«Це як по­літ без па­ра­шу­та в ні­ку­ди»

Яким за­пам’ятав­ся нам ре­жи­сер і ман­дрів­ник Ле­о­нід Кан­тер, який дев’ять днів то­му пі­шов з жи­т­тя

Ukrayina Moloda - - Людина - Лі­на ТЕСЛЕНКО

«Учо­ра ме­ні сту­кну­ло 33. Це ду­же стиль­на да­та, ко­ли вже є чим пи­ша­ти­ся по­за­ду і на що спо­ді­ва­ти­ся по­пе­ре­ду. Та най­го­лов­ні­ше — це те, що за­раз. А за­раз у ме­не — дві пре­кра­сні до­не­чки і мо­ло­ді ле­ле­ки над го­ло­вою го­ту­ю­ться до да­ле­кої по­до­ро­жі. За­раз ви­зрі­ла пше­ни­чка і не­за­ба­ром тре­ба жа­ти. За­раз у мо­їй кра­ї­ні вій­на. Та­ка дур­на і стра­шна вій­на, що аж не ві­ри­ться, що це все ко­ї­ться з на­ми. Але во­на ско­ро за­кін­чи­ться, бо вчо­ра я за­дув усі сві­чки, силь­но про це ду­ма­ю­чи. Ві­сім ро­ків то­му, ви­ру­ша­ю­чи у ман­дрів­ку з та­бу­ре­том до Ін­дій­сько­го оке­а­ну, я ска­зав на ка­ме­ру та­кі сло­ва: «У 25 лю­ди­на на­бу­ває ма­кси­маль­ної фі­зи­чної си­ли про­тя­гом жи­т­тя». Те­пер я хо­чу ска­за­ти, що той хло­пчи­сько зу­хва­ло по­ми­ляв­ся...». Цей пост у «Фейс­бу­ці» на­пи­сав 28 ли­пня 2014 ро­ку, в день сво­го чер­го­во­го дня на­ро­дже­н­ня, ві­до­мий ре­жи­сер і ман­дрів­ник Ле­о­нід Кан­тер. У ко­жно­му ре­чен­ні цьо­го до­пи­су ми ба­чи­мо лю­ди­ну, спов­не­ну опти­мі­зму й жа­ги до жи­т­тя. То­му ко­ли за чо­ти­ри ро­ки Укра­ї­ну обле­тить шо­ку­ю­ча звіс­тка про смерть Ле­о­ні­да Кан­те­ра вна­слі­док са­мо­губ­ства, ба­га­то хто не по­ві­рить у те, що ре­жи­сер міг зва­жи­ти­ся на та­ке. Про­те сум­ні­вів у ско­є­но­му пра­кти­чно не ли­ша­є­ться: са­мо­губ­ство Ле­о­нід зняв на ві­део, яке те­пер до­лу­че­но до ма­те­рі­а­лів спра­ви. Своє остан­нє кі­но ре­жи­сер зняв про вла­сну смерть...

«Бе­ре­мо ось цю та­бу­ре­тку й тя­гне­мо її на оке­ан»

При­га­дую, як у 2012 ро­ці го­ту­ва­ла до дру­ку ін­терв’ю з Ле­о­ні­дом Кан­те­ром, який не­що­дав­но по­вер­нув­ся з чер­го­вої по­до­ро­жі з та­бу­ре­том. У ме­не, ма­ми чо­ти­ри­рі­чно­го си­на, то­ді в го­ло­ві не вкла­да­ло­ся: як ман­дрів­ник зва­жив­ся взя­ти з со­бою в не­лег­ку по­до­рож ма­лень­ку до­не­чку? Біль­ше то­го, йо­го дру­жи­на Ді­а­на про­сто в тій-та­ки ман­дрів­ці, що три­ва­ла по­над рік, за­ва­гі­тні­ла і на­ро­ди­ла! До­дам, що по­до­ро­жі Кан­те­ра і йо­го «та­бу­ре­тної» кам­па­нії ні­ко­ли не бу­ли ком­фор­тни­ми. Їха­ли ж бо ав­то­сто­пом — з мі­ні­му­мом ре­чей і май­же без гро­шей — їх ман­дрів­ни­ки за­ро­бля­ли про­сто в до­ро­зі, мов бре­мен­ські му­зи­кан­ти. «Що важ­чий рюк­зак — то ну­дні­ша по­до­рож, — ка­зав Ле­о­нід. — Так, це до­сить скла­дно, адже це сво­го ро­ду від­рив від ре­аль­но­сті, по­літ без па­ра­шу­та в ні­ку­ди. І щоб ви­ско­чи­ти, тре­ба від ба­га­тьох ре­чей від­мо­ви­ти­ся».

