«Ді­тям до­ві­ряю біль­ше, ніж до­ро­слим»

Пи­сьмен­ни­ця Окса­на Кро­тюк — про свій твер­дий бе­рег, улю­бле­ну ро­бо­ту у фоль­клор­них жан­рах і до­брий лі­те­ра­тур­ний смак ба­тьків

Ukrayina Moloda - - Культура - На­тал­ка КАПУСТЯНСЬКА

Най­мен­ші чи­та­чі лю­блять вір­ші, каз­ки та роз­по­віді, ко­ро­ткі й зро­зумі­лі, та щоб не­о­дмін­но бу­ли в них якісь від­кри­т­тя. Са­ме так пи­ше укра­їн­ська ди­тя­ча пи­сьмен­ни­ця Окса­на Кро­тюк, чиї тво­ри вклю­че­но до про­гра­ми з лі­те­ра­тур­но­го чи­та­н­ня для по­ча­тко­вої шко­ли. Пи­сьмен­ни­ця, не­зва­жа­ю­чи на свою зайня­тість, бо ре­да­гує жур­нал «Ма­ля­тко», ча­сто зу­стрі­ча­є­ться з ді­тьми. А за спіл­ку­ва­н­ням із лі­те­ра­то­ром ці­ка­во спо­сте­рі­га­ти на­віть до­ро­сло­му. Ні­би й се­кре­ту не­має. Утім...

За­хо­пле­н­ня, що ви­ма­гає шлі­фу­ва­н­ня

Па­ні Окса­но, у вас зі­бра­ла­ся чи­ма­ла бі­бліо­те­чка вла­сних тво­рів, на­пи­са­них для до­шкіль­нят і мо­лод­ших шко­ля­рів. Чи є най­до­рож­чий, най­ближ­чий?

— Скла­дно ви­зна­чи­ти... Ча­сто отри­мую зво­ру­шли­ві ли­сти від мам три­рі­чних ма­лят, і во­дно­час учи­те­лі за­про­шу­ють на уро­ки у 3–4-й клас, де шко­ля­рі ін­сце­ні­зу­ють мої опо­віда­н­ня, де­кла­му­ють лі­ри­чні вір­ші. Між ци­ми ві­ко­ви­ми ка­те­го­рі­я­ми — ду­же ве­ли­ка рі­зни­ця. Та є й те, що їх єд­нає, — це до­ві­ра до сло­ва. Тож і стар­ший, і зов­сім ма­лень­кий чи­тач до­ро­гий тим, що він ме­ні до­ві­ряє, що він зі мною ро­сте. Я, до ре­чі, теж з ним ро­сту і теж до­ві­ряю: ді­тям — біль­ше, ніж до­ро­слим.

Як ста­ють ди­тя­чи­ми пи­сьмен­ни­ка­ми?

— Їй-Бо­гу, я не знаю, як ни­ми ста­ють. Ма­буть, у ко­жно­го лі­те­ра­то­ра своя істо­рія.

Одне знаю то­чно: та­ко­го рі­ше­н­ня я не при­йма­ла. Якось спро­бу­ва­ла пи­са­ти — й отри­ма­ла гар­ний від­гук у лю­дей, які на то­му ро­зу­мі­ю­ться. Ме­не спо­ну­ка­ли і по­ясню­ва­ли, що не го­ди­ться не пра­цю­ва­ти, ко­ли ти на­да­є­шся до тої пра­ці. Спо­ча­тку це пи­сьмо бу­ло як за­хо­пле­н­ня, — але не те за­хо­пле­н­ня, ко­тре роз­ва­га, а те, ко­тре ви­ма­гає шлі­фу­ва­н­ня, як-от у спор­ті чи ма­ляр­стві. І що­ра­зу раз хо­ті­ло­ся взя­ти ма­лень­ку вер­ши­ну: на­пи­са­ти щось вар­ті­сне. А ко­ли тво­є­му чи­та­че­ві до­сить 4 чи 8 ряд­ків, тре­ба по­тру­ди­ти­ся, щоб цих кіль­ка ряд­ків умі­ща­ли для ньо­го від­кри­т­тя, дум­ку, жи­ву емо­цію. Та й опо­відань про ді­тей уже без те­бе пи­са­но-пе­ре­пи­са­но... Але ко­ли зна­хо­диш сло­во, яке тор­кає ди­тя­чу ду­шу, ро­зу­мі­єш, що тру­див­ся не­дар­ма.

