До­бро до Ки­є­ва до­ве­де

Мо­жна за­бра­ти укра­їн­ку з Укра­ї­ни, але Укра­ї­ну з її сер­ця — ні­ко­ли

Ukrayina Moloda - - Україна І Світ - Ган­на ЯРОШЕНКО

Аби ма­ти змо­гу си­стем­но до­по­ма­га­ти зем­ля­кам, Сві­тла­на Фі­ліпс, ко­тра от уже 18 ро­ків жи­ве у Ве­ли­ко­бри­та­нії, очо­ли­ла во­лон­тер­ську ор­га­ні­за­цію «Го­лос Укра­ї­ни в Уель­сі». «Моя ма­ма з рай­цен­тру Чу­то­во­го. Ко­ли во­на ви­вчи­ла­ся, її на­пра­ви­ли на ро­бо­ту в Ми­ко­ла­їв­ську область. Там во­ни зу­стрі­ли­ся з ба­тьком, і там я на­ро­ди­ла­ся. Хоч 10-рі­чку за­кін­чи­ла в Чу­то­во­му, а то­му вва­жаю се­бе чу­тів­кою, — роз­по­від­ає Сві­тла­на Фі­ліпс, з якою спіл­ку­є­мо­ся зав­дя­ки су­ча­сним за­со­бам зв’яз­ку. — Там і за­раз про­жи­ва­ють мої ба­тьки. На жаль, са­мі, бо я в них єди­на донь­ка. Сла­ва Бо­гу, во­ни три­ма­ю­ться одне за одно­го». Ін­ша ча­сти­на її жи­т­тя про­ті­ка­ла в Пол­та­ві. За­кін­чив­ши пе­да­го­гі­чний ін­сти­тут за спе­ці­аль­ні­стю «ро­сій­ська мо­ва й лі­те­ра­ту­ра та ан­глій­ська мо­ва», па­ні Сві­тла­на пра­цю­ва­ла вчи­те­лем у 5-й шко­лі, по­тім ви­кла­да­ла у те­хні­ку­мі, а зго­дом пе­ре­йшла до фі­лі­а­лу при­ва­тно­го ки­їв­сько­го ви­шу. У Пол­та­ві на­ро­ди­ла­ся і її донь­ка Єв­ге­нія. До Лон­до­на укра­їн­ка по­їха­ла на під­ви­ще­н­ня ква­лі­фі­ка­ції. Нав­ча­ю­чись у ко­ле­джі й ма­ю­чи змо­гу під­ро­бля­ти за сту­дент­ською ві­зою 20 го­дин на ти­ждень, зна­йшла ро­бо­ту в ка­фе і зро­зумі­ла, що за­ро­бі­тки у Ве­ли­ко­бри­та­нії ду­же від­рі­зня­ю­ться від укра­їн­ських. Бу­ду­чи ви­кла­да­чем ви­що­го на­вчаль­но­го за­кла­ду, Сві­тла­на за­ро­бля­ла за мі­сяць мен­ше, аніж за ти­ждень у за­кла­ді гро­мад­сько­го хар­чу­ва­н­ня, ма­ю­чи не­пов­ну зайня­тість. Від­так у неї різ­ко змі­ни­ли­ся пла­ни. На той час во­на бу­ла роз­лу­че­на — по­трі­бно бу­ло під­ні­ма­ти на но­ги донь­ку, яка ви­яв­ля­ла ве­ли­ку ці­ка­вість до нав­ча­н­ня, по­гли­бле­но ви­вча­ла ан­глій­ську та ні­ме­цьку мо­ви, до­да­тко­во бра­ла уро­ки з фран­цузь­кої. За­раз Єв­ге­нія знає шість мов і пра­цює пе­ре­кла­да­чем у со­лі­дній ком­па­нії в Нью-Йор­ку.

