На­та­лія На­гор­на: Хі­ба є мі­сце, ку­ди вій­на не їде ра­зом із то­бою?

Те­ле­жур­на­ліс­тка «Плю­сів» у від­ря­джен­ні на фрон­ті бу­ла най­дов­ше — 24 дні, вій­на її на­вчи­ла ма­лю­ва­ти і пи­са­ти книж­ки

Ukrayina Moloda - - Культура - Ва­лен­ти­на САМЧЕНКО

«Кни­га та­ка, як і са­ма На­та­ша. Якщо ко­ро­тко — кни­га су­пер. Во­на про вій­ну, лю­бов і при­страсть», — так від­гу­кнув­ся про но­во­друк і ко­ле­гу ін­шої спе­ці­а­лі­за­ції На­та­лю На­гор­ну ві­до­мий ре­пор­та­жа­ми з су­ча­сно­го укра­їн­сько­го фрон­ту фо­то­граф Оле­ксандр Кли­мен­ко. Те­ле­жур­на­ліс­тку до­бре зна­ють гля­да­чі ка­на­ла «1+1». Не­ма­ло її ре­пор­та­жів уже п’ятий рік — з Дон­ба­су.

Ра­ні­ше ча­сто но­чу­ва­ли на пе­ре­до­вій

На­та­лю, скіль­ки ра­зів ви вже бу­ли у зо­ні АТО (те­пер ООС)? Що най­біль­ше ура­зи­ло? Чи від­рі­зня­є­ться пе­ре­бу­ва­н­ня у зо­ні во­єн­но­го кон­флі­кту жін­ки-ре­пор­те­ра від жур­на­ліст­ської ро­бо­ти там Оле­ксан­дра Мо­тор­но­го чи Оле­ксан­дра За­го­ро­дньо­го? Чи пе­ре­ти­на­є­те­ся на зав­да­н­нях із На­стею Фед­чен­ко з ін­шо­го те­ле­ка­на­ла?

— Жо­дно­го ра­зу не ра­ху­ва­ла, скіль­ки ра­зів там бу­ла. Всі на­ші від­ря­дже­н­ня зав­жди ду­же рі­зні. Я то­чно пам’ятаю, що най­дов­ше три­ва­ло 24 дні. Але де­я­кі від­ря­дже­н­ня мо­жуть бу­ти ко­ро­тким, але з по­ту­жни­ми об­стрі­ла­ми. Іно­ді ти мо­жеш бу­ти на Дон­ба­сі дов­го і ро­зу­мі­єш, що си­ту­а­ція спо­кій­на. І на­че й зви­чай­не від­ря­дже­н­ня. Шу­ка­єш лю­дей, істо­рії, новини.

У ко­жно­го ко­ре­спон­ден­та ТСН є свій стиль — не­за­ле­жно від ста­ті. Ме­ні ва­жли­во, щоб моя зні­маль­на гру­па всти­га­ла від­по­чи­ва­ти. Ми за­зви­чай жи­ве­мо в го­те­лях — ра­ні­ше ча­сто но­чу­ва­ли на пе­ре­до­вій. Ко­лись спе­ці­аль­но про­їха­ли­ся по по­зи­ці­ях, аби зня­ти фе­сти­валь про но­чі на пе­ре­до­вій — «Ні­чна вар­та», спа­ли у блін­да­жі, на ліж­ку по­се­ред по­ля, на ша­хті у під­ва­лі, в ба­ні ба­га­то­го бу­дин­ку, у ство­лі ша­хти. Пі­сля цих сю­же­тів на­ші ге­рої всти­гли на­віть одру­жи­ти­ся і ді­тей на­ро­ди­ти.

Ми пе­ре­ти­на­є­мо­ся з ба­га­тьма жур­на­лі­ста­ми рі­зних ка­на­лів. За­зви­чай, ми спів­пра­цю­є­мо. Осо­бли­во це сто­су­є­ться за­гроз­ли­вих си­ту­а­цій — то­ді, зві­сно ж, ми не кон­ку­рен­ти, тіль­ки ко­ле­ги.

Як ва­ші рі­дні спри­йма­ють ва­ші від­ря­дже­н­ня на схід Укра­ї­ни, де йде вій­на?

