За­по­рож­ців і ца­рі ці­ну­ва­ли

Як Лев Тол­стой укра­їн­ську мо­ву ви­вчив

Ukrayina Moloda - - Я Вам Пишу... - Іван КОКОШКО Ми­ко­ла­їв Оле­ксандр ЯВТУХІВСЬКИЙ Де­ра­жня, Хмель­ни­цька область

Ша­нов­на ре­да­кціє! У 2013 р. я одер­жав по­штою книж­ку «50 зна­ме­ни­тых за­га­док исто­рии Украи­ны» ви­дав­ни­цтва «Фо­ліо», Хар­ків. За­че­пи­ла ста­т­тя «А было ли пи­сьмо за­по­рож­цев сул­та­ну?» Ан­дрія Ко­ко­тю­хи. Не бу­ду опи­су­ва­ти її зміст, бо це займе ба­га­то мі­сця, але вже одна на­зва го­во­рить са­ма за се­бе. По­чав чи­та­ти і на 218-й ст. зу­стрі­чаю (по­даю мо­вою ори­гі­на­лу): «Ве­че­ре­ет, вье­тся дым ко­стров, нет кон­ца и края ши­ро­кой сте­пи. В цен­тре ве­сьма ехи­дно улыба­е­тся пи­сарь. Над ним скло­нил­ся, по­пыхи­вая люль­кой, ата­ман все­го за­по­рож­ско­го воин­ства Иван Сир­ко. Толь­ко что прои­знес ка­кое-то кре­пкое сло­во...»

А в цен­трі ві­до­мої всім кар­ти­ни «ехи­дно улыба­е­тся» ні хто ін­ший як Дми­тро Іва­но­вич Явор­ни­цький із по­ло­тна Іл­лі Юхи­мо­ви­ча Рє­пі­на «За­по­рож­ці...». Ця фра­за ме­не обра­зи­ла й обу­ри­ла до гли­би­ни ду­ші.

У 70-х ро­ках ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя ре­да­ктор Во­зне­сен­ської ра­йон­ної га­зе­ти по­да­ру­вав ме­ні книж­ку Іва­на Ша­по­ва­ла «В по­шу­ках скар­бів», ви­дав­ни­цтво «Дні­про», 1965 р. У ній ав­тор скру­пу­льо­зно опи­сав важ­кий жит­тє­вий, твор­чий, на­у­ко­вий шлях Дми­тра Іва­но­ви­ча Явор­ни­цько­го: «Не­має сум­ні­ву, що ба­га­то­гран­ну на­у­ко­ву ді­яль­ність Д. І. Явор­ни­цько­го ще дов­го бу­дуть ви­вча­ти фа­хів­ці окре­мих га­лу­зей на­у­ки. Ви­да­тний істо­рик обрав не­лег­кий, але бла­го­ро­дний шлях слу­жі­н­ня сво­є­му на­ро­до­ві». Зві­сно, Іван Ма­кси­мо­вич Ша­по­вал при­ді­лив ба­га­то ува­ги й кар­ти­ні «За­по­рож­ці». На 188-й ст. чи­та­є­мо: «Кар­ти­ну ще не бу­ло за­кін­че­но, як до Явор­ни­цько­го при­йшов Рє­пін. Це бу­ло пе­ред Рі­здвом. Вда­ри­ли ве­ли­кі мо­ро­зи. «А я до вас!» — «Що ста­ло­ся?» — «Їдьмо до ме­не! Я хо­чу по­са­ди­ти вас на кар­ти­ні за пи­са­ря». — «Іл­лє Юхи­мо­ви­чу, я не лю­блю ви­став­ля­ти се­бе на­по­каз». — «Ні, ні! Я від вас не від­ста­ну! Ко­му ж бу­ти пи­са­рем, як не вам?». Явор­ни­цький дов­го від­пи­рав­ся, але вре­шті по­го­див­ся, і во­ни по­їха­ли до Рє­пі­на. Май- стер­ня на той час бу­ла на че­твер­то­му по­вер­сі, під скля­ною по­крів­лею. Ко­ли при­йшли, Іл­ля Юхи­мо­вич по­ці­ка­вив­ся, чо­го Явор­ни­цький та­кий по­хму­рий, а той від­по­вів, що про­мерз у до­ро­зі. То­ді ху­до­жник ви­йшов до су­сі­дньої кім­на­ти і ви­ніс звід­ти жур­нал зі смі­шни­ми ка­ри­ка­ту­ра­ми й по­клав пе­ред Явор­ни­цьким. Той гля­нув на якусь із них і по­смі­хнув­ся. «Стри­вай, стри­вай! Ось цей ви­раз ме­ні по­трі­бний!» — ви­гу­кнув Рє­пін. Не ми­ну­ло й го­ди­ни, як на кар­ти­ні за сто­лом в обра­зі пи­са­ря си­дів Явор­ни­цький.