Усе по­ча­ло­ся з мар­шу про­те­сту про­ти дій Ро­сії, яка по­ся­гну­ла на сві­то­вий по­ря­док

— Же­ня не за­бу­ває про те, що укра­їн­ка. От за­хо­ті­ла, щоб її ве­сі­л­ля бу­ло в укра­їн­сько­му сти­лі. На­ре­че­на бу­ла у він­ку. Я ві­та­ла мо­ло­дих із хлі­бом-сі­л­лю на ру­шни­ку, ви­ши­то­му мо­єю ма­мою (во­на ду­же гар­но ви­ши­ває). Бу­ли й наші на­ціо­наль­ні обря­ди: на­ре­че­ну ви­ку­по­ву­ва­ли, а на­при­кін­ці зні­ма­ли з неї ві­нок і на­дя­га­ли ху­сти­ну. Мої по­дру­ги з Укра­ї­ни, з яки­ми дру­жу ще зі шко­ли, спів­а­ли ве­сіль­них пі­сень. Су­дже­ний Же­ні, хоч жи­ве в Аме­ри­ці, за на­ціо­наль­ні­стю ма­ке­до­нець. Якось во­ни пе­ре­ти­на­ли кор­дон, то офі­цер-при­кор­дон­ник аж за­плу­тав­ся: Єв­ге­нія — укра­їн­ка з ан­глій­ським па­спор­том, її чо­ло­вік — ма­ке­до­нець з аме­ри­кан­ським, — про­дов­жує роз­по­відь моя спів­ро­змов­ни­ця. — Сла­ва Бо­гу, обоє ма­ють ви­щу осві­ту, хо­ро­шу ро­бо­ту. Але не за­бу­ва­ють про тих, ко­му жи­ве­ться гір­ше, ніж їм. Во­лон­тер­ська ор­га­ні­за­ція «Го­лос Укра­ї­ни в Уель­сі», яку я очо­люю, тре­тій рік по­спіль на­пе­ре­до­дні Но­во­го ро­ку ви­си­лає по­да­рун­ки укра­їн­ським ді­тям, чиї ба­тьки за­ги­ну­ли в зо­ні во­єн­них дій на Дон­ба­сі. І моя донь­ка зі сво­їм чо­ло­ві­ком та­кож да­ли ко­шти, на які я при­го­ту­ва­ла від них два по­да­рун­ки. Ра­зом з ін­ши­ми від­пра­ви­мо їх на Хер­сон­щи­ну.

Окрім укра­їн­ських дру­зів, близь­ких за ду­хом лю­дей Сві­тла­на Фі­ліпс зна­йшла і в Уель­сі, ку­ди 13 ро­ків то­му пе­ре­їха­ла з Лон­до­на. Ни­ні всі во­ни — чле­ни ор­га­ні­за­ції «Го­лос Укра­ї­ни в Уель­сі». Із біль­ші­стю з них Сві­тла­на по­зна­йо­ми­ла­ся під час де­мон­стра­ції в 2014 ро­ці, одно­го з ве­ре­сне­вих днів, ко­ли на са­мі­ті НАТО в ма­льов­ни­чо­му ку­то­чку Уель­су — мі­сті Нью­пор­ті — по­між ін­ших роз­гля­да­ли й те­му ро­сій­ської агре­сії в Укра­ї­ні. Укра­ї­на то­ді пе­ре­жи­ва­ла Іло­вай­ську тра­ге­дію, ра­ху­ва­ла вби­тих. Тож укра­їн­ці з усіх ку­то­чків Ве­ли­ко­бри­та­нії з’їха­ли­ся до Нью­пор­та, аби взя­ти участь у мар­ші про­те­сту про­ти дій Ро­сій­ської Фе­де­ра­ції, яка так зу­хва­ло по­ся­гну­ла на сві­то­вий по­ря­док.

