ОНУХ про фор­му, зміст і до­ско­на­лість ста­ро­го гу­мо­ру

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ -

Те, що ми «ба­чи­мо», по­стає зде­біль­шо­го в на­шій го­ло­ві, а не в очах. Ця те­за не має кра­що­го під­твер­дже­н­ня, ніж сни. Ко­ли ми спи­мо, на­ші очі за­зви­чай за­плю­ще­ні, але на­ші сни пов­ні обра­зів, які збе­ре­гли­ся в моз­ку й те­пер не­спо­ді­ва­но з’яв­ля­ю­ться в ду­же див­них кон­фі­гу­ра­ці­ях. Те, що ми ба­чи­мо в снах, або те, що нам зда­є­ться, ні­би ба­чи­мо, має рі­зну ма­те­рію, рі­зну дра­ма­тур­гію, рі­зну фор­му. Ін­ко­ли це ясна й ви­ра­зна кар­тин­ка, ціл­ком як на­яву, а ча­сом — щось рі­зно­рі­дне, плу­та­не, не­при­сту­пне й не­зро­зумі­ле. Тож сьо­го­дні вно­чі я ба­чив ду­же ре­а­лі­сти­чний сон, ні­би стою в ко­лі лю­дей і во­ни ма­ють щось спіль­не з те­а­тром. Мо­же, то акто­ри, мо­же, ре­жи-

се­ри- по­ста­нов­ни­ки й те­а­траль­ні кри­ти­ки. Пе­ре­бу­ва­ю­чи з ни­ми в одно­му ко­лі, я ду­же пе­ре­кон­ли­во роз­по­від­аю їм, як із те­а­тром бу­ло, як є і як має бу­ти. Усі слу­ха­ють, мов­чки при­та­ку­ють кив­ком го­ло­ви, а я, мов про­по­від­ник, ді­стаю від їхньої зго­ди ще біль­ше енер­гії й що­ра­зу пал­кі­ше пе­ре­ко­ную їх у якійсь не зов­сім ме­ні са­мо­му зро­зумі­лій істи­ні. Зре­штою ска­зав їм так: «Яко­їсь ми­ті лю­ди те­а­тру від­кри­ли, що існує фор­ма й са­ме во­на ви­рі­шує, за­хо­че хтось слу­ха­ти на­ші роз­по­віді чи ні. А фор­ма ― це ви­ди­мий кон­тур змі­сту ». Я знав, ― на­скіль­ки мо­жна зна­ти уві сні, ― що ні­ме­цький те­о­ре­тик кі­но й пси­хо­лог Ру­дольф Арн­гейм на­пи­сав ко­лись: « Див­ля­чись на фор­му, ми зав­жди сві­до­мо або не­у­сві­дом­ле­но вва­жа­є­мо, що во­на щось пред­став­ляє, а от­же, є фор­мою яко­гось змі­сту ».

Ті­єї ми­ті, ко­ли я ілю­стру­вав свої мір­ку­ва­н­ня дум­кою Арн­ге­йма, у мо­є­му сні з’явив­ся мій при­я­тель, ві­до­мий ми­тець- пер­фор­мер Зи­ґмунт П., і про­мо­вив: «Ти ка­жеш про ду­же ва­жли­ві ре­чі, але я му­шу за­ува­жи­ти: те, що ці­єї ми­ті « ми ба­чи­мо», ви­тво­ре­не зде­біль­шо­го в на­шій го­ло­ві, а не в очах ». І від­ра­зу по­тім до­дав: «Мо­жна, зре­штою, по­ста­ви­ти та­ке за­пи­та­н­ня: ми ба­чи­мо те, що є, чи рад­ше є те, що ми ба­чи­мо?». Я хо­тів да­лі по­ве­сти ту роз­мо­ву, але про­ки­нув­ся. Уже не мав із ким роз­мов­ля­ти, бо сон лу­снув, на­че миль­на буль­ка. Ра­зом зі сном зник ли мій зна­йо­мий пер­фор­мер і ко­ло пов’яза­них із те­а­тром лю­дей, яких я на­ма­гав­ся пе­ре­ко­на­ти у ви­що­сті фор­ми в ми­сте­цтві.

