Дзвін­ка Ма­ті­яш: Ма­ти­ме­те ви­про­бу­ва­н­ня — але во­ни бу­дуть по­силь­ні

Пи­сьмен­ни­ця пе­ре­по­ві­ла у кни­зі, як ра­зом із чо­ло­ві­ком за 40 днів по­до­ла­ла близь­ко 900 км па­лом­ни­цько­го шля­ху

Ukrayina Moloda - - Культура - Ма­рі­чка АЛЕКСЕВИЧ спеціально для «Укра­ї­ни мо­ло­дої»

Май­же чо­ти­ри ро­ки зна­до­би­лось ни­ні 38-рі­чній пи­сьмен­ни­ці Дзвін­ці Ма­ті­яш, щоб пе­ре­о­сми­сли­ти свій па­лом­ни­цький до­свід і пе­ре­да­ти йо­го ін­шим у ви­гля­ді кни­ги. Во­се­ни 2013 ро­ку пи­сьмен­ни­ця ра­зом iз чо­ло­ві­ком про­йшла До­ро­гою свя­то­го Яко­ва. За 40 днів по­друж­жя пі­шки по­до­ла­ло близь­ко 900 км. Ві­дві­да­ли, зокре­ма, одну з най­ва­жли­ві­ших ка­то­ли­цьких свя­тинь – ка­фе­драль­ний со­бор у мі­сті Сан­тья­ґо-де-Ком­по­сте­ла, де збе­рі­га­ю­ться мо­щі апо­сто­ла Яко­ва, не­бе­сно­го по­кро­ви­те­ля Іспа­нії, та мис Фі­ні­стер­ра, який у се­ре­дньо­віч­чі вва­жав­ся кра­єм Зем­лі. Яка во­на, До­ро­га свя­то­го Яко­ва? Що го­тує для тих, хто у неї ви­ру­шає?

«Бу­ло со­ром­но ско­ри­ста­тись по­слу­гою пе­ре­си­ла­н­ня ба­га­жу»

Дзвін­ко, пер­ше за­пи­та­н­ня ви­ня­тко­во спор­тив­но­го ха­ра­кте­ру. Прой­ти 900 км пі­шки за 40 днів, та ще й із на­плі­чни­ка­ми. Це був ви­клик для вас?

— До то­го, як ми ви­ру­ши­ли у цю до­ро­гу, ми жо­дно­го ра­зу не бу­ли на пі­шій про­щі. Са­ме на про­щі. Але хо­ді­н­ня пі­шки — це моє хо­бі. Мій чо­ло­вік та­кож ду­же лю­бить хо­ди­ти пі­шки. Тоб­то це зав­жди бу­ла ча­сти­на жи­т­тя — по три, п’ять, де­сять кі­ло­ме­трів на день.

Але якщо ви хо­ди­те що­дня по кіль­ка кі­ло­ме­трів без на­плі­чни­ка, це одне, а тут це бу­ло на­ван­та­же­н­ня ого-го! То­му що на­плі­чник ви не мо­же­те ви­ки­ну­ти. Мо­жна ско­ри­ста­тись по­слу­гою пе­ре­си­ла­н­ня ба­га­жу, так стар­ші лю­ди ро­би­ли, а нам бу­ло со­ром­но. Як­би хво­ро­ба, як­би щось та­ке, що ви­хо­ду не­ма, то так. А так — iти без на­плі­чни­ка якось не­при­стой­но. То­му йшли з ним.

За скіль­ки ча­су ви по­до­ла­ли цей шлях?

— До Сан­тья­го ми при­йшли за 34 дні. Там два дні огля­да­ли мі­сто, а по­тім iще 3 дні — до оке­а­ну, де за­кін­чу­є­ться Єв­ро­пей­ський кон­ти­нент, ми по­бу­ва­ли з чо­ло­ві­ком на ми­сі Фі­ні­стер­ра. Усе ра­зом ви­хо­дить 40 днів.

За да­ни­ми опи­ту­ва­н­ня, яке про­во­дять у мі­сті Сан­тья­го, по­над 45% лю­дей, які ви­ру­ша­ють у До­ро­гу свя­то­го Яко­ва, ро­блять це з ре­лі­гій­них мо­ти­вів, ре­шта ма­ють куль­тур­ний та спор­тив­ний ін­те­ре­си.

— А ще — іні­ці­а­ція в до­ро­сле жи­т­тя, при­го­да... Ко­жен має свій ім­пульс або по­тре­бу.

«Ме­ні осо­би­сто від­кри­лось те, що Бог не­зба­гнен­ний»

Який ін­те­рес пе­ре­ва­жав у тих, ко­го ви зу­стрі­ча­ли по до­ро­зі?

— Це бу­ли лю­ди, які від­чу­ва­ли, що у цьо­му є щось ду­же сер­йо­зне. Ду­же цін­не. І во­ни за цим iшли. А на­зи­ва­ти во­ни мо­жуть це куль­ту­рою, ре­лі­гі­єю, спор­том.

