«Це — го­лос наш. Це — пі­сня. Це — ду­ша...»

У Ки­їв­сько­му те­а­трі опе­ре­ти від­бу­ла­ся прем’єра по­е­ти­чної дра­ми «Ма­ру­ся Чу­рай»

Ukrayina Moloda - - Культура - Сві­тла­на НАКОНЕЧНА

Свою ін­тер­пре­та­цію істо­ри­чно­го ро­ма­ну у вір­шах Лі­ни Ко­стен­ко зро­бив ре­жи­сер Сер­гій Пав­люк. Хо­че­ться спо­ді­ва­ти­ся, що ви­ста­ва займе окре­му ні­шу в ре­пер­ту­а­рі, оскіль­ки во­на аб­со­лю­тно не схо­жа на ін­ші по­ста­нов­ки цьо­го те­а­тру. І справа не ли­ше в «по­гля­ді збо­ку»: з ко­ле­кти­вом На­ціо­наль­ної опе­ре­ти Пав­люк так ті­сно спів­пра­цює впер­ше, основ­ним йо­го твор­чим май­дан­чи­ком є сце­на Хер­сон­сько­го му­зи­чно-дра­ма­ти­чно­го те­а­тру іме­ні Ми­ко­ли Ку­лі­ша. Втім за­про­ше­ний ре­жи­сер — уже дав­но зви­чне яви­ще. Та й за­га­лом ко­ле­ктив На­ціо­наль­ної опе­ре­ти смі­ли­во бе­ре­ться за по­шу­ки но­вих те­а­траль­них при­йо­мів і форм, зга­дай­мо хо­ча б їхню не­ти­по­ву «Кар­мен-сю­ї­ту» чи мо­дер­но­вий «Мо­царт Underground». Про­те, бу­де­мо від­вер­ті, до те­а­тру опе­ре­ти пу­блі­ка на­сам­пе­ред хо­дить за­ра­ди по­зи­тив­них емо­цій — від­по­чи­ти від бу­ден­них тур­бот, по­слу­ха­ти гар­ну му­зи­ку під не­ви­га­дли­ву лю­бов­ну істо­рію з кла­си­чним хе­пі-ен­дом.

У ви­ста­ві «Ма­ру­ся Чу­рай» гар­ної му­зи­ки ви­ста­чає, а от ща­сли­во­го фі­на­лу не мо­же бу­ти за ви­зна­че­н­ням. Однак сам ре­жи­сер на­зи­ває свою по­ста­нов­ку сві­тлою. Вза­га­лі, за сло­ва­ми Сер­гія Пав­лю­ка, в ро­бо­ті він зав­жди ке­ру­є­ться де­ві­зом: «Все бу­де до­бре!». Ін­ши­ми сло­ва­ми, на­віть тра­гі­чний сю­жет має да­ти гля­да­че­ві на­дію і ві­ру...

Ху­до­жній ке­рів­ник На­ціо­наль­ної опе­ре­ти Бо­г­дан Стру­тин­ський на до­ко­ри де­яких жур­на­лі­стів що­до не­до­ціль­но­сті «важ­кої» дра­ми на сце­ні му­зи­чно­го те­а­тру зга­дав ві­до­ме з дав­ньо­гре­цьких ча­сів по­ня­т­тя ка­тар­си­су: «Якщо гля­да­чі пла­ка­ти­муть у фі­на­лі на­шої істо­рії про Ма­ру­сю Чу­рай, то це бу­дуть сльо­зи очи­ще­н­ня»... Як лю­ди­на сен­ти­мен­таль­на від се­бе по­ра­джу: йду­чи на ви­ста­ву, ху­стин­ку для ви­ти­ра­н­ня за­пла­ка­них очей бе­ріть обов’яз­ко­во.

Вза­га­лі, на­ро­дні пе­ре­ка­зи про Ма­ру­сю Чу­ра­їв­ну — спів­у­чу дів­чи­ну, що ме­шка­ла у Пол­та­ві в ча­си Хмель­ни­цько­го й вва­жа­є­ться ав­тор­кою пі­сень «Ой не хо­ди, Гри­цю», «Ві­ють ві­три», «За­світ вста­ли ко­за­чень­ки» то­що, — спо­ну­ка­ли ба­га­тьох укра­їн­ських пи­сьмен­ни­ків спро­бу­ва­ти від­тво­ри­ти істо­рію її жи­т­тя. На­сам­пе­ред зга­ду­є­ться п’єса Ми­хай­ла Ста­ри­цько­го «Ой не хо­ди, Гри­цю, та й на ве­чор­ни­ці» — одна з пер­лин укра­їн­сько­го на­ро­дно­го те­а­тру дру­гої по­ло­ви­ни ХІХ сто­лі­т­тя. Зго­дом Оль­га Ко­би­лян­ська по-сво­є­му ін­тер­пре­ту­ва­ла сю­жет пі­сні про не­вір­но­го Гри­ця, на­пи­сав­ши опо­віда­н­ня «В не­ді­лю ра­но зі­л­ля ко­па­ла»...

Про­бле­ма­ти­ка тво­ру Лі­ни Ко­стен­ко — на­ба­га­то шир­ша, ніж про­сто істо­рія про не­ща­сли­во­го ко­ха­н­ня.Че­рез опис по­дій, які на­чеб­то ма­ли мі­сце в Пол­та­ві «влі­тку 1658 ро­ку», ав­тор­ка під­ні­має ці­лий пласт не про­сто істо­рії укра­їн­сько­го на­ро­ду, а й у ху­до­жній фор­мі по­ка­зує най­бо­лю­чі­ші то­чки на­ро­дної ду­ші й ро­зу­му — те, що пси­хо­ло­ги на­зи­ва­ють мен­таль­ні­стю або ко­ле­ктив­ним під­сві­до­мим.

