Та, що «ви­йшла з іко­ни»

Роз­ду­ми про те, чо­му феномен Ле­сі Укра­їн­ки зміг від­бу ти­ся

Ukrayina Moloda - - Культура - Ва­ле­рія ОНОПРІЙЧУК, м. Но­во­град-Во­лин­ський

Не хо­чу я пи­са­ти до 140-річ­чя чи до 85-річ­чя, чи ще яко­гось «річ­чя». Чо­му маю зга­ду­ва­ти Ле­сю Укра­їн­ку ли­ше то­ді, ко­ли під­хо­дить якась да­та?... Все це брид­ко, па­хне на­фта­лі­ном ми­ну­лої епо­хи, за­над­то ста­ти­чної та офі­цій­ної у сво­їх про­я­вах. А мо­жли­во, са­ме сьо­го­дні хтось за­хо­че не зва­жа­ти на дощ за ві­кном і, огор­нув­шись те­плою ков­дрою, пе­ре­чи­та­ти «Одер­жи­му»... За­ну­ри­тись у жі­но­чу ду­шу та в справ­жнє, не­при­кри­те умов­но­стя­ми жер­тов­не ко­ха­н­ня... Чи пе­ре­ди­ви­тись «Лі­со­ву пі­сню», чи про­сто пе­ре­чи­та­ти її біо­гра­фію, чи от, як я за­раз, на­пи­са­ти щось про НЕЇ.

Час но­вий ви­ма­гає ма­ти вла­сну дум­ку та во­лю в го­ло­ві, ні — не ві­тер, ВО­ЛЮ. Тоб­то — сво­бо­ду. На­віть то­чні­ше — це зав­жди акту­аль­но, але ко­ли­шня епо­ха до­зво­лу на воль­но­сті не да­ва­ла, а за­раз ця во­ля є. Так чо­му зно­ву і зно­ву хо­ди­ти ци­ми ко­ла­ми пе­кла, зму­шу­ю­чи се­бе ро­би­ти щось з-під па­ли­ці, яку ж са­мі со­бі над го­ло­вою і ві­ша­є­мо?

Вну­трі­шня сво­бо­да — це не­за­пе­ре­чна роз­кіш, яку не ко­жен мо­же со­бі до­зво­ли­ти. Та­ку, як ма­ла її Ле­ся Укра­їн­ка. Вну­трі­шньо не­за­ле­жна та впев­не­на у то­му, що ро­бить. Як і її Ка­сан­дра, во­на сво­ї­ми тво­ра­ми про­мов­ля­ла нам прав­ду. А хто її лю­бить, ту прав­ду?... То­му, ски­нув­ши по­рох плі­сня­ви ми­ну­лих пра­вил та ви­ба­чив­шись пе­ред Ле­сею, хо­чу пи­са­ти про неї, про її ди­во­ви­жну ро­ди­ну. Щоб усі нав­ко­ло теж за­ми­сли­лись, що во­на ж бу­ла про­сто ЛЮ­ДИ­НОЮ. Але якою? Та­кою, як має бу­ти лю­ди­на, з ти­ми ме­та­фі­зи­чни­ми на­пов­не­н­ня­ми, що зав­жди при­пи­су­ють лю­ди­ні фі­ло­со­фи. Так — не­ймо­вір­ною, так — ге­ні­аль­но та­ла­но­ви­тою, так — не та­кою, як усі.

Та все ж бо­лі­ло їй. І від ті­єї хво­ро­би бо­лі­ло. І від не­роз­ді­ле­но­го ко­ха­н­ня бо­лі­ло. І ра­ді­ла во­на. І на­со­ло­джу­ва­лась при­ро­дою рі­дно­го краю. Все, як ми. Тіль­ки ось не всім да­но ста­ти, як Ле­сі, справ­жньою... не­ймо­вір­но са­мо­жер­тов­но до­брою та смі­ли­вою, щоб оби­ра­ти свій шлях, на­віть на­пе­ре­кір ще силь­ні­шій за неї ма­те­рі.