— Во­ни то­чно не в за­хва­ті ( по­смі­ха­є­ться). Осо­бли­во мій стар­ший брат Ві­та­лик. У 2015 ро­ці під Де­баль­це­вим за­ги­нув один із йо­го дру­зів ди­тин­ства. І ме­ні зда­є­ться, він став іще біль­ше за ме­не хви­лю­ва­ти­ся.

Ви ка­за­ли, що вій­на по­ча­ла­ся для вас у пер­ших чи­слах трав­ня 2014-го, то­му що бу­ло вби­то дру­га і ще одно­го про­сто зна­йо­мо­го по рі­зні сто­ро­ни фрон­ту, то­ді ще на­віть не фрон­ту. За 4 ро­ки го­ря близь­ко і на від­ста­ні бу­ло ду­же ба­га­то. Чи ви­ни­кає ба­жа­н­ня від­го­ро­ди­ти­ся від цьо­го?

— Так, це Ру­слан Лу­жев­ський. Хо­ро­ша лю­ди­на та ду­же те­хні­чний бо­єць. Ми не бу­ли най­кра­щи­ми дру­зя­ми, але я ду­же йо­го по­ва­жа­ла. І всі дру­зі зав­жди лю­би­ли йо­го, бо він — со­не­чко. За­га­лом, за цей час я втра­ти­ла пів­то­ра де­ся­тка дру­зів. Хтось за­ги­нув на фрон­ті, хтось — по­вер­нув­шись.

Але як мо­жна «від­го­ро­ди­ти­ся»? Я не маю пра­ва їх за­бу­ва­ти. Біль тре­ба від­пу­ска­ти. Спо­га­да­ми по­трі­бно ді­ли­ти­ся. І жи­ти. За­пи­су­ва­ти ці істо­рії. Роз­ка­зу­ва­ти їх ін­шим лю­дям. Зні­ма­ти да­лі про тих, хто че­кав. Ба­га­тьом лю­дям в Укра­ї­ні на­ба­га­то скла­дні­ше, аніж ме­ні. В ме­не є мі­цна під­трим­ка, мо­жли­вість від­по­чи­ти та схо­ди­ти на се­ан­си до пси­хо­ло­га.

Ви на­ро­ди­ли­ся на Жи­то­мир­щи­ні, ви­ро­сли на Ми­ко­ла­їв­щи­ні, за­кін­чи­ли виш у Хар­ко­ві. Ця гео­гра­фія до­по­ма­гає вам кра­ще ро­зу­мі­ти ха­ра­кте­ри, дії і вчин­ки лю­дей з рі­зних ре­гіо­нів Укра­ї­ни?

— Єди­не, що я зро­зумі­ла, — всю­ди є хо­ро­ші лю­ди. Всю­ди є не ду­же хо­ро­ші. В нас ду­же рі­зна і скла­дна кра­ї­на. Нам по­трі­бно вчи­ти­ся дер­жав­но­сті. А вчин­ки лю­дей бу­ва­ють та­ки­ми див­ни­ми...

У мо­їй книж­ці «По­вер­ну­ти­ся з вій­ни» не­має одно­зна­чно хо­ро­ших чи одно­зна­чно по­га­них пер­со­на­жів. Іно­ді хо­ро­ші лю­ди ро­блять якісь дур­ни­ці. Але й «по­га­ні» лю­ди зда­тні на хо­ро­ші вчин­ки. Іно­ді. Хі­ба всі сол­да­ти хо­ро­ші? Хі­ба всі во­лон­те­ри че­сні? Хі­ба всі лі­ка­рі за ідею? Хі­ба всі жур­на­лі­сти пи­са­ли прав­ду? Яка ця прав­да? Чи вза­га­лі во­на мо­же існу­ва­ти в гі­бри­дно­му сві­ті?

Я знаю, що я лю­блю свою рі­зну Укра­ї­ну — але це не та­кий па­фо­сний па­трі­о­тизм. Я лю­блю жи­то­мир­ські лі­си та жир­ні чор­но­зе­ми, з їхні­ми чор­ни­ця­ми, бі­ли­ми гри­ба­ми та ве­ли­че­зни­ми яблу­ка­ми. Я обо­жнюю бур­хли­ві бузь­кі по­ро­ги — я там ви­ро­сла і ме­ні бу­ло там ду­же ве­се­ло. Я лю­блю Хар­ків, хо­ча й по-сво­є­му. Там ми­ну­ли ду­же ве­се­лі ро­ки, які ба­га­то чо­го ме­не на­вчи­ли. А ще лю­блю Крим, Кар­па­ти і, зві­сно ж, Ки­їв. Ме­ні ща­стить — усю­ди ба­га­то пре­кра­сних лю­дей.