Я ле­жав на­по­ло­ви­ну сон­ний, на­по­ло­ви­ну про­бу­дже­ний і за­ду­мав­ся, що міг би від­по­ві­сти Зи­ґмун­то­ві на йо­го за­пи­та­н­ня «Ми ба­чи­мо те, що є, чи рад­ше є те, що ми ба­чи­мо?». Зре­штою ви­знав, що не­має єди­ної до­брої від­по­віді на цю про­бле­му й що во­на по­ро­джує су­пе­ре­чку фі­ло­соф­сько­го ха­ра­кте­ру.

Я пе­ре­бу­вав близь­ко від ві­до­мо­го за­пи­та­н­ня Лей­бні­ца: «На­ві­що існує рад­ше щось, ніж ні­що?». За­тим на­га­дав со­бі, що ли­ше се­ре­ди­на но­чі, тож я, мо­же, зна­йду якусь від­по­відь, ко­ли зно­ву за­сну. На жаль, жо­дна но­ва й на­віть ста­ра від­по­відь не з’яви­ла­ся. Під ра­нок, уже оста­то­чно про­ки­нув­шись, я зга­дав один дав­ній єв­рей­ський анекдот (а мо­же, і він ме­ні при­снив­ся?).

У ку­пе да­ле­ко­бі­жно­го по­тя­га їде гру­па єв­ре­їв, які, щоб зга­я­ти час, роз­по­від­а­ють со­бі анек­до­ти. У цьо­му во­ни вже до­ся­гли та­кої май­стер­но­сті, що на­віть не ма­ли по­тре­би справ­ді роз­по­від­а­ти їх. Ба на­віть ство­ри­ли про­ну­ме­ро­ва­ний ка­та­лог, у яко­му ко­жен анекдот мав свій но­мер. От­же, за­мість пе­ре­по­від­а­ти весь зміст ко­тро­гось із них, ка­за­ли, на­при­клад: «Но­мер 22». І за­ле­жно від спосо­бу ви­мов­ля­н­ня чер­го­вої ци­фри ре­а­гу­ва­ли то схваль­ним кив­ком го­ло­ви, то ле­гень­ким усмі­хом. Яко­їсь ми­ті один зі стар­ших єв­ре­їв мо­вив: «Но­мер 77 », і біль­шість йо­го то­ва­ри­шів гу­чно роз­ре­го­та­ла­ся. Ті­єї ми­ті хтось із мо­лод­ших уча­сни­ків гри за­пи­тав, чо­му та­кий гу­чний ве­се­лий сміх, адже це, мов­ляв, дав­ній, до­бре всім ві­до­мий анекдот, на що ін­ший від­по­вів: «Так, це прав­да, анекдот ста­рий як світ, але про­шу звер­ну­ти ува­гу, як до­ско­на­ло роз­ка­за­ний».

До­свід учить ме­не, що анекдот, театральна п’єса, опо­віда­н­ня, якась довільна те­ма мо­жуть бу­ти давніми як світ, усім до­бре відомими й не раз повторюваними, але се­ред нас є ті, хто вміє роз­по­ві­сти їх неповторним спосо­бом, ціл­ком як той ста­рий єв­рей із дав­ньо­го єв­рей­сько­го анек­до­ту в мо­є­му сні.

— А як у вас із дій­сні­стю на­яву? — міг би за­пи­та­ти хо­ло­дний ра­ціо­на­ліст.

— Дій­сність та­ка, яку ми со­бі збу­ду­є­мо в на­шій го­ло­ві, ін­шої не ма­ти­ме­мо, — міг би від­по­ві­сти ко­трийсь із ге­ро­їв мо­го сну, а я схваль­но ки­вав би го­ло­вою.

ДО­СВІД УЧИТЬ МЕ­НЕ, ЩО АНЕКДОТ, ТЕАТРАЛЬНА П’ЄСА, ОПО­ВІДА­Н­НЯ, ЯКАСЬ ДОВІЛЬНА ТЕ­МА МО­ЖУТЬ БУ­ТИ ДАВНІМИ, ЯК СВІТ, УСІМ ДО­БРЕ ВІДОМИМИ Й НЕ РАЗ ПОВТОРЮВАНИМИ, АЛЕ СЕ­РЕД НАС Є ТІ, ХТО ВМІЄ РОЗ­ПО­ВІ­СТИ ЇХ НЕПОВТОРНИМ СПОСО­БОМ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.