Ко­жно­го ра­зу, ко­ли бе­русь пи­са­ти щось про Ко­са­чів чи про Ле­сю Укра­їн­ку, — зга­дую, що во­на б цьо­го не схва­ли­ла... Не хо­ті­ла во­на, щоб ві­до­ма бу­ла її біо­гра­фія, вже не ка­жу­чи про її ін­тим­ний бік. Са­ме то­му її ін­тим­на лі­ри­ка не бу­ла на­дру­ко­ва­на за її жи­т­тя, а ви­йшли вір­ші в світ дру­ком ма­ло не че­рез 50 ро­ків пі­сля їх на­пи­са­н­ня, а це ж твор­чість ... (Не осо­би­сті ли­сти, не фа­кти з осо­би­сто­го жи­т­тя). Та все ж ро­блю ці до­пи­си, бо хо­чу, щоб для всіх «ви­йшла Ле­ся з іко­ни» чи то «злі­зла» з яко­гось мар­му­ро­во­го по­ста­мен­ту, ку­ди її за­гна­ли і на­ка­за­ли бу­ти не­бо­жи­тель­кою. А во­на ж бу­ла не та­ка. Ні­хто за жи­т­тя не смів її ту­ди за­гна­ти, по­ста­ви­ти в якісь ме­жі, за­ку­ва­ти сте­ре­о­ти­па­ми чи зму­си­ти ді­я­ти не по сво­їй во­лі. Во­на бу­ла ЖИ­ВА і ВІЛЬ­НА.

Не­ви­мов­но силь­на ду­хом та слаб­ка ті­лом. Лю­ди­на, що з ди­тин­ства за­зна­ла стра­шен­но­го фі­зи­чно­го бо­лю (та ні­ко­ли не скар­жи­лась)! Опі­ку­ва­ла­ся здо­ров’ям ін­ших, по­чи­на­ю­чи від ди­тин­ства, ко­ли лі­ку­ва­ла бі­дних се­лян­ських ді­тей, ко­ли лі­ку­ва­ла від ди­фте­рії рідну се­стру Ізи­до­ру (та ви­лі­ку­ва­ла!), ко­ли бу­ла по­ряд iз Сер­гі­єм Мер­жин­ським пе­ред йо­го смер­тю та ро­зумі­ла, що мо­же за­ра­зи­тись ту­бер­ку­льо­зом (і не бо­я­лась)... За­ра­зи­лась. Пе­ре­жи­ла йо­го смерть та своє ро­зу­мі­н­ня то­го, що він її і не лю­бив. Уря­ту­ва­ла май­бу­тньо­го чо­ло­ві­ка Кли­мен­та Кві­тку, зму­сив­ши пе­ре­їха­ти в більш спри­я­тли­вий для ньо­го клі­мат. І все це — бу­ду­чи хво­рою.

Три ви­ди ту­бер­ку­льо­зу да­ви­ли її: ту­бер­ку­льоз кі­сток та ле­гень був по­до­ла­ний! (Не­ймо­вір­но на той час). Та все ж ту­бер­ку­льоз ни­рок став ви­ро­ком.

Во­на жи­ла з га­слом: «Що має бу­ти — те бу­де»! Ні­би са­ма во­на про­мов­ля­ла сло­ва­ми Мав­ки, ко­трій ки­ну­ли: «Бо­же­віль­на! — Віль­на, я віль­на!» ... Віль­на від яки­хось сте­ре­о­ти­пів та су­спіль­ної дум­ки, силь­на — щоб ма­ти вла­сну, не нав’яза­ну ні­ким; віль­на ро­би­те те, що вва­жа­ла пра­виль­ним.

Чим біль­ше за­гли­блю­є­шся в осо­би­стість Ле­сі Укра­їн­ки, тим усе силь­ні­шим стає за­хо­пле­н­ня нею. Так, щоб ста­ти Ле­сею Укра­їн­кою, во­на ма­ла всі умо­ви. Ко­шти ба­тька, а що не ка­жіть, щоб лю­ди­на мо­гла при­свя­ти­ти се­бе твор- чо­сті, то во­на має не за­ту­ма­ню­ва­ти свій мо­зок дрі­бни­ця­ми, як то — а де сьо­го­дні взя­ти хлі­ба? (До­ки ба­тько був жи­вий, так і бу­ло). Не­ймо­вір­ну ма­тір. Ро­зу­мі­н­ня фе­но­ме­на ці­єї жін­ки — Оле­ни Пчіл­ки, як по ме­ні, і до­сі ще не на­бу­ло та­ко­го роз­ма­ху, як він то­го за­слу­го­вує. Хоч як би там бу­ло, але во­на зро­би­ла все, щоб Ле­ся Укра­їн­ка від­бу­ла­ся в істо­рії на­шої кра­ї­ни. Ди­во­ви­жну ро­ди­ну, бо справ­ді ко­гось iз Ко­са­чів чи Дра­го­ма­но­вих на­зва­ти про­стою сі­рою пе­ре­сі­чною лю­ди­ною не­мо­жли­во. Від­по­від­не ото­че­н­ня, що, зно­ву ж та­ки, ство­ри­ли її ба­тьки для сво­їх ді­тей. Во­ни ство­ри­ли нав­ко­ло них куль­тур­ний про­стір, що до­зво­лив роз­ви­ва­тись їхній дум­ці. Ди­во­ви­жно, але Ста­ри­цький, Ли­сен­ко, Кра­си­цький, Труш, Гри­цько Гри­го­рен­ко, Фран­ко (чи вар­то про­дов­жу­ва­ти без­кі­не­чний спи­сок) — бу­ли про­сто дру­зя­ми.