Най­біль­шим бу­ло для ме­не ося­гне­н­ня то­го, що ху­до­жнє сло­во тіль­ки то­ді ху­до­жнє, ко­ли во­но прав­ди­ве, — не кон­стру­йо­ва­не, не ро­бле­не, не лі­пле­не. Оцю вер­ши­ну тре­ба бра­ти що­ра­зу по-но­во­му, бо що мо­лод­ший чи­тач, то чу­тли­ві­ший він до цих ре­чей.

Тож моє пи­сьмо уля­гає ме­ні при­бли­зно в та­ке по­рів­ня­н­ня: на­че ти став на слу­жбу, і вже й сам ла­ден би її по­ки­ну­ти (є чи­ма­ло суб’єктив­них фа­кто­рів, які один по одно­му під­штов­ху­ють ме­не до прийня­т­тя цьо­го рі­ше­н­ня), та якось ні­би со­ві­сно ки­да­ти, бо чу­єш чи­ма­ло щи­рих від­гу­ків від не­зна­йо­мих то­бі ді­тей і до­ро­слих — і ба­чиш, що твоє пи­сьмо пра­цює на ди­ти­ну.

То хоч і ро­зу­мі­єш, що лі­те­ра­ту­ра ди­тя­ча без те­бе не втра­тить, але ро­биш це вже як Бо­гом за­да­ні уро­ки. Що­прав­да, в ціл­ком віль­но­му ре­жи­мі і з пе­ре­р­ва­ми.

У ва­ших книж­ках опи­са­ні ці­ка­ві сю­же­ти, у яких ба­га­то пі­зна­валь­но­го. Якісь із них і з ва­шо­го ди­тин­ства?

— На­зи­ва­ти якісь окре­мі ці­ка­ві ви­пад­ки ме­ні, на­прав­ду, не­про­сто, бо ди­тин­ство ви­гля­дає ме­ні як всу­ціль ці­ка­ве й ба­га­те — і ду­же прав­ди­ве в усьо­му, що там від­бу­ва­ло­ся. І ра­до­сті, й три­во­ги в ньо­му бу­ли справ­жні­ми, та й за­га- лом ні­чо­го не тра­пля­лось ме­ні під­ро­бно­го (ра­дян­ські іде­о­ло­гі­чні ре­а­лії я від­ки­даю — йде­ться про осо­би­сте спіл­ку­ва­н­ня, про лю­дей, які тво­ри­ли мій світ).

Ди­тин­ство ме­ні існує й те­пер в яко­мусь ні­би па­ра­лель­но­му про­сто­рі. Ні, не як со­лод­кий обра­зок без­тур­бо­тно­сті, не як жа­лі за про­ми­ну­лим — нав­па­ки, як твер­дий бе­рег, на яко­му так ба­га­то цві­ту й сві­ту — прав­ди­во­го, сві­жо­го, чи­сто­го. Там і ни­ні дже­ре­ло си­ли. Там до­бре. Там та­тко бе­ре ме­не ма­лу на ру­ки й ви­со­ко під­ки­дає, раз у раз під­ки­дає і ло­вить. Я го­ло­сно смі­ю­ся й ду­маю, що злі­таю до хмар.

