Уро­ки ща­стя і вмі­н­ня лі­та­ти

Ге­ро­ї­ні Ади Ро­гов­це­вої і Ле­ва Со­мо­ва у прем’єр­них ви­ста­вах Те­а­тру на Лі­во­му бе­ре­зі апе­лю­ють до лю­дя­но­сті, то­ле­ран­тно­сті та лю­бо­ві

Ukrayina Moloda - - Культура - Ві­кто­рія КОТЕНОК

Ре­пер­ту­ар сто­ли­чно­го Те­а­тру на Лі­во­му бе­ре­зі по­пов­нив­ся дво­ма прем’єра­ми від ві­до­мих ре­жи­се­рів — Дми­тра Бо­го­ма­зо­ва і Ка­те­ри­ни Сте­пан­ко­вої. Їхній ви­бір зу­пи­нив­ся на ро­ма­нах фран­цузь­ких пи­сьмен­ни­ків, які є ла­у­ре­а­та­ми Гон­ку­рів­ської пре­мії (Prix Goncourt). Це одна із най­ста­рі­ших (115 ро­ків!) лі­те­ра­тур­них пре­мій, яка вру­ча­є­ться ав­то­рам про­зо­вих тво­рів, на­пи­са­них фран­цузь­кою мо­вою. Дми­тро Бо­го­ма­зов обрав для по­ста­нов­ки ро­ман Емі­ля Ажа­ра, псев­до­нім Ро­ме­на Га­рі (справ­жнє ім’я Ро­ман Ка­цев) «Жи­т­тя по­пе­ре­ду», а Ка­те­ри­на Сте­пан­ко­ва — Ді­дьє ван Ко­ве­ле­ра «Умов­но звіль­не­на». Оби­два тво­ри є пер­шо­про­чи­та­н­ня­ми на сто­ли­чній сце­ні.

Бо­го­ма­зов і Сте­пан­ко­ва

Над ада­пта­ці­єю ро­ма­нів до сце­ни ре­жи­се­ри пра­цю­ва­ли са­мо­туж­ки, від­дав­ши пе­ре­ва­гу укра­їн­сько­му пе­ре­кла­ду тво­рів («Жи­т­тя по­пе­ре­ду» — Ма­ри­ни Мар­чен­ко, «Умов­но звіль­не­на» — Пав­ла Ми­га­ля). І тут хо­че­ться зро­би­ти лі­ри­чний від­ступ і — по­а­пло­ду­ва­ти Те­а­тру дра­ми і ко­ме­дії. Адже ще до­не­дав­на йо­го ре­пер­ту­ар на 90% скла­дав­ся з ро­сій­сько­мов­них ви­став. Остан­ні ж дві прем’єри (а за­га­лом — уже чо­ти­ри) є свід­че­н­ням то­го, що лі­в­обе­реж­цям, як ка­жуть ан­глій­ці, — nothing is impossible to a willing heart — бу­ло б ба­жа­н­ня, а мо­жли­вість зна­йде­ться (до­слів­но: «не­ма не­мо­жли­во­го для спра­гло­го сер­ця»). Тим па­че, укра­їн­ська з уст акто­рів цьо­го те­а­тру зву­чить при­ро­дно, без осо­бли­вих за­пи­нань чи ру­си­змів (осо­бли­во пі­кан­тно і ми­ло­зву­чно в пі­снях!). Тож до ба­га­тьох пе­ре­ваг за­кла­ду мо­жна до­да­ти ще одну паль­мо­ву гіл­ку.

Окрім фран­цузь­ких ав­то­рів та укра­їн­ської мо­ви, прем’єри пе­ре­гу­ку­ю­ться між со­бою ще й за сю­же­том. Адже це дві істо­рії про щи­ру са­мо­від­да­ну лю­бов си­ро­ти до жін­ки, яка не є біо­ло­гі­чною ма­тір’ю, і про її вза­єм­ну (май­же ма­те­рин­ську) лю­бов до не­рі­дної по кро­ві ди­ти­ни. Жит­тє­ві об­ста­ви­ни скла­да­ю­ться так, що во­ни не мо­жуть бу­ти ра­зом. То­му ге­рої зму­ше­ні бо­ро­ти­ся за свої по­чу­т­тя, за зро­бле­ний ви­бір, за вла­сне ща­стя. Не­да­рем­но дру­гою на­звою ви­ста­ви Ка­те­ри­ни Сте­пан­ко­вої є «Урок ща­стя».

