Пе­кель­ний юві­лей

Су­ча­сна Ро­сія го­ту­є­ться від­зна­ча­ти сто­річ­чя Жов­тне­вої ре­во­лю­ції. І це при­від за­ми­сли­ти­ся, чо­му ко­му­нізм у сві­ті не за­су­джу­ють так са­мо, як і на­цизм

Ukrayina Moloda - - Полiтика - На­та­лія ЛЕБІДЬ

Сьо­го­дні, 7 ли­сто­па­да 2017 ро­ку ча­сти­на сві­ту (на ща­стя, мен­ша ча­сти­на) від­зна­ча­ти­ме сто­лі­тній юві­лей по­дії, яку ра­дян­ська істо­рі­о­гра­фія тра­ди­цій­но на­зи­ва­ла «Ве­ли­кою Жов­тне­вою ре­во­лю­ці­єю». При цьо­му уро­чи­сто­сті від­бу­ду­ться не ли­ше в Ро­сії. І не ли­ше на пост­ра­дян­сько­му про­сто­рі. На­ра­зі ро­сме­діа ря­сні­ють за­го­лов­ка­ми на кшталт «У Га­ва­ні від­кри­ла­ся ви­став­ка, при­свя­че­на 100-річ­чю ре­во­лю­ції» або «Вал­лон­ські ко­му­ні­сти від­зна­чать у Льє­жі 100-лі­т­тя ре­во­лю­ції», або «У Ри­мі роз­гор­ну­ли екс­по­зи­цію, при­свя­че­ну юві­лею...» то­що. На­віть якщо зро­би­ти по­прав­ку на бре­хли­вість крем­лів­ських ЗМІ та на їх схиль­ність ви­да­ва­ти ба­жа­не за дій­сне, до­ве­де­ться ви­зна­ти: світ та­ки дій­сно не оми­не ува­гою рі­чни­цю жов­тне­во­го пе­ре­во­ро­ту. Однак ні­ко­му не спа­ло б на дум­ку свя­тку­ва­ти, на­при­клад, день на­ро­дже­н­ня Гі­тле­ра або да­ту йо­го при­хо­ду до вла­ди. І це при то­му, що гі­тле­рів­ський на­цизм і ко­му­нізм — у рів­ній мі­рі зло­чин­ні си­сте­ми. Оби­дві допу­сти­ли ма­со­ві зло­чи­ни та ге­но­цид. Оби­дві по-сво­є­му роз­бе­щу­ва­ли та спо­тво­рю­ва­ли ми­сле­н­ня міль­йо­нів лю­дей. Однак істо­ри­чна пам’ять від­но­си­ться до них по-рі­зно­му. Якщо про зло­чи­ни фа­ши­зму весь час на­га­ду­ють, то про зло­чи­ни ко­му­ні­зму в біль­шо­сті кра­їн, які ви­йшли з ко­му­ні­зму, по­ма­лу за­бу­ва­ють, а про по­ка­ра­н­ня від­по­від­аль­них за вбив­ства, ув’язне­н­ня в тюр­мах, роз­оре­н­ня і одур­ма­не­н­ня двох або трьох по­ко­лінь — не йде­ться вза­га­лі. Звід­ки бе­ре­ться по­ді­бна аси­ме­трія в став­лен­ні до на­ци­зму і ко­му­ні­зму?

При­чи­ни де­фор­ма­ції

Якщо ре­зю­му­ва­ти все те, що пи­са­ли і го­во­ри­ли на цю те­му істо­ри­ки, то не­рів­не став­ле­н­ня до двох то­та­лі­тар­них си­стем по­ясню­є­ться на­сту­пни­ми при­чи­на­ми.

