«Мо­ска­лів ми би­ли,

Що Укра­ї­на має зро­би­ти для на­ле­жно­го вша­ну­ва­н­ня пе­ре­мо­ги вій­ська під про­во­дом геть­ма­на Іва­на Ви­гов­сько­го у Ко­но­топ­ській би­тві

Ukrayina Moloda - - Нація - Ва­лен­ти­на САМЧЕНКО

Би­тва 1659 ро­ку між вій­ська­ми геть­ма­на Іва­на Ви­гов­сько­го та Крим­сько­го ха­на­ту з одно­го бо­ку і мо­сков­ським вій­ськом — з ін­шо­го, бі­ля мі­ста Ко­но­то­па су­ча­сної Сум­ської обла­сті, — це один із клю­чо­вих епі­зо­дів ро­сій­сько-укра­їн­ської вій­ни 1658—1659 ро­ків. Про це ши­ро­ко­му за­га­лу в Укра­ї­ні ста­ло ві­до­мо зов­сім не­дав­но, пі­сля про­го­ло­ше­н­ня Не­за­ле­жно­сті. До то­го би­тву, яка від­бу­ла­ся ли­ше че­рез п’ять ро­ків пі­сля «ві­ко­пом­но­го акта возз’єд­на­н­ня укра­їн­сько­го на­ро­ду з бра­тнім ро­сій­ським на­ро­дом», прав­ди­во не зга­ду­ва­ли у жо­дно­му під­ру­чни­ку. Ро­сія ж сто­лі­т­тя­ми фаль­шу­ва­ла укра­їн­ську істо­рію і про­дов­жує це ро­би­ти. Збе­ре­гла­ся ко­бзар­ська пі­сня: «До го­ро­да Ко­но­то­па вій­сько під­сту­па­ло,// Во­є­во­ди Тру­бе­цько­го ла­ге­ря­ми ста­ло.// Слав­ний геть­ман наш Іван Ви­гов­ський на т у обло­гу// Зі­брав вій­сько ко­за­цькеє, ще й ор­ду в під­мо­гу.// За­хо­ті­ли ко­за­чень­ки мо­ска­ля пров­чи­ти...» (Цей спа­док по­яснює, чо­му ра­дян­сько-ро­сій­ська ди­кта­ту­ра будь-що хо­ті­ла ви­ни­щи­ти ча­сто слі­пих по­ши­рю­ва­чів прав­ди­вих на­ро­дних дум). Уже не за го­ра­ми 360-та рі­чни­ця пе­ре­мо­ги укра­їн­сько­го вій­ська над мо­сков­ським — то­му ва­жли­во ві­тчи­зня­ним мо­жно­влад­цям зга­да­ти про обов’язок по­пу­ля­ри­зу­ва­ти істо­рію і ге­ро­їзм, щоб ви­гра­ти те­пер ін­фор­ма­цій­ну би­тву.

Жах охо­пив Мо­скву

Ві­до­мий ро­сій­ський уче­ний Сер­гій Со­лов­йов (1820—1879), про­фе­сор, ре­ктор Мо­сков­сько­го уні­вер­си­те­ту, опо­від­ав про Ко­но­топ­ську би­тву: «Цвіт мо­сков­ської кін­но­ти, що від­був ща­сли­ві по­хо­ди 1654 і 1655 ро­ків, за­ги­нув за один день, і вже ні­ко­ли пі­сля то­го цар мо­сков­ський не був у змо­зі ви­ве­сти в по­ле та­ко­го бли­ску­чо­го вій­ська. У жа­ло­бній оде­жі ви­йшов цар Оле­ксій Ми­хай­ло­вич до на­ро­ду й жах охо­пив Мо­скву...»

Ро­сій­ська «Ві­кі­пе­дія», про­па­ган­дист­ськи при­пра­вив­ши бре­хли­ву вер­сію на су­ча­сний лад, пи­ше: «Ко­но­то­пская би­тва — одно из сра­же­ний рус­ско-поль­ской вой­ны 1654—1667 го­дов, прои­зо­шед­шее 28 ию­ня (8 ию­ля) 1659 го­да вбли­зи го­ро­да Ко­но­то­па. Оса­ждав­шее кре­пость рус­ское вой­ско кня­зя Але­ксея Тру­бе­цко­го про­ти­во­сто­я­ло при­быв­шим вой­скам ко­а­ли­ции, ко­то­рую ор­га­ни­зо­вал ори­ен­ти­ро­ван­ный на Ре­чь По­спо­ли­тую ге­тман Иван Выгов­ский. В ко­а­ли­цию вхо­ди­ли со­став­ляв­шие основ­ную удар­ную си­лу крым­ские та­та­ры, ло­яль­ная Выгов­ско­му часть ка­за­ков, поль­ские отря­ды и на­ём­ни­ки из ра­зных стран. Выслан­ные нав­стре­чу это­му вой­ску дво­рян­ская кон­ни­ца кня­зей По­жар­ско­го и Льво­ва и отряд ка­за­ков на­ка­зно­го ге­тма­на Ива­на Бе­спа­ло­го, по­пав в за­са­ду, по­тер­пе­ли по­ра­же­ние, по­сле че­го глав­ным си­лам Тру­бе­цко­го при­шлось снять оса­ду го­ро­да и от­сту­пить в Пу­тивль. Исход Ко­но­то­пской би­твы, тем не ме­нее, не укре­пил по­ло­же­ние Выгов­ско­го в про­дол­жав­шей­ся гра­ж­дан­ской вой­не в Ге­тман­щи­не и не пре­до­тв­ра­тил его ско­рое свер­же­ние».