І хо­ча «ві­тря­ки-пе­ре­по­ни» у пер­со­на­жів схо­жі, до­лі сут­тє­во рі­зня­ться. По­дії від­бу­ва­ю­ться у Фран­ції, однак у бо­го­ма­зов­ській по­ста­нов­ці зма­льо­ва­ний бі­дний світ емі­гран­тів, а у Сте­пан­ко­вої — за­мо­жних фран­цу­зів. Та «пла­чуть» (чи­тай — не­ща­сли­ві) і ба­га­ті, і бі­дні.

Під­стар­ку­ва­та єв­рей­ка — у чо­ло­ві­чо­му ті­лі

Ви­ста­ва «Жи­т­тя по­пе­ре­ду» роз­по­від­ає про під­лі­тка-ара­ба Мо­мо, яко­го в при­тул­ку для ді­тей по­вій ви­хо­вує під­стар­ку­ва­та єв­рей­ка Ро­за (теж по­вія у ми­ну­ло­му, жер­тва ре­пре­сій в Освен­цiмі). Во­на на­стіль­ки по­лю­би­ла цьо­го хло­пча­ка, що не змо­гла від­да­ти йо­го рі­дно­му ба­тьку, ко­ли той при­їхав по ньо­го. «Я ко­ха­ла ли­ше те­бе. Ти мій ма­лень­кий муж­чи­на», — зі­зна­є­ться йо­му жін­ка в остан­ні дні сво­го жи­т­тя. Хло­пчик теж прив’язав­ся до сво­єї опі­кун­ки. Та так, що не зміг по­ки­ну­ти ні під час важ­кої хво­ро­би, ні три ти­жні пі­сля її смер­ті.

Ця по­ста­нов­ка за­кли­кає до лю­бо­ві всу­пе­реч усьо­му і всім («Не мо­жна жи­ти без лю­бо­ві. Тре­ба лю­би­ти!» — під­су­мо­вує Мо­мо). Ви­ста­ва є не­три­ві­аль­ною апе­ля­ці­єю її твор­ців до сми­рен­но­сті, лю­дя­но­сті та то­ле­ран­тно­сті — між­на­ціо­наль­ної, між­е­тні­чної та між­ре­лі­гій­ної. «Жи­т­тя — гар­не, про­сто ми ще йо­го не пі­зна­ли: Жи­т­тя по­пе­ре­ду», — пе­ре­ко­на­на Ро­за.

А ще у ви­ста­ві зма­льо­ва­ні ні­кчем­ність й убо­гість ста­ро­сті, без­по­ра­дність лю­ди­ни пе­ред смер­тю. Це не пер­ша ви­ста­ва про не­ба­жа­н­ня лю­ди­ни бу­ти «пар- ни­ко­вим ово­чем», стра­жда­ти і му­чи­ти­ся че­рез не­ви­лі­ков­ну хво­ро­бу. Утім са­ме тут пи­та­н­ня ев­та­на­зії по­став­ле­не го­стрим ре­бром.

На ща­стя, Дми­тро Бо­го­ма­зов ро­бить ці­ка­ву ро­кі­ров­ку і, щоб пу­блі­ка не вто­ну­ла у вла­сних сльо­зах (по­годь­тесь, істо­рія вель­ми жа­лі­сли­ва), на роль Ма­дам Ро­зи при­зна­чає акто­ра Льва Со­мо­ва, а на роль Мо­мо — актри­су Окса­ну Жда­но­ву. Та­ким чи­ном, ге­рої на­бу­ли ко­мі­чних рис, але да­ле­ких від фар­су чи па­ро­дії: акто­ри гра­ють чу­тли­во і тон­ко, ма­кси­маль­но про­ни­ка­ю­чи в до­лю пер­со­на­жів.

Осо­бли­вих ова­цій за­слу­го­вує гра Льва Со­мо­ва! Йо­го Ма­дам Ро­за — роз­кі­шна пи­шна па­ні, у ма­не­рах якої про­чи­ту­є­ться і ми­ну­ле за­паль­ної по­вії, і біль за­ля­ка­ної фа­ши­ста­ми єв­рей­ки, і бі­зне­сву­мен­ські ма­не­ри утри­му­ва­чки при­тул­ку, і щи­ро­сер­дна ма­те­рин­ська лю­бов до Мо­мо.

