Дзер­ка­ла

Іден­ти­фі­ка­ції

Ukrayina Moloda - - Культура - Ко­стян­тин РОДИК

Спро­би біо­гра­фі­чних до­від­ни­ків сла­ве­тних укра­їн­ців по­ча­ли епі­зо­ди­чно з’яв­ля­ти­ся ще на­при­кін­ці 1980-х, але справ­жнім фе­єр­вер­ком жан­ру ста­ла пу­блі­ка­ція ді­а­спор­ної «Ен­ци­кло­пе­дії укра­ї­но­знав­ства», пер­ший том якої ви­йшов 1993-го у львів­сько­му ви­дав­ни­цтві На­у­ко­во­го то­ва­ри­ства іме­ні Шев­чен­ка. На по­ча­тку 2000-х біо­до­від­ни­ки уже ха­зяй­ну­ва­ли на книж­ко­во­му рин­ку.

У Ко­ро­тко­му спи­ску «Книж­ки ро­ку’2000» ба­чи­мо «Ви­да­тних укра­їн­ських ді­я­чів» Пе­тра Одар­чен­ка (К.: Смо­ло­скип) та «100 ви­да­тних імен Укра­ї­ни» Іго­ря Ша­ро­ва (К.: Аль­тер­на­ти­ва). Шорт-лист рей­тин­гу’2001 при­кра­ша­ють «Укра­їн­ські ме­це­на­ти» Ми­хай­ла Сла­бо­шпи­цько­го (К.: Яро­сла­вів Вал), і тут ні­як не про­ми­ну­ти ра­ні­ших «Ме­це­на­тів Ки­є­ва» Ві­та­лія Ко­ва­лин­сько­го (К.: Кий, 1998).

Пер­ше мі­сце біо­гра­фі­чної під­но­мі­на­ції 2002-го по­сі­дає «Ки­є­во­Мо­ги­лян­ська ака­де­мія в іме­нах. XVII-XVIII ст.» (К.: Ки­є­во-Мо­ги­лян­ська ака­де­мія), й на­да­лі та­кий «уні­вер­си­тет­ський» зріз стає до­во­лі по­пу­ляр­ним — аж до ми­ну­ло­рі­чно­го но­мі­нан­та «Ки­їв­ська ду­хов­на ака­де­мія в іме­нах: 1819–1924».

2003-го ви­хо­дять «Шля­хе­тні укра­їн­ки» Юрія Хо­рун­жо­го (К.: Ви­дав­ни­цтво іме­ні Оле­ни Те­лі­ги) — чи не пер­ший зра­зок укра­їн­ської ген­дер­ної біо­гра­фі­сти­ки. Най­по­мі­тні­ше цей ве­ктор по­зна­че­но кіль­ко­ма подаль­ши­ми ви­пу­ска­ми «Укра­їн­ки в істо­рії» ки­їв­сько­го ви­дав­ни­цтва «Ли­бідь» (2004, 2006, 2010, 2012).

2004-й по­зна­че­но лав­ре­ат­ством дво­том­ної «Му­зи Ро­ксо­лан­ської» (К.: Ли­бідь) Ва­ле­рія Шев­чу­ка. Хоч це, вла­сне, є лі­те­ра­ту­ро­знав­че до­слі­дже­н­ня, біо­гра­фі­чний ком­по­нент є тут на­рі­жним, а більш ен­ци­кло­пе­ди­чної збір­ки ба­ро­ко­вих по­ста­тей до­ти про­сто не бу­ло. На­сту­пно­го ро­ку п.Шев­чук ви­дає кла­си­ку жан­ру — пе­ре­клад су­ча­сною мо­вою «Жи­тія свя­тих» Дми­тра Ту­пта­ла (Л.: Сві­ча­до).