Зда­ва­ло­ся б, що мо­же бу­ти про­сті­ше, ніж бу­ти вір­ним са­мо­му со­бі? І во­дно­час, чи є у сві­ті щось скла­дні­ше?! Ге­ро­ї­ня Лі­ни Ко­стен­ко ба­га­то в чо­му на­га­дує Мав­ку з «Лі­со­вої пі­сні» Ле­сі Укра­їн­ки. Вза­га­лі, про­ти­став­ле­н­ня ду­хов­но­го і ма­те­рі­аль­но­го — то­чні­ше, за­клик не опу­ска­ти дух і ду­шу на рі­вень са­мих ли­ше ті­ле­сних по­треб (не во­ю­ва­ти «за кур­ку, за те­ли­цю, за ме­жу») — чер­во­ною ни­ткою про­хо­дить че­рез твор­чість обох на­ших ве­ли­ких по­е­ток з ім’ям на бу­кву «Л». І хоч як па­ра­до­ксаль­но це зву­чить на тлі ві­чно­го зу­бо­жі­н­ня про­сто­го укра­їн­ця, мо­жли­во, са­ме в цьо­му — «слу­жи ду­ші, а не ті­лу» — й кри­є­ться ключ до розв’яза­н­ня го­лов­них на­ших про­блем?..

Ді­а­ло­ги й мо­но­ло­ги у ви­ста­ві від­тво­ре­ні ма­кси­маль­но близь­ко до ав­тор­сько­го текс­ту. Для акто­рів, чи­їм го­лов­ним ро­бо­чим ін­стру­мен­том є спів, три­ва­лі «сло­ве­сні ба­та­лії» ча­сто-гу­сто є про­бле­мою. Про­те акто­ри те­а­тру опе­ре­ти з цим зав­да­н­ням спра­ви­ли­ся, три­ма­ю­чи зал у на­пру­жен­ні від пер­шої до остан­ньої хви­ли­ни. За енер­ге­ти­кою образ Ма­ру­сі у Те­тя­ни Ді­дух ви­йшов до­сить силь­ним (та­кож ви­ко­на­ви­ця го­лов­ної ро­лі — Яна Та­та­ро­ва). Що ці­ка­во, пі­сняр­ка Чу­ра­їв­на впро­довж ви­ста­ви май­же не спів­ає. Те ж са­ме мо­жна ска­за­ти й про Гри­ця (йо­го роль вті­лив на прем’єр­но­му по­ка­зі Оле­ксій Ки­ри­лов, ще ви­ко­на­вець — Єв­ген Пру­дник). Оче­ви­дно, та­ким є за­дум ре­жи­се­ра: на­ро­дна пі­сня, при­су­тня як окре­мий пер­со­наж, не­мов­би жи­ве сво­їм жи­т­тя.

Вза­га­лі, про му­зи­ку у ви­ста­ві мо­жна ска­за­ти одні­єю фра­зою: «Ко­смос укра­їн­ської пі­сні!». При­чо­му пі­сня на­стіль­ки впле- те­на в сю­жет, що на­віть бо­ї­шся опле­ска­ми пе­ре­рва­ти дра­ма­ти­чну кан­ву. А спів­а­ки, без пе­ре­біль­ше­н­ня, за­слу­го­ву­ють на «Бра­во!». Осо­бли­во хо­че­ться від­зна­чи­ти тріо дів­чат у скла­ді Іри­ни Ям­бур­ської, Ка­те­ри­ни При­ходь­ко й Ка­те­ри­ни Па­ну­хнік. Пер­шою дум­кою бу­ло, що це за­про­ше­ні ви­ко­на­ви­ці з яко­гось гур­ту ав­тен­ти­чно­го співу, на­стіль­ки не «по-кла­си­чно­му» зву­чить їхній спів. Але, ви­яв­ля­є­ться, всі троє — «про­сті» хо­рис­тки з те­а­тру опе­ре­ти... Му­зи­чне оформ­ле­н­ня ви­ста­ви здій­снив ди­ри­гент-по­ста­нов­ник Сер­гій Не­сте­рук. У ро­бо­ті з хо­ром йо­му до­по­ма­га­ла Ру- же­на Ру­бльо­ва.

Ба­ле­тмей­стер-по­ста­нов­ник — Юрій Бусс, сце­но­гра­фію і ко­стю­ми роз­ро­би­ли Сер­гій та На­та­лія Ри­два­не­цькі (з усі­ма трьо­ма Пав­люк спі­пра­цює вже не один рік). Де сло­ва, де­ко­ра­ції в по­ста­нов­ці ду­же обра­зні: зви­чай­ні по­бу­то­ві ре­чі (кри­ла ві­тря­ка, ко­ле­со від во­за, від­ро на ко­ро­ми­слі, ча­вун­ні ка­зан­ки, пі­сок і во­да то­що) на­бу­ва­ють сим­во­лі­чно­го зна­че­н­ня. Мо­жли­во, хтось це сприйме як «су­ціль­ний сюр», але лю­дям iз ху­до­жньо-аб­стра­ктним ми­сле­н­ням зро­зу­мі­ти по­сил ху­до­жни­ка, га­даю, бу­де не­скла­дно.

Фо­то на­да­не те­а­тром.

«Ма­ру­ся Чу­рай» на сце­ні Ки­їв­сько­го те­а­тру опе­ре­ти.

Бо­г­дан Буй­лук та Вла­ди­слав Они­щен­ко.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.