А ще ре­жи­сер ві­зу­а­лі­зує дум­ки, мрії і на­віть стра­хи го­лов­них ге­ро­їв: Мо­мо пов­ся­кчас пе­ре­бу­ває в ото­чен­ні кло­у­нів (яких ду­же лю­бить), а Ро­зу пе­рі­о­ди­чно на­ві­дує Гі­тлер (її най­біль­ший жах). Окрім то­го, Ро­зу і Мо­мо му­зи­чно су­про­во­джує чо­ло­ві­чий бенд (Ми­хай­ло Ку­ку­юк, Ан­дрій Са­мі­нін, Оле­ксандр Бе­гма, Ти­мур Бур­ла­ка, Ві­ктор Жда­нов, Во­ло­ди­мир Ка­ні­вець) у тем­них кла­си­чних ко­стю­мах, фе­тро­вих ка­пе­лю­хах і со­ня­чних оку­ля­рах. Сво­є­рі­дні ян­го­ли-охо­рон­ці. Зав­дя­ки та­ким ре­жи­сер­ським зна­хід­кам від «по­то­пу» пу­блі­ку ря­тує щи­рий сміх.

У цій ви­ста­ві Дми­тро Бо­го­ма­зов до­во­дить, що для хо­ро­шої ви­ста­ви не є обов’яз­ко­ви­ми скла­до­ви­ми уль­тра­су­ча­сне офор- мле­н­ня, сце­ні­чні спе­це­фе­кти, одяг мо­дних ди­зай­не­рів чи акто­ри з гу­чни­ми прі­зви­ща­ми. Осно­вою йо­го остан­ньої прем’єри є зво­ру­шли­ва істо­рія, та­ла­но­ви­ті ба­га­то­гран­ні акто­ри і ці­ка­вий ре­жи­сер­ський за­дум. Це не зна­чить, що ре­жи­сер зеко­но­мив на де­ко­ра­ці­ях, ко­стю­мах чи ін­ших еле­мен­тах ви­ста­ви. З цим якраз усе на гі­дно­му рів­ні. Про­сто він зу­мів сфо­к­усу­ва­ти ува­гу гля­да­чів на го­лов­но­му (ва­жли­во­му) — і ви­ста­ва спри­йма­є­ться як ці­лі­сне по­ло­тно.

Едме-Ада — ко­ке­тка, жив­чик і аван­тю­рис­тка

У ро­ма­ні Ді­дьє ван Ко­ве­ле­ра одні­єю з го­лов­них ге­ро­їнь є мо­ло­да жін­ка-па­ра­лі­тик Елен, і са­ме во­на на­зи­ває се­бе (а ав­тор — твір) «умов­но звіль­не­на». Ка­те­ри­на Сте­пан­ко­ва у ко­жно­му ге­ро­є­ві зна­хо­дить пев­ну осо­бли­вість чи ви­ня­тко­вість, то­му її по­ста­нов­ка зву­чить як «Умов­но звіль­не­ні». Як і бо­го­ма­зов­ська, ця ви­ста­ва теж зву­чить як гімн лю­бо­ві й тер­пи­мо­сті, а та­кож по­ва­ги до ви­бо­ру, пра­ва на не­за­ле­жність.

Сам сю­жет «Умов­но звіль­не­них» ду­же на­си­че­ний по­ді­я­ми і ко­лі­зі­я­ми. Вдо­ва ві­до­мо­го ком­по­зи­то­ра на ім’я Едме (Ада Ро­гов­це­ва) при­хи­сти­ла й опі­ку­є­ться си­ро­тою Елен (Ана­ста­сія Ки­ре­є­ва), хо­ча у неї є вла­сна вже до­ро­сла до­чка. Оста­н­ня на­ма­га­є­ться че­рез суд по­зба­ви­ти «ша­храй­ку» Елен і спад­ку, і на­віть пра­ва жи­ти по­руч з Едме. Про­те у фі­на­лі ви­яв­ля­є­ться, що Жа­клін (Те­тя­на Кру­лі­ков­ська) ду­же лю­бить свою ма­тір, що са­ме Едме не над­то жа­лу­ва­ла її ще з ди­тин­ства. Адже в мо­ло­до­сті Едме бу­ла чем­піон­ко­ю­пі­ло­том, ку­па­ла­ся у сла­ві при­хиль­ни­ків і зов­сім не пе­ре­йма­ла­ся сім’єю, за сло­ва­ми донь­ки.