Ко­ли ме­ні бу­ло 8 ро­ків, ме­не ви­зна­ли до­ро­слою і ви­ді­ли­ли зем­лі під вла­сний кві­тник. То був мій окре­мий світ. Прий­ду зі шко­ли, по­вчу уро­ки — і швид­ше на кві­тник. Спер­шу він мав два на два ме­три — та яким тіль­ки цві­том не ря­снів! Це ди­тя­че за­хо­пле­н­ня три­ва­ло аж до сту­дент­ських мо­їх ча­сів.

У ди­тин­стві в ме­не бу­ло ще й своє по­ле. Наш дім сто­їть на око­ли­ці Лу­цька. І одра­зу за на­шим го­ро­дом по­чи­на­ло­ся по­ле, яко­му кін­ця-краю не ви­дно. Во­но бу­ло ці­ка­ве, що­ро­ку но­ве. Один рік у по­лі сі­я­ли пше­ни­цю, ін­ший — жи­то чи ячмінь. Ще ін­ший рік там сто­яв ліс ку­ку­ру­дзи. За­йшов­ши в ньо­го — а ку­ку­ру­дза бу­ла то­ді ви­щою за ме­не — мо­жна в ті­ні й прохо­ло­ді на­щи­па­ти мо­ло­дих ка­чан­ців і ку­ку­ру­дзя­но­го во­ло­т­тя. Щоб ро­би­ти ля­льок з ко­са­ми. Во­ни бу­ли й ли­ши­ли­ся сто раз цін­ні­ші за ку­по­ва­ні. Хі­ба й те­пер не так? А яке гар­не по­ле, ко­ли во­но всу­ціль вкри­те ла­па­тим ли­стям бу­ря­ків. На га­ря­чо­му лі­тньо­му сон­ці те ли­стя роз­па­рю­є­ться і м’якне, стає схо­жим на ве­ли­кі прив’ялі ву­ха. Во­ни ще й па­хнуть, сві­жо й зе­ле­но.

Який най­яскра­ві­ший спо­гад ва­шо­го ди­тин­ства?

— Якось ми з се­строю (дво­ю­рі­дною) — я ще до шко­ли не хо­ди­ла — зби­ра­ли в по­лі во­ло­шки й ма­ки, і за­йшли да­ле­ко. А то був сер­пень, ком­бай­ни пра­цю­ва­ли. Уя­віть со­бі, яка то бу­ла по­дія, ко­ли ком­байн зу­пи­нив­ся і за­сма­глий та за­пи­ле­ний дя­де­чко спи­тав з ви­со­кої ка­бі­ни, чи хо­че­мо ми по­ка­та­ти­ся в ком­бай­ні. Мі­ська ди­ти­на, я со­бі й уяви­ти не мо­гла, як це — їха­ти в ком­бай­ні пше­ни­чним по­лем. Не за­бу­ло­ся й до­сі, бо в до­ро­сло­му жит­ті це мо­жна по­рів­ня­ти хі­ба з ко­ра­блем в оке­а­ні.

Етно­гра­фі­чні зна­н­ня су­ча­сним ді­тям ду­же ці­ка­ві

На зу­стрі­чах з ва­ми ді­ти мо­жуть, на­пев­но, і чи­та­ти, й ба­ви­тись. А що во­ни лю­блять най­біль­ше, за ва­ши­ми спо­сте­ре­же­н­ня­ми?

— Ді­ти ду­же лю­блять по­чу­ва­ти­ся ге­ро­я­ми тво­рів — тож ко­стю­мо­ва­ні чи­та­н­ня в ро­лях їм зав­жди до ду­ші. За­хо­плює чи­та­чів ігро­ва по­е­зія: то­му, хоч яка б сер­йо­зна бу­ла те­ма роз­мо­ви, роз­бав­ля­є­мо її вір­ша­ми-без­ко­не­чни­ка­ми або ж вла­што­ву­є­мо те­а­трик на до­ло­нях, який гур­том су­про­во­джу­є­мо вір­шо­ва­ни­ми за- ба­ва­ми на зра­зок фоль­клор­них.