За­ува­жи­мо, що ро­сій­сько­мов­ним текс­том еле­ктрон­ної су­ча­сної ен­ци­кло­пе­дії по­слу­го­ву­ю­ться не ли­ше ро­сі­я­ни, яким по­стій­но за­ту­ма­ню­ють міз­ки, а й ду­же ча­сто ро­сій­сько­мов­ні ме­шкан­ці Укра­ї­ни — їх міль­йо­ни, і їх про­дов­жу­ють ду­ри­ти.

«Са­ме вій­ська укра­їн­сько­го геть­ма­на Іва­на Ви­гов­сько­го за до­по­мо­ги йо­го со­ю­зни­ка, крим­сько­го ха­на Ме­хме­да IV Гі­рея, влі­тку 1659 ро­ку здо­бу­ли під Ко­но­то­пом пе­ре­кон­ли­ву пе­ре­мо­гу над цар­ськи­ми вій­ська­ми на чо­лі з воє­во­да­ми кня­зя­ми М. Тру­бе­цьким, С. По­жар­ським, С. Льво­вим», — кон­ста­тує Ві­ктор Го­ро­бець, до­ктор істо­ри­чних на­ук, ке­рів­ник се­кто­ру со­ці­аль­ної істо­рії Ін­сти­ту­ту істо­рії Укра­ї­ни НАН Укра­ї­ни, який за­хи­стив до­ктор­ську ди­сер­та­цію «Про­бле­ма ле­гі­ти­ма­ції елі­ти ко­за­цької Укра­ї­ни в зов­ні­шньо­по­лі­ти­чній ді­яль­но­сті Ге­тьма­на­ту: сто­сун­ки з Ро­сій­ською дер­жа­вою та Річ­чю По­спо­ли­тою (1654—1665)». На­у­ко­вець, один з ав­то­рів 10-том­ни­ка книг се­рії «Істо­рія без цен­зу­ри», за­ува­жує, що на­сту­пник Бо­г­да­на Хмель­ни­цько­го — Іван Оста­по­вич Ви­гов­ський, зви­чай­но ж по­руч із Ма­зе­пою, є най­біль­ше за­тав­ро­ва­ний ро­сій­ською істо­рі­о­гра­фі­єю як: «зра­дник», «лях», «єзу­їт», «при­хо­ва­ний ка­то­лик» то­що.

«Із ди­пло­ма­ти­чно­го ли­сту­ва­н­ня по­сла угор­сько­го кня­зя мо­жна до­від­а­тись, що між Ви­гов­ським і Мо­сквою існу­ва­ли на­віть якісь та­єм­ні до­мов­ле­но­сті що­до під­трим­ки ца­рем кан­ди­да­ту­ри остан­ньо­го на май­бу­тніх геть­ман­ських ви­бо­рах, — пи­ше в одно­му з ви­дань Ві­ктор Го­ро­бець. — Але вже з ди­пло­ма­ти­чно­го ли­сту­ва­н­ня Ви­гов­сько­го з цар­ським уря­дом не­дво­зна­чно ви­пли­ває, що ця до­по­мо­га, як, вла­сне, і ви­зна­н­ня вза­га­лі пра­во­мо­чно­сті геть­ман­сько­го обра­н­ня, пов’язу­ва­ла­ся ро­сій­ською сто­ро­ною з йо­го по­сту­пка­ми у спра­ві обме­же­н­ня су­ве­ре­ні­те­ту Укра­їн­ської дер­жа­ви на ко­ристь ца­ря.