Па­ра­лель­ною сю­же­тною лі­ні­єю є лю­бов Елен і офі­сно­го клер­ка То­ма (Акмал Гу­рє­зов). По­зна­йо­ми­ла їх Едме, «ку­пив­ши» То­ма за 20 тис. фран­ків на роль за­ги­бло­го чо­ло­ві­ка Елен, ко­трий був на ньо­го ду­же схо­жий. Опі­кун­ка пра­гне зро­би­ти все, аби Елен ста­ла ща­сли­вою. Зви­чай­но, дів­чи­на роз­пі­знає під­мі­ну, про­те То­ма ви­яви­ться їй до ду­ші і у них спа­ла­хне ро­ман. Те­пер за­ко­ха­ні пра­гнуть до­по­мог­ти ви­рі­ши­ти про­бле­ми Едме.

У То­ма, як і у біль­шо­сті ге­ро­їв (Елен, Жа­клін, Едме, її дру­га П’єра та ін.) не­лег­ке і за­ву­а­льо­ва­не ми­ну­ле. Тож ча­сом про­сто по­чи­на­єш гу­би­ти­ся у сю­же­тно­му роз­га­лу­жен­ні ви­ста­ви і то­ну­ти в дов­гих ба­ла­чках ге­ро­їв. Вра­хо­ву­ю­чи не­аби­які ста­ра­н­ня акто­рів та ба­жа­н­ня ре­жи­се­ра ма­кси­мум збе­рег­ти ав­тор­ський текст, від ви­ста­ви так і хо­че­ться «від­рі­за­ти» май­же тре­ти­ну. Щоб ста­ла лег­шою для сприйня­т­тя. Адже і так все гар­но скла­ло­ся: чу­до­вий ви­ко­нав­ський ан­самбль, ці­ка­ві пла­сти­чні та му­зи­чні сце­ни, не­пе­ре­сі­чний сю­жет і пер­со­на­жі.

Без­пе­ре­чно, пер­ли­ною в актор­сько­му на­ми­сті «Умов­но звіль­не­них» є Ада Ро­гов­це­ва. Во­на на­че сон­це, нав­ко­ло яко­го обер­та­ю­ться усі ге­рої-пла­не­ти. Її Едме Жер­мен-Ла­мар — ча­рів­на, до­бро­сер­де­чна. Не хо­дить, а пур­хає над зем­лею. І хо­ча ге­ро­ї­ні вже за 80 — во­на ще та ко­ке­тка, жив­чик і аван­тю­рис­тка. Го­лов­не її ба­жа­н­ня — зро­би­ти усіх ща­сли­ви­ми. Осо­бли­во Елен, для ко­трої во­на го­то­ва і «не­бо при­хи­ли­ти», і чо­ло­ві­ка з то­го сві­ту во­скре­си­ти.

Че­рез вто­му від по­стій­них до­пи­тів пси­хо­ло­га і су­до­вих про­це­сів із до­чкою Едме ви­рі­шує пе­ре­хи­три­ти всіх та ін­сце­ні­зу­ва­ти вла­сне са­мо­губ­ство (па­ді­н­ня з лі­та­ка). Аби да­лі жи­ти ща­сли­во з ти­ми лю­дьми, які ста­ли її рі­днею. Найе­фе­ктні­шою є фі­наль­на сце­на, в якій Ро­гов­це­ва-Едме «злі­тає» над сце­ною (на ре­ме­нях) у дов­же­ле­зно­му плат­ті на­ре­че­ної, яке утво­ри­ло­ся від роз­кри­то­го бі­ло­го па­ра­шу­та. Сво­є­рі­дне він­ча­н­ня з не­бом і пе­ре­хід у но­ве жи­т­тя.

Й Едме, і Ро­гов­це­ва у цій ви­ста­ві, як ве­ли­кі гу­ру, вчать жи­ти віль­но і з лю­бов’ю, вчи­ти­ся тер­пі­ти та по­ва­жа­ти ін­ших, за­ли­ша­ти­ся опти­мі­стом. І зав­жди ма­ти про за­пас «лі­та­чок», на яко­му мо­жна вте­кти на «острів ща­стя».

Фото Іри­ни СОМОВОЇ. Фото Єв­ге­на ЧЕКАЛІНА.

«Жи­т­тя по­пе­ре­ду»: Лев Со­мов у ро­лі Ро­зи.

«Умов­но звіль­не­ні»: не­зрів­нян­на Ада Ро­гов­це­ва у ро­лі Едме.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.