Лю­дми­ла Смо­ро­ді­на: Жін­ку кра­са по­вер­тає до жи­т­тя

При­ма Те­а­тру іме­ні Іва­на Фран­ка — про жит­тє­ве кре­до, оцін­ку від Бо­г­да­на Сту­пки і ро­бо­ту в остан­ніх прем’єрах Ста­ні­сла­ва Мой­се­є­ва, Юрія Оди­но­ко­го та Ав­тан­ді­ла Вар­сі­ма­шві­лі

Ukrayina Moloda - - Культура - Ві­кто­рія КОТЕНОК

Май­же пів­со­тні ро­лей! Са­ме стіль­ки жі­но­чих обра­зів про­тя­гом май­же 40 ро­ків від­да­но­го слу­жі­н­ня На­ціо­наль­но­му те­а­тру іме­ні Іва­на Фран­ка ство­ри­ла Лю­дми­ла Смо­ро­ді­на. Ета­пни­ми для на­ро­дної ар­тис­тки ста­ли Бо­я­ри­ня в одно­ймен­ній по­ста­нов­ці Во­ло­ди­ми­ра Опа­на­сен­ка, Ко­ро­ле­ва Еле­нор Акві­тан­ська у ви­ста­ві «Я, Ген­ріх ІІ» та Ма­рія Стю­арт і Єли­за­ве­та Тю­дор у ви­ста­ві «Ві­ват, ко­ро­ле­во!» (оби­дві у ре­жи­су­рі Юрія Ко­че­вен­ка). Пі­сля прем’єри остан­ньої її ко­ле­га Бо­г­дан Сту­пка на­віть ска­зав: «От те­пер усі ро­лі, пі­сля оцих двох, бу­дуть то­бі, як на­сі­н­ня». Чи лег­ко ство­рю­ва­ти те­а­траль­них ге­ро­їнь Лю­дми­лі Смо­ро­ді­ній? Про це роз­по­ві­ла актор­ка «Укра­ї­ні мо­ло­дій» пе­ред юві­лей­ним бе­не­фі­сом на сце­ні рі­дно­го Те­а­тру.

«...Щоб усі мої актор­ські ро­бо­ти ста­ли на­че на мій за­хист»

Лю­дми­ло, роз­ка­жіть, будь ла­ска, чим са­ме ди­ву­ва­ти­ме­те по­ша­но­ву­ва­чів ва­шо­го та­лан­ту — своїх фа­нів — на твор­чо­му ве­чо­рі?

— На ми­ну­ло­му юві­леї я по­ка­зу­ва­ла одну з улю­бле­них мо­їх ви­став «Ві­ват, ко­ро­ле­во!», то­му цьо­го ра­зу ви­рі­ши­ла ство­ри­ти по­пу­рі з кра­щих ро­лей ми­ну­ло­го і ді­ю­чо­го ре­пер­ту­а­ру. Це бу­де своє­рі­дна мо­за­ї­ка жі­но­чих доль, об’єд­на­на те­мою ко­ха­н­ня. Біль­шість урив­ків iз ви­став, які бу­ли в ре­пер­ту­а­рі те­а­тру 5-9 ро­ків то­му: «Бо­я­ри­ня», «Я, Ген­ріх ІІ», «Гімн де­мо­кра­ти­чної мо­ло­ді», «...Я зга­дую...Амар­корд», «Ко­роль Лір» та ін­ші. Пе­ре­ко­на­на, що то­ді в ме­не бу­ли ці­ка­ві­ші і яскра­ві­ші ро­лі.

За­раз у ме­не не­лег­кий пе­рі­од. То­му я і ви­рі­ши­ла ство­ри­ти це по­пу­рі, щоб усі мої актор­ські ро­бо­ти ста­ли на­че на мій за­хист. Аби мої жін­ки-ге­ро­ї­ні ска­за­ли — да­вай­те актри­сі хо­ро­шу роль (смі­є­ться).

У ва­шо­му актор­сько­му ар­се­на­лі чи­ма­ла кіль­кість ко­ро­лев. Роз­ка­жіть про ро­бо­ту над одні­єю з остан­ніх — Гер­цо­ги­нею Йорк­ською з «Рі­чар­да ІІІ».