2006-го з’яв­ля­є­ться справ­жня ге­не­а­ло­гі­чна ен­ци­кло­пе­дія Ле­он­тія Вой­то­ви­ча «Кня­жа до­ба на Ру­сі: порт­ре­ти елі­ти» (Бі­ла Цер­ква: Ви­да­вець Оле­ксандр Пшон­ків­ський), а че­рез рік там са­мо ви­хо­дять йо­го ж (у спів­ав­тор­стві) «Прав­ля­чі ди­на­стії Єв­ро­пи», ку­ди ін­кор­по­ро­ва­но й укра­їн­ські вла­дні гіл­ки.

2007-го ла­у­ре­а­том стає пер­ший том «Офі­цер­сько­го кор­пу­су Ар­мії УНР» Яро­сла­ва Тин­чен­ка (К.: Тем­по­ра); но­мі­нан­та­ми шорт-ли­стів — «По­ста­ті» Яро­сла­ва Да­шке­ви­ча (Л.: Пі­ра­мі­да) та «По­ве­ли­те­ли двух ма­те­ри­ков» Оле­кси Гай­во­рон­сько­го (К.: Май­стер Книг) — ви­чер­пний, во­дно­час і на­у­ко­вий, і по­пу­ляр­ний, до­від­ник про усіх крим­ських ха­нів. На­сту­пно­го ро­ку ма­є­мо ще одну те­ма­ти­чно уні­каль­ну книж­ку — біо­до­від­ник су­ча­сної ді­а­спо­ри «Укра­їн­сько­го цві­ту по всьо­му сві­ту» (К.: Світ успі­ху, 2008), де су­сі­дять по­ста­ті, що ни­ні ро­зі­йшли­ся по рі­зні бо­ки са­мо­і­ден­ти­фі­ка­ції. З одно­го бо­ку, при­мі­ром, справ­жній «де­то­на­тор» укра­їн­ської ма­со­вої лі­те­ра­ту­ри, за­снов­ник кон­кур­су «Ко­ро­на­ція сло­ва» Юрій Ло­гуш, з ін­шо­го — ко­лись слав­ний кі­но­ав­тор «Со­ба­чо­го сер­ця», а ни­ні пла­ка­тний укра­ї­но­фоб Во­ло­ди­мир Бор­тко. Ла­у­ре­а­том «Книж­ки ро­ку’2010» стає ен­ци­кло­пе­ди­чний до­від­ник «Рух опо­ру в Укра­ї­ні: 1960-1990» (К.: Смо­ло­скип), і при­на­гі­дно зга­да­є­мо по­пе- ре­дній «Між­на­ро­дний біо­гра­фі­чний слов­ник ди­си­ден­тів» у двох то­мах (Х.: Пра­ва лю­ди­ни, 2006).

Остан­ні ро­ки біо­до­від­ни­ків ви­хо­дить чи­ма­ло, у рі­зно­ма­ні­тних фор­ма­тах. Се­ред топ-зраз­ків справ­ді роз­кі­шний, фі­нан­со­ва­ний фран­цу­за­ми аль­бом Оле­ксан­дра Га­ля­са «Фран­цу­зи в Оде­сі» (К.: Наш час, 2012); так са­мо ще­дро ілю­стро­ва­ні «Укра­їн­ські ми­тці у сві­ті» (Л.: Апрі­о­рі, 2013) Га­ли­ни Стель­ма­щук; і на­віть не­ба­че­ний ра­ні­ше кар­то­гра­фі­чний атлас «Укра­ї­на. Ви­да­тні спів­ві­тчи­зни­ки» (К.: Ма­па, 2014).