Щоб ста­ти Ле­сею Укра­їн­кою, во­на отри­ма­ла від до­лі вдо­сталь бо­лю, фі­зи­чно­го, що за­гнав у ліж­ко, «ску­вав ли­пки­ми кай­да­на­ми» та ... дав час учи­тись... Во­на ма­ла бли­ску­чу до­ма­шню осві­ту: по­над 10 іно­зем­них мов та ша­ле­на еру­ди­ція в істо­ри­чних по­ді­ях. Так, та са­ма хво­ро­ба за­бра­ла у на­шої кра­ї­ни, мо­жли­во, пер­шу жін­ку-ком­по­зи­то­ра та ху­до­жни­ка-ма­ри­ні­ста, адже во­на лю­би­ла ма­лю­ва­ти мо­ре... А з ін­шо­го бо­ку, Ле­ся Укра­їн­ка змо­гла ки­ну­ти всю си­лу сво­го ге­нія в лі­те­ра­ту­ру, не за­бу­ва­ю­чи ми­сли­ти му­зи­чни­ми обра­за­ми та пи­са­ти ма­ри­ні­сти­чні ци­кли по­е­зій. Да­ла не­вбла­ган­на до­ля і не­роз­ді­ле­не ко­ха­н­ня, біль від усві­дом­ле­н­ня цьо­го по­мно­жи­ла на ЙО­ГО смерть. Хі­ба ще щось по­трі­бно, щоб на­ро­див­ся дра­ма­тург?..

Са­ма істо­ри­чна епо­ха ви­ма­га­ла бу­ти силь­ною ду­хом — ось-ось ста­не­ться ре­во­лю­ція, що зму­сить ко­ло істо­рії зро­би­ти но­вий оберт. Ле­ся, що чи­та­ла Мар­кса і Ен­гель­са в ори­гі­на­лі, не ви­зна­ла ці тво­ри но­вою Бі­блі­єю, адже ба­га­то чо­го по­трі­бно бу­ло при­йма­ти на ві­ру, а це бу­ло не про неї. Зно­ву і тут не йде во­на за «мо­дою» — є своя дум­ка.

Ось так: скла­ли­ся зо­рі на не­бі в по­трі­бну ком­бі­на­цію, зро­би­ли пе­ред­умо­ви на грі­шній зем­лі — на­ро­ди­ла­ся Ла­ри­са Ко­сач, що ви­лі­пи­ла з се­бе ти­та­ні­чним тру­дом Ле­сю Укра­їн­ку. Ле­сю — ге­нія. Але й жін­ку. Але й лю­ди­ну. І як би не хо­ті­ла то­го Ле­ся Укра­їн­ка, та все ж зна­н­ня та на­ма­га­н­ня зро­зу­мі­ти її жи­т­тя на­ди­ха­ють. Зви­чай­но, тут важ­ко по­збу­тись суб’єкти­ві­зму і на­віть, пев­ною мі­рою, до­ду­му­ва­н­ня. Але все ж є ві­до­мі нам фа­кти (що справ­ді бу­ли ре­аль­ні­стю) про цю силь­ну жін­ку та її не­про­сте жи­т­тя, що до­зво­ля­ють про ві­хи біо­гра­фії ствер­джу­ва­ти як про не­за­пе­ре­чну дій­сність.

Ба­ре­льєф з бу­дин­ку Му­зею ро­ди­ни Ко­са­чів.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.