Ле­о­ні­да та йо­го дру­зів вва­жа­ли ди­ва­ка­ми і від­чай­ду­ха­ми. Але те, що ін­ші вва­жа­ли без­ум­ством й епа­та­жем, і бу­ло для Кан­те­ра справ­жнім жи­т­тям. І са­ме та аван­тю­ра під на­звою «З та­бу­ре­ткою до оке­а­ну» зро­би­ла Ле­о­ні­да зна­ме­ни­тим.

«Ця ша­ле­на ідея на­ро­ди­ла­ся одно­го ве­чо­ра на ку­хні, — роз­по­від­ав Ле­о­нід в ін­терв’ю «Укра­ї­ні мо­ло­дій». — Ми з дру­зя­ми пра­цю­ва­ли над сце­на­рі­єм до чер­го­во­го філь­му, адже до всіх цих ман­дрі­вок я за­ймав­ся кі­но, в ме­не бу­ла ком­па­нія Lizard Films. І в якийсь мо­мент ми зро­зумі­ли, що ці­ка­ві­ше бу­де зня­ти до­ку­мен­таль­ний фільм про на­ші ж при­го­ди, про те, як ми ман­дру­є­мо кра­ї­на­ми, по­ка­зу­є­мо ву­ли­чні ви­ста­ви. І я то­ді ска­зав: «Да­вай­те бе­ре­мо ось цю та­бу­ре­тку, тя­гне­мо її на оке­ан і зні­ма­є­мо про це фільм». Так пер­ший сті­лець по­ман­дру­вав до Атлан­ти­ки, по­тім бу­ла по­до­рож до Ін­дій­сько­го оке­а­ну і Пів­ні­чно-Льо­до­ви­то­го, а зго­дом — до Ти­хо­го оке­а­ну».

Са­ме з остан­ньої по­до­ро­жі — до Ти­хо­го оке­а­ну — Кан­тер по­вер­нув­ся вже з дво­ма до­не­чка­ми. «Па­та­го­нія бу­ла за­ча­та на по­ча­тку шля­ху — в США, а на­ро­ди­лась під кі­нець екс­пе­ди­ції — в Ар­ген­ти­ні. Тоб­то фа­кти­чно всю по­до­рож моя Ді­а­на бу­ла ва­гі­тна, — зга­ду­вав в ін­терв’ю «УМ» Ле­о­нід. — Ка­же, що їй та ва­гі­тність да­лась зна­чно лег­ше, ніж під час ви­но­шу­ва­н­ня пер­шої до­не­чки в Укра­ї­ні. За­пев­няє, що всі ці дев’ять мі­ся­ців у ман­драх по­чу­ва­лась пре­чу­до­во — як на ку­рор­ті. А на­ро­джу­ва­лась Па­та­го­нія в Бу­е­нос–Ай­ре­сі. Я пе­ре­ко­нав дру­жи­ну їха­ти в лі­кар­ню, адже у нас мо­гли ви­ни­кну­ти про­бле­ми з оформ­ле­н­ням до­ку­мен­тів но­во­на­ро­дже­ної. Про­те на­ро­ди­ли ми все ж не зов­сім у лі­кар­ні, а по до­ро­зі ту­ди, в та­ксі. Тож ме­ні са­мо­туж­ки до­ве­ло­ся при­йма­ти по­ло­ги». Зві­сно, дів­чин­ка, яка з’яви­ла­ся на світ за та­ких екс­тре­маль­них умов, і ім’я отри­ма­ла не­зви­чай­не — Па­та­го­нія.