— Ве­ли­ко­бри­та­нія — кра­ї­на вер­хо­вен­ства пра­ва. Аби взя­ти участь у де­мон­стра­ції, по­трі­бно узго­ди­ти це з по­лі­ці­єю. І ко­ли ми зв’яза­ли­ся з нею, нам по­ві­до­ми­ли, що одна гру­па вже звер­та­ла­ся з цьо­го при­во­ду. Ми по­про­си­ли кон­та­кти цих лю­дей. Ви­яви­ло­ся, це укра­їн­ки, ко­трі про­жи­ва­ють в Уель­сі дав­но — де­хто 25 ро­ків: Окса­на Хри­нов­ські, Бо­г­да­на Ва­глай та ін­ші. Так ми по­зна­йо­ми­ли­ся. І, зна­є­те, в ме­не бу­ло та­ке від­чу­т­тя, ні­би знаю цих лю­дей усе моє жи­т­тя, — ді­ли­ться Сві­тла­на Фі­ліпс. — До нас при­єд­на­ли­ся й укра­їн­ці з «Лон­дон-Май­да­ну» — ор­га­ні­за­ції, ство­ре­ної на під­трим­ку Єв­ро­май­да­ну в Ки­є­ві. Ми йшли че­рез усе мі­сто з укра­їн­ськи­ми пра­по­ра­ми, в на­ціо­наль­но­му одя­зі. І то­ді з’яви­ла­ся якась та­ка ві­ра в те, що ти не сам і що ра­зом ми мо­же­мо й тут щось зро­би­ти для сво­єї кра­ї­ни, яка по­тра­пи­ла в бі­ду. Зго­дом до нас до­лу­чи­ли­ся укра­їн­ці дру­го­го й тре­тьо­го по­ко­лі­н­ня — ді­ти та ону­ки тих, хто емі­гру­вав до Ве­ли­кої Бри­та­нії під час або пі­сля Дру­гої сві­то­вої вій­ни, яких вже вва­жа­ють або­ри­ге­на­ми. Се­ред них бу­ла і Сі­дні Лі­тнян­ська, ко­тра ни­ні ве­де в нас бух­гал­те­рію.

Отак усе по­чи­на­ло­ся. Спо­ча­тку во­ни до­по­ма­га­ли ли­ше ар­мії — ку­пу­ва­ли все, від вій­сько­вої фор­ми, взу­т­тя, бі­ли­зни, шкар­пе­ток до бро­не­жи­ле­тів. Усе це пе­ре­да­ва­ли, ко­ри­сту­ю­чись осо­би­сти­ми кон­та­кта­ми — Сві­тла­на зна­ла ба­га­тьох лю­дей в Укра­ї­ні, які з по­ча­тком во­єн­них дій на Дон­ба­сі ста­ли во­лон­те­ра­ми. І так са­мо со­бою по­ста­ло пи­та­н­ня про те, щоб отри­ма­ти ста­тус во­лон­тер­ської ор­га­ні­за­ції.

— Ро­зу­мі­є­те, Ве­ли­ко­бри­та­нія, на від­мі­ну від Укра­ї­ни, — це кра­ї­на за­ко­нів, і якщо ти їх до­три­му­є­шся, то ма­єш ба­га­то чо­го, — іще раз на­го­ло­шує па­ні Сві­тла­на. — Нам ду­же по­с­при­я­ли Сі­дні Лі­тнян­ська, мій та Бо­г­да­нин чо­ло­ві­ки — з їхньою по­міч­чю на­при­кін­ці пер­шо­го ро­ку ро­сій­сько-укра­їн­ської вій­ни, на­ве­сні 2015 ро­ку, ми за­ре­є­стру­ва­ли свою во­лон­тер­ську ор­га­ні­за­цію «Го­лос Укра­ї­ни в Уель­сі». От­же, во­на діє три ро­ки. Спер­шу ви­ни­кла ідея по­пу­ля­ри­зу­ва­ти у Ве­ли­кій Бри­та­нії укра­їн­ську куль­ту­ру, наші на­ціо­наль­ні тра­ди­ції — і в та­кий спо­сіб за­ро­бля­ти гро­ші. Най­пер­шим ор­га­ні­зо­ва­ним на­ми дій­ством став ве­чір на 70 осіб, під час яко­го ми роз­по­ві­ли про жа­хли­ві про­бле­ми в Укра­ї­ні — ане­ксію Кри­му й вій­ну на Дон­ба­сі, під­го­ту­ва­ли кон­церт, а та­кож, про­вів­ши чи­ма­ло ча­су на мо­їй ку­хні, при­го­сти­ли при­су­тніх бор­щем, де­ру­на­ми, ва­ре­ни­ка­ми то­що, аби по­зна­йо­ми­ти з укра­їн­ськи­ми стра­ва­ми. А кви­тки за вхід про­да­ва­ли по 10 фун­тів. Окрім то­го, ор­га­ні­зу­ва­ли ау­кціон де­яких ре­чей, які да­ли лю­ди, ро­зі­гра­ли при­зи. Та­ким чи­ном за ве­чір зі­бра­ли 1 тис. 470 фун­тів — це десь по­над 2 тис. до­ла­рів. Усі ці ко­шти одра­зу ж спря­му­ва­ли на до­по­мо­гу укра­їн­ській ар­мії: за­ку­пи­ли для сол­да­тів 10 ком­пле­ктів взу­т­тя, те­пло­го одя­гу во­єн­но­го сти­лю, а та­кож чо­ти­ри уте­пле­ні па­ла­тки.

