До­ро­ги до Ко­бза­ря

Во­ло­ди­мир Каль­нен­ко — про свої ми­сте­цькі сто­сун­ки з Та­ра­сом Шев­чен­ком, Ми­ко­лою Го­го­лем та Ко­за­ком Ма­ма­єм

Ukrayina Moloda - - Культура - Лю­дми­ла ЧЕЧЕЛЬ

Ху­до­жник Во­ло­ди­мир Каль­нен­ко на­ро­див­ся на Ки­їв­щи­ні. Сво­го ча­су на­вчав­ся в Ін­сти­ту­ті іме­ні Рє­пі­на — це Пе­тер­бурзь­ка ху­до­жня ака­де­мія, в якій на­вчав­ся Та­рас Шев­чен­ко. Там, на бе­ре­гах Не­ви за­по­ча­тку­вав «Та­ра­со­ві но­чі». А у 1986 ро­ці, ко­ли ви­бу­хнув Чор­но­биль, ху­до­жник по­вер­нув­ся в Укра­ї­ну. Бо збо­лі­ла йо­го ду­ша пра­гну­ла тво­ри­ти на сво­їй зем­лі.

Мис­тця фор­му­ва­ло се­ло. Во­ло­ди­мир Каль­нен­ко пе­ре­ко­на­ний: «Ко­жна лю­ди­на за­про­гра­мо­ва­на. Це аб­со­лю­тно до­ка­зо­во. Якщо лю­ди­на йде сво­єю сте­зею, во­на не­о­дмін­но до­ся­гне успі­ху. Я при­га­дую своє ди­тин­ство. Ра­нок. Сон­це ви­ко­ти­ло­ся з Но­вих Бе­зра­ди­чів (се­ло на Ки­їв­щи­ні). Я ви­бі­гаю з ха­ти, мчу за­пи­ле­ною до­ро­гою і кри­чу: «Сон­це! Сон­це!» Іно­ді в пам’яті зри­на­ють та­кі кар­ти­ни... Ск­ка­жі­мо, образ рі­дної ба­бу­сі Ка­те­ри­ни, яка вкла­да­ла в мою ду­шу лю­бов до Та­ра­са Шев­чен­ка...»

Ма­лю­ва­ти Во­ло­ди­мир по­чав ра­но і де тіль­ки мо­жна. За­та­му­вав­ши по­дих спо­сте­рі­гав, як пра­цю­вав сіль­ський ма­ляр дядь­ко Се­мен. А ще йо­му до без­тя­ми по­до­бав­ся за­пах тих фарб: аж у го­ло­ві па­мо­ро­чи­ло­ся!

Якось ба­тько по­ба­чив, як син ма­лює ву­гі­л­лям на сті­нах ста­рої клу­ні. Пі­сля цьо­го сво­го че­твер­то­кла­сни­ка при­віз на на­вча­н­ня до Ки­їв­ської ху­до­жньої шко­ли іме­ні Та­ра­са Шев­чен­ка. Хлоп- це­ві по­та­ла­ни­ло на пе­да­го­га. На­вчав­ся у гра­фі­ка Оле­ксан­дри Па­влов­ської. Во­ло­ди­мир Каль­нен­ко ча­стень­ко бу­вав удо­ма у ро­ди­ні Яку­то­ви­чів. Юний ху­до­жник від­кри­ває для се­бе но­ві­тнє ми­сте­цтво За­хо­ду, ді­зна­є­ться про Джот­то, Мо­зач­чо...

Одно­го дня, ні­ко­го не по­пе­ре­див­ши, він зри­ва­є­ться і їде до Пе­тер­бур­га, аби на вла­сні очі по­ба­чи­ти ше­дев­ри сві­то­во­го ми­сте­цтва. Звід­ти пи­ше за­хо­плю­ю­чі ли­сти-вра­же­н­ня Оле­ксан­дрі Па­влов­ській. Му­дрий пе­да­гог ста­ла на за­хист Во­ло­ди­ми­ра, йо­го не звіль­ни­ли з ху­до­жньої шко­ли за про­пу­ски за­нять...

