Він­ки і пі­сні — обе­ре­ги

Текс­та­ми Зої Ру­жин від­кри­ва­ють па­ра­ди

Ukrayina Moloda - - Культура - На­тал­ка КАПУСТЯНСЬКА

Зоя Ру­жин на­пи­са­ла близь­ко 200 пі­сень. Ми­ну­ло­рі­чний вій­сько­вий па­рад до Дня Не­за­ле­жно­сті Укра­ї­ни від­кри­вав­ся пі­снею на сло­ва Зої Во­ло­ди­ми­рів­ни «Укра­ї­на є, Укра­ї­на бу­де!» (му­зи­ка Ро­сти­сла­ва Дем­чи­ши­на). Па­трі­о­тка, за­слу­же­ний ді­яч ми­стецтв, член На­ціо­наль­ної Ради жі­нок Укра­ї­ни і прав­лі­н­ня Укра­їн­сько­го фон­ду куль­ту­ри. До всьо­го Зоя Ру­жин зби­рає у по­лі ко­ло­ски та ду­хмя­ні тра­ви і пле­те уні­каль­ні він­ки, які ста­ли обе­ре­га­ми для ба­га­тьох.

Па­ні Зоя, чи ба­га­тий цьо­го­річ зі­бра­ли уро­жай?

— Зі­бра­ла. Хтось ви­ши­ває, хтось май­струє, а я — пле­ту він­ки. Їду в по­ле, зби­раю ко­ло­ски та рі­зні тра­ви. Або ж дру­зі до­по­ма­га­ють за­го­ту­ва­ти ро­слин­ний ма­те­рі­ал. Мої він­ки не схо­жі на ін­ші. По цен­тру роз­та­шо­вую обе­ріг — укра­їн­ський ви­ши­тий ру­шник, а з обох бо­ків, бра­мою, укла­даю ко­ло­ски, іно­ді тра­ви, а в них вплі­таю рі­зно­ма­ні­тні кві­ти: ма­ки, во­ло­шки, со­ня­шни­ки. Він­ки­о­бе­ре­ги мі­цні, дов­го сто­ять. Що­прав­да, зро­би­ти та­кий ві­нок — не про­ста спра­ва, це ви­ма­гає тер­пі­н­ня і на­по­ле­гли­во­сті. Але ко­жен ві­нок ви­рі­зня­є­ться сво­ї­ми ком­по­зи­ці­єю і ко­ло­ри­том. Пле­ту за­зви­чай пі­зно вно­чі. І ко­ли вже ві­нок до­вер­ше­но, якусь хви­лин­ку на­со­ло­джу­юсь сво­їм тво­рі­н­ням се­ред ко­пи­ці со­ло­ми та ін­шо­го при­ла­д­дя. Тож пра­кти­чно про ма­ні­кю­ри мо­жна ли­ше мрі­я­ти.

Чо­му вам за­хо­ті­ло­ся пле­сти він- ки?

— Ко­лос­ся пше­ни­ці, жи­та, хліб зав­жди ото­то­жню­ють із до­бро­бу­том, ми­ром укра­їн­ської ро­ди­ни. Змал­ку ме­ні при­ще­пи­ли лю­бов і по­ша­ну до ко­ло­ска, за який в ро­ки го­ло­до­мо­ру лю­дей від­си­ла­ли на ка­тор­гу. У ди­тин­стві з ко­ло­сків ро­би­ли не­ве­ли­чкі бу­ке­ти-обе­ре­ги зв’язу­ю­чи ко­ло­сок до ко­ло­ска не­ве­ли­чки­ми пу­че­чка­ми. І вдо­ма, і в шкіль­них кла­сах зі­грі­ва­ли по­гляд пше­ни­чні обе­ре­ги зо­ло­ти­стим ко­льо­ром та сво­єю ви­тон­че­ною кра­сою. Пер­ша під­го­тов­ка ко­ло­сків, їх зрі­за­н­ня но­жем на по­лі, ду­же кло­пі­тка і дов­го­три­ва­ла пра­ця. Хо­ча і ве­ли­ка на­со­ло­да — бу­ти се­ред пше­ни­чно­го без­меж­жя. Але ін­ко­ли бра­ку­ва­ло тер­пі­н­ня йо­го за­го­тов­ля­ти. Та, ма­буть, так Бог упра­вив, що пер­ші ко­ло­ски бу­ло зі­бра­но для він­ка Та­ра­су Шев­чен­ку на по­лі бі­ля ша­хтар­сько­го мі­ста Тер­нів­ка з Ва­си­лем і Па­шею На­гор­ня­ка­ми.

