«Я бу­ду крізь сльози смі­я­тись!»

Бо­роть­бу 90-рі­чної під­піль­ни­ці ОУН Ана­ста­сії Гра­бов­ської у За­хі­дній Укра­ї­ні про­дов­жив на схо­ді її онук Бо­г­дан

Ukrayina Moloda - - Людина - Ні­на РОМАНЮК Во­лин­ська область

До 75-ї рі­чни­ці УПА лу­чан­ку Ана­ста­сію Гра­бов­ську бу­ло на­го­ро­дже­но ор­де­ном Кня­ги­ні Оль­ги. Во­на з ко­гор­ти тих, ще пер­ших, «бан­де­рів­ців», бо до ро­бо­ти в Ор­га­ні­за­ції укра­їн­ських на­ціо­на­лі­стів до­лу­чи­ла­ся юн­кою ще на по­ча­тку вій­ни. По­при свій по­ва­жний вік (а їй уже 90), па­ні На­стя і те­пер бе­ре актив­ну участь у ро­бо­ті брат­ства во­я­ків ОУН-УПА Во­лин­сько­го краю, лю­бить спіл­ку­ва­ти­ся з мо­лод­дю й за­ли­ша­є­ться ве­ли­кою жит­тє­люб­кою. І хоч у день на­шої зу­стрі­чі во­на не­до­бре по­чу­ва­ла­ся, бо «стри­бнув» тиск, во­на не мо­гла не при­йти: по­обі­ця­ла ж! На­пи­ла­ся пі­гу­лок, зби­ла по­зна­чку на то­но­ме­трі й по­їха­ла. Ось та­кі во­ни, за­гар­то­ва­ні НКВСів­ськи­ми тюр­ма­ми й ста­лін­ськи­ми та­бо­ра­ми укра­їн­ські дів­ча­та!

«Тре­ба бу­ло вчи­ти істо­рію Укра­ї­ни й скла­сти іспит»

Тен­ді­тна, з кра­си­ви­ми ри­са­ми облич­чя 90-рі­чна жін­ка не плу­та­є­ться у да­тах, на­звах, прі­зви­щах і псев­до, має сві­тлий ро­зум, до­бре знає укра­їн­ську істо­рію та істо­рію сво­го рі­дно­го се­ла Ястру­би­чі, що роз­ки­ну­ло­ся на бе­ре­зі За­хі­дно­го Бу­гу на Львів­щи­ні. Се­ло ве­ли­ке — 2700 ме­шкан­ців. Сту­ден­тів бу­ло ба­га­то, мо­ло­ді, яка їха­ла вчи­ти­ся до Льво­ва або Со­ка­ля. То­му не див­но, що во­но бу­ло на­ціо­наль­но сві­до­мим. Та­то На­сті ду­же хо­тів, щоб йо­го донь­ка теж здо­бу­ла осві­ту, то­му за­віз донь­ку в 1941-му вчи­ти­ся у тор­гі­вель­ний те­хні­кум до Со­ка­ля.