— Ду­же ці­ка­вий до­свід я отри­ма­ла, пра­цю­ю­чи з гру­зин­ським ре­жи­се­ром Ав­тан­ді­лом Вар­сі­ма­шві­лі. Ко­ли роз­по­ча­ли­ся на­ші ре­пе­ти­ції, він одра­зу за­зна­чив: «Жо­дних за­пи­тань!». Це то­му, що в нас бу­ли до­сить обме­же­ні тер­мі­ни ро­бо­ти. За тим, як ре­жи­сер чи­тав, ме­ло­ди­ці зву­ча­н­ня йо­го го­ло­су, без по­яснень, тре­ба бу­ло зро­зу­мі­ти ха­ра­ктер і до­лю ге­ро­ї­ні. Я зба­гну­ла, що це ма­ти, яка стра­шен­но бо­ї­ться сво­го си­на. Во­на втра­ти­ла май­же всіх близь­ких, але на­ма­га­є­ться три­ма­ти­ся зі всіх сил. На її очах да­лі про­дов­жу­ю­ться вбив­ства, во­на стає все більш на­ля­ка­ною і, зре­штою, з її уст на­при­кін­ці зву­чать оті про­кльо­ни сво­го рі­дно­го си­на. У пов­но­му від­чаї во­на ду­шить се­бе, від­да­ю­чи мо­туз­ку в йо­го ру­ки.

Про­тя­гом ре­пе­ти­цій я не по­ста­ви­ла жодного за­пи­та­н­ня ре­жи­се­ро­ві і у від­по­відь не по­чу­ла жодного за­ува­же­н­ня. Бу­ли ли­ше по­ба­жа­н­ня, при­мі­ром, на зди­ву­ван­ні не кри­ча­ти, а ли­ше без­зву­чно від­кри­ти рот і за­кля­кну­ти. Та­кож на про­го­нах уже Ав­тан­діл Вар­сі­ма­шві­лі до­по­ма­гав ви­бу­до­ву­ва­ти чі­ткий вну­трі­шній ритм ро­лі. У фі­наль­ній сце­ні ре­жи­сер по­ра­див про­кли­на­ти си­на че­рез лю­бов до ньо­го.

Ця роль до­сить скла­дна емо­цій­но, у кін­ці ви­ста­ви у ме­не про­сто хри­пне і по­чи­нає зни­ка­ти го­лос.

Не­лег­ку роль ма­те­рі ви ство­ри­ли і у ви­ста­ві «По­до­рож Алі­си до Швей­ца­рії» Ста­ні­сла­ва Мой­се­є­ва.

— На по­ча­тку ре­пе­ти­цій ре­жи­сер спер­шу за­пи­тав акто­рів, чи всі про­чи­та­ли п’єсу і зго­дні бра­ти участь у її ін­сце­ні­за­ції. Ста­ні­слав за­ува­жив, що ні на ко­го не обра­жа­ти­ме­ться і зро­зу­міє, якщо хтось від­мо­ви­ться, адже те­ма ду­же скла­дна.

Ка­мер­на сце­на зав­жди ди­ктує осо­бли­вий спо­сіб існу­ва­н­ня акто­ра, го­ло­со­вої по­да­чі текс­ту. Це як у кі­но — ши­ро­кий план: пу­блі­ка ба­чить най­мен­шу змі­ну тво­єї мі­мі­ки, ко­жну сльо­зу, на­віть на­ро­дже­н­ня дум­ки. За це я обо­жнюю ка­мер­ну сце­ну. Ко­ме­дію на ній не ці­ка­во гра­ти, а от пси­хо­ло­гі­чну дра­му — ду­же по­до­ба­є­ться.