По-пер­ше, на­цизм, так би мо­ви­ти, кра­ще під­да­є­ться іден­ти­фі­ка­ції. Він не по­тре­бу­вав ве­ли­кої не­прав­ди, він більш-менш від­вер­то го­во­рив про те, чим він є. То­ді як ко­му­нізм був вті­ле­н­ням бре­хні, був бре­хнею мо­ну­мен­таль­ною, ма­ло чи не на­тхнен­ною за сво­їм роз­ма­хом. Крім то­го, ко­му­нізм ба­га­то ро­ків за­лу­чав лю­дей де­що ін­шої по­ро­ди, ніж ті, яких за­ча­ру­вав фа­шизм: він за­хо­плю­вав тих, хто дій­сно ві­рив у люд­ство і уяв­ляв со­бі, що яр­мо бі­дно­сті та без­ро­бі­т­тя ско­ро бу­де ски­ну­то; що мі­лі­та­ри­зму, на­ціо­наль­ним і ра­со­вим пе­ре­слі­ду­ва­н­ням, не­на­ви­сті та вій­нам ско­ро при­йде кі­нець.

По-дру­ге, на­цизм був більш ві­до­мим у сві­ті, оскіль­ки пі­сля за­вер­ше­н­ня Дру­гої сві­то­вої вій­ни со­ю­зни­ки нав­стіж роз­кри­ли «ша­фу зі ске­ле­та­ми» на­ци­зму, до то­го ж, за­хі­дні су­спіль­ства на со­бі від­чу­ли звір­ства, ско­є­ні гі­тле­рів­ця­ми. Ра­дян­ський же ГУЛАГ — че­рез мен­шу про ньо­го по­ін­фор­мо­ва­ність і від­да­ле­но­сті — пред­став­ляв­ся чи­мось до­во­лі ту­ман­ним і ма­ло зро­зумі­лим. Ма­буть, са­ме та­ким він ли­ша­є­ться для «ко­му­ні­стів Льє­жа» (Ри­му, Га­ва­ни або ін­ших міст та кра­їн) і до­те­пер.

По-тре­тє, по­бу­тує дум­ка про те, що обов’язок на­га­ду­ва­ти про зло­чи­ни на­ци­зму взяв на се­бе єв­рей­ський на­род. Люд­ство по­вин­но бу­ти вдя­чним єв­ре­ям за те, що ге­но­цид, вчи­не­ний фа­шис- та­ми, не за­бу­тий, го­во­рять істо­ри­ки. Укра­ї­на ма­ла б під­хо­пи­ти цю еста­фе­ту, роз­по­від­а­ю­чи прав­ду про вчи­не­ний ко­му­ні­ста­ми Го­ло­до­мор, про­те за­раз у сві­ті про по­дії 1932-1933 ро­ків зна­ють усе ж мен­ше, ніж про Хо­ло­кост.

По-че­твер­те, на­цизм і ко­му­нізм бу­ли по­мил­ко­во роз­мі­ще­ні на про­ти­ле­жних по­лю­сах ма­гні­тно­го по­ля — пра­во­го й лі­во­го. Ба­га­то ін­те­ле­кту­а­лів за­ра­ху­ва­ли ко­му­нізм до лі­вих сил, прийняв­ши ви­ди­мість і під­сту­пність га­сел іде­о­ло­гів ко­му­ні­зму за дій­сність. Ко­рі­н­ня ж на­ци­зму вба­ча­ли­ся в пра­вій іде­о­ло­гії. Про­те іта­лій­ський та ні­ме­цький фа­шизм ко­рі­н­ням ся­га­ють у лі­ву де­ма­го­гію.

По-п’яте, вій­сько­вий со­юз де­мо­кра­ти­чних дер­жав із Ра­дян­ським Со­ю­зом під час Дру­гої сві­то­вої вій­ни про­ти гі­тле­рів­ської Ні­меч­чи­ни по­сла­бив за­хист За­хо­ду від ко­му­ні­зму і по­ро­див сво­го ро­ду ін­те­ле­кту­аль­ну бло­ка­ду. Де­мо­кра­ти­чні кра­ї­ни по­не­сли важ­кі жер­тви в ім’я пе­ре­мо­ги над на­ци­змом. Пі­зні­ше у них не ви­ста­чи­ло сил для то­го, щоб зу­пи­ни­ти ра­дян­ський ре­жим, і, на­ре­шті, пра­гну­чи збе­рег­ти рів­но­ва­гу, во­ни до­по­мо­гли йо­му утри­ма­ти­ся.