Успі­шно за­кін­чив­ши ху­до­жню шко­лу, че­рез два ро­ки Во­ло­ди­мир всту­пає до Ін­сти­ту­ту жи­во­пи­су, скуль­пту­ри та ар­хі­те­кту­ри іме­ні Іл­лі Рє­пі­на в Ле­нін­гра­ді. Отри­мує до­бру під­го­тов­ку з ри­сун­ка, май­стер­но опа­но­вує жи­во­пис, стає одним із най­кра­щих ко­пі­ю­валь­ни­ків Рем­бранд­та.

За кіль­ка ро­ків до ди­пло­му роз­по­чи­нає ро­бо­ту над кар­ти­ною «Го­голь». Утім, рік, ко­ли за­кін­чу­вав ін­сти­тут, бу­ло ого­ло­ше­но ле­нін­ським. Во­ло­ди­ми­ру дов­го не за­твер­джу­ва­ли те­му ди­пло­ма. І все ж ця ро­бо­та бу­ла прийня­та на ХІV все­со­ю­зну ви­став­ку ви­бра­них ди­плом­них ро­біт сту­ден­тів ху­до­жніх ви­шів, з якої... по­ло­тно та­єм­ни­чо зни­кло. Ну зов­сім по-го­го­лів­ськи! Во­ло­ди­мир з успі­хом за­хи­стив ди­плом. За май­стер­ність ате­ста­цій­на ко­мі­сія да­ла ро­бо­ті най­ви­щу оцін­ку. Але, вра­хо­ву­ю­чи «спе­ци­фі­чність» те­ми, по­ста­ви­ли «че­твір­ку».

— Го­голь для ме­не був ду­же близь­кий, — зга­дує ху­до­жник. — Він так са­мо стра­ждав у Пе­тер­бур­зі й по­не­ві­ряв­ся, як і я. — Зі сто­су па­пе­рів ху­до­жник ді­стає фо­то­гра­фію кар­ти­ни, яку свя­то бе­ре­же.

«Я знав: ра­но чи пі­зно — по­вер­ну­ся на Укра­ї­ну, — роз­по­від­ає ху­до­жник. — Бо ж ра­но чи пі­зно вір­ні ді­ти по­вер­та­ю­ться до ма­те­рів. А до то­го тре­ба бу­ло жи­ти й пра­цю­ва­ти, а Укра­ї­ну — пле­ка­ти у зра­не­нім ту­гою сер­ці».

Своє­рі­дним про­зрі­н­ням для ху­до­жни­ка ста­ло зна­йом­ство з на­ро­дни­ми кар­ти­на­ми, зокре­ма, слав­но­зві­сни­ми «Ко­за­ка­ми Ма­ма­я­ми». Вла­сне, він зна­йшов своє, рі­дне, зна­йо­ме з ди­тин­ства. Ці обра­зи дав­но в ньо­му жи­ли, лиш тре­ба бу­ло ска­за­ти са­мо­му со­бі: «Са­ме це — твоє!» Так на­ро­ди­ли­ся «Ав­то­порт­рет з «Ко­за­ком Ма­ма­єм», «Я — Ко­зак Ма­май, ме­не не за­ймай», «Вста­вай, ко­за­че мо­ло­дий, твоя Вкра­ї­на пла­че!» То­ді з’явив­ся і цикл по­ло­тен на мо­тив «по­вер­не­н­ня до­до­му»: «Ле­ті­ли ле­ле­ки з да­ле­ко­го краю», «Лю­бов у неї очі від­ня­ла, ко­ха­н­ня за­бра­ло ву­ста», «Якщо по­мно­жи­ти лю­бов усіх лю­дей»...

Во­ло­ди­мир Каль­нен­ко ство­рю­вав свій світ, жи­ву­чи по­за Укра­ї­ною. Він вла­што­ву­вав що­ти­жне­ві зі­бра­н­ня укра­їн­ців — так зва­ні «че­твер­ги в май­стер­ні». Став одним з ор­га­ні­за­то­рів про­ве­де­н­ня що­рі­чних Шев­чен­ків­ських ве­чо­рів у Ле­нін­гра­ді. Йо­му вда­ва­ло­ся зби­ра­ти укра­їн­ський гурт зві­ду­сіль до ме­мо­рі­аль­ної кім­на­ти-май­стер­ні Та­ра­са Шев­чен­ка в Ака­де­мії ми­стецтв. Са­ме він, Во­ло­ди­мир Каль­нен­ко, за­по­ча­тко­вує тра­ди­цію не спа­ти в ніч із 9 на 10 бе­ре­зня з 1964 ро­ку... Тлу­ма­чить це так: «Укра­їн­цям в Укра­ї­ні і сві­ті не мо­жна спа­ти в цю ніч, бо про­спи­мо...»