Пи­сар — одна з цен­траль­них по­ста­тей кар­ти­ни. Йо­го лу­ка­ва по­смі­шка про­бі­гає по всьо­му облич­чю, утво­рю­ю­чи ледь по­мі­тні змор­шки бі­ля очей. З усьо­го ви­дно, що це осо­ба хи­тра і, як ка­жуть, не в тім’я би­та. Пи­сар до­бре чує всі ті до­те­пні, уї­дли­ві й до­шкуль­ні сло­ва, які йо­му ди­кту­ють, але не ква­пить-

У кві­тні цьо­го ро­ку по­спіл­ку­вав­ся з отцем Пе­тром Бай­дою, по­ві­до­мив йо­му, що був уча­сни­ком бу­дів­ни­цтва пра­во­слав­но­го хра­му в Де­ра­жні, зна­йо­мий з ін­ши­ми цер­ква­ми і знаю, що у пра­во­слав­ній цер­кві ма­ло чо­ло­ві­ків. По со­бі знаю, на­скіль­ки ко­ри­сно чо­ло­ві­кам і юна­кам від­ві­ду­ва­ти хри­сти­ян­ські хра­ми, щоб убе­рег­ти­ся від чар­ки і ци­гар­ки, а та­кож від ба­га­тьох спо­кус і грі­хів. Отець Пе­тро по­про­сив, аби я по-сво­є­му все це опи­сав.

На сьо­го­дні я на 93-му ро­ці жи­т­тя. Ба­га­то за­бу­ло­ся. По­чну з то­го, як у сер­пні 1945го по­вер­нув­ся з ні­ме­цької ка­тор­ги в се­ло Яв­ту­хи. На ру­ках у ме­не бу­ли не­ви­гой­ні мо­крі трі­щи­ни пі­сля то­го, як я очи­щу­вав ні­ме­цькі блін­да­жі від тру­пів фа­ши­стів. Сіль­ський фельд­шер Ко­міт­ський Ва­силь (Ба­зиль) ви­лі­ку­вав ме­не, як ви­лі­ку­вав і мо­го ба­тька від важ­ких на­слід­ків кон­ту­зії, яку він отри­мав під час бо­їв за Сан­до­мир. Уза­га­лі, ме­ні ща­сти­ло в жит­ті на хо­ро­ших лю­дей.

До вій­ни за­кін­чив я се­ми­рі­чку в Яв­ту­хах. За­пам’ята­ла­ся ран­ко­ва за­ряд­ка, яку про­во­див Тим­ко Да­ни­ло­вич, — ко­жно­го ран­ку, ефе­ктив­но і ре­зуль­та­тив­но. А ще за­пам’ятав під­ру­чник зоо­ло­гії, ав­тор Цу­змер, у яко­му бу­ли ма­люн­ки і по­ясне­н­ня «кро­во­но­сна си­сте­ма», «ди­халь­на си­сте­ма» то­що. Під впли­вом ці­єї книж­ки (шкіль­но­го під­ру­чни­ка!) я ся їх пи­са­ти. А Ко­ко­тю­ха при­ни­зли­во пи­ше «ехи­дная улыб­ка».