У ме­не був важ­кий пси­хо­ло­гі­чно пе­рі­од iз вла­сною ма­мою, ко­ли я пе­ре­ве­зла її з Кри­во­го Ро­гу. Во­на по­ми­ра­ла так са­мо, як і моя ті­тка. Важ­ко жи­ти з лю­дьми, які стра­жда­ють від не­ймо­вір­но­го бо­лю і про­сять на­ли­ти або да­ти що-не­будь, аби біль­ше не стра­жда­ти. Ті­тка, зре­штою, чо­гось са­ма на­пи­ла­ся і її до­чку ма­ло не по­са­ди­ли у в’язни­цю, зви­ну­ва­чу­ю­чи у вбив­стві. І вже то­ді я по­ста­ви­ла со­бі за­пи­та­н­ня: ко­ли лю­ди­на хо­че, чо­му їй не до­по­мог­ти? Але я зми­ри­ла­ся, ска­зав­ши, що це за­кон Бо­жий і все має бу­ти за йо­го во­лею.

Ко­ли ми по­ча­ли роз­би­ра­ти п’єсу Лу­ка­са Бер­фу­са, я зно­ву ма­ла мо­жли­вість за­ну­ри­ти­ся у цю скла­дну те­му. Алі­са — го­лов­на ге­ро­ї­ня — мо­гла би жи­ти, але не за­хо­ті­ла цьо­го. Тре­ба зро­зу­мі­ти, що хво­ро­ба у неї не­ви­лі­ков­на і за­зви­чай та­кі лю­ди за­вер­шу­ють жи­т­тя са­мо­губ­ством. Алі­са ви­рі­ши­ла не до­во­ди­ти се­бе і свою ма­тір до бо­же­ві­л­ля.

Ко­жно­го дня «ва­ри­ти­ся» у цій те­мі на ре­пе­ти­ці­ях бу­ло скла­дно мо­раль­но і пси­хо­ло­гі­чно. Гра­ти за­раз уже лег­ше, адже це раз-два на мі­сяць. Я на­віть ди­ву­ю­ся фо­то­гра­фі­ям, зро­бле­ним у той ре­пе­ти­цій­ний пе­рі­од: у ме­не про­сто за­пу­хле ли­це від сліз і емо­цій. Роль ма­ми Алі­си — Лот­те Гал­ло — одна з най­скла­дні­ших ро­біт за остан­ній час.

«Від­мов­ля­ти­ся — це не шлях до роз­ви­тку»

Чи від­мов­ля­ли­ся ви від яко­їсь ро­лі?

— Я ні­ко­ли не від­мов­ля­ла­ся і не від­мов­ля­ю­ся від ро­лей, на­віть най­мен­ших. Жи­т­тя та­ка річ — сьо­го­дні ти на ко­ні, а зав­тра... Ві­дмо­ви­шся від ро­лі і бу­деш під ко­нем. Тре­ба пра­цю­ва­ти з бу­дья­ким ма­те­рі­а­лом. Якщо ре­жи­сер те­бе по­ба­чив са­ме в та­кій ро­лі, тре­ба її ство­рю­ва­ти.

Зав­дя­ки рі­зно­ма­ні­тним ро­бо­там я на­бра­ла актор­ську па­лі­тру. Від­мов­ля­ти­ся — це не шлях до роз­ви­тку. Уві­мкну­ти «зір­ку» мо­же ко­жен, але на­ві­що? На­віть ма­лень­ка роль мо­же бу­ти яскра­вою і ці­ка­вою. Пра­цю­ю­чи над ство­ре­н­ням ко­жно­го пер­со­на­жу, я вчу­ся. Це єди­ний спо­сіб знайти но­ві фар­би, но­ві яко­сті, зро­би­ти від­кри­т­тя. Ко­жен вік має свій від­ті­нок і йо­го тре­ба ді­ста­ва­ти. То­му я не цу­ра­ю­ся на­віть ан­тре­приз. Я отри­ма­ла ці­ка­вий до­свід, пра­цю­ю­чи у ви­ста­вах «Здра­стуй­те, я ва­ша ті­тка», «Істо­рії ко­ха­н­ня» та «Да­вай займе­мо­ся се­ксом».

За­га­лом, ме­ні ду­же по­ща­сти­ло з ре­жи­се­ра­ми. Сер­гій Дан­чен­ко, Ро­берт Сту­руа, Во­ло­ди­мир Опа­на­сен­ко, Юрій Ко­че­вен­ко, Ва­лен­тин Ко­зьмен­ко-Де­лін­де, Ана­то­лій Хо­сті­ко­єв, Дми­тро Чи­ри­пюк, Ігор Афа­на­сьєв, Оле­ксандр Бі­ло­зуб...