Ін­те­граль­ним за­вер­ше­н­ням двад­ця­ти­рі­чно­го ви­дав­ни­чо­го ма­ра­фо­ну ста­ла книж­ка Сер­гія Се­ге­ди «Укра­їн­ський пан­те­он» (К.: Бал­тія-Друк, 2013). Пря­ме зна­че­н­ня сло­ва «пан­те­он» — мі­сце по­хо­ва­н­ня ви­да­тних спів­ві­тчи­зни­ків. Тут уже ма­є­мо кіль­ка змі­стов­них пу­тів­ни­ків (Г.Ле­бе­дин­ська, «Укра­їн­ський не­кро­поль Санкт-Пе­тер­бур­га». — Сти­лос, 2008; Ві­ктор Жадь­ко, «Не­кро­поль на Бай­ко­вій го­рі». — К.: Фе­нікс, 2009), але упер­ше в біо­до­від­ни­ко­во­му ви­дан­ні так ви­ра­зно на­го­ло­ше­но ту­ри­сти­чний ве­ктор: ав­тор не про­сто ді­ли­ться з чи­та­чем ці­ка­вою, ча­сом ма­ло­при­сту­пною ін­фор­ма­ці­єю, а пе­ре­кон­ли­во при­про­шує йо­го до ре­аль­ної ман­дрів­ки, аби вла­сно­руч тор­кну­ти­ся слі­дів ве­ли­ких по­пе­ре­дни­ків.

Дру­ге зна­че­н­ня сло­ва «не­кро­поль» — за­галь­но­ви­зна­ний ка­нон істо­ри­чних ді­я­чів. Го­ді за­пе­ре­чи­ти ка­но­ні­чність імен, на­ве­де­них у книж­ці. Про­те існує дер­жав­на вер­сія, за­фі­ксо­ва­на на бан­кно­тах. С.Се­ге­да чо­мусь зі­гно­ру­вав по­ста­ті, що су­про­во­джу­ють 20, 50 і 200 гри­вень. Та най­більш при­крою ва­дою — не змі­стов­ною, а кон­це­пту­аль­ною — є від­су­тність в укра­їн­сько­му пан­те­о­ні Го­го­ля.

Ро­зло­га екс­кур­сія ви­дав­ни­чою істо­рі­єю по­трі­бна, аби зба­гну­ти, як не­лег­ко мо­ви­ти но­ве сло­во у цій ні­ші. То­рік та­ке вда­ло­ся Ва­лен­ти­ні Ки­ри­ло­вій у про­е­кті NOMINA: «Укра­ї­на. Сторінки ро­дин­но­го аль­бо­му» (К.: ArtHuss). Тут за­для уви­ра­зне­н­ня укра­їн­ської ком­по­нен­ти у сві­то­вій куль­ту­рі ви­ко­ри­ста­но-за­по­зи­че­но ізра­їль­ську куль­ту­ро­ло­гі­чну фор­му­лу: «Одна куль­ту­ра, ба­га­то мов». Та­ка опти­ка до­зво­ли­ла по­ба­чи­ти де­кіль­кох укра­їн­ських но­бе­лі­ан­тів. Мол­да­ва­нин-єв­рей Іл­ля Ме­чни­ков на­ро­див­ся на Сло­бо­жан­щи­ні, вчив­ся у Хар­ко­ві, 28 ро­ків пра­цю­вав у Па­ризь­ко­му ін­сти­ту­ті Па­сте­ра й 1908-го ді­став Но­бе­лів­ську пре­мію з іму­но­ло­гії. Зель­ман Ва­ксман із Він­ни­чи­ни, вже бу­ду­чи гро­ма­дя­ни­ном США, ви­на­йшов ан­ти­біо­тик су­про­ти су- хот і став Но­бе­лів­ським ла­у­ре­а­том 1952-го. Пре­мію з лі­те­ра­ту­ри 1966-го при­су­ди­ли Шму­е­лю Аґно­ну з Бу­ча­ча — мікс ре­аль­но­сті й фан­та­сма­го­рії в йо­го тво­рах по­рів­ню­ють зі сти­лі­сти­кою-про­бле­ма­ти­кою Го­го­ля, Ко­цю­бин­сько­го, Ле­сі Укра­їн­ки. А єв­рей з Рів­нен­щи­ни Гри­го­рій Хар­пак ві­до­мий у сві­ті як Джордж Чар­пак (Жорж Шар­пак) — Но­бе­лів­ський ла­у­ре­ат 1992 ро­ку з фі­зи­ки.

