З ким єд­на­ти­ся?

Чи­ма­ло бор­ців за во­лю Укра­ї­ни не бу­ли етні­чни­ми укра­їн­ця­ми

Ukrayina Moloda - - Я Вам Пишу... - Ан­то­ні­на МАТВІЄНКО Ки­їв

Ша­нов­на ре­да­кціє! Над­си­лаю свої розд уми з при­вод у по­бу­до­ви гро­ма­дян­сько­го су­спіль­ства — по­трі­бно об’єд­ну­ва­ти всіх гро­ма­дян, не­за­ле­жно від їхньої на­ціо­наль­ної при­на­ле­жно­сті та мо­ви спіл­ку­ва­н­ня. Це ні­би зро­зумі­ло, але не всім. Впро­довж остан­ніх ро­ків шпаль­ти та­ких га­зет, як «Укра­їн­ське сло­во», «Шлях пе­ре­мо­ги», «Сло­во про­сві­ти», ря­сні­ють пу­блі­ка­ці­я­ми, що геть усі ро­сій­сько­мов­ні укра­їн­ці, на­віть ті, хто б’ється з во­ро­гом на Дон­ба­сі, — во­ро­ги Укра­ї­ни, від яких по­трі­бно якнай­да­лі від­ме­жу­ва­ти­ся.

Із ра­ді­стю про­чи­та­ла в одно­му з но­ме­рів «Укра­ї­ни мо­ло­дої», в ру­бри­ці «Су­спіль­ний за­пит на укра­ї­ні­за­цію», що по­ши­ре­н­ня укра­їн­ської мо­ви в кра­ї­ні на­би­рає тем­пів. Я й са­ма це спо­сте­рі­гаю і ті­шу­ся. А «па­трі­о­ти» про­дов­жу­ють на­гні­та­ти мо­рок, за­пев­ня­ю­чи, що не бу­ло ще так ої т от а льної ру­си­фі­ка­ції, як т е пер, що ось-ось ста­не­ться мов­ний апо­ка­лі­псис. У цьо­му д усі, на­при­клад, стат тя Пав­ла Мов­ча­на «Про­бле­ма над про­бле­ма­ми» («Сло­во прос ві т и » , п. 18, 2917).

Над­то дов­го зво­лі­кає вла­да із за­твер­дже­н­ням мов­но­го за­ко­ну. За цей час — остан­ні кіль­ка ро­ків — не­тер­пля­чі бор­ці за укра­їн­ську мо­ву по­на­ви­гад ува­ли чи­ма­ло умо­ви­вер­тів, фан­та­сма­го­рій, за­по­ло­нив­ши ни­ми шпаль­ти га­зет. А ось при­клад із жит тя, свід­ком яко­го я ста­ла: у со­бо­рі одна лі­тня жі­но­чка ста­ро­ре­жим­но­го ти­пу щось спи­та­ла в мо­ло­ди­ка, який сто­яв по­руч. Той ряв­кнув, що по­ро­сій­ськи не ро­зу­міє й від­вер­нув­ся. Ста­рень­ка зди­во­ва­но й обра­же­но роз­кри­ла очі. А ще, ра­дять па­трі­о­ти, щоб ста­ти справ­жнім укра­їн­цем, тре­ба «ви­ти­сну ти» із се­бе все, що пов’яза­не з Ро­сі­єю: лі­те­рат уру, му­зи­ку, зна­йо­мих. На­віть по­е­зія «срі­бно­го ві­ку» не­без­пе­чна. Вся­ка нор­маль­на лю­ди­на не ви­не­се на смі­тник тво­ри До­сто­єв­сько­го чи Пу­шкі­на, не зре­че­ться близь­ких лю­дей.