Ро­бо­та у фоль­клор­них жан­рах — моє най­сві­жі­ше лі­те­ра­тур­не за­хо­пле­н­ня. Во­но ж під­штов­хну­ло ме­не до тво­ре­н­ня книж­ки «При­ле­ті­ла пта­ше­чка», при­свя­че­ної на­ро­дним тра­ди­ці­ям та ми­сте­цтву. І ви­яви­лось, що етно­гра­фі­чні зна­н­ня, всу­пе­реч сте­ре­о­ти­пній дум­ці, су­ча­сним ді­тям ду­же ці­ка­ві. Вла­сно­руч ви­го­тов­ле­ні за книж­кою тра­ди­цій­ні ви­ро­би ча­сто ста­ють для мі­ських ді­тей пер­шим кро­ком у до­сі не зна­ний світ. Бу­ва­ють зу­стрі­чі, де зав’язу­є­ться сер­йо­зна роз­мо­ва. Яких тіль­ки пи­тань не став­лять ді­ти! Отут ти ба­чиш сво­го чи­та­ча най­ви­ра­зні­ше.

А свої ди­тя­чі ігри при­га­ду­є­те? — Зви­чай­но, при­га­дую. Гра­ти­ся я лю­блю й до­сі, гра — це зна­чно біль­ше, ніж роз­ва­га. А то­ді — в су­сі­дах у нас бу­ли й дів­ча­та, та я змал­ку дру­жи­ла з хло­пця­ми. Тож десь до кла­су 5-го бу­ла най­кра­щим на ву­ли­ці фут­боль­ним во­ро­та­рем, на­па­дни­ком і за­хи­сни­ком.

Взим­ку в то­му ж то­ва­ри­стві ми хо­ди­ли ка­та­ти­ся на ков­за­нах і гра­ти в хо­кей. У Лу­цьку то­ді бу­ли чу­до­ві став­ки, і нам до них бу­ло зов­сім бли­зень­ко, пі­шки. Влі­тку ми ку­па­ли­ся там, рва­ли ще не до­спі­лі яблу­ка, бо яблу­ні з люд­ських го­ро­дів збі­га­ли про­сто на бе­ре­ги.

Лі­тні­ми ве­чо­ра­ми су­сід хо­див по ря­ску для ка­чок — і нас кли­кав. Це дій­ство про­сто-та­ки за­во­ро­жу­ва­ло: лег­кі су­тін­ки, вог­кий дух став­ка, дзум­лять ко­ма­рі, скре­ко­чуть сто­го­ло­со жа­би, а ми — ді­ти — на са­мім бе­реж­ку сте­жи­мо нав­при­сяд­ки, як дядь­ко То­лік один за одним ви­тя­гає з во­ди пов­ні са­ки мо­крої важ­кої ря­ски і мо­стить її у від­ра...

Та най­пер­шим мо­їм за­хо­пле­н­ням в ди­тин­стві бу­ли книж­ки.

Яке то ди­во — бі­бліо­те­ка

Те­пер най­мен­ші ді­тки чи­та­ють ва­ші кни­же­чки. Які ви книж­ки чи­та­ли у ди­тин­стві? — Най­біль­ше за­пам’ята­лось, як ме­не за­пи­су­ва­ли в бі­бліо­те­ку. Я йшла як на свя­то, бо ж ма­ма гар­нень­ко ме­ні роз­ка­за­ла, яке то ди­во — бі­бліо­те­ка, і скіль­ки там скар­бів. А книж­ки я на ту по­ру вже ду­же лю­би­ла й бу­ла до них ску­па. От ми при­йшли, і справ­ді бі­бліо­те­ка ви­да­лась ме­ні роз­кі­шним па­ла­цом. Але бі­бліо­те­кар­ка ска­за­ла, що не за­пи­ше ме­не, бо ще над­то ма­ла, чи­та­ти не вмію і рва­ти­му книж­ки. По­чув­ши це, я по­ча­ла го­ло­сно рюм­са- ти. То­ді ма­ма по­про­си­ла да­ти ме­ні пер­шу­лі­пшу книж­ку, і я тут-та­ки до­ве­ла, що вже чи­таю, мої сльо­зи втер­ли, й допу­сти­ли ме­не до скар­бни­ці. Ма­ла я то­ді 3 ро­ки й 2 мі­ся­ці. А тра­пи­лась ця при­го­да у Во­лин­ській обла­сній бі­бліо­те­ці для ді­тей. Оле­на Ми­ко­ла­їв­на — бі­бліо­те­кар­ка, яка бу­ла уча­сни­цею ці­єї по­дії, пра­цює там і до­сі.