— Наш одно­сель­ча­нин очо­лю­вав окру­жний про­від ОУН. Се­кре­тар і се­кре­тар­ка про­во­ду — теж бу­ли на­ші зем­ля­ки. Усі во­ни по­тім за­ги­ну­ли, прийня­ли смерть у бун­ке­рі. То­му що та­ке ОУН, я зна­ла ще ро­ків у два­над­цять, — зга­дує па­ні На­стя. — А всту­пи­ла в ор­га­ні­за­цію вже в те­хні­ку­мі. На зи­мо­ві ка­ні­ку­ли в 1942 ро­ці нам усім на­ка­за­ли до­до­му не ви­їжджа­ти, бо всі дів­ча­та ма­ють іти на кур­си мед­се­стер. Ці кур­си про­хо­ди­ли в се­лі Сі­лець, у ха­ті ре­пре­со­ва­но­го й ви­ве­зе­но­го до Си­бі­ру го­спо­да­ря, по-ра­дян­сько­му кур­ку­ля. В ін­шій ха­ті був ви­шкіл для хло­пців. Нас учи­ли осно­вам пер­шої мед­до­по­мо­ги і до­гля­ду за по­ра­не­ни­ми, з пі­сто­ля стрі­ля­ти теж. На­вча­н­ня це про­хо­ди­ло у ве­ли­кій та­єм­ни­ці, щоб нім­ці не ді­зна­ли­ся. Пі­сля дво­ти­жне­во­го ви­шко­лу ми по­вер­ну­ли­ся до на­вча­н­ня. Ко­ли тре­ба бу­ло зі­бра­ти­ся за зав­да­н­ням ор­га­ні­за­ції, зби­ра­ли­ся вве­че­рі на ста­ро­му кла­до­ви­щі. Там бу­ли ста­рі поль­ські по­хо­ва­н­ня, скле­пи, там і хо­ва­ли­ся. Ча­сом ні­ме­цький па­труль по­чує го­ло­си, по­чи­нає стрі­ля­ти, а ми роз­бі­га­є­мо­ся врі­зно­біч. Щоб бу­ти гі­дним чле­ном ор­га­ні­за­ції, тре­ба бу­ло вчи­ти істо­рію Укра­ї­ни й скла­сти іспит. Пе­ре­пи­су­ва­ли одне в одно­го па­ра­гра­фи з під­ру­чни­ка, щоб у віль­ні хви­ли­ни вчи­ти. На ка­ні­ку­лах якось зно­ву ме­не по­кли­ка­ли й ска­за­ли, що окру­жний про­від роз­та­шо­ва­ний у су­сі­дньо­му се­лі, бо во­но бу­ло під лі­сом, і там є по­ра­не­ний. Ме­ні до­ру­чи­ли за ним до­гля­да­ти. Це був со­тник Сте­по­вий, він був ле­жа­чий, то­му да­ли на до­по­мо­гу ще дів­чи­ну-са­ні­тар­ку з се­ла. Це бу­ло моє пер­ше завдання. Із ме­ди­чною до­по­мо­гою то­ді бу­ло ду­же су­ту­жно. В окру­жно­му про­во­ді був го­лов­ний лі­кар і ще один по­мі­чник на всю на­шу ве­ли­ку окру­гу. По­тім при­йшли на до­по­мо­гу львів­ські сту­ден­ти-ме­ди­ки, їх уже до­пра­ви­ли без­по­се­ре­дньо в бо­йо­ві під­роз­ді­ли.

«Зі­знай­ся — і то­бі все про­стять»

У те­хні­ку­мі На­дя (псев­до На­сті Крук) ви­вча­ла ма­ши­но­пис, то­му дів­чи­ні ча­сто до­во­ди­ло­ся дру­ку­ва­ти під­піль­ну лі­те­ра­ту­ру. Нім­ці від­сту­па­ли, на­бли­жав­ся фронт, і якось її ще з дво­ма дів­ча­та­ми по­кли­кав про­від. Бу­ло це на при­сіл­ку бі­ля Сіль­ця. Їм на­ка­за­ли го­ту­ва­ти­ся до від­хо­ду в При­кар­па­т­тя, де має від­бу­ти­ся ще один ви­шкіл, пі­сля чо­го во­ни пої- дуть у бо­йо­ві під­роз­ді­ли мед­се­стра­ми.

Уже під ра­нок дів­ча­та у су­про­во­ді озбро­є­но­го охо­рон­ця пі­шли до се­ла, щоб пе­ре­но­чу­ва­ти. Пе­ред тим ту­ди хо­ди­ла роз­від­ка, все бу­ло спо­кій­но. Не­по­да­лік се­ла сто­я­ла скир­та со­ло­ми, і стеж­ка при­ве­ла їх ту­ди. І ра­птом із вра­ні­шньої тем­ря­ви про­лу­на­ло грі­зне: «Стой!». Дів­ча­та нез­чу­ли­ся, як їх ото­чи­ли. Охо­ро­нець був уби­тий. По­са­ди­ли по­ло­ня­нок під скир­тою, по­ки обла­ва за­кін­чи­ться. Чер­во­но­по­гон­ни­ки спо­ді­ва­ли­ся, що ще ко­гось злов­лять на ви­хо­ді з се­ла.