Но­во­яв­ле­ний так зва­ний «за­кон на­ції» де­кла­рує, що ко­жен у сво­їй ви­ро­бни­чій чи будь-якій ін­шій ді­яль­но­сті по­ви­нен ма­ти спра­ву тіль­ки з пред­став­ни­ка­ми сво­го етно­су, в усьо­му дба­ти тіль­ки про свій етнос, про йо­го чи­стот у. А який же він — етнос — у сво­їй пер­во­з­дан­но­сті, чи мо­жна йо­го від­но­ви­ти? Ско­ри­ста­юсь ці­ка­вим і до­ре­чним у цьо­му пла­ні до­слі­дже­н­ням па­на С. Гра­бов­сько­го «Хто є справ­жнім укра­їн­цем». Ав­тор роз­гля­дає уні­каль­не ви­да­н­ня «Ко­за­цька стар­ши­на Ге­тьман­щи­ни. Ен­ци­кло­пе­дія» (в-во «Сти­лос», 2010). Мо­жна тіль­ки ди­ву­ва­ти­ся, ді­знав­шись, що се­ред ко­за­цької стар­ши­ни всіх адмі­ні­стра­тив­них рів­нів, на всіх по­са­дах — пол­ков­ни­ків, со­тни­ків то­що, їхніх си­нів та ону­ків, що та­кож до­слу­жи­ли­ся до ви­со­ких ран­гів, — бу­ли со­тні й ти­ся­чі чу­жин­ців. Се­ред них чи­ма­ло поль­ських шля­хти­чів, ви­хід­ців із Бал­кан­ських кра­їн, які вті­ка­ли від т уре­цької екс­пан­сії. При­був то­ді до Укра­ї­ни рід Ми­ло­ра­до­ви­чів, один із на­щад­ків яко­го у ХІХ ст. був ві­до­мий як етно­граф і гро­мад­ський ді­яч. Ін­ший ві­до­мий пе­ре­се­ле­нець — грек Ка­пніст, пра­щур май­бу тньо­го кня­жо­го ро­ду, з яко­го ви­йшов по­ет Ва­силь Ка­пніст, йо­го прав­ну­чка — ві­до­ма укра­їн­ська ак три­са Ма­рія Ка­пніст, що по­мер­ла не так дав­но. Бу­ли та­кож шве­ди, нім­ці, та­та­ри, мо­ско­ви­ти. Уті­ка­чі з су­сі­дніх кра­їн че­рез скла­дні по­лі­ти­чні об­ста­ви­ни вдо­ма у ХVІ—ХVІІ ст. зна­хо­ди­ли у Вій­ську За­по­розь­ко­му свою друг у ба­тьків­щи­ну. Усі не­о­дмін­но при­йма­ли пра­во­слав­ну ві­ру і роз­мов­ля­ли укра­їн­ською мо­вою. Цей етні­чний ка­лей­до­скоп пе­ре­се­лен­ців, улив­шись у за­галь­но­гро­мад­ську укра­їн­ську спіль­нот у, мав зна­чний вплив на фор­му­ва­н­ня і зг урт ува­н­ня укра­їн­ської на­ції, до­дав­ши їй сві­жої кро­ві.

Лі­кві­да­ція За­по­розь­кої Сі­чі (1775), тра­ге­дія І. Ма­зе­пи ще дов- го від­лу­ню­ва­ли в Єв­ро­пі й при­вер­та­ли уваг у істо­ри­ків і по­е­тів. Істо­ри­чна дра­ма Укра­ї­ни жи­ла у сві­до­мо­сті пе­ре­до­вої ро­сій­ської ін­те­лі­ген­ції, що зна­чною мі­рою скла­да­ла­ся з на­щад­ків ко­ли­шньої укра­їн­ської стар­ши­ни. Во­дно­час із Єв­ро­пи в кра­ї­ну про­ни­ка­ли віль­но­лю­би­ві ідеї, що спри­я­ли про­бу­джен­ню т у т істо­ри­чних спо­га­дів, мрії про во­лю. Не­ві­до­мо, чи в’яза­ли якісь сен­ти­мен­ти з Укра­ї­ною ро­сій­сько­го по­е­та-де­ка­бри­ста К. Ри­лє­є­ва, про­те і він від­дав їй да­ни­ну. Йо­го по­е­ма «Вой­на­ров­ський» пе­ре­вер­шує всі на­пи­са­ні на цю те­му тво­ри єв­ро­пей­ських по­е­тів. Ав­тор зво­ру­шли­во пе­ре­дає в ній дра­му «зг убле­ної ві­тчи­зни», тра­ге­дію ве­ли­ко­го геть­ма­на: «По­ра, мне ше­пчет го­лос тай­ный,/ По­ра г убить вра­гов Украй­ны». Так про­мов­ляє ге­рой йо­го по­е­ми. А ось сло­ва пу­шкін­сько­го ге­роя: «Но не­за­ви­си­мой дер­жа­вой Украй­не быть уже по­ра...».