«Ку­пи­ли ха­ту, ко­ли про­сто ви­йшли на цей па­горб»

Зго­дом у по­друж­жя з’яви­ться ще й син Дар’ян — са­ме йо­го ма­ли при­не­сти оті ле­ле­ки, про яких зга­ду­вав Ле­о­нід у до­пи­сі з на­го­ди сво­го 33-річ­чя. На той час — із 2007 ро­ку — ро­ди­на ки­я­ни­на Кан­те­ра вже ме­шка­ла на Чер­ні­гів­щи­ні, на ху­то­рі Оби­рок, що не­по­да­лік Ба­ту­ри­на. У цьо­му ви­ми­ра­ю­чо­му се­лі ре­жи­сер при­дбав за чо­ти­ри ти­ся­чі гри­вень ха­ту й по­чав обла­што­ву­ва­ти свою «краї- ну мрій» — ми­сте­цький ху­тір.

«Ми по­до­ро­жу­ва­ли з дру­жи­ною по Скан­ди­на­вії і зро­зумі­ли, що жи­ве­мо не зов­сім пра­виль­но, — роз­по­від­ав Ле­о­нід. — Там лю­ди, за­ро­бив­ши гро­шей, на­ма­га­ю­ться пе­ре­їха­ти за мі­сто, ближ­че до лі­су, во­ди. А в нас нав­па­ки — ки­да­ють чу­до­ві мі­сця і ку­пу­ють квар­ти­ри в ба­га­то­по­вер­хо­вих ко­роб­ках, щоб жи­ти одне в одно­го на го­ло­ві, сто­я­ти в мі­ських «кор­ках» і ди­ха­ти бру­дним по­ві­трям. По­вер­нув­шись в Укра­ї­ну, ми зайня­ли­ся по­шу­ком мі­сця, де мо­жна бу­ло б по­се­ли­ти­ся».

Ху­тір Оби­рок Ле­о­нід впо­до­бав за... сон­це. «Ми на­віть у ха­ту не за­хо­ди­ли. Ку­пи­ли її, ко­ли про­сто ви­йшли на цей па­горб. Бо що­ве­чо­ра ми ба­чи­мо не­ймо­вір­ні за­хо­ди сон­ця: і ро­же­ві, і по­ма­ран­че­ві, і по­ло­вин­ки сон­ця, і че­твер­тин­ки», — так по­ясню­вав свій ви­бір ре­жи­сер «Ра­діо Сво­бо­да». Ко­ли йо­го ро­ди­на пе­ре­їха­ла сю­ди, біль­шість хат бу­ли по­ки­ну­ті й роз­ва­ле­ні, на все се­ло ли­ша­ло­ся сі­мей де­сять-два­над­цять. Те­пер же зайня­то по­над трид­цять хат — за Кан­те­ром до Обир­ка по­тя­гну­ли­ся одно­дум­ці.

На ху­то­рі ро­ди­на ре­жи­се­ра ве­ла на­ту­раль­ний спо­сіб жи­т­тя: са­мі ора­ли по­ле кінь­ми і ви­ро­щу­ва­ли хліб. Зго­дом про­цес ви­ро­ще­н­ня хлі­ба пе­ре­тво­рив­ся на справ­жню ми­сте­цьку акцію — фе­сти­валь «Хліб сво­ї­ми ру­ка­ми», а сі­я­ти і жа­ти збіж­жя до Обир­ка при­їзди­ли мі­ні­стри, спів­а­ки, рі­зні зна­ме­ни­то­сті й во­ї­ни АТО.