— Бу­ло хо­ло­дно, мря­чно, си­ро. Це бу­ла пі­зня осінь, 4 ли­сто­па­да 1944-го. Ко­ли роз­ви­дні­ло­ся, по­ве­ли в сіль­ра­ду, і я там на­зва­ла­ся Чор­ною Ка­те­ри­ною Ми­ко­ла­їв­ною. Та­ких прі­звищ у то­му се­лі бу­ло ба­га­то. Звід­ти за­бра­ли нас у Кам’ян­ку, в тюр­му. Я да­лі про­дов­жу­ва­ла свою гру: ні­чо­го не знаю, ні­де не бу­ла, ко­па­ла в ба­бу­сі бу­ря­ки. З дів­ча­та­ми бу­ли на ве­чор­ни­цях, до­до­му вер­та­ли­ся. Слід­чий слу­хає-слу­хає, а то­ді паль­ці мої в две­рі як за­ти­сне... Сльози са­мі ка­па­ють, але тер­плю, — зга­дує під­піль­ни­ця.

Одно­го дня по­ве­ли її до на­чаль­ни­ка КДБ. Там у ка­бі­не­ті був не­зна­йо­мий чо­ло­вік. Як ви­яви­во­ся, го­ло­ва із Сіль­ця. Він уже до­но­сив на на­ших лю­дей, і під­піль­ни­ки ма­ли йо­го вби­ти. Але він утік. У Кам’ян­ці йо­го охо­ро­ня­ли як цін­но­го се­ксо­та. Він по­ди­вив­ся на На­стю і ка­же: «У мо­є­му се­лі та­кої не бу­ло і не­має. Ото, дів­чин­ко, ска­жи все, при­знай­ся. Як я зро­бив, за­раз ба­чиш, я в по­ша­ні. І то­бі до­по­мо­жу, бу­деш жи­ти, вчи­ти­ся». На­стя від­по­ві­ла, що по­міч їй не по­трі­бна, а прі­зви­ще своє ска­же. Да­лі від­пи­ра­ти­ся мар­но. І по­ча­ло­ся но­ве слід­ство. Роз­ка­за­ла, що вчи­ла­ся в Со­ка­лі, але в ОУН не бу­ла. Одна з дів­чат, яких за­три­ма­ли ра­зом з нею, вте­кла, ко­ли ве­ли на слід­ство по ву­ли­ці. Там не­по­да­лік Буг про­ті­кав, во­на з кон­во­ї­ра­ми смі­я­ла­ся­жар­ту­ва­ла і вте­кла між бу­дин­ка­ми. По­ки во­ни сха­ме­ну­ли­ся і шу­ка­ли, во­на рі­чку пе­ре­плив­ла і пі­шла в се­ло. Там у сто­до­лі за­лі­зла під сно­пи і пе­ре­си­ді­ла трус. На­стя зна­ла її псев­до — Ма­рій­ка. Во­на вже бу­ла стар­ша й до­свід­че­ні­ша. Біль­ше з нею ні­ко­ли не зу­стрі­ча­ла­ся. Дру­га дів­чи­на теж не при­зна­ла­ся на слід­стві, що во­ни зна­йо­мі. Бу­ли в се­лі на тан­цях, спів­а­ли, тан­цю­ва­ли, а як зва­ти дів­чат, не знає. Ні­я­ких ма­те­рі­а­лів і до­ка­зів не бу­ло, і по­ве­зли На­дю­На­стю до Льво­ва у тюр­му на Лон­цько­го.