Ро­зу­мі­є­те, ко­ли лю­ди про­хо­дять До­ро­гу свя­то­го Яко­ва, у них з’яв­ля­є­ться щось та­ке, чо­го во­ни не зна­ли. Так са­мо і то­ді, ко­ли во­ни про­чи­та­ють книж­ку, во­ни ді­зна­ю­ться щось та­ке, про що во­ни не ду­ма­ють. У нас усе­ре­ди­ні є ду­же ба­га­то та­ко­го, чо­го ми про се­бе не зна­є­мо.

А у вас бу­ло щось та­ке, що ви не зна­ли, а До­ро­га свя­то­го Яко­ва від­кри­ла вам це?

— Ме­ні осо­би­сто від­кри­лось те, що Бог не­зба­гнен­ний. І що мої уяв­ле­н­ня про Ньо­го ду­же лег­ко мо­жна роз­ві­я­ти. І це пре­кра­сно. І я ду­маю, що ті уяв­ле­н­ня, які у ме­не про Ньо­го сьо­го­дні, Він, ко­ли Йо­му бу­де по­трі­бно, роз­віє та­кож. Ти ро­зу­мі­єш, що всі лю­ди, яких ти зу­стрі­ча­єш на до­ро­зі свя­то­го Яко­ва, це зу­стрі­чі з Ним. І ро­биш ви­снов­ки або не ро­биш ви­снов­ків...

Як би ви опи­са­ли за­галь­ний су­ку­пний образ тих лю­дей, які йдуть До­ро­гою свя­то­го Яко­ва?

— Ча­сто це лю­ди 45 і біль­ше ро­ків, ма­ють ко­шти. Із Ні­меч­чи­ни та­ких ба­га­то, Фран­ції, Іспа­нії. Є лю­ди, для яких це іні­ці­а­ція у до­ро­сле жи­т­тя, ми та­ких зу­стрі­ча­ли. Ду­же ба­га­то сту­ден­тів iз Ко­реї. То­му що у них якась пи­сьмен­ни­ця про­йшла цю До­ро­гу, на­пи­са­ла кни­гу, во­ни на­ди­хну­ли­ся і ви­ру­ши­ли. Во­ни ду­же за­оща­джу­ва­ли, це бу­ло ви­дно з то­го, що во­ни са­мі го­ту­ва­ли со­бі їжу, не хар­чу­ва­лись у ба­рах, це бу­ли лю­ди, яким до 25.

У прин­ци­пі, До­ро­гою свя­то­го Яко­ва йдуть ті, хто може до­зво­ли­ти со­бі це фі­нан­со­во. Але мо­лодь теж є, їм або ба­тьки до­по­ма­га­ють, або во­ни за­оща­джу­ють, пе­ре­би­ва­ю­ться якось.

Є і пен­сіо­не­ри. Їх не так ба­га­то, але во­ни є, і во­ни ду­же зво­ру­шу­ють. То­му що для них це вже на­ба­га­то біль­ше зу­силь. Іно­ді тра­пля­ю­ться ці­лі сім’ї, та­ких ма­ло, але ми їх ба­чи­ли.

Зга­дай­те, що ви від­чу­ва­ли, ко­ли ді­йшли до Сан­тья­го і зро­зумі­ли, що до­сяг- ли сво­єї па­лом­ни­цької ме­ти?

— Це справ­ді бу­ло щось та­ке сві­тле. У со­бо­рі свя­то­го Яко­ва, ко­ли усі зу­стрі­ча­ю­ться, усі одне одно­го ві­та­ють. Як ві­та­ють з днем на­ро­дже­н­ня або із за­хи­стом ди­сер­та­ції. Усі обі­йма­ю­ться, і є від­чу­т­тя то­го, що ми дій­сно це зро­би­ли. І ми вже не бу­де­мо та­ки­ми, як ра­ні­ше, то­му що ми це зро­би­ли. Нам вже са­мим не ві­ри­ться, що це все бу­ло, але во­но бу­ло.

«Ми усі спра­глі лю­бо­ві і пра­гне­мо бу­ти по­трі­бни­ми ко­мусь у цьо­му сві­ті»

Ви у со­бі про­сте­жи­ли чі­ткий роз­по­діл — я «до», я «під час» і я «пі­сля» па­лом­ни­цтва?

— У ме­не бу­ло та­ке ці­ка­ве вра­же­н­ня, яке з’яви­ло­ся вже, ко­ли ви­йшла книж­ка, — що ось те­пер во­но і по­чне­ться. Я зро­би­ла те, що обі­ця­ла, бо я по­обі­ця­ла со­бі на­пи­са­ти кни­гу, і те­пер ме­ні ці­ка­во, що ж во­но бу­де. Для ме­не са­мої це за­гад­ка.

Зві­сно, за 4 ро­ки я змі­ни­лась, але це і Май­дан, і вій­на, і по­їзд­ки на Дон­бас, і спіл­ку­ва­н­ня з лю­дьми звід­ти, бу­ло ба­га­то по­їздок Укра­ї­ною за цей час. Я не знаю, що бу­де да­лі, але ця книж­ка дій­сно при­во­дить у жи­т­тя но­вих лю­дей.