Ду­же по­до­ба­є­ться пра­цю­ва­ти з Юрі­єм Оди­но­ким. Із цим ре­жи­се­ром я по­ча­ла від­кри­ва­ти в со­бі ха­ра­ктер­ну актри­су. Хо­хла­ко­ва у «Бра­тах Ка­ра­ма­зо­вих», Мар­се­лі­на в «Одру­жен­ні Фі­га­ро», Ва­лен­ти­на Ва­лен­ти­нів­на з «Гім­ну де­мо­кра­ти­чної мо­ло­ді», Па­ні Ор­го­но­ва у «Да­мах і гу­са­рах», Фрау За­левсь- ки у «Трьох то­ва­ри­шах». Ко­жна з них за­слу­го­вує окре­мої ува­ги.

На­о­ста­нок на­шої роз­мо­ви по­ді­лі­ться, будь ла­ска, се­кре­том опти­мі­зму і мо­ло­до­сті?

— За при­клад по­зи­тив­но­го став­ле­н­ня до жи­т­тя ме­ні зав­жди бу­ли ба­тьки. Осо­бли­во ма­ма, яка ма­ла ве­се­лий ха­ра­ктер і бу­ла пов­ся­кчас ду­шею ком­па­нії. По­дру­ги до­сі зга­ду­ють, як ре­го­та­ли ра­зом iз мо­єю ма­мою на на­ших жі­но­чих по­си­день­ках. Ко­ли во­на роз­по­від­а­ла про муж­чин, всі про­сто па­да­ли зі смі­ху. Ду­маю, ха­ра­ктер ді­став­ся ме­ні від ма­ми. Пе­ре­ко­на­на, що са­ме від ньо­го за­ле­жить, як бу­де скла­да­ти­ся жи­т­тя лю­ди­ни. На­при­клад, у мо­го чо­ло­ві­ка був важ­кий ха­ра­ктер. Він був по­хму­рим ре­а­лі­стом. Ко­ли від­бу­ва­ла­ся пе­ре­бу­до­ва, він не зміг ви­три­ма­ти змін. Зла­мав­ся. А я схо­ва­ла­ся у сво­є­му бу­ди­но­чку. Ми, актри­си, ча­сто хо­ва­є­мо­ся за ро­лі, за сце­ну, за ро­бо­ту. Але це на­ше жи­т­тя.

Я на­віть хво­рі­ти не мо­жу. Якщо хво­ро­ба за­тя­гу­є­ться на три дні, мо­жу впа­сти в де­пре­сію. Ефе­ктив­ним спосо­бом її по­до­ла­ти є пе­ре­гляд жит­тє­ствер­дних філь­мів. Обо­жнюю актри­су Одрі Хеп­берн. На­віть кім­на­ту ці­лу з її фото зро­би­ла. Для май­бу­тньої ону­ки. Цей про­стір ме­не на­ди­хає, ре­а­бі­лі­то­вує. Оскіль­ки ме­ні не мо­жна за­во­ди­ти со­бак і кі­шок, у цій кім­на­ті я по­ста­ви­ла аква­рі­ум iз риб­кою Пів­ни­ком. Він ме­не теж за­спо­ко­ює.

Ра­ні­ше з хво­ро­би ви­йма­ла се­бе, див­ля­чись те­ле­ві­зій­ні ка­на­ли мо­ди. Ко­ли го­ди­ну ди­ви­шся на кра­су — на­стрій одно­зна­чно під­ні­ма­є­ться: хо­че­ться ком­бі­ну­ва­ти, щось при­дба­ти. Жін­ку кра­са по­вер­тає до жи­т­тя.

А мо­їм жит­тє­вим кре­до з ди­тин­ства бу­ли сло­ва Дон Кі­хо­та Сер­ван­те­са: «Я иду, да­же если не ви­жу пу­ти. Я не знаю, ку­да я при­ду. Я иду, ибо кто-ни­будь дол­жен ид­ти За всех и се­бе на бе­ду!»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.