— Двад­цять дів­чат у ка­ме­рі бу­ло. Ні­ко­го з на­шо­го се­ла біль­ше не за­а­ре­шту­ва­ли, опі­зна­ти ме­не не бу­ло ко­му. Слід­чий ка­же: «Ви­пу­сти­ти те­бе все одно ні­хто не ви­пу­стить, то вже при­знай­ся: бу­ла ти в Ор­га­ні­за­ції укра­їн­ських на­ціо­на­лі­стів чи ні? І на цьо­му кі­нець». Пли­тку еле­ктри­чну уві­мкне, роз­пе­че, по­ста­вить ме­не бі­ля неї, а я стою, млію, ледь не па­даю, а він спить. Про­сне­ться: «На­ду­ма­ла­ся при­зна­ти­ся?» Вре­шті стар­ша жі­но­чка в ка­ме­рі по­ра­ди­ла що-не­будь ска­за­ти, і хай су­дять. Бо, мов­ляв, усе одно во­ни всіх за­су­дять, а то й заб’ють те­бе, та­ку мо­ло­ду. А так хоч ви­жи­веш. І я по­слу­ха­ла її. На одно­му з до­пи­тів ска­за­ла: «Бу­ти чле­ном ОУН я не бу­ла, але як­би ска­за­ли іти, то пі­шла б». Во­ни тіль­ки цьо­го й че­ка­ли. Мов­ляв, це все одно, що бу­ла в ОУН. Ця фра­за й на су­ді зву­ча­ла. Суд від­був­ся 5 кві­тня 1945го. Про­ку­рор ка­же: «Зі­знай­ся, і то­бі все про­стять. Бу­деш вчи­ти­ся у Льво­ві, бу­деш по­ва­жною лю­ди­ною. При­знай­ся і по­про­си про­ба­че­н­ня за свою ді­яль­ність». Зві­сно, я не мо­гла цьо­го зро­би­ти. За що про­си­ти про­ба­че­н­ня? Я ні­чо­го ні­ко­му по­га­но­го не ро­би­ла.

По­ки На­стю ла­ма­ли у ка­тів­нях, її та­то з ма­мою пе­ре­хо­ву­ва­ли­ся по лю­дях. Мен­ший бра­тик утік до су­сі­дів, і во­ни йо­го за- хо­ва­ли. Се­стри вдо­ма не бу­ло, во­на вчи­ла­ся у Со­ка­лі в пе­д­учи­ли­щі. А ба­тьків шу­ка­ли три ро­ки. Де тіль­ки во­ни не пе­ре­хо­ву­ва­ли­ся! Ко­ли вже не­си­ла бу­ло по­не­ві­ря­ти­ся, та­то пі­шов зда­ва­ти­ся. Йо­му за­про­по­ну­ва­ли всту­пи­ти в кол­госп, щоб не їха­ти до Си­бі­ру. І він на­пи­сав за­я­ву. Їхня На­стя вже бу­ла да­ле­ко-да­ле­ко, за 250 кі­ло­ме­трів від Пів­ні­чно­го Льо­до­ви­то­го оке­а­ну. Її за­су­ди­ли до 10 ро­ків тюр­ми, ще 5 ро­ків по­збав­ле­н­ня в пра­вах і кон­фі­ска­ції май­на. І ту-ту на Вор­ку­ту.

«Азар­тно­го ду­ху, який був у нас, не­має»