Кни­жок у нас вдо­ма ба­га­то. Ще бу­ла я зов­сім ма­ла, як ма­ма за­ве­ла зо­ши­та на 40 сто­рі­нок і за­пи­су­ва­ла в ко­лон­ку на­зви кни­жок, які я — са­ма чи з нею удвох — про­чи­та­ла. По­ки я йшла в шко­лу, той зо­шит був май­же до кін­ця спи­са­ний. Мої ба­тьки ма­ють до­брий лі­те­ра­тур­ний смак — і ме­ні йо­го при­ще­пи­ли, за що їм ду­же вдя­чна.

У Окса­ни Кро­тюк є улю­бле­ний пер­со­наж?

— Є, і не один. Не менш ці­ка­во й се­бе уяв­ля­ти пер­со­на­жем. От, ска­жі­мо, Пеп­пі Дов­га­пан­чо­ха. Ча­стень­ко по­чу­ваю се­бе ге­ро­ї­нею ці­єї книж­ки. А з ве­се­лою Ма­тиль­дою («Ма­тиль­да», Ро­альд Дал) я б ра­до си­ді­ла за одні­єю пар­тою. Або спро­бу­ва­ла б бу­ти її учи­тель­кою. Про ту вчи­тель­ку роз­ді­лу в книж­ці не­ма.

Пи­сьмен­ник Іан Вай­броу ви­га­дав над­зви­чай­но ці­ка­ві істо­рії про Ма­ло­го Вов­чи­ка. Чи­та­ю­чи їх, я не раз хо­ті­ла бу­ти Вов­чи­ко­вою се­стри­чкою і роз­ді­ли­ти при­го­ди на двох.

Не­ймо­вір­но ці­ка­во бу­ло б слу­ха­ти мір­ку­ва­н­ня прав­ди­во­го й щи­ро­го Ли­са («Ля­ле­чка і Ма­цько», Га­ли­на Па­гу­тяк). Чи ман­дру­ва­ти з ге­ро­єм по­ві­сті Кри­сти­ни Не­стлі­нґер «Пес іде в світ». Або ще ма­ти за дру­га му­дро­го Лі Бо, пи­ти з ним чай, чи­та­ти вір­ші, як це ро­би­ла ма­лень­ка Юсе­фі­на, вчи­ти­ся не по­тре­бу­ва­ти зай­во­го, а лю­би­ти про­сте («Сни Шов­ко­пря­да», Оса Ґан Шве­дер).

Усіх кни­жок, в яких є у ме­не дав­ні дру­зі та при­го­ди, я й не злі­чу.

Та най­кра­щий мій друг — до­не­чка Кві­то­сла­ва. У спіл­ку­ван­ні з нею світ ме­ні шир­шає.

Па­ні Окса­но, ви ла­у­ре­ат кіль­кох ди­тя­чих лі­те­ра­тур­них пре­мій. Що во­ни для вас?

— Най­ви­ща на­го­ро­да, якої я бу­ла удо­сто­є­на як ав­тор, — це роз­по­віді ба­тьків про те, що ді­ти про­сять по­кла­сти мою кни­же­чку бі­ля по­ду­шки на ніч.

Тоб­то ва­ші кни­же­чки пев­ною мі­рою для ді­тей є кни­го­те­ра­пі­єю?

— Ні, про­сто дру­гом.

Книж­ки пи­сьмен­ни­ці.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.