Роз­по­віді Са­шки про ба­тька

Як ви­ник за­дум на­пи­са­ти книж­ку «По­вер­ну­ти­ся з вій­ни» і як дов­го йо­го ре­а­лі­зу­ва­ли?

— Я по­ча­ла пи­са­ти ко­ро­ткі при­мі­тки на­ве­сні 2017-го. Це бу­ли істо­рії, які я пам’ята­ла і по­стій­но пе­ре­жи­ва­ла. А по­тім я про­чи­та­ла їх уго­лос і зро­зумі­ла, що во­ни по­до­ба­ю­ться не ли­ше ме­ні. Я пи­са­ла в ком­фор­тних умо­вах. Чер­во­не мо­ре, вій­на да­ле­ко, але хі­ба є мі­сце, ку­ди вій­на не їде ра­зом із то­бою?!

Спо­ча­тку це бу­ло пів­со­тні ди­тя­чих істо­рій, а по­тім я за­хво­рі­ла і, си­дя­чи вдо­ма, тиж- день ма­лю­ва­ла крей­дою ілю­стра­ції. Це був мій пер­ший ве­ли­кий до­свід ма­лю­ва­н­ня. Моя по­стіль бу­ла у рі­зно­ко­льо­ро­вій пи­лю­ці. Але я ма­лю­ва­ла.

По­тім я зро­зумі­ла — го­лов­на ге­ро­ї­ня, дів­чин­ка Са­шка, так ба­га­то роз­по­від­ає про сво­го та­та, який пі­шов на вій­ну. Як мо­жна не да­ти та­то­ві сло­во? Але без ма­люн­ків теж не обі­йшло­ся. Ба­тько Са­шки — теж Са­ша — ма­лює ву­гі­л­лям на Дон­ба­сі. І роз­ка­зує якусь сол­дат­ську прав­ду, яку не по­ка­зу­ють по те­ле­ві­зо­ру на­віть. І ма­ма Яся — жін­ка, яка з та­ким бо­лем від­да­ла чо­ло­ві­ка на вій­ну і так ви­стра­жда­ла очі­ку­ва­н­ня. Але до­че­ка­ла­ся.

Ге­рої та по­дії, опи­са­ні у кни­зі, — ре­аль­ні?

— Біль­шість істо­рій у кни­зі за­сно­ва­ні на ре­аль­них по­ді­ях, у ге­ро­їв є про­то­ти­пи. На­при­клад, там зга­ду­є­ться пе­ре­се­лен­ка з Лу­ган­ська — Лє­но­чка, дів­чин­ка, яка ма­лю­ва­ла в оку­по­ва­но­му мі­сті си­ньо-жов­ті пра­по­ри вно­чі, аби па­трі­о­ти Укра­ї­ни ви­йшли вран­ці на ву­ли­цю і зро­зумі­ли, що во­ни не са­мо­тні. А по­тім зби­ра­ла до­по­мо­гу для по­ра­не­них при- кор­дон­ни­ків і чер­гу­ва­ла у вій­сько­во­му шпи­та­лі. Ця дів­чин­ка справ­жня — у всіх сен­сах цьо­го сло­ва.

Справ­жнім є ав­то­бу­сик «Сві­стуль­ка» — один із дур­них ста­ре­зних уа­зи­ків-та­бле­ток, які га­ня­ють пе­ре­до­вою. А ще у кни­зі є істо­рія про вій­сько­во­го, який хо­див у по­ре­па­них кро­сів­ках се­ред зи­ми. А ко­ли йо­му при­ве­зли но­вень­кі бер­ці, на­ма­гав­ся їх не но­си­ти, аби при­їха­ти до­до­му кра­си­вим. Це прав­ди­ві істо­рії про на­шу спіль­ну вій­ну.