— Там уже був та­бір, але все бу­ло роз­би­те. Нам до­ве­ло­ся від­бу­до­ву­ва­ти за­но­во. Прий­деш уве­че­рі, одяг мок­рий, су­ши­ти­ся не­має де. У ма­лень­кій кім­на­тці по­на­ві­шу­є­мо то­го одя­гу, він до ран­ку не со­хне, па­ри­ться. Одя­га­єш на­пів­мо­кре і йдеш пра­цю­ва­ти. Спо­ча­тку «зе­ки-би­то- ви­ки» до­пі­ка­ли. То пай­ки зни­кнуть, то чо­бо­ти хтось по­мі­няє. Їжу при­не­суть — во­ни все по­ви­би­ра­ють со­бі. А нам май­же ні­чо­го не зо­ста­ва­ло­ся. По­тім їх від нас за­бра­ли. Їсти по­ча­ли в їдаль­нях. На сні­да­нок — тро­хи ка­ші-роз­ма­зні і 200 гра­мів хлі­ба. І це до ве­чо­ра, до 16-ї чи 18-ї го­ди­ни, див­ля­чись де пра­цю­ва­ли. На ве­че­рю гра­мів 350 ба­лан­ди яко­їсь і хліб, це якщо нор­му ви­ро­бив. Якщо ні — без хлі­ба за­ли­ша­ли. Ми як при­їха­ли, нас тран­шеї за­ста­ви­ли ко­па­ти у ві­чній мер­зло­ті. Лу­па­ли-лу­па­ли ці­лий день, усе дар­ма. Без хлі­ба на ве­че­рю зо­ста­ли­ся. По­тім по­ка­за­ли, як тре­ба вда­ря­ти кай­лом», — зга­дує тю­рем­ні уні­вер­си­те­ті Ана­ста­сія Іва­нів­на.

Ко­ли по­мер Ста­лін, ма­ло­лі­тні в’язні по­тра­пи­ли під ам­ні­стію. На­стя на слід­стві схи­тру­ва­ла і ска­за­ла, що во­на 1928 ро­ку на­ро­дже­н­ня, отож її су­ди­ли як ма­ло­лі­тню. І во­на теж роз­ра­хо­ву­ва­ла на ам­ні­стію. А ще з не­тер­пі­н­ням че­ка­ла сво­го су­дже­но­го Ми­ко­лу, яко­го ні ра­зо­чку не ба­чи­ла. По­зна­йо­ми­ла­ся з ним за­о­чно, зав­дя­чу­ю­чи під­піль­ній не­віль­ни­цькій по­шті. Він теж від­бу­вав по­ка­ра­н­ня в одно­му з та­бо­рів Вор­ку­ти, від­си­дів де­сять літ. Пе­ре­пи­су­ва­ли­ся гри­пса­ми, зна­ла, що він учи­тель, ро­дом із се­ла По­лон­ка, що бі­ля Лу­цька.

— Уяв­ляю, як ви че­ка­ли пер­шої зу­стрі­чі з ним! Не стра­шно бу­ло, а ра­птом не­кра­си­вий? — пи­таю у па­ні На­сті.

— Ой, чо­го не стра­шно? Ча­сом пи­ше­мо з дів­ча­та­ми грипс, а са­ма уяв­ляю, який він. Він звіль­нив­ся ра­ні­ше, ніж я. При­йшов до мо­го та­бо­ру, са­ме був ви­хі­дний. По­про­сив сол­да­та, щоб На­дю Крук по­кли­ка­ли. Ме­не всі На­дею зва­ли. Той впи­рав­ся спо­ча­тку, але до­зво­лив. Дів­ча­та мої за­бі­га­ли: «Ой, до На­ді Ми­ко­ла при­йшов!». Ви­йшла я, спо­ча­тку зда­ле­ку дай по­див­лю­ся, який він. Спо­до­бав­ся. Ду­же гар­ні пи­сав ли­сти. По­го­во­ри­ли, він і ка­же: «Я бу­ду те­бе че­ка­ти». І до­че­кав­ся. Ми за­ли­ши­ли­ся у Вор­ку­ті. На­ших то­ді там ба­га­то за­ли­ша­ло­ся. Ми­ко­ла кім­на­тку якусь зна­йшов. Ме­не взя­ли бу­фе­тни­цею, бо вмі­ла до­бре ра­ху­ва­ти, по­тім до за­ві­ду­ю­чої за­ку­со­чної до­слу­жи­ла­ся. Так до 1967 ро­ку у Вор­ку­ті й жи­ли. Два си­ни на­ро­ди­ло­ся там. А то­ді до­до­му ви­рі­ши­ли по­вер­та­ти­ся.