По-шо­сте, най­біль­шим до­ся­гне­н­ням ра­дян­ських іде­о­ло­гів бу­ло те, що во­ни по­ши­ри­ли і нав’яза­ли свою си­сте­му кла­си­фі­ка­ції по­лі­ти­чних ре­жи­мів: со­ці­а­лізм про­ти­ста­ви­ли ка­пі­та­лі­зму, при­чо­му со­ці­а­лізм ото­то­жню­ва­ли з ра­дян­ським ла­дом.

По-сьо­ме, не­га­тив­ну роль ві­ді­грав та­кож ін­ший про­яв слі­по­ти — так зва­ні за­хі­дні «по­пу­тни­ки», що здій­сню­ва­ли «па­лом­ни­цтва» до Ра­дян­сько­го Со­ю­зу як до, так і пі­сля вій­ни, і на­хва­лю­ва­ли ту від­ре­ту­шо­ва­ну кар­тин­ку, яку їм до­зво­ли­ли по­ба­чи­ти. При­кла­дів та­ких «по­пу­тни­ків» мо­жна на­ве­сти до­во­лі — пи­сьмен­ни­ки Джон Рід, Ро­мен Рол­лан, Ге­брерт Уелс, Ан­дре Жид, Ле­он Фей­хтван­гер, Бер­нард Шоу, Те­о­дор Драй­зер — усі во­ни до­кла­ли рук до пе­ре­ли­цьо­ву­ва­н­ня ре­аль­них по­дій на «одній шо­стій ча­сти­ні сві­ту» і при­кра­ша­н­ня мон­стру­о­зної ра­дян­ської дій­сно­сті. Ні­чо­го по­діб- но­го не від­бу­ва­ло­ся від­но­сно на­цист­ської Ні­меч­чи­ни. Ці па­лом­ни­ки в цар­ство ко­му­ні­зму спри­я­ли ли­ше по­ши­рен­ню бре­хні.

По-во­сьме, слід взя­ти до ува­ги слаб­кість груп лю­дей, зда­тних збе­рег­ти пам’ять про ко­му­нізм. На­цизм па­ну­вав про­тя­гом 12 ро­ків, у той час як єв­ро­пей­ський ко­му­нізм про­існу­вав 50-70 ро­ків. За цей три­ва­лий час су­спіль­ство бу­ло зла­ма­не, елі­ти по­сту­по­во зни­ще­ні, під­да­ні пе­ре­ви­хо­ван­ню. В ко­му­ні­сти­чних су­спіль­ствах па­ну­ва­ли обман, зра­да, мо­раль­не роз­тлі­н­ня. Біль­шість са­мо­стій­но ми­сля­чих лю­дей по­зба­ви­ли мо­жли­во­сті озна­йо­ми­ти­ся зі сво­єю істо­рі­єю, во­ни втра­ти­ли зда­тність до ана­лі­зу. Пі­сля роз­па­ду то­та­лі­тар­ної си­сте­ми най­важ­чим зав­да­н­ням бу­ло від­ро­ди­ти мо­раль­ні прин­ци­пи та ін­те­ле­кту­аль­ні зді­бно­сті. Ні­меч­чи­на опи­ни­ла­ся у ви­гі­дні­шо- му ста­но­ви­щі, ніж пост­ра­дян­ська Ро­сія: у Гі­тле­ра не ви­ста­чи­ло ча­су на те, щоб зни­щи­ти гро­ма­дян­ське су­спіль­ство.