Не мо­жу втри­ма­тись, щоб не по­ві­до­ми­ти чи­та­чам, па­трі­о­там-укра­їн­цям про пер­шу зу­стріч Дми­тра Іва­но­ви­ча Явор­ни­цько­го з Ле­вом Ми­ко­ла­йо­ви­чем Тол­стим (ст. 199 у Ша­по­ва­ла). «Це бу­ло в гру­дні 1899 р., не­за­дов­го до Рі­здва, ко­ли в уні­вер­си­те­тах та шко­лах Мо­скви скін­чи­ло­ся нав­ча­н­ня і ве­ли­ка си­ла мо­ло­ді їха­ла зі сто­ли­ці в рі­зні кін­ці Ро­сії. Я їхав теж із Мо­скви на пів­день, скін­чив­ши чи­та­н­ня в уні­вер­си­те­ті. Ле­две я всу­нув­ся у ва­гон дру­го­го кла­су — див­лю­ся, крізь две­рі ва­го­на теж усту­пає якийсь ста­рий чо­ло­вік із не­ве­ли­чким па­ру­си­но­вим че­мо­дан­чи­ком... Я гля­нув на то­го ста­ро­го — й очам не ві­рю: Лев Ми­ко­ла­йо­вич Тол­стой. Він чи не він? Ши­ро­ко­но­сий, бо­ро­да­тий, з ясни­ми сі­ри­ми очи­ма, в су­кня­ній ниж­че ко­лін сі­ря­чи­ні. «Я маю честь ба- чи­ти Льва Ми­ко­ла­йо­ви­ча Тол­сто­го?» — «Він і є, а ви хто та­кий?» — «Ми ма­є­мо спіль­но­го дру­га — ху­до­жни­ка Рє­пі­на». Лев Ми­ко­ла­йо­вич ра­птом обер­нув­ся до ме­не ли­цем, під­вів уго­ру свої гу­сті, ду­же за­кор­ду­ба­че­ні бро­ви. «Так ви бу­де­те про­фе­сор Явор­ни­цький, з яко­го Рє­пін ма­лю­вав пи­са­ря на кар­ти­ні «За­по­рож­ці пи­шуть ли­ста ту­ре­цько­му сул­та­ну»?» — «Лев Ми­ко­ла­йо­вич, — по­чав я, — до­зволь­те по­спи­та­ти вас про одну ду­же бо­лю­чу для нас, укра­їн­ців, спра­ву». — «Будь ла­ска». — «Чо­му ви, ро­сі­я­ни, за­бо­ро­ня­є­те на­шим ді­тям учи­ти­ся на­шою мо­вою?» — «А хто вам за­бо­ро­няє вчи­ти ва­ших ді­тей ва­шою мо­вою? За­бо­ро­няє вам не ро­сій­ський на­род, а дер­жав­ний ро­сій­ський уряд на чо­лі з По­бє­до­но­сце­вим. А ко­жний дер­жав­ний уряд є зло. Що­до ме­не, то я ду­же лю­блю ва­шу на­ро­дну укра­їн­ську мо­ву, гу­чну, цві­ти­сту й та­ку м’яку. У ва­шій мо­ві стіль­ки ні­жних, сер­де­чних, по­е­ти­чних слів: ясо­чко, зі­ронь­ко, кві­тонь­ко, сер­день­ко...» Тут Лев Ми­ко­ла­йо­вич по­чав чи­та­ти на­пам’ять по­е­му Шев­чен­ка «Най­ми­чка» і чи­тав гар­но, з до­брою ви­мо­вою і з пра­виль­ни­ми на­го­ло­са­ми в сло­вах, як би чи­тав і при­ро­дний укра­ї­нець.

Я був ду­же зди­во­ва­ний, то­му й спи­тав Льва Ми­ко­ла­йо­ви­ча, де й від ко­го він на­учив­ся по-укра­їн­сько­му? На це він ме­ні від­по­вів, що укра­їн­ська мо­ва оскіль­ки лег­ка, оскіль­ки близь­ка з одно­го бо­ку до ро­сій­ської, а з дру­го­го — до поль­ської, що, зна­ю­чи ро­сій­ську та поль­ську мо­ви, мо­жна лег­ко на­вчи­ти­ся чи­та­ти по-укра­їн­сько­му, осо­бли­во жи­ву­чи в та­ко­му мі­сті, як Мо­сква, де ба­га­то про­фе­со­рів-укра­їн­ців, як слав­ний Ф. Корж, як М. Сто­ро­жен­ко та ін­ші».

Сла­ва «За­по­рож­ців» обле­ті­ла всю Ро­сію і пе­ре­йшла кордони. На ви­став­ках у Чи­ка­го, Бу­да­пе­шті, Мюн­хе­ні, Сток­голь­мі кар­ти­на ма­ла ве­ли­кий успіх. 28 жов­тня 1892 р. Рє­пін пи­сав Явор­ни­цько­му: «До­ро­гий Дми­тре Іва­но­ви­чу! «За­по­рож­ців» мо­їх три дні то­му ку­пив цар Ура!». Цар Оле­ксандр ІІІ ку­пив кар­ти­ну за 35 тис. кар­бо­ван­ців — не­чу­ва­на ці­на!

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.