У «Та­ра­со­ву ніч» у май­стер­ні ху­до­жник роз­ві­шу­вав на сті­нах порт­ре­ти ко­бза­рів, які при­їзди­ли на ве­чо­ри. У май­стер­ні зву­ча­ла жи­ва бан­ду­ра, чи­та­ли «Ко­бзар» Шев­чен­ка. Ве­чо­ри на­ди­ха­ли ху­до­жни­ка на ство­ре­н­ня ми­сте­цько­го ци­клу «Ко­бза­рі Укра­ї­ни», які ни­ні екс­по­ну­ю­ться в Му­зеї ко­бзар­ства в Пе­ре­я­сла­ві-Хмель­ни­цько­му.

Про Во­ло­ди­ми­ра Каль­нен­ка так і го­во­рять: «Той, що пі­шки при­йшов в Укра­ї­ну, по­вер­нув- ся на рі­дну зем­лю... Він по­вер­нув­ся в Укра­ї­ну са­ме то­ді, ко­ли ста­ла­ся Чор­но­биль­ська ка­та­стро­фа. На від­мі­ну від тих, хто вті­кав по­да­лі, він вва­жав, що по­ви­нен бу­ти вдо­ма, на рі­дній зем­лі.

Він енер­гій­ний, та­ла­но­ви­тий, не­за­ле­жний. Вла­сне, й не­за­хи­ще­ний, як і біль­шість ми­тців. Про­те, не зда­є­ться.

Сво­го ча­су зна­йо­мив­ся з гон­ча­ра­ми Опі­шно­го. Це да­ло йо­му по­ту­жний по­штовх до твор­чо­сті. На йо­го кар­ти­нах з’яви­ли­ся текс­ти вір­шів, на­ро­дних пі­сень. А 8—22 трав­ня 1991 ро­ку Во­ло­ди­мир Каль­нен­ко став про­від­ни­ком пі­шо­го по­хо­ду-ре­кві­є­му «Остан­нім шля­хом Ко­бза­ря», при­свя­че­но­го 130-річ­чю пе­ре­не­се­н­ня пра­ху Та­ра­са Шев­чен­ка. Са­ме Во­ло­ди­мир ніс по­смер­тну ма­ску Шев­чен­ка від Пе­тер­бур­га до Ки­є­ва. 21 трав­ня на те­пло­хо­ді «Кре­мен­чук» під­ні­мав укра­їн­ський пра­пор, один із пер­ших в Укра­ї­ні.

2001-го, ко­ли Па­па Рим­ський Пав­ло ІІ при­їздив до Укра­ї­ни, мав честь із ним зу­стрі­ти­ся. Зу­стріч від­бу­ла­ся бі­ля цер­кви Свя­то­го Ми­ко­лая.

«Він бла­го­сло­вив ме­не, — роз­по­від­ає Во­ло­ди­мир Каль­нен­ко. — І ти­хо мо­вив: «Тяж­кий шлях укра­їн­ця, але то­бі тре­ба ним іти». Я був за­чу­до­ва­ний, що він знає мою рі­дну мо­ву. Отож одра­зу по­чав пи­са­ти кар­ти­ну «Па­па Рим­ський роз­мов­ляє укра­їн­ською».

До ре­чі, кар­ти­на за­раз у Ка­на­ді. А у май­стер­ні ху­до­жни­ка, що на ву­ли­ці Бо­ри­спіль­ській у Ки­є­ві, є ко­пія ро­бо­ти. Пон­ти­фік на­ма­льо­ва­ний на тлі трі­сну­тої іко­ни. По­ряд — ан­гел і укра­ї­но­чка, яка гла­дить ягня­тко.

Він справ­ді не­пе­ре­вер­ше­ний — Во­ло­ди­мир Каль­нен­ко. Ми ще дов­го бу­де­мо від­кри­ва­ти йо­го ди­во­сві­ти. А він обі­цяє ще не раз нас по­ди­ву­ва­ти сво­єю не­ор­ди­нар­ною май­стер­ні­стю.

Фо­то ав­то­ра.

Во­ло­ди­мир Каль­нен­ко.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.