По­ве­дін­ка цар­ських по­слів в Укра­ї­ні свід­чи­ла про те, що Мо­скві по­трі­бен на чо­лі Вій­ська За­по­розь­ко­го та­кий геть­ман, яко­го, за влу­чним ви­сло­вом са­мо­го Іва­на Оста­по­ви­ча, мо­жна бу­ло, «взяв­ши за хо­хол, за со­бою во­ди­ти». Зва­жа­ю­чи ж на над­то ве­ли­кі по­лі­ти­чні апе­ти­ти мо­ско­ви­тів та від­чу­ва­ю­чи за со­бою сер­йо­зну під­трим­ку стар­ши­ни, пре­тен­дент від­мо­вив­ся від бу­дья­ких по­сту­пок, за­де­кла­ру­вав­ши на­мір про­дов­жу­ва­ти по­лі­ти­ку сво­го по­пе­ре­дни­ка. Са­ме з цьо­го ча­су, з кін­ця лі­та — по­ча­тку осе­ні 1657 р., між Ви­гов­ським і Мо­сквою й про­бі­гла чор­на кі­шка.

Пе­ре­мо­га над 100-ти­ся­чним ро­сій­ським вій­ськом

От­же, Ко­но­топ­ська, або, як її ще на­зи­ва­ють, Со­снів­ська (на­зва пе­ре­пра­ви), би­тва від­бу­ла­ся у хо­ді мо­сков­сько-укра­їн­ської вій­ни (1658—1659 рр.) у пе­рі­од укра­їн­ської істо­рії, який на­зи­ва­ють Ру­ї­ною: пі­сля смер­ті Бо­г­да­на Хмель­ни­цько­го, у ча­си ін­тер­вен­ції су­сі­дніх з Укра­ї­ною дер­жав та подаль­шо­го зни­ще­н­ня за­ли­шків здо­бу­тків ми­ну­лих ро­ків ви­зволь­ної вій­ни. То­ді про­ти­річ­чя з мо­сков­ським уря­дом че­рез йо­го втру­ча­н­ня у вну­трі­шні спра­ви Ге­тьман­щи­ни, те­ри­то­рі­аль­ні су­пе­ре­чки та не­до­три­ма­н­ня ца­ра­том Пе­ре­я­слав­ських ста­тей про­дов­жу­ва­ли за­го­стрю­ва­ти­ся.

У жов­тні 1657 ро­ку Іван Ви­гов­ський скли­кав у Кор­су­ні Ге­не­раль­ну ра­ду. Зма­лю­вав­ши пла­ни ро­сій­ської вла­ди, геть­ман зрі­кся сво­їх пов­но­ва­жень і по­клав пе­ред уча­сни­ка­ми ра­ди бу­ла­ву. Мо­жли­во, це був умі­лий по­лі­ти­чний хід, мо­же — так скла­ло­ся, але ко­за­цтво не ли­ше по­вер­ну­ло йо­му геть­ман­ські клей­но­ди, а й ви­сло­ви­ло до­ві­ру йо­го кур­су та при­ся­гло­ся під­три­му­ва­ти йо­го дії про­ти за­зі­хань цар­ських воє­вод.

«Ге­о­гра­фі­чно то­го­ча­сну Укра­їн­ську дер­жа­ву від Крим­сько­го ха­на­ту від­ді­ля­ла ли­ше сму­га ней­траль­но­го Ди­ко­го По­ля, — роз­по­від­ає да­лі істо­рію Ві­ктор Го­ро­бець. — У ви­мі­рі ж по­лі­ти­чно­му най­ко­ро­тший шлях із геть­ман­ської ре­зи­ден­ції в Чи­ги­ри­ні до хан­сько­го па­ла­цу в Ба­хчи­са­раї про­ля­гав че­рез... Вар­ша­ву. Адже укра­їн­сько-ро­сій­ський до­го­вір 1654 ро­ку роз­ла­днав ко­за­цьке бра­тер­ство з крим­ця­ми та на­то­мість умо­жли­вив по­яву вій­сько­во-по­лі­ти­чно­го со­ю­зу Кри­му та Поль­щі, який збе­рі­гав свою пра­во­чин­ність на­сту­пних два­над­цять ро­ків. І те­пер, аби отри­ма­ти вій­сько­ву до­по­мо­гу крим­сько­го ха­на, Ви­гов­сько­му по­трі­бно бу­ло на­ла­го­джу­ва­ти по­лі­ти­чні від­но­си­ни з поль­ським ко­ро­лем.

Пі­сля то­го, як у бе­ре­зні 1658 ро­ку роз­по­чи­на­ю­ться укра­їн­сько-поль­ські кон­суль­та­ції, у кві­тні в Укра­ї­ну всту­пає со­ю­зна Ви­гов­сько­му крим­ська ор­да. За її під­трим­ки на по­ча­тку лі­та 1658 ро­ку геть­ма­ну під Пол­та­вою вда­є­ться отри­ма­ти рі­шу­чу пе­ре­мо­гу над укра­їн­ською зброй­ною опо­зи­ці­єю».