Дня­ми по­вер­ну­лась із Дні­про­пе­тров­щи­ни, їзди­ла ра­зом із Ма­ри­ною Сар­кі­сян, мис­тки­нею пе­три­ків­сько­го роз­пи­су, від­кри­ва­ти чер­го­ву ви­став­ку її тво­рів, про­дов­жу­ю­чи акцію, роз­по­ча­ту в Ки­є­ві, — «Ві­нок без­смер­тя». Із Ки­є­ва при­ве­зла зро­бле­ні мною він­ки до При­дні­пров’я для вша­ну­ва­н­ня Ге­роя Укра­ї­ни Сер­гія Ні­го­я­на та ви­да­тно­го Укра­їн­ця Дми­тра Явор­ни­цько­го.

За ро­ки спле­ла май­же 100 він­ків до за­хо­дів із вша­ну­ва­н­ня ви­да­тних осо­би­сто­стей, зокре­ма, Ка­те­ри­ни Бі­ло­кур, Ка­те­ри­ни Шев­чен­ко (Бой­ко) — ма­те­рі Ве- ли­ко­го Ко­бза­ря, Ві­кен­тія Хвой­ки, Фро­си­ни Кар­пен­ко, Ма­кси­ма Риль­сько­го, Ле­сі Укра­їн­ки, В’яче­сла­ва Чор­но­во­ла, Оле­ни Те­лі­ги, Єв­ге­на Бе­ре­зня­ка, Оле­ксан­дра Гу­ме­ню­ка.

Вас мо­жна на­зва­ти по­дви­жни­цею. — Вва­жаю се­бе па­трі­о­том Укра­ї­ни, лю­ди­ною, яка пра­гне щось зро­би­ти для сво­єї Ба­тьків­щи­ни. Ство­ри­ли з одно­дум­ця­ми та­кий со­бі са­мо­бу­тній (оа­зис) острі­вець укра­їн­сько­го сві­ту, до яко­го мо­жуть до­лу­ча­ти­ся всі охо­чі. На­ма­га­юсь жи­ти за бі­блій­ним за­ко­ном: «Ді­ла­ми сво­ї­ми до­ка­жи Ві­ру свою». Не ро­зумі­ла і не ро­зу­мію тих лю­дей, ко­трі за­ра­ди гро­шей ки­да­ли улю­бле­ну спра­ву, ма­ю­чи та­лант і хист. Ме­ні зда­є­ться, що свою мі­сію усві­до­ми­ла, і то­му від­чу­ваю се­бе на сво­є­му мі­сці. Зві­сно, ба­га­тьох ди­вує мій спо­сіб жи­т­тя. Але вті­шає те, що моя ро­ди­на зми­ри­ла­ся з мо­їм по­дви­жни­цтвом і ста­ви­ться з ро­зу­мі­н­ням до зайня­то­сті в чи­слен­них за­хо­дах, біль­шість яких са­ма ж іні­ці­юю.

Яку на­зву має ваш острі­вець укра­їн­сько­го сві­ту?

— Я маю на ува­зі гро­мад­ську ор­га­ні­за­цію «По­ступ жі­нок-ми­ро­но­сиць». Із пер­ших днів ми бу­ду­ва­ли її ді­яль­ність на хри­сти­ян­ських за­са­дах: слу­жі­н­ня Бо­гу і До­бру. Сло­во «по­ступ» озна­чає не- впин­ний рух упе­ред, до кра­що­го. А ми­ро­но­си­ці — за Бі­блі­єю, жін­ки, ко­трих Го­сподь удо­сто­їв пер­ши­ми спо­ві­сти­ти сві­то­ві про Во­скре­сі­н­ня Хри­сто­ве. Як, ба­чи­мо, сьо­го­дні роль, мі­сія, Жін­ки і за­ли­ша­є­ться та­кою — спо­ві­сти­ти світ про во­скре­сі­н­ня всьо­го кра­що­го, свя­то­го...