Так Ана­ста­сія Гра­бов­ська пів­сто­лі­т­тя то­му ста­ла во­ли­нян­кою. Хо­ча не від­ра­зу. Не хо­ті­ли ні­як при­пи­су­ва­ти в Лу­цьку по­лі­ти­чну «зе­чку», яка тер­мін свій від­бу­ла від дзвін­ка до дзвін­ка. Му­си­ла з ді­тьми знов у Вор­ку­ту по­вер­та­ти­ся, по­ки чо­ло­вік до­би­вав­ся спра­ве­дли­во­сті. Ба­га­то всьо­го бу­ло пе­ре­жи­то, але три­ма­ла мі­цна ро­ди­на, бо жи­ли з чо­ло­ві­ком дру­жно, до­по­ма­га­ли одне одно­му. Ма­ю­чи вже пів­ні­чну пен­сію, па­ні На­стя ще двад­цять літ про­пра­цю­ва­ла на Во­ли­ні. І її за­галь­ний тру­до­вий стаж ста­но­вить 84 ро­ки! Має вну­ків, прав­ну­ків, гор­ди­ться ни­ми, осо­бли­во прав­ну­чком Ро­ма­ном, який у три ро­чки ві­та­є­ться: «Ся­ва Укла­ї­ні!» Ще одна її гор­дість — онук Бо­г­дан, який був на Май­да­ні і до­бро­воль­цем пі­шов на вій­ну, снай­пе­ром слу­жив. Бо ба­чить у ньо­му се­бе мо­ло­ду. Пи­таю у неї, чи мо­гла б во­на по­ду­ма­ти, що її ону­ки бу­дуть ще во­ю­ва­ти за не­за­ле­жність Укра­ї­ни?

— Мо­гла. Бо­роть­ба про­дов­жу­є­ться. Ми зав­жди по­тер­па­ли від зра­дни­ків. І те­пер їх пов­но. Зна­є­те, все одно у су­ча­сної мо­ло­ді іні­ці­а­тив­но­сті ма­ло. Азар­тно­го ду­ху, який був у нас, не­має. Те­пер ін­ше жи­т­тя. І ви­мі­рю­є­ться во­но гро­ши­ма. Ми п’яте­ро їли одні­єю лож­кою з одно­го ка­зан­ка і на­їда­ли­ся. Сьо­го­дні мо­лодь хо­че все й від­ра­зу. Так не бу­ває. При­кро, ді­ти ро­стуть і чу­ють тіль­ки одне: той украв стіль­ки, всі кра­дуть, кра­дуть. Мо­лодь тре­ба по-ін­шо­му ви­хо­ву­ва­ти. На при­кла­дах, які на­ди­ха­ють. А їх те­пер у нас ба­га­то. Он скіль­ки ге­ро­їв ця вій­на на­ро­ди­ла.

Ди­ву­ва­ла­ся і ди­ву­ю­ся си­лі ду­ху і ви­три­ва­ло­сті її по­ко­лі­н­ня. Про­йшов­ши че­рез та­кі ви­про­бу­ва­н­ня, во­ни не втра­ча­ють на­дію. І на­віть то­ді, ко­ли двад­цять ро­ків то­му жи­т­тя по­сла­ло їй ще одне ви­про­бу­ва­н­ня, во­на не зда­ла­ся. Зно­ву бо­ро­ла­ся, не зда­ва­ла­ся і дво­бій із он­ко­хво­ро­бою ви­гра­ла. Те­пер до­по­ма­гає ін­шим сво­їм при­кла­дом.

Па­ні На­стя, ко­ли її ве­ли на до­пит у ка­тів­ні НКВС, як мо­ли­тву чи­та­ла про се­бе сло­ва Ле­сі Укра­їн­ки, сво­єї улю­бле­ної по­е­тки: «Я бу­ду крізь сльози смі­я­тись!». І про­си­ла си­ли у Го­спо­да все ви­три­ма­ти. Він її по­чув...

«Бо­роть­ба про­дов­жу­є­ться. Ми зав­жди по­тер­па­ли від зра­дни­ків. І те­пер їх пов­но».

Па­ні На­стя з по­бра­ти­ма­ми (дру­га лі­во­руч).

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.