Скла­дність укла­да­н­ня по­ді­бних до­від­ни­ків по­ля­гає у гра­ни­чно­му ущіль­нен­ні фа­кта­жу; в на­шій книж­ці одній пер­со­ні одве­де­но по­ло­ви­ну ве­ли­ко­фор­ма­тної сторінки, дру­гу від­да­но ан­глій­сько­му пе­ре­кла­ду. До то­го ж, ви­да­вець, схо­же, актив­но пра­гнув не так на­віть ін­фор­ма­цій­но­го ма­кси­му­му, як стри­ма­но-емо­цій­но­го су­про­во­ду — на­пи­са­ти текс­ти до­ві­ри­ли пи­сьмен­ни­ко­ві Оле­сю Іль­чен­ку, ав­то­ро­ві стиль­но-спо­сте­ре­жли­вих тво­рів. Ви­йшло справ­ді до­бре: роз­ку­то, ча­сом на­віть афо­ри­сти­чно — по-есе­їсти­чно­му, ска­за­ти б.

Де­які оцін­ки по­мі­тно кон­тра­сту­ють з уста­ле­ни­ми у ма­со­вій сві­до­мо­сті. При­мі­ром, про Ро­ксо­ла­ну мов­ле­но так: «Ви­на­хі­дли­ва й під­сту­пна ін­три­ган­ка» . Що ж, існу­ють і та­кі про­те­стні ін­тер­пре­та­ції; як там у Юрія Вин­ни­чу­ка: «Жи­тіє га­рем­ноє» я со­тво­рив... з ве­ли­ко­го ба­жа­н­ня ски­ну­ти Ро­ксо­ла­ну — цьо­го без­глу­здо­го ідо­ла — з не­за­слу­же­но зайня­то­го п’єде­ста­лу» (Лі­тАкцент. Су­ча­сна лі­те­ра­ту­ра в ко­лі тво­го чи­та­н­ня. Ви­пуск 1/3. — К.: Тем­по­ра, 2009). Та по­де­ко­ли ав­тор текс­тів «Ро­дин­но­го аль­бо­му» й сам спо­ку­ша­є­ться іко­но­пи­сом. Так уря­ду­ва­н­ня Хмель­ни­цько­го озна­че­но, як «де­мо­кра­ти­чна фор­ма прав­лі­н­ня» (у вій­ську, під час ба­га­то­рі­чної вій­ни?), а геть­ма­но­ві ви­да­но ін­дуль­ген­цію на Пе­ре­я­слав ( «не з ви­ни Бо­г­да­на Хмель­ни­цько­го уго­да... не при­не­сла...» ). Й да­лі фра­за, що пе­ре­кре­слює по­пе­ре­дню ін­тер­пре­та­цію: «Ко­за­цька стар­ши­на, ду­хів­ни­цтво та ки­їв­ський ми­тро­по­лит не під­три­ма­ли уго­ди» , — але геть­ман вчи­нив по-сво­є­му; ота­ка де­мо­кра­тія.