«На­ше основ­не пра­ви­ло — пе­ре­да­ти до­по­мо­гу з рук у ру­ки»

Па­ні Сві­тла­на на­го­ло­шує: гро­ші їм не па­да­ють із не­ба, во­ни їх за­ро­бля­ють. Ска­жі­мо, по­ши­ли сво­го ро­ду ем­бле­му: до жов­то­го нар­ци­су — сим­во­лу Уель­су — до­да­ли жов­то-бла­ки­тну стрі­чку. І на День Уель­су про­да­ва­ли її (як сим­вол єд­на­н­ня укра­їн­ців із вал­лій­ця­ми) за фунт. Пер­шо­го ро­ку, ко­ли Сві­тла­на Фі­ліпс при­ду­ма­ла цю ем­бле­му, вда­ло­ся втор­гу­ва­ти 470 фун­тів, бо де­які лю­ди да­ва­ли і 5, і 10 фун­тів. Го­лов­не, вва­жає укра­їн­ська па­трі­о­тка, — ба­жа­н­ня, а в який спо­сіб до­по­мог­ти — зав­жди мо­жна зна­йти мо­жли­вість.

За сло­ва­ми Сві­тла­ни, на той час у бри­тан­ських мас-ме­діа бу­ло так ба­га­то ін­фор­ма­ції про во­єн­ні дії в Укра­ї­ні, що лю­ди не­рід­ко й са­мі про­по­ну­ва­ли до­по­мо­гу: як ко­шти, так і одяг. Укра­їн­ки все це при­йма­ли — у ре­зуль­та­ті га­раж на два ав­то­мо­бі­лі одні­єї з чле­нів во­лон­тер­ської ор­га­ні­за­ції «Го­лос Укра­ї­ни в Уель­сі» Сві­тла­ни Лі­лей був під са­му сте­лю за­ва­ле­ний ре­ча­ми.

— Ми сор­ту­ва­ли одяг по 8-10 го­дин, від­би­ра­ли най­кра­ще, най­те­плі­ше, — при­га­дує Сві­тла­на Фі­ліпс: «Хо­чу, щоб мої май­бу­тні ону­ки і прав­ну­ки з гор­ді­стю зга­ду­ва­ли про ме­не й тих укра­їн­ців за кор­до­ном, ко­трі ли­ши­ли­ся з Укра­ї­ною в сер­ці й так яскра­во «сві­тять» для ін­ших». Сві­тла­на Фі­ліпс, — і, як зав­жди, від­си­ла­ли за осо­би­сти­ми кон­та­кта­ми. Це на­ше основ­не пра­ви­ло — пе­ре­да­ти до­по­мо­гу з рук у ру­ки. Ядро на­шо­го об’єд­на­н­ня скла­да­ють шість най­актив­ні­ших жі­нок — во­ни ви­хід­ці з рі­зних ку­то­чків Укра­ї­ни: най­стар­ша Те­тя­на То­мас, якій за 70, — із За­по­ріж­жя, Окса­на Ша­по­ва­ло­ва — з Хер­со­на, Бо­г­да­на Ва­глай — із Ужго­ро­да, Окса­на Хри­нов­ські — з Тер­но­по­ля, Сві­тла­на Лі­лей, Сі­дні Лі­тнян­ська — з Іва­но-Фран­ків­ська, я з Пол­тав­щи­ни. Ми пи­ша­є­мо­ся тим, що спіл­ку­є­мо­ся, «за­ря­джа­є­мо» одне одно­го й ма­є­мо ши­ро­ку під­трим­ку в су­спіль­стві. Є в нас укра­їн­ки і з Ки­є­ва, Чер­кас... Ста­ра­є­мо­ся так роз­по­ді­ля­ти до­по­мо­гу, щоб охо­пи­ти всі ре­гіо­ни Укра­ї­ни. Бо всі во­ни за­зна­ли стра­шних втрат: хло­пці по­кла­ли го­ло­ви на Дон­ба­сі, їхні ді­ти оси­ро­ті­ли. По­за­ми­ну­ло­го ро­ку 76 по­да­рун­ків до Дня свя­то­го Ми­ко­лая бу­ло від­прав­ле­но для пол­тав­ських і кре­мен­чу­цьких ді­тей, чиї ба­тьки за­ги­ну­ли на схо­ді Укра­ї­ни, на адре­су во­лон­тер­ки з Пол­та­ви Іри­ни Ка­птур, з якою я по­зна­йо­ми­ла­ся й ду­же пи­ша­ю­ся тим, що її знаю.Іри­на ор­га­ні­зу­ва­ла для ді­тво­ри в Пол­та­ві та Кре­мен­чу­ці свя­то, ми за­пи­са­ли ві­део­ро­лик із при­ві­та­н­ням від на­шої гру­пи з да­ле­ко­го Уель­су. І, зна­є­те, там бу­ли при­су­тні ма­ми за ві­ком та­кі, як моя донь­ка, ко­трій 28 ро­ків, а во­ни вже ста­ли вдо­ва­ми. І це в ХХІ сто­літ­ті. Про це не мо­жна го­во­ри­ти без сліз... До речі, окрім Іри­ни Ка­птур, під­три­мую сто­сун­ки з На­ді­єю Лег­ко­бит із Чу­то­во­го, ко­тра у сво­є­му ка­фе в пер­ші ро­ки вій­ни ор­га­ні­зу­ва­ла без­ко­штов­не хар­чу­ва­н­ня уча­сни­ків ан­ти­те­ро­ри­сти­чної опе­ра­ції.

