си, які від­бу­ва­ю­ться в будь-яко­му умов­но­му мі­сті N. По­ка­зо­во, що та­кі во­лон­тер­ські чи гро­мад­ські ру­хи з’яви­ли­ся май­же в ко­жно­му на­се­ле­но­му пун­кті по цей бік лі­нії фрон­ту, одно­ча­сно, по­ту­жно, без за­галь­ної ко­ор­ди­на­ції чи чі­тких пла­нів, «зни­зу», за по­кли­ком ду­ші. За ці ро­ки при­фрон­то­ві ре­гіо­ни ду­же швид­ко від­да­ля­ю­ться від то­го, що бу­ло їхні­ми тра­ди­цій­ни­ми озна­ка­ми, яки­ми ма­ні­пу­лю­ва­ли, зокре­ма, за­для за­кор­ко­ву­ва­н­ня на під­сві­до­мо­сті осо­бли­во­го ста­ту­су «на­ро­ду Дон­ба­су». Ни­ні тут уже де­да­лі ча­сті­ше на­ро­джу­ю­ться не до­не­цькі, а укра­їн­ці: че­рез во­лон­тер­ство, усві­дом­ле­н­ня вбив­чої си­ли бай­ду­жо­сті, яка при­зве­ла до вій­ни, у су­спіль­стві з’яв­ля­ю­ться но­ві лі­де­ри ду­мок, но­ві акти­ві­сти, но­ві ідеї. На дум­ку тих, хто жи­ве в тра­ди­цій­но де­мо­кра­ти­чні­ших обла­стях Укра­ї­ни, у нас тут їх кри­ти­чно ма­ло. Мо­жли­во, їм ду­же да­ле­ко до іде­аль­них при­кла­дів. Десь во­ни ба­ча­ться на­їв­ни­ми зі сво­їм спів­а­н­ням гім­ну на ко­жно­му за­хо­ді чи ба­жа­н­ням по­ка­ра­ти ци­ні­чних при­сто­су­ван­ців, що мі­ня­ють ша­пки та пар­ткви­тки. Сва­ря­ться з будь-якою вла­дою та одне з одним, ін­ко­ли ста­ють на по­зи­цію при­му­со­во­го «за­по­ді­я­н­ня до­бра», то­му що «в нас вій­на», зді­йма­ють ба­га­то шу­му, від яко­го ча­сто не ду­же ба­га­то ко­ри­сті. Але во­ни на­ма­га­ю­ться про­хо­ди­ти ці ета­пи ста­нов­ле­н­ня гро­ма­дян­сько­го су­спіль­ства у вкрай не­про­стих умо­вах, на мій по­гляд, до­во­лі актив­но та швид­ко. І, до ре­чі, зав­дя­ки та­ким біль­шо­сті аде­ква­тних лю­дей на­віть на дум­ку не спа­де, що той фільм уза­га­лі про ме­шкан­ців До­неч­чи­ни та Лу­ган­щи­ни, а не про аде­птів шту­чно­го утво­ре­н­ня, що в ро­ки за­го­стрень на­зи­ва­ло­ся по-рі­зно­му й мі­гру­ва­ло міз­ка­ми без чі­ткої ре­гіо­наль­ної прив’яз­ки.

На­о­чні змі­ни. Жи­т­тя звіль­не­них міст Дон­ба­су за­зна­ло зна­чних транс­фор­ма­цій, не по­мі­ча­ти їх мо­жуть або упе­ре­дже­ні, або від­да­ле­ні від ре­гіо­ну лю­ди

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.