Лей­те­нант Влад Яку­шев, екс-на­чаль­ник прес-слу­жби 14ї окре­мої ме­ха­ні­зо­ва­ної бри­га­ди ОК «За­хід», по­ді­лив­ся, що, ли­ше про­чи­тав­ши ва­шу книж­ку, «зро­зу­мів, що тим, хто че­кає, важ­че ніж тим, хто во­ює. Бо на вій­ні ти тіль­ки во­ю­єш і во­на за­би­рає те­бе всьо­го — без за­ли­шку, а ті, хто за­ли­шив­ся, ма­ють якось жи­ти сво­їм зви­чним жи­т­тям і по­при це не з’їха­ти з глу­зду від вла­сних ду­мок та пе­ре­жи­вань». Та­ка ре­а­кція для вас очі­ку­ва­на?

— Ме­ні бу­ла ва­жли­ва дум­ка Вла­да, оскіль­ки я ду­же по­ва­жаю йо­го як офі­це­ра, який був із на­ми в най­тяж­чі дні в Мар’їн­ці, не хо­вав­ся, а зав­жди був з жур­на­лі­ста­ми та бій­ця­ми на пе­ре­до­вій. Він сам на­пи­сав книж­ку. На рік за­крив­ся та пи­сав. Я ду­же че­каю на її ви­хід. Де­я­кі мо­мен­ти, опи­са­ні на па­пе­рі, лю­дям, які пе­ре­жи­ли вій­ну, дій­сно зро­зумі­лі­ші.

За­ха­ляв­ні кни­же­чки і спо­сіб ре­а­бі­лі­та­ції

Пре­зен­ту­ва­ли книж­ку в Му­зеї істо­рії Укра­ї­ни у Дру­гій сві­то­вій вій­ні. До 2014-го у вас осо­би­сто ко­ли не­будь ви­ни­ка­ла дум­ка, що на те­ри­то­рії на­шої кра­ї­ни мо­же бу­ти зно­ву вій­на?

— До 2013 ро­ку я бу­ла ду­же ве­се­лою лю­ди­ною. Стри­ба­ла з па­ра­шу­том, ка­та­ла­ся на сно­у­бор­ді, ман­дру­ва­ла, жи­ла в своє за­до­во­ле­н­ня. Ме­ні бу­ло не до ду­мок про вій­ну. Але я змі­ни­ла­ся. Я знаю. Вій­на мо­же бу­ти зав­тра. То­му сьо­го­дні тре­ба жи­ти.

Книж­ка ви­йшла по­рів­ня­но не­ве­ли­ким на­кла­дом. Чи бу­дуть дру­ку­ва­ти до­да­тко­вий ти­раж? Та­ке ви­да­н­ня до­ре­чним бу­ло б у бі­бліо­те­ках.

— Пів­то­ри ти­ся­чі при­мір­ни­ків для стар­ту. З мо­жли­ві­стю дру­ку­ва­ти стіль­ки, скіль­ки бу­де по­трі­бно. Для Укра­ї­ни це на­віть «нор­маль­ний» ти­раж. Лю­ди не так ба­га­то чи­та­ють, осо­бли­во укра­їн­ською мо­вою. Осо­бли­во про вій­ну. На­віть та­ку про­сту та яскра­ву книж­ку, як моя. Я не є кла­си­ком лі­те­ра­ту­ри. Але я вкла­ла у книж­ку ду­шу, і — так, ме­ні б хо­ті­ло­ся по­ба­чи­ти її в бі­бліо­те­ках.

Чи пи­ше­те лі­те­ра­тур­ний текст ни­ні? Про що? Чи про­дов­жу­є­те ма­лю­ва­ти?

— Ме­ні зда­є­ться, ця хво­ро­ба те­пер на­зав­жди. Ба­чиш по­дію і пи­шеш у го­ло­ві ма­лень­ку за­ха­ляв­ну кни­же­чку. Ма­лю­ва­н­ня — хо­ро­ша ре­а­бі­лі­та­ція. Всім ра­джу. Я пла­ную ма­лю­ва­ти на пре­зен­та­ці­ях. Ра­зом із лю­дьми. У на­шої ве­ли­кої спіль­ної кар­ти­ни є кон­кре­тна те­ма — що бу­де, ко­ли ми всі по­вер­не­мо­ся з вій­ни. Ду­же хо­чу по­ба­чи­ти ба­га­то та­ких кар­тин.

Фо­то на­да­не ка­на­лом «1+1».

На­та­лія На­гор­на і її «По­вер­не­н­ня з вій­ни».

Фо­то AFP.

Кі­ра Му­ра­то­ва.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.