Сим­во­ли і під­ран­ки епо­хи

Ко­ли і як про­ро­стає сло­во-зу­стріч

Ukrayina Moloda - - Культура - Уля­на ГЛІБЧУК,

...На­пе­ре­до­дні но­во­го 1971 ро­ку в зи­мо­ву те­мінь ви­йшла Ал­ла Гор­ська — ху­до­жни­ця, одна з на­тхнен­ниць ші­ст­де­ся­тни­ків — і не по­вер­ну­лась. Че­рез де­кіль­ка днів її зна­йшли за­ру­ба­ною. У яко­мусь тем­но­му льо­ху, за мі­стом. Кри­мі­наль­на спра­ва по­ча­ла на­бу­ха­ти від бру­дних фан­та­сма­го­рій ра­дян­ських слід­чих. Це бу­ло про­ду­ма­но-по­двій­не убив­ство: фі­зи­чне зни­ще­н­ня і спро­ба осквер­ни­ти бо­же­ствен­ну су ть. Ту, яка віль­но, за­ки­нув­ши но­га на ног у, па­хка­ла си­га­ре­ткою на Во­ло­ди­мир­ській і цим стра­шен­но драт ува­ла ка­де­бі­стів. Ту, яка при­їжджа­ла в Мор­до­вію до пер­ших по­стхру­щов­ських в’язнів.Ту, яка бу­ла са­мим Жи­т­тям.

На по­хо­ван­ні дру­зі увін­ча­ли Гор­ську ко­ро­ною з черв­ле­но­го гі­л­ля ка­ли­ни і до сво­го зи­мо­во­го одяг у при­крі­пи­ли ки­ти­чки — ні­би кра­плі не­вин­но про­ли­тої кро­ві. Це мо­то­ро­шне бру таль­не вбив­ство, учи­не­не ру­ка­ми КДБ, ви­ма­га­ло укра­їн­ської сим­во­лі­ки. Не при­кра­си, а чи­сто­го обра­зу, який має за­кар­бу­ва­ти­ся в пам’ять.

По­тім бу­ли ві­до­ма кар­ти­на Опа­на­са За­ли­ва­хи і вірш Ст уса «Ярій, ду­ше. Ярій, а не ри­дай». Ал­ла Гор­ська ста­ла сим­во­лом.

У ро­ма­ні Сте­па­на Про­цю­ка «Тра­вам не мо­жна по­ми­ра­ти», який ви­йшов у ви­да­дав­ни­цтві «Ле­ген­да» цьо­го­річ, вся на­ша істо­рія по­не­во­ле­н­ня пе­ре­лом­лю­є­ться че­рез образ Жін­ки. Без­кров­не ті­ло ма­те­рі скра­да­є­ться ву­ли­ця­ми сто­ли­ці і за­гля­дає у ві­кна. Там ко­ли­шні сіль­ські хлоп’ятка й дів­ча­тка, а сьо­го­дні си­ті й лі­те­плі ін­же­не­ри, лі­ка­рі, вчи­те­лі. У 33-му ма­ти від­да­ла їм остан­ню кра­плю мо­ло­ка, а ко­ли йо­го не ста­ло, то год ува­ла ді­тей вла­сною кров’ю. Кров’ю 33-го ро­ку. І ці не­ща­сні під­ран­ки епо­хи пра­гну ть за­бу ти смер­тель­не при­ни­же­н­ня го­ло­дом. За­о­дно свою ма­му і свою мо­ву, як стра­шний сон.

...70-ті у Ки­є­ві і 70-ті в про­він­ції, на кшталт Ду­бна чи Пол­та­ви, — рі­зни­ця не­ве­ли­ка. І Ки­їв, і Пол­та­ва ди­ха­ли спо­рі­дне­ною про­він­цій­ні­стю. А ще — до­бря­чи­ми ви­па­ра­ми ал­ко­го­лю, на­че ци­ми ви­па­ра­ми до­брий ра­дян­ський люд на­ма­гав­ся щось ви­ті­сни­ти, за­ти­сну ти у під­сві­до­ме.

...Пам’ятаю як ще ма­лень­кою хо­ди­ла в кі­но і там ча­сто, пе­ред філь­мом, за­пу­ска­ли ан­ти­ал­ко­голь­ну ко­ро­тко­ме­траж­ку. Якусь гру­бо збит у са­ти­ру. І в ро­ма­ні «Тра­вам не мо­жна по­ми­ра­ти» до­бле­сні ра­дян­ські дру­жин­ни­ки «під­мі- та­ють» ки­їв­ські ву­ли­ці від п’яни­чок. В основ­но­му — ро­бо­чо­го лю­ду, який, по­ки­нув­ши сіль­ську стрі­ху, ак тив­но ста­вав до бе­то­но­мі­ша­лок, це­гель­них нош і за­пов­ню­вав ву­ли­ки-г ур­то­жи­тки. Там буй­но кві­тнув сур­жик, який або роз­ще­плю­вав­ся, як го­го­лів­ська ду­ша, або схи­ляв­ся до чи­сто­ти ро­сій­ської.

«Ле­бе­ді ма­те­рин­ства» по­ки­ну­ли край. Образ ма­те­рі у Сте­па­на Про­цю­ка — це образ са­краль­ної жер­тви. У жер­тви не­має си­ли. Во­на не мо­же зму­си­ти сво­їх ді­тей лю­би­ти се­бе. За­по­віт «мо­жна все на сві­ті ви­би­ра­ти, си­ну, ви­бра­ти не мо­жна тіль­ки Ба­тьків­щи­ну» г усне в по­ро­жне­чі фі­зіо­ло­гі­чно­го сер­ця. І тіль­ки ма­ти не втра­чає ві­ри. Тіль­ки ма­ти ба­чить на­спо­ді по­ро­жне­чі не­ви­ди­му жа­рин­ку-іскру.