По-дев’яте, ам­не­зія, з якою ми ма­є­мо спра­ву у ви­пад­ку ко­му­ні­зму, при­зво­дить до то­го, що пре­ва­лює пам’ять про на­цизм. А тим ча­сом хо­ро­шої та «че­сної» пам’яті до­ста­тньо, щоб за­су­ди­ти оби­дві си­сте­ми. Адже зай­ве на­га­ду­ва­ти, що за «ви­ро­бни­цтвом» тру­пів до­ся­гне­н­ня Ста­лі­на на­ба­га­то ви­ще, ніж Гі­тле­ра. Важ­ко, однак, по­рів­ню­ва­ти їх за кіль­кі­стю, вра­хо­ву­ю­чи, що на­цист­ська дер­жа­ва про­існу­ва­ла ли­ше 12 ро­ків (і в цей час йшла стра­шна вій­на), а ко­му­нізм опа­ну­вав ба­га­тьма кра­ї­на­ми, в то­му чи­слі кра­ї­ною з най­біль­шим на­се­ле­н­ням у сві­ті, де ле­две по­мі­тна не­ста­ча на­віть 50 міль­йо­нів лю­дей.

100 ро­ків по то­му

Сво­го ча­су со­ра­тник Ле­ні­на Лев Тро­цький за­зна­чав, що біль­шо­визм і на­цизм схо­жі один на одно­го тіль­ки за де­кіль­ко­ма «по­верх­не­ви­ми» озна­ка­ми, як, на­при­клад, ска­су­ва­н­ня ви­бо­рів, але у них яв­но рі­зна су­тність, рі­зна кла­со­ва на­ту­ра то­що. Але це, м’яко ка­жу­чи, не від­по­від­ає дій­сно­сті. Нав­па­ки, оби­дві си­сте­ми бу­ли над­зви­чай­но по­ді­бни­ми за ба­га­тьма ду­же істо­тни­ми озна­ка­ми. Ствер­джу­ва­ти, що ці від­мін­но­сті не­зна­чні, є не­при­пу­сти­мим до­гма­ти­змом.

У кра­ї­нах Єв­ро­пи, ко­трі за­ли­ши­ли то­та­лі­тар­ний пе­рі­од у ми­ну­ло­му, ни­ні за­бо­ро­не­на про­па­ган­да на­ци­зму та ко­му­ні­зму. Так, на­при­клад, у Ні­меч­чи­ні з то­та­лі­тар­ни­ми сим­во­ла­ми все ду­же су­во­ро. На­стіль­ки су­во­ро, що на­віть за щось по­ді­бне на них мо­жна по­не­сти по­ка­ра­н­ня; на­при­клад, під­ня­та вго­ру пра­ва ру­ка мо­же бу­ти оці­не­на як на­цист­ське ві­та­н­ня, і лю­ди­на, що її під­ня­ла, мо­же отри­ма­ти 3 ро­ки за ґра­та­ми.

За­бо­ро­на на то­та­лі­тар­ні сим­во­ли в Ні­меч­чи­ні не обме­жу­є­ться за­бо­ро­ною сим­во­лів на­ци­зму. Згі­дно з па­ра­гра­фом 86-а там­те­шньо­го Кри­мі­наль­но­го ко­де­ксу, під «та­бу» по­тра­пи­ли роз­по­всю­дже­н­ня і пу­блі­чне ви­ко­ри­ста­н­ня сим­во­лі­ки пар­тій, за­бо­ро­не­них Фе­де­раль­ним Кон­сти­ту­цій­ним су­дом. Та­кож із 1956 ро­ку за­бо­ро­не­ною є Ко­му­ні­сти­чна пар­тія Ні­меч­чи­ни. До сим­во­лі­ки від­но­сять пра­по- ри, уні­фор­му, фор­му ві­та­н­ня, сло­га­ни. При цьо­му щось схо­же на них теж є кри­мі­на­лом.