Пе­ре­до­ві ді­я­чі цар­ської Ро­сії не бу­ли байд ужі до на­ціо­наль­ної про­бле­ми укра­їн­ців, їхньої мо­ви — і по­ру­шу­ва­ли її на сто­рін­ках жур­на­лів. Ре­а­кція вла­ди бу­ла жор­сто­кою. Ві­до­мо­го ро­сій­сько­го мо­во­знав­ця І. Бо­ду­е­на-де-Кур­те­не су­ди­ли за стат тю, в якій він до­во­див не­об­хі­дність на­да­н­ня ав­то­но­мії на­ро­дам Ро­сії, ма­ю­чи на ува­зі й «Ма­ло­ро­сію». Вче­но­го бу­ло за­су­дже­но на два ро­ки в’язни­ці. При­хиль­ни­ка­ми віль­но­го фун­кціо­ну­ва­н­ня укра­їн­ської мо­ви бу­ли вче­ні О. Ша­хма­тов, О. По­те­бня, К. Жи­те­цький, А. Крим­ський та ін­ші. Про­те на­віть свої пра­ці з укра­їн­ської гра­ма­ти­ки во­ни зму­ше­ні бу­ли ви­да­ва­ти ро­сій­ською мо­вою.

Чи­ма­ло ви­да­тних ді­я­чів Укра­ї­ни ви­йшли з ро­сій­сько­го се­ре­до­ви­ща, але свою твор­чу і гро­мад­ську ді­яль­ність во­ни при­свя­ти­ли Укра­ї­ні. По­рів­ня­но не­дав­но пі­шов із жит тя най­ви- да­тні­ший мо­во­зна­вець-укра­ї­ніст Юрій Ше­ве­льов, етні­чний ні­мець, який у юно­сті ви­хо­ву­вав­ся на ро­сій­ській культ урі. Етні­чні ро­сі­я­ни бу­ли і в скла­ді Цен­траль­ної Ра­ди, в уря­ді Укра­ї­ни в 1918 р.

Під час ру­ху ші­ст­де­ся­тни­ків, ко­ли по­ча­ли­ся су­ди й аре­шти йо­го уча­сни­ків, кіль­ка ві­до­мих в СРСР ки­їв­ських уче­них (етні­чних ро­сі­ян) звер­ну­ли­ся з ли­стом до ви­що­го ке­рів­ни­цтва в Мо­скві на за­хист за­су­дже­них.

У наш час яскра­вим при­кла­дом ду­хов­ної со­лі­дар­но­сті з укра­їн­ським на­ро­дом ста­ла Т. Та­ї­ро­ва-Яков­ле­ва, ро­сій­ський істо­рик, яка ви­да­ла кіль­ка мо­но­гра­фій з істо­рії Укра­ї­ни. Пі­дза­го­лов­ка­ми де­яких із них є сло­ва «Істо­рії про сла­ву, тра­ге­дії та му­жність». Пра­ці ав­то­ра — гі­дний вне­сок в істо­рі­о­гра­фію бо­роть­би Укра­ї­ни за не­за­ле­жність.

Прав­ду ска­за­но у вір­ші мо­ло­дої по­е­те­си «Ни­ко­гда мы не бу­дем бра­тья­ми». Са­мо­дер­жав­на Ро­сія — осо­бли­ва кра­ї­на, жо­дна з ци­ві­лі­зо­ва­них кра­їн не зрів­ня­є­ться з нею га­не­бною сла­вою. Про­те в мо­ро­ці ро­сій­ської дій­сно­сті зав­жди з’яв­ля­ли­ся сві­тлі по­ста­ті, що спо­від­у­ва­ли ідеї прав­ди і спра­ве­дли­во­сті. І в час обо­рон­ної вій­ни з ро­сій­ським агре­со­ром во­ни — на бо­ці укра­їн­ців. Тре­ба від­мо­ви­ти­ся від по­сту­ла­ту: го­во­риш ро­сій­ською — зна­чить, во­рог, п’ята ко­ло­на. Не за мо­вою ви­зна­ча­ють во­ро­га, а за вну­трі­шньою на­ла­што­ва­ні­стю.

На­ша дер­жа­ва об’єд­на­на спіль­ною те­ри­то­рі­єю, істо­рі­єю, су­спіль­ним ла­дом, культ урою. Ві­дбу­ва­є­ться пост упо­ве, але не­у­хиль­не об’єд­на­н­ня укра­їн­ців за мов­ною озна­кою. Про це свід­чать со­цо­пит ува­н­ня остан­ніх ро­ків. Усу­пе­реч істо­ри­чним, не­прав­ди­вим за­явам «мов­них па­трі­о­тів». Тре­ба всі­ля­ко спри­я­ти цьо­му — без бру таль­но­сті, без ажі­о­та­жу.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.