До ге­ро­їв ро­ма­ну «Тра­вам не мо­жна по­ми­ра­ти» при­хо­дять ті жін­ки, які зда­тні їх роз­бу­ди­ти. До слі­по-глу­хо­ні­мих гре­чко­сі­їв не при­хо­дить Жін­ка-во­їн із срі­бним пів­мі­ся­цем у ву­хах. Во­ни не спро­мо­жні її по­ба­чи­ти. При­хо­дить Ма­ти. І щем­ко, зі стра­шним со­ло­дом на­гад ує про про­ви­ну. Не пе­да­го­гі­чно? Це ще м’який ва­рі­ант. Гір­ше, ко­ли не при­хо­дить. То­ді ти — мер­твий. А так є на­дія, що хтось із ро­ду «гре­чко­сі­їв» мо­же ста­ти тра­вою... Як хло­пче­ня, кость од ко­сті ра­дян­ських ба­тьків, що ви­пад­ко­во ма­зну­ло кра­єм ока сце­ну са­мо­спа­ле­н­ня Ва­си­ля Ма­ку­ха Гір­ни­ка на ки­їв­ській ву­ли­ці й по­чу­ло: «Сла­ва Укра­ї­ні!».

Жін­ка зi срі­бним пів­мі­ся­цем у ву­хах при­хо­дить до ли­ца­рів. Во­ни ще не зна­ють, хто во­ни є, та Жін­ка-во­їн знає. Шлях, на який во­на вка­зує, ча­сто ве­де до за­ги­бе­лі. Але во­їн — це до­ля.

Ін­ко­ли при­хо­дять жін­ки-ома­ни. Як при­йшла до Ми­ко­ли Ко­мар­ни­цько­го. Зро­див­ши у сво­їй ду­ші ши­зо­фре­ні­чну ре­аль­ність, він при­тя­гнув до се­бе та­ку жін­ку-пе­ре­вер­тня.

...Хто при­хо­див до Іва­на Сві­тли­чно­го, Ва­ле­рія Мар­чен­ка, Оле­кси Ти­хо­го, Ва­си­ля Ст уса, Оле­ксан­дра Охрі­мо­ви­ча?..

...Іван Ми­ко­лай­чук ти­та­ні­чно пру­чав­ся смер­ті. То­му йо­го обра­зи на екра­ні та­кі жи­ві. Але во­ни да­лись ми­тце­ві важ­кою ці­ною. Хтось пам’ятає — «па­не, на вас сі­ла му­ха», хтось — ін­ше

з йо­го жит тя. Ме­ні ж при­ки­пі­ла дав­ня роз­по­відь пи­сьмен­ни­ка Єв­ге­на Па­шков­сько­го. Ко­ли він, мо­ло­дий, та ре­жи­сер Ми­хай­ло Са­чен­ко при­йшли про­від­а­ти пе­ред­смер­тно­го Ми­ко­лай­чу­ка до лі­кар­ні. Ну і при­не­сли із со­бою по­да­ру­нок — го­ріл­ку. Во­дя­ру. А Ми­ко­лай­чук по­ди­вив­ся на них і ска­зав ти­хо, без до­ко­ру: «Е, хло­пці, не цьо­го я від вас че­кав».

Мар­них зу­стрі­чей не бу­ває. Хтось від­дає, а хтось бе­ре, всот ує, аби по­тім зно­ву від­да­ти. Ми не зна­є­мо, ко­ли і як «про­ро­стає» сло­во-зу­стріч.

У ро­ма­ні «Тра­вам не мо­жна по­ми­ра­ти» ма­є­мо па­но­рам­не й обра­зне тло до­бра і зла ра­дян­ських сім­де­ся­тих. Во­но стра­шне у Про­цю­ка. Він — май­стер ма­ка­бри­чно­го по­ло­тна. Стра­шні кар­ти­ни ра­дян­ської дій­сно­сті у пси­хі­чних лі­кар­нях, що їх ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли для при­бор­ку­ва­н­ня ди­си­ден­тів. Стра­шна де­гра­да­ція ду­ші по­ку тсько­го се­ля­ни­на. Стра­шна у сво­їй спо­віль­не­ній не­ми­ну­чо­сті.

Про­те ре­аль­ність стра­шні­ша за лі­те­рат уру. У Про­цю­ка кор­до­ни до­бра і зла чі­тко озна­че­ні. До­бро — на­го­ро­дже­не, бо на­зва­не. А зло — по­ка­ра­не. Бо та­кож на­зва­не. В ре­аль­но­сті кор­до­ни до­бра і зла від­кри­ті. В ре­аль­но­сті Ла­зар Ка­га­но­вич, один з ор­га­ні­за­то­рів Го­ло­до­мо­ру, про­жив по­над 90 ро­ків. До­бре їв, м’яко спав, «рі­зав­ся» в до­мі­но у ві­чні хви­ли­ни до­зві­л­ля. Я не знаю, що во­ру­ши­лось у йо­го під­со­хлих го­рі­шках моз­ку. Яв­но не по­ка­я­н­ня. Рад­ше кла­си­чне: «Ка­ку­ю­стра­ну­про­сра­лі...»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.