Без ві­ко­вих обме­жень

Ла­ри­са Ка­до­чни­ко­ва за­про­шує на ви­ста­ву­бе­не­фіс «Актри­сі зав­жди ві­сім­над­цять...»

Ukrayina Moloda - - Культура - Лю­дми­ла ОЛТАРЖЕВСЬКА

Вік для актри­си — пи­та­н­ня, швид­ше, не біо­гра­фі­чне, а твор­че. Адже якщо біль­шість жі­нок спри­йма­ють свої ро­ки за прин­ци­пом біо­ло­гі­чно­го го­дин­ни­ка — ди­тин­ство-юність-зрі­лість — то жін­ки-актри­си мо­жуть оби­ра­ти, в яко­му ві­ці (чи­тай: ста­ні ду­ші, на­строї, з яким сві­то­від­чу­т­тям) во­ни сьо­го­дні ви­йдуть на сце­ну. А тут, між ін­шим, можливі ва­рі­ан­ти. Які ча­сто зу­хва­ло спе­ре­ча­ю­ться із су­хи­ми ци­фра­ми у па­спор­ті.

Ми­ну­ло­го ро­ку на­ро­дна ар­тис­тка Укра­ї­ни Ла­ри­са Ка­до­чни­ко­ва від­зна­чи­ла ві­сім­де­ся­ти­лі­тній юві­лей. А ви­ста­ву-бе­не­фіс iз на­го­ди ці­єї да­ти, прем’єра якої від­бу­ла­ся на по­ча­тку бе­ре­зня, на­зва­ла зу­хва­ло і то­чно во­дно­час: «Актри­сі зав­жди ві­сім­над­цять...» Ав­тор п’єси «Спогади», яка ста­ла від­прав­ною то­чкою по­ста­нов­ки, — ка­над­ський дра­ма­тург Джон Мар­рел, ре­жи­сер ви­ста­ви — Да­вид Ба­ба­єв. Жін­ка, яка да­ла по­штовх цій ду­же осо­би­стій, від­вер­тій, без­жаль­ній, нер­во­вій, па­ра­до­ксаль­ній істо­рії — ле­ген­дар­на Са­ра Бер­нар.

«Дві актри­си. Дві осо­би­сто­сті. Дві жін­ки. Їхнi до­лі пе­ре­ти­на­ю­ться — вва­жає ре­жи­сер-по­ста­нов­ник спе­кта­клю Да­вид Ба­ба­єв. — Во­ни і зов­ні­шньо схо­жі, гра­ли у п’єсах одних дра­ма­тур­гів, пи­са­ли кар­ти­ни. Во­ни ко­ха­ли, стра­жда­ли, мрі­я­ли... Це спе­ктакль про Са­ру Бер­нар, зі­гра­ний Ла­ри­сою Ка­до­чни­ко­вою. Спе­ктакль про Ла­ри­су Ка­до­чни­ко­ву, осно­ва­ний на фа­ктах із жи­т­тя Са­ри Бер­нар, про­жи­тих на сце­ні са­мою Ла­ри­сою!...»