Чо­го не за­бе­реш від ці­єї книж­ки — так це смі­ли­во­сті. Го­ту­ва­ла­ся до дру­ку вже то­ді, як но­ва хви­ля поль­ських по­лі­ти­ків по­ча­ла вда­ва­ти­ся до істо­рі­о­соф­ських про­во­ка­цій су­про­ти Сте­па­на Бан­де­ри. Офі­цій­на Укра­ї­на раз по ра­зу ков­та­ла обра­зи, не­зва­жа­ю­чи на книж­ко­ві за­сте­ре­же­н­ня. Ще ко­ли Яну­ко­вич від­мі­няв зва­н­ня Ге­роя Укра­ї­ни про­від­ни­ко­ві, Ми­ко­ла Ряб­чук зна­чив: «Гло­ри­фі­ку­ва­ти Бен­де­ру — це від­ки­ну­ти Ста­лі­на і від­ки­ну­ти будь-які пре­тен­зії Мо­скви на вла­ду над Укра­ї­ною» (Пос­тко­ло­ні­аль­ний син­дром. — К.: К.І.С., 2011). Не по­чу­ли — й ді­ста­ли Пу­ті­на. Те­пер ось на «Сто­рін­ках ро­дин­но­го аль­бо­му» чи­та­є­мо: «Го­лов­ним є те, що ім’я Бан­де­ри й до­сі при­му­шує здри­га­ти­ся від стра­ху во­ро­гів укра­їн­ців та їхньої дер­жа­ви, а йо­го пра­ці й сло­ва ли­ша­ю­ться акту­аль­ни­ми, про­ро­чи­ми й до на­ших днів» . Та укра­їн­ська ди­пло­ма­тія до­сі ви­тан­цьо­вує по­між кра­пель­ка­ми, вда­ю­чи не­віда­н­ня, хто зор­га­ні­зу­вав цю зли­ву. По­ля­ки пам’ята­ють Ка­тинь Дру­гої сві­то­вої, де ро­сі­я­ни зни­щи­ли цвіт їхньої на­ції — офі­цер­ський кор­пус, — і Ка­тинь пу­тін­ську, де «за за­гад­ко­вих об­ста­вин» за­ги­нув їхній пре­зи­дент. Ві­дво­лі­кти ува­гу ці­ло­го су­спіль­ства й пу­сти­ти йо­го уяву за фаль­ши­вим слі­дом мо­жна ли­ше з ви­ко­ри­ста­н­ням ар­се­на­лу гі­бри­дної вій­ни. За­хід на­ре­шті це зба­гнув і за­хо­див­ся бо­ро­ни­ти­ся су­про­ти ін­тер­на­ціо­наль­ної ко­ру­пції Крем­ля. Але мо­ло­ді поль­ські по­лі­ти­ки та­ки по­тра­пи­ли у пас­тку. Ко­лись во­ни вжа­хну­ться від усві­дом­ле­н­ня аксі­о­ми: уго­ди з ди­я­во­лом не ма­ють хе­пі­ен­ду. Але вла­што­ву­ва­ти їм курс ком­фор­тної ре­а­бі­лі­та­ції ко­штом вла­сної істо­рії не ма­є­мо пра­ва.

Не ска­за­ти, що кон­це­пція «Сто­рі­нок сі­мей­но­го аль­бо­му» зов­сім но­ва на на­шо­му рин­ку; зга­дай­мо книж­ку Во­ло­ди­ми­ра Сер­гій­чу­ка «Що да­ла Укра­ї­на сві­то­ві» (К.: Сер­гій­чук М.І., 2008). 2016-го з’явив­ся ще й не­ве­ли­чкий на­рис Вел­ва Чер­ні­на «Ві­рю, що я не па­си­нок» (Л.: Укра­їн­ський ка­то­ли­цький уні­вер­си­тет), де укра­їн­ських пи­сьмен­ни­ків та на­у­ков­ців по­да­но, як ре­пре­зен­тан­тів ве­ли­кої єв­рей­ської куль­ту­ри: лі­те­ра­ту­ро­зна­вець Іє­ре­мія Ай­зен­шток, на­ро­дже­ний в Єли­са­вет­гра­ді; про­за­їк Василь Грос­сман з Бер­ди­че­ва; кри­тик Во­ло­ди­мир Ко­ряк (Вольф Блюм­штейн), що на­ро­див­ся у Слов’ян­ську, і в 1920-30 ро­ки впли­вав на укра­їн­ське пи­сьмен­ство, при­бли­зно так са­мо, як Га­ролд Блум на су­ча­сне аме­ри­кан­ське; мо­во­знав­ці Осип Гер­май­зе та Оле­на Ку­ри­ло; по­е­ти Ле­о­нід Ки­се­льов, Мой­сей Фіш­бейн, Гри­го­рій Фаль­ко­вич.