Оскіль­ки си­ту­а­ція в укра­їн­ській ар­мії де­що змі­ни­ла­ся на кра­ще, то ни­ні своє зав­да­н­ня чле­ни во­лон­тер­сько­го об’єд­на­н­ня «Го­лос Укра­ї­ни в Уель­сі» якраз і вба­ча­ють у то­му, щоб до­по­ма­га­ти укра­їн­ським ді­тям, а та­кож бі­жен­цям — усім тим, хто по­стра­ждав у ре­зуль­та­ті во­єн­них дій.

— Як фор­му­ю­ться по­да­рун­ки для укра­їн­ських ді­тей? Ми за­кли­ка­ли всіх до­лу­чи­ти­ся до ці­єї до­брої спра­ви, і мі­сце­ві жи­те­лі від­гу­кну­ли­ся. Орі­єн­ту­ва­ли їх, щоб ці­на та­ких по­да­рун­ків ста­но­ви­ла при­бли­зно 10-15 фун­тів. Але ни­ні­шньо­го ро­ку бри­тан­ці ви­тра­ча­ли на них 50 фун­тів і біль­ше (до 80 до­ла­рів) — ку­пу­ва­ли якусь те­плу оде­жи­ну, ігра­шки, кан­цто­ва­ри, со­ло­до­щі — усе те, що ко­жен по­да­ру­вав би сво­їй ди­ти­ні. Іно­ді се­ред ре­чей зна­хо­ди­ла ли­стів­ки, під­пи­са­ні укра­їн­ською мо­вою. Зви­чай­но, для нас ду­же ва­жли­ва ін­фор­ма­ція про те, що по­да­ру­нок був до­став­ле­ний. То­му во­лон­те­ри з Укра­ї­ни ви­си­ла­ють нам про це фо­то­зві­ти, та й са­мі ма­ми, ба­бу­сі пи­шуть на на­шу сто­рін­ку в «Фейс­бу­ці» Voice of Ukraine Wales, дя­ку­ють. Зві­сно, усе це ро­би­мо не за­для по­дя­ки, але нам ва­жли­во зна­ти, що по­да­ру­нок зна­йшов адре­са­та. Та й по­тім ті ж фо­то­знім­ки ба­чать в Уель­сі лю­ди, ко­трі го­ту­ва­ли по­да­рун­ки, і то­ді во­ни го­то­ві жер­тву­ва­ти ще і ще. Бри­тан­ці все при­но­сять і при­но­сять до мо­го до­му но­ві по­да­рун­ки — тож ко­роб­ки сто­ять у нас в усіх кім­на­тах. Та на­віть ко­ли на­ша осе­ля пе­ре­тво­рю­є­ться на склад ре­чей, Па­ул з усім цим ми­ри­ться. Зав­жди всім го­во­рить: «А що ро­би­ти? Мо­жна за­бра­ти укра­їн­ку з Укра­ї­ни, але Укра­ї­ну з її сер­ця — ні­ко­ли».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.