Ви­гов­ський тим ча­сом усі­ля­ко на­ма­га­є­ться пе­ре­ко­на­ти ца­ря у від­су­тно­сті ан­ти­мо­сков­ських на­стро­їв у щой­но укла­де­но­му со­ю­зі з Кри­мом. Про­те у сер­пні 1658-го на Лі­в­обе­реж­жя вве­ли цар­ські вій­ська на чо­лі з бєл­го­род­ським воє­во­дою Г. Ро­мо­да­нов­ським. Остан­ній про­го­ло­шує геть­ма­ном Іва­на Без­па­ло­го, яко­го ро­сій­сько­му воє­во­ді мо­жна бу­ло, «взяв­ши за хо­хол, за со­бою во­ди­ти». Це при­швид­шує укла­де­н­ня уго­ди Ви­гов­сько­го з поль­ським ко­ро­лем, бо під­трим­ки крим­сько­го ха­на ви­яви­ло­ся за­ма­ло, аби утри­ма­ти Мо­скву від ін­тер­вен­ції в Укра­ї­ну.

Да­лі бу­ла Га­дя­цька уго­да 1658 ро­ку, згі­дно з якою на кар­ті Єв­ро­пи з’яви­ла­ся но­ва фе­де­ра­тив­на дер­жа­ва — поль­сько-ли­тов­сько-укра­їн­ська Річ По­спо­ли­та. По­лі­ти­чні на­ро­ди об’єд­ну­ва­ли­ся як «віль­ні з віль­ни­ми» та «рів­ні з рів­ни­ми». Ко­жна з ча­стин ма­ла вла­сну адмі­ні­стра­цію, фі­нан­си, вій­сько.

«Геть­ман Ви­гов­ський, не по­ли­шаю- чи спо­ді­вань на мо­жли­вість уни­кне­н­ня зброй­но­го кон­флі­кту з Мо­сквою, про­по­ну­вав ро­сій­ській сто­ро­ні при­єд­на­ти­ся до поль­сько-ли­тов­сько-укра­їн­ської унії, — пи­ше Ві­ктор Го­ро­бець. — При­чо­му, зва­жа­ю­чи на пра­гне­н­ня ца­ря Оле­ксія Ми­хай­ло­ви­ча бу­ти одно­ча­сно і ца­рем мо­сков­ським, і ко­ро­лем поль­ським, і ве­ли­ким кня­зем ли­тов­ським, чер­ні­гів­ським, ки­їв­ським, ма­ло­ро­сій­ським, во­лин­ським, по­діль­ським «і про­чая, і про­чая», про­по­зи­ція укра­їн­сько­го геть­ма­на ви­гля­да­ла ціл­ком ре­а­лі­сти­чно. При­найм­ні ще з осе­ні 1656 ро­ку ро­сій­ське ке­рів­ни­цтво щи­ро обго­во­рю­ва­ло з по­ля­ка­ми мо­жли­во­сті схо­дже­н­ня ца­ря на поль­ський пре­стол та про­го­ло­ше­н­ня осо­би­стої унії двох дер­жав».

А вже на­при­кін­ці 1658 ро­ку, ко­ли вій­ська Ви­гов­сько­го спіль­но з крим­ськи­ми та­та­ра­ми і поль­ськи­ми під­роз­ді­ла­ми ви­би­ли з Лі­в­обе­реж­жя вій­ська Ро­мо­да­нов­сько­го, бо­я­ри­ну О. М. Тру­бе­цько­му, ко­трий ви­ря­джав­ся в Укра­ї­ну, бу­ло на­да­но в роз­по­ря­дже­н­ня... май­же сто­ти­ся­чне цар­ське вій­сько.

Ко­но­топ­ській би­тві пе­ре­ду­ва­ла ге­ро­ї­чна обо­ро­на п’ятьма ти­ся­ча­ми укра­їн­ських ко­за­ків під ко­ман­дою ні­жин­сько­го пол­ков­ни­ка Гри­го­рія Гу­ля­ни­цько­го Ко­но­топ­ської фор­те­ці, яку взя­ло в обло­гу й штур­му­ва­ло 100-ти­ся­чне (!) цар­ське вій­сько. Ві­дби­ва­ли по­стій­ні ата­ки про­тив­ни­ка, який пе­ре­ва­жав за чи­сель­ні­стю, з кін­ця кві­тня аж до кін­ця черв­ня 1659 ро­ку. «Без­пре­це­ден­тна стій­кість обо­рон­ців Ко­но­то­па

Кар­ти­на Ар­ту­ра Ор­льо­но­ва.

Ко­но­топ­ська би­тва.

Іван Ви­гов­ський.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.