А то­рік ви­йшла ще одна по­ді­є­ва книж­ка — аль­бом із по­над со­тнею гра­фі­чних порт­ре­тів «Ді­я­чі Укра­ї­ни» (К.: Арт­бук). Тут біо­гра­фі­чний ви­бір зде­біль­шо­го обме­жу­є­ться ві­тчи­зня­ни­ми те­ре­на­ми. Хі­ба ось не­спо­ді­ва­ний Оле­ксандр Сма­ку­ла (1900-1983) — тер­но­пі­ля­нин, во­ю­вав в УГА, емі­гру­вав до Ні­меч­чи­ни, де до­слі­джу­вав фо­то­те­хно­ло­гії; «про­сві­тле­на опти­ка» від Carl Zeiss — це він.

По­ча­ло­ся все з арт-про­е­кту Клу­бу ілю­стра­то­рів Pictoric — два де­ся­тки мо­ло­дих ілю­стра­то­рів ма­лю­ва­ли істо­ри­чні порт­ре­ти-пла­ка­ти, вва­жа­ю­чи, що «ха­ра­ктер укра­їн­ців сфор­мо­ва­ний з ДНК цих ви­зна­чних по­ста­тей» . Як та­кож у пе­ре­ко­нан­ні, що «гра­фі­чне ми­сте­цтво стає ві­зу­аль­ним ме­діа» . Схо­же, во­ни пра­ві — осо­бли­во що­до мо­ло­ді, ко­тра за­сво­ї­ла зна­ко­ву си­сте­му ін­фо­гра­фі­ки ра­ні­ше за абе­тку. Тож осві­тній по­тен­ці­ал їхніх чи­слен­них ви­ста­вок — а те­пер і цьо­го ка­та­ло­гу — го­ді пе­ре­оці­ни­ти.

Та­кою віль­ною, не ску­тою жо­дни­ми «тра­ди­ці­я­ми», укра­їн­ська істо­ри­чна порт­ре­ти­сти­ка не бу­ла з 1920-х ро­ків. Ось порт­рет Іва­на Ба­гря­но­го (ху­до­жни­ця Оле­на Ста­ран­чук) — суть йо­го фе­но­ме­ну схо­пле­но так, як не вда­ва­ло­ся ме­му­а­ри­стам, лі­те­ра­ту­ро­знав­цям, по­лі­то­ло­гам. Справ­жній сим­вол.

Сим­во­лі­ка — осно­ва пла­ка­тно­го ми­сте­цтва, й під ці­єю об­кла­дин­кою пре­зен­то­ва­но її най­шир­ший ді­а­па­зон. Ви­со­кий зра­зок тра­ди­цій­но­го, ска­за­ти б, пла­ка­та в ар­ку­ші «Ма­рія Зань­ко­ве­цька» (Да­ри­на Скри­пчен­ко); бли­ску­ча сти­лі­за­ція в обра­зі Ва­си­ля Єр­мі­ло­ва (Сер­гій Май­ду­нов); ди­во­ви­жний мі­ні­ма­лізм «порт­ре­та» Мар­ко Вов­чок (Оль­га Терещенко); тво­ре­ні зна­ка­ми абри­си Бо­г­да­на Хмель­ни­цько­го (Олег Гри­щен­ко), Во­ло­ди­ми­ра Вер­над­сько­го (Ві­ра Бі­ло­сто­цька), Оле­га Ан­то­но­ва (Юлія Кун­щі­ко­ва). А по­стер, при­свя­че­ний Го­го­лю (Юлія Кун­щі­ко­ва), — вза­га­лі обме­жив­ся езо­те­ри­чною та­бли­цею сим­во­лів. І це пра­цює!

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.