У Поль­щі до­сить про­сто за­зна­ти по­би­т­тя за ко­му­ні­сти­чну сим­во­лі­ку: ро­сій­ські вбо­лі­валь­ни­ки на Єв­ро-2012 в цьо­му чу­до­во пе­ре­ко­на­ли­ся. Про­те за­ко­но­дав­чо ко­му­ні­сти­чна сим­во­лі­ка в Поль­щі за­бо­ро­не­на ли­ше з 2009 ро­ку, ко­ли пре­зи­дент Лех Ка­чин­ський під­пи­сав від­по­від­ний указ. Згі­дно з цим ука­зом, у кра­ї­ні за­бо­ро­не­но ку­пів­лю, роз­по­всю­дже­н­ня та збе­рі­га­н­ня ра­дян­ської сим­во­лі­ки. Про­те є і ви­ня­тки: сим­во­лі­ку та ре­чі, що її мі­стять, мо­жна ко­ле­кціо­ну­ва­ти, ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти в ху­до­жніх та осві­тніх ці­лях. В інак- шо­му ра­зі мо­жна за­гри­мі­ти до в’язни­ці на 2 ро­ки або отри­ма­ти ве­ли­кий штраф.

В Угор­щи­ні за­бо­ро­на на ви­ко­ри­ста­н­ня ко­му­ні­сти­чної і на­цист­ської сим­во­лі­ки існу­ва­ла ще з 1993 ро­ку. Під за­бо­ро­ною в кра­ї­ні пе­ре­бу­ва­ли схре­ще­ні серп та мо­лот, а та­кож п’яти­ку­тна зір­ка, що вва­жа­ли­ся сим­во­ла­ми де­спо­ти­зму. У лю­то­му 2013-го Кон­сти­ту­цій­ний суд від­мі­нив цю за­бо­ро­ну че­рез не­чі­ткість об­ста­вин, що спри­чи­ня­ють по­ка­ра­н­ня. У кві­тні то­го ж ро­ку за­бо­ро­на зно­ву на­бу­ла чин­но­сті, але з уто­чне­н­ням, що по­ка­ра­н­ня (штраф) бу­де по­не­се­не, якщо сим­во­ли де­мон­стру­ю­ться на пу­блі­чних за­хо­дах або їх де­мон­стра­ція по­ру­шує гро­мад­ський спо­кій.

У Ла­твії ко­му­ні­сти­чна сим­во­лі­ка має одна­ко­вий із на­цист­ською ста­тус. Її за­бо­ро­не­но ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти на пу­блі­чних за­хо­дах, у той же час за­бо­ро­на не роз­по­всю­джу­є­ться на роз­ва­жаль­ні, свя­тко­ві, пам’ятні та спор­тив­ні дій­ства. Са­ме Ла­твія є піо­не­ром у за­бо­ро­ні ко­му­ні­сти­чних сим­во­лів на пост­ра­дян­сько­му про­сто­рі, та­ка за­бо­ро­на існує в кра­ї­ні ще з 1991 ро­ку.

А от Ли­тва до­свід су­сі­да пе­ре­йня­ла аж у 2008 ро­ці. За­бо­ро­на та­кож по­ши­рю­є­ться ли­ше на пу­блі­чні за­хо­ди, про­те спи­сок сим­во­лів то­та­лі­та­ри­зму тут шир­ший, зокре­ма йо­го до­пов­не­но зо­бра­же­н­ня­ми лі­де­рів Рей­ху та КПРС.

В Есто­нії за­бо­ро­на ко­му­ні­сти­чних та на­цист­ських сим­во­лів існує з 2007 ро­ку і роз­по­всю­джу­є­ться ли­ше на пу­блі­чні за­хо­ди, як і в ін­ших бал­тій­ських дер­жа­вах.