Ми­ну­ло­рі­чний вій­сько­вий па­рад до Дня Не­за­ле­жно­сті від­кри­вав­ся пі­снею на ва­ші сло­ва «Укра­ї­на є, Укра­ї­на бу­де!» Як по­ча­ли пі­сні пи­са­ти?

— Ще у 1998 ро­ці на з’їзді Асо­ці­а­ції фер­ме­рів Укра­ї­ни цю пі­сню за­твер­ди­ли як гімн гро­мад­ської асо­ці­а­ції. Взя­ли її до сво­го ре­пер­ту­а­ру ба­га­то ко­ле­кти­вів, зокре­ма і ді­а­спо­ря­ни.

За­га­лом у мо­є­му твор­чо­му до­роб­ку май­же 200 пі­сен­них тво­рів, на­пи­са­них у спів­ав­тор­стві з укра­їн­ськи­ми ком­по­зи­то­ра­ми — Ві­та­лі­єм Ки­рей­ком, Во­ло­ди­ми­ром Пав­лі­ков­ським, Дми­тром Ан­то­ню­ком, Юрі­єм Ре­ше­та­рем, Юрі­єм Шев­чен­ком, Оле­ксан­дром Тка­чен­ком та ін­ши­ми. Є пі­сні, на­пи­са­ні і для ді­тей.

Ни­ні го­ту­є­мо до дру­ку ко­ляд­ки і ще­дрів­ки «Ся­ють ве­се­ло зір­ки» на му­зи­ку ком­по­зи­то­рів-кла­си­ків Лев­ка і Жан­ни Ко­ло­ду­бів. Тро­хи ра­ні­ше по­ба­чи­ла світ збір­ка ди­тя­чих пі­сень «Ві­но­чок» — на­пи­са­на у спів­ав­тор­стві з Ва­си­лем Би­чен- ком. У збір­ці є не ли­ше текст, а й ме­то­ди­чні ре­ко­мен­да­ції що­до роз­у­чу­ва­н­ня пі­сень із ді­тьми на уро­ках спів­ів.

Хо­че­ться, щоб ді­ти спів­а­ли укра­їн­ські пі­сні, щоб змал­ку про­йма­лись бла­го­да­тни­ми ві­бра­ці­я­ми зву­ча­н­ня на­ро­дних ін­стру­мен­тів, рі­дної мо­ви. А вза­га­лі, у спів­ав­тор­стві ви­да­но май­же де­ся­ток кни­жок. Зокре­ма ди­тя­чі «Зо­ло­ті ко­ло­ски», «Да­ру­нок не­ба», «Ві­но­чок» оформ­ле­но з ро­ди­ною Ва­ку­лен­ків: мис­тки­нею пе­три­ків­сько­го роз­пи­су Та­ма­рою та Оле­ксан­дром і Оле­сею.

Знаю, що ко­лись на сво­їй ма­лій Ба­тьків­щи­ні — Дні­про­пе­тров­щи­ні — ви по­пу­ля­ри­зу­ва­ли пе­три­ків­ський роз­пис.