По­ча­ток ви­ста­ви — трі­ум­фаль­ний про­хід го­лов­ної ге­ро­ї­ні з гли­би­ни сце­ни крізь низ­ку лег­ких за­віс із ор­ган­зи, про­зо­рих і не­ва­го­мих, які сим­во­лі­зу­ють сто­рін­ки жи­т­тя (ху­до­жник — Ігор Не­смі­я­нов). Урив­ки з мо­но­ло­гів, які зву­ча­ли і бен­те­жи­ли, рву­чка ам­плі­ту­да по­чут­тів, нер­во­ві ру­хи, про­жи­ва­н­ня і від­сто­ро­не­н­ня — так во­ни, Са­ра і Ла­ри­са, кро­ку­ва­ли крізь жан­ри і ро­ки, сум­ні­ви і вчин­ки... На­бли­зив­шись до гля­да­чів, актри­са зне­си­ле­но па­дає. І тут по­чи­на­є­ться дій­ство, по­єди­нок і пар­тнер­ство двох, що ма­ють за­фі­ксу­ва­ти для істо­рії ве­ли­чну до­лю ве­ли­кої Са­ри. Во­на — при­ма­дон­на, що пи­ше ме­му­а­ри, вко­тре пе­ре­жи­ва­ю­чи своє та­ке ща­сли­ве і бо­лю­че минуле... А Він — її сум­лін­ний се­кре­тар Жорж Пі­ту (Юрій Ку­ха­рен­ко), яко­му впро­довж ці­єї фі­кса­ції до­ве­де­ться бу­ти і ма­ту­сею Са­ри Бер­нар, і ма­тін­кою-на­сто­я­тель­ни­цею мо­на­сти­ря, ку­ди ця ма­ту­ся при­ве­де свою донь­ку, і грі­зним та без­прин­ци­пним ім­пре­са­ріо актри­си, для яко­го на пер­шо­му пла­ні зав­жди був ко­мер­цій­ний зиск, і на­віть Оска­ром Уайль­дом, з яким дру­жи­ла Са­ра Бер­нар. (Не­зва­жа­ю­чи на оче­ви­дну пер­шість у цьо­му ду­е­ті, Пі­ту та­кож ма­ти­ме мо­жли­вість по­ді­ли­ти­ся со­кро­вен­ним, зі­знав­шись, що він до 25 ро­ків був не­за­йма­ним, адже йо­го ви­хо­ву­ва­ли не в те­а­трі. Тим са­мим до­зво­лив­ши сво­їй му­дрій па­тро­не­сі про­де­мон­стру­ва­ти зна­чно смі­ли­ві­ші по­гля­ди на цю си­ту­а­цію).

І якщо пі­сля три­ва­лої подорожі у минуле хтось у пар­те­рі вже на­ла­шту­вав­ся на те, що єди­не, що за­ли­ши­ло­ся у ці­єї жін­ки, це її спогади і скри­ня з га­зе­тни­ми ви­різ­ка­ми та афі­ша­ми, то у фі­на­лі во­на їх при­му­сить від­мо­ви­ти­ся від та­ких ви­снов­ків, трі­ум­фаль­но ого­ло­сив­ши про п’єсу мо­ло­до­го ав­то­ра, яка ле­жить у пра­вій шу­хля­ді її се­кре­те­ра. Так, за пле­чи­ма — дов­же­ле­зне жи­т­тя, але во­но три­ває, адже якщо для ко­гось сон­це за­хо­дить, то десь на ін­шій пів­ку­лі зу­стрі­ча­ють йо­го схід.

А вік... Так, про ньо­го у цій ви­ста­ві го­во­рять ба­га­то. Одно­го ра­зу ге­ро­ї­ня Ла­ри­си Ка­до­чни­ко­вої на­віть до­рі­кну­ла сво­є­му пар­тне­ру: «Що у вас за зви­чка всі сце­ни починати з ві­ку?». За­го­ло­вок ви­ста­ви на­ро­див­ся з ре­плі­ки Са­ри Бер­нар, яка у п’ят­де­ся­ти­рі­чно­му ві­ці гра­ла ві­сім­над­ця­ти­рiчну Жан­ну Д’арк. Але біль­шо­сті жі­нок, бе­зу­мов­но, при­па­де до ду­ші ін­ша дум­ка, яку так пе­ре­кон­ли­во ви­го­ло­шує Ла­ри­са Ка­до­чни­ко­ва: «Жін­ці зав­жди трид­цять ві­сім, плюс кіль­ка ро­ків до­сві­ду».

Фото з сайта Те­а­тру іме­ні Ле­сі Укра­їн­ки.

Ла­ри­са Ка­до­чни­ко­ва у ви­ста­ві «Актри­сі зав­жди ві­сім­над­цять...».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.