Гру­зія в за­бо­ро­ні сим­во­лів ко­му­ні­зму і на­ци­зму пі­шла чи не най­даль­ше: за­бо­ро­на сто­су­є­ться на­віть назв на­се­ле­них пун­ктів. У 2011 ро­ці пар­ла­мент Гру­зії прийняв так зва­ну «Хар­тію сво­бо­ди», згі­дно з якою за­бо­ро­ня­є­ться по­всю­дне ви­ко­ри­ста­н­ня ко­му­ні­сти­чних і на­цист­ських сим­во­лів на те­ри­то­рії кра­ї­ни, во­дно­час до­ку­мент пе­ред­ба­чав змі­ну назв на­се­ле­них пун­ктів, що ма­ють від­но­ше­н­ня до ра­дян­сько­го ми­ну­ло­го.

Що сто­су­є­ться Укра­ї­ни, в якій роз­по­ча­то за­хо­ди з де­ко­му­ні­за­ції, то ми, ма­буть, бу­ли і за­ли­ша­ти­ме­мо­ся в очах сві­ту при­кла­дом держави з вкрай по­ло­вин­ча­сти­ми та су­пе­ре­чли­ви­ми ді­я­ми. У 2015 ро­ці Вер­хов­на Ра­да офі­цій­но за­бо­ро­ни­ла про­па­ган­ду на­цист­ської та ко­му­ні­сти­чної сим­во­лік, а Окру­жний адмі­ні­стра­тив­ний суд Ки­є­ва за­до­воль­нив по­зов Мін’юсту й по­ста­вив по­за за­ко­ном Ко­му­ні­сти­чну пар­тію Укра­ї­ни. Про­те, як пи­са­ла не­що­дав­но «Укра­ї­на мо­ло­да», пар­тія ця все одно фун­кціо­нує і на­віть пе­ре­бу­ває в ре­є­стрі все то­го ж Мін’юсту, який са­ме й очо­лив про­ти неї бо­роть­бу.

Як по­ясни­ти по­ді­бні не­су­мі­сні ре­чі — не­зро­зумі­ло. А тим ча­сом не­має сум­ні­вів у то­му, що у сьо­го­дні­шній «пам’ятний» день лі­дер КПУ Пе­тро Си­мо­нен­ко не злег­ко­ва­жить на­го­дою на­га­да­ти про вла­сне існу­ва­н­ня і про існу­ва­н­ня за­бо­ро­не­ної в дер­жа­ві іде­о­ло­гії, ко­тра й до­сі «жи­ві­ша за всіх жи­вих». Хі­ба що Пе­тро Ми­ко­ла­йо­вич від­бу­де до ко­лег у Мо­скву — там, без­пе­ре­чно, уро­чи­сто­сті бу­дуть на­ба­га­то пи­шні­ши­ми. Та де б не був Си­мо­нен­ко, ко­му­нізм — все ще в Укра­ї­ні. І, на жаль, не ли­ше у фор­маль­них ре­чах, а у ви­то­ках ба­га­тьох укра­їн­ських не­га­ра­здів та про­блем.

«Вій­сько­вий со­юз де­мо­кра­ти­чних дер­жав із Ра­дян­ським Со­ю­зом під час Дру­гої сві­то­вої вій­ни про­ти гі­тле­рів­ської Ні­меч­чи­ни по­сла­бив за­хист За­хо­ду від ко­му­ні­зму і по­ро­див сво­го ро­ду ін­те­ле­кту­аль­ну бло­ка­ду. Де­мо­кра­ти­чні кра­ї­ни по­не­сли важ­кі жер­тви в ім’я пе­ре­мо­ги над на­ци­змом. Пі­зні­ше у них не ви­ста­чи­ло сил для то­го, щоб зу­пи­ни­ти ра­дян­ський ре­жим, і, на­ре­шті, пра­гну­чи збе­рег­ти рів­но­ва­гу, во­ни до­по­мо­гли йо­му утри­ма­ти­ся».

Ро­сія го­ту­є­ться зу­стрі­ти 100-річ­чя «Жов­тня» з роз­ма­хом. На фото — ви­став­ка «Ле­нін у Мо­скві».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.