До ре­чі, про книж­ку. Во­на по­ба­чи­ла світ май­же че­рез чо­ти­ри ро­ки пі­сля ва­шо- го по­хо­ду До­ро­гою свя­то­го Яко­ва. Мо­жна при­пу­сти­ти, що пи­са­лось не­лег­ко.

— Я весь час від­чу­ва­ла і ба­жа­н­ня по­вер­ну­тись, і ба­жа­н­ня не пи­са­ти, бо я не мо­жу опи­са­ти все у пов­но­ті, так, як бу­ло, і щоб ви­йшло і не сен­ти­мен­таль­но, і не па­фо­сно, я ду­же ба­га­то ви­ки­ну­ла, то­му що мій чо­ло­вік чи­тав і ка­зав: «Оце не під­хо­дить». Я весь час му­си­ла якісь свої уяв­ле­н­ня про се­бе са­му ко­ре­гу­ва­ти. Це бу­ло ду­же важ­ко.

Я ба­га­то ра­зів ка­за­ла, що я, ма­буть, цю книж­ку не до­пи­шу, або якщо на­пи­шу, то не ви­дам. Але у якийсь мо­мент усе по­вер­ну­лось так, що за­вер­ши­ти кни­гу та­ки вда­ло­ся.

По­за­ду вже кіль­ка пре­зен­та­цій «До­ро­ги свя­то­го Яко­ва» у рі­зних мі­стах Укра­ї­ни. З якою мо­ти­ва­ці­єю лю­ди най­ча­сті­ше при­хо­дять до вас на зу­стріч?

— Ду­маю, що біль­шість мо­ти­ва­цій є осо­би­сти­ми, і во­ни ме­ні не ві­до­мі. Але ми усі спра­глі лю­бо­ві і пра­гне­мо бу­ти по­трі­бни­ми ко­мусь у цьо­му сві­ті. І на До­ро­зі Яко­ва це від­чу­т­тя з’яв­ля­є­ться. З’яв­ля­є­ться ро­зу­мі­н­ня, що на­ше жи­т­тя ду­же цін­не. І ми всі одне з одним ду­же пов’яза­ні і, мо­жли­во, за­ра­ди зв’яз­ку ці пре­зен­та­ції і від­бу­ва­ю­ться. Щоб по­ка­за­ти, що ми одне для одно­го — цін­ність. І во­но пра­цює. Пре­зен­та­ція — це якийсь та­кий ні­би свя­тко­вий час. І во­на дає осо­бли­ву на­сна­гу на ще якийсь мі­сяць жи­т­тя, це ду­же від­чу­ва­є­ться.

Ми ба­чи­лись із ва­ми під час пре­зен­та­ції у Льво­ві. У ко­жно­го, хто під­хо­див до вас, щоб під­пи­са­ти кни­гу, ви за­пи­ту­ва­ли, чим він за­йма­є­ться. Що вам дає ця ін­фор­ма­ція?

— Я то­ді знаю, що на­пи­са­ти лю­ди­ні. Я мо­жу про­сто ста­ви­ти ав­то­граф і на­пи­са­ти: «Успі­хів!», але, ко­ли лю­ди­на щось роз­ка­зує про се­бе, у ме­не вже з’яв­ля­ю­ться більш пер­со­на­лі­зо­ва­ні ряд­ки. То­ді ав­то­граф має біль­ший сенс. Я май­же не ро­блю по­ді­бних під­пи­сів.

Ва­ша по­ра­да лю­дям, які, про­чи­тав­ши ва­шу кни­гу, за­хо­чуть по­вто­ри­ти ваш шлях?

— Тре­ба зі­бра­ти ма­кси­мум ін­фор­ма­ції про те, як спа­ку­ва­ти на­плі­чник, що взя­ти. Пра­кти­чна ча­сти­на має бу­ти зро­бле­на від­мін­но. І, зві­сно, тре­ба ре­аль­но оці­ни­ти свій стан здо­ров’я.

Тре­ба вра­ху­ва­ти, що на день одна лю­ди­на в се­ре­дньо­му ви­тра­чає 20 єв­ро. Тоб­то 800 єв­ро за 40 днів, так бу­ло ста­ном на 2013 рік. І це без кви­тків на лі­так. Уза­га­лі, ма­буть, це за­ле­жить від лю­ди­ни — від мо­жли­во­стей, ба­жань і по­треб.

А що б ви по­ра­ди­ли сто­сов­но мо­раль­но­го на­ла­шту­ва­н­ня?

— Про­сто по­вір­те, що все бу­де до­бре. Якщо ви іде­те До­ро­гою Яко­ва, ви ма­ти­ме­те ви­про­бу­ва­н­ня, — але во­ни бу­дуть вам по­силь­ні. Будь­те від­кри­ті до то­го до­сві­ду, що ви не зна­є­те, що бу­де вве­че­рі. А що, ми за­раз це зна­є­мо? У прин­ци­пі, та­кож не ду­же. Зна­є­мо хі­ба, де бу­де­мо но­чу­ва­ти...

Фото з вла­сно­го ар­хі­ву.

Дзвін­ка Ма­ті­яш.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.