«Сон­це зав­тра зій­де»

І по­при та­ке на­си­че­не се­лян­сько-ман­дрів­не жи­т­тя Ле­о­нід всти­гав зні­ма­ти кі­но. Най­ві­до­мі­ші і зна­ко­ві стрі­чки остан­ніх ро­ків — «До­бро­воль­ці Бо­жої чо­ти» та «Міф», ство­ре­ні в спів­ав­тор­стві з ре­жи­се­ром і дру­гом Іва­ном Ясні­єм. Щоб зня­ти пер­ший із цих філь­мів, Ле­о­нід до­бро­віль­но по­їхав у тер­мі­нал До­не­цько­го ае­ро­пор­ту ра­зом із бій­ця­ми «Пра­во­го се­кто­ру» в пер­ших чи­слах жов­тня 2014 ро­ку. Ка­дри, відзня­ті там, і ста­ли осно­вою май­бу­тньо­го філь­му. Стрі­чка об’їха­ла 25 кра­їн сві­ту, «Міф» — 10, а в оди­над­ця­ту кра­ї­ну — до Фран­ції — по­їхав 7 черв­ня вже без Ле­о­ні­да. «Прем’єра в Па­ри­жі від­бу­ла­ся, — за­зна­че­но на сто­рін­ці стрі­чки у «Фейс­бу­ці». — Це бу­ла дов­го­о­чі­ку­ва­на по­дія, і ми го­ту­ва­ли­ся до неї кіль­ка мі­ся­ців. Во­на ви­пра­вда­ла спо­ді­ва­н­ня і бу­ла сві­тлою і спов­не­ною лю­бо­ві. На прем’єру з Укра­ї­ни при­їха­ли ав­то­ри філь­му: ре­жи­сер Іван Ясній, ані­ма­тор Юрій Жу­ра­вель, про­дю­сер Ка­те­ри­на Мі­зі­на, ре­жи­сер мон­та­жу Яро­слав По­пов, ли­ше бра­ку­ва­ло Ле­о­ні­да Кан­те­ра». В Укра­ї­ні «Міф» зно­ву по­ка­жуть 28 черв­ня — 1 ли­пня: в кі­но­те­а­трах бу­де про­кат філь­му, який пла­ну­ва­ли при­свя­ти­ти рі­чни­ці за­ги­бе­лі Ва­си­ля Слі­па­ка, але те­пер вша­но­ву­ва­ти­муть вже обох — і го­лов­но­го ге­роя, і твор­ця стрі­чки...

Дру­зі Кан­те­ра ка­жуть, що Ле­о­нід, перш ніж пі­ти, за­ли­шив ба­га­то на­ста­нов: «Одна з най­ва­жли­ві­ших — це мрі­я­ти і ді­я­ти. В жо­дно­му ра­зі ми не ма­є­мо ви­тра­ча­ти час на сум­ні­ви, а свою енер- гію — на го­рю­ва­н­ня. Та­кож про­сив за­кін­чи­ти всі по­ча­ті спра­ви і по­чи­на­ти но­ві». І по­про­сив за­мість похо­ро­ну всіх зі­бра­ти­ся на фе­сти­ва­лі «Кі­но­са­рай», що від­бу­де­ться 29 черв­ня — 1 ли­пня на ху­то­рі Оби­рок. Там мо­жна бу­де по­про­ща­ти­ся з пра­хом ре­жи­се­ра, ті­ло яко­го кре­му­ва­ли в Ки­є­ві ми­ну­ло­го ти­жня.

...«Тре­ба зав­жди пам’ята­ти: не­за­ле­жно від то­го, як ти сьо­го­дні по­чу­ва­є­шся, сон­це зав­тра зій­де. І в будь-яко­му ви­пад­ку бу­де на­сту­пний день», — ці сло­ва Кан­тер ска­зав за яки­хось па­ру ти­жнів до смер­ті жур­на­лі­стам ICTV. Так, не­ймо­вір­не сон­це зій­де і над «кра­ї­ною мрій» Оби­рок, про­те вже без ньо­го, Ле­о­ні­да Кан­те­ра, який ко­лись вди­хнув жи­т­тя в це Бо­гом за­бу­те мі­сце...

«Що важ­чий рюк­зак — то ну­дні­ша по­до­рож».

Жни­ва на ху­то­рі. «Я лю­блю свою ро­бо­ту» — так під­пи­сав це фо­то сам Ле­о­нід.

Фо­то з ме­ре­жі «Фейс­бук».

Лю­ди­на з та­бу­ре­том. Ро­бо­ту над філь­мом з та­кою на­звою ре­жи­сер не встиг роз­по­ча­ти.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.