— Не ли­ше на Дні­про­пе­тров­щи­ні... При­їзди­ла у сто­ли­цю й ор­га­ні­зо­ву­ва­ла так зва­ні пе­ре­сув­ні ви­став­ки май­стрів пе­три­ків­сько­го роз­пи­су, мо­їх зем­ля­ків: Фе­до­ра Пан­ка, Ган­ни Са­мар­ської та ін­ших ми­тців. Ска­жі­мо, бра­ла ди­тя­чі кар­ти­ни, ві­ша­ла на ко­ро­ми­сло, бра­ла йо­го на пле­чі і хо­ди­ла отак по на­вчаль­них за­кла­дах Ки­є­ва (та ін­тер­на­тах си­сте­ми Со­бе­зу), уяв­ля­є­те? ( смі­є­ться). Але дар­ма, що я ви­гля­да­ла ди­ва­ку­ва­тою. Я ба­чи­ла за­хо­пле­н­ня в очах і до­ро­слих, і ді­тей ро­бо­та­ми пе­три­ків­сько­го роз­пи­су. І са­ме то­ді я від­чу­ла в со­бі ще одне по­кли­ка­н­ня — до­по­мог­ти укра­їн­цям по­вер­ну­ти­ся до сво­їх пер­шо­дже­рел че­рез ре­аль­ні дій­ства і по­е­ти­чне сло­во.

Ми ма­є­мо уні­каль­ні куль­тур­ні та істо­ри­чні скар­би, але ба­га­то хто з укра­їн­ців на­віть не знає про них. Сво­го ча­су бу­ла ви­ко­нав­чим ди­ре­кто­ром двох то­лок з ре­кон­стру­кції три­піль­ської ха­ти в се­лі Три­пі­л­ля на те­ри­то­рії му­зею «Пра­дав­ня Арат­та-Укра­ї­на», який очо­лю­вав зна­ний ме­це­нат і ко­ле­кціо­нер Оле­ксандр По­лі­щук. Са­ме за йо­го під­трим­ки ви­да­ли кни­гу, при­свя­че­ну пер­шо­від­кри­ва­чу Три­піль­ської куль­ту­ри Ві­кен­тію Хвой­ці «З не­по­діль­но­го зер­на». Ін­ша кни­га, каз­ко­ві опо­від­ки про Три­пі­л­ля «Зо­ло­то Ро­ду», ви­да­на за під­трим­ки мо­го зем­ля­ка Оле­ксан­дра Ру­дя, а про­ілю­стро­ва­на ху­до­жни­ком Оле­ксан­дром Оха­пкі­ним.

Які ще зна­ко­ві про­е­кти бу­ли у ва­шо­му жит­ті?

— Зві­сно, книж­ко­ві, пі­сен­ні, а та­кож: ви­го­тов­ле­н­ня ялин­ки-еко­ном кла­су з гі­лок хвой­них де­рев, з від­по­від­ним на­ціо­наль­ним ди­зай­ном, все­укра­їн­ська акція до 200-річ­чя від дня на­ро­дже­н­ня Ко­бза­ря «Та­ра­со­ва вер­ба», ми­сте­цька ві­таль­ня «Си­ла ду­ху укра­їн­ців». Осо­бли­во на ча­сі ді­яль­ність «Ми­сте­цько­го спе­цна­зу», який з трав­ня 2014-го і до­ни­ні діє. Не­за­бу­тні дій­ства про­во­ди­мо із со­ра­тни­ка­ми у ха­ті-мрії Ве­ли­ко­го Ко­бза­ря, яку по­бу­ду­вав Пре­зи­дент Укра­ї­ни Ві­ктор Ющен­ко у се­лі Но­ві Бе­зра­ди­чі по­бли­зу Ки­є­ва.

Що­ро­ку я ор­га­ні­зо­вую по­їзд­ку до Ка­не­ва в акції «Обні­мі­ться ж, бра­ти мої...». Бі­ля під­ніж­жя Чер­не­чої го­ри до нас при­єд­ну­ю­ться ка­нів­ці — як пред­став­ни­ки вла­ди, так і про­сті лю­ди, й ми уро­чи­стою хо­дою під­ні­ма­є­мо­ся на го­ру. Мі­тинг, який ми про­во­ди­мо бі­ля мо­ги­ли Та­ра­са Шев­чен­ка, зав­жди ду­же те­плий. У ба­га­тьох, осо­бли­во тих, хто впер­ше, від по­ба­че­но­го і від­чу­то­го бри­нять сльо­зи.

Фо­то з вла­сно­го ар­хі­ву.

Зоя Ру­жин (у цен­трі).

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.