По­ба­ви­ти­ся в ляль­ки

По­друж­жя укра­їн­ських ляль­ка­рів вра­жає світ сво­ї­ми ро­бо­та­ми

Ukrayina Moloda - - Людина - Ган­на ЯРОШЕНКО Пол­та­ва

По­друж­жя пол­тав­ських ляль­ка­рів Ва­ле­рій Бон­да­рен­ко та Вла­ди­сла­ва Ди­кань пе­ре­мо­гло у пре­сти­жно­му 24-му між­на­ро­дно­му кон­кур­сі Ма­кса Оска­ра Ар­ноль­да, що від­був­ся в Ні­меч­чи­ні, в ба­вар­сько­му мі­сті Ной­штадт-бай-Ко­бург: Ва­ле­рій — у но­мі­на­ції «Ек­спе­ри­мен­таль­на ляль­ка», а Вла­ди­сла­ва — у но­мі­на­ції «Де­бют». У цьо­му кон­кур­сі взя­ло участь ба­га­то іме­ни­тих ляль­ко­вих май­стрів із рі­зних кра­їн За­хі­дної Єв­ро­пи, а та­кож з Япо­нії, США й на­віть Пе­ру. У рам­ках що­рі­чно­го мас­шта­бно­го фе­сти­ва­лю ля­льок, що про­во­ди­ться в цьо­му мі­сті з 1993 ро­ку, тра­ди­цій­но вру­ча­ють пре­мію Ма­кса Оска­ра Ар­ноль­да в га­лу­зі су­ча­сно­го ми­сте­цтва ляль­ки, за­сно­ва­ну на честь лю­ди­ни, ко­тра ство­ри­ла мі­сто­утво­рю­ю­че під­при­єм­ство з ви­го­тов­ле­н­ня ля­льок та одя­гу для них. На сі­мей­ній ра­ді ви­рі­ши­ли, що на зга­да­ну це­ре­мо­нію по­їде Вла­ди­сла­ва.

Жін­ці по­до­ба­ли­ся кон­кур­си, а чо­ло­ві­ка до­во­ди­лось при­вча­ти

Ва­ле­рій Бон­да­рен­ко за­йма­є­ться ство­ре­н­ням ав­тор­ських ля­льок уже по­над 13 ро­ків. Це не про­сто ляль­ки, а арт-об’єкти, скуль­пту­ри, при ство­рен­ні яких май­стер ви­ко­ри­сто­вує рі­зно­ма­ні­тні скла­дні те­хні­ки, і які ча­сто не­суть гли­бо­ке сми­сло­ве на­ван­та­же­н­ня, ма­ють фі­ло­соф­ський під­текст. По­при чи­ма­лий до­свід, ляль­кар кри­ти­чно ста­ви­ться до сво­єї твор­чо­сті: ко­ли за­кін­чує ляль­ку, йо­му зав­жди хо­че­ться чо­гось біль­шо­го. Тож са­ме Вла­да спо­ча­тку під­штов­ху­ва­ла чо­ло­ві­ка до уча­сті в рі­зно­ма­ні­тних кон­кур­сах, фе­сти­ва­лях ляль­ка­рів. На кон­курс у Ні­меч­чи­ну ляль­кар ві­ді­слав свою ро­бо­ту «У ко­жно­му я».

— На ви­бір ду­же впли­ну­ло те, що Вла­да бу­ла в за­хва­ті від неї, увесь час по­вто­рю­ва­ла: «Во­на, ма­буть, ста­не мо­єю най­улю­бле­ні­шою ро­бо­тою», а це в неї най­ви­щий кри­те­рій оці­ню­ва­н­ня, — по­яснює Ва­ле­рій. — Та й ме­ні ця ро­бо­та ду­хов­но близь­ка, адже є від­обра­же­н­ням мо­го сприйня­т­тя сві­ту. Ба­га­то хто асо­ці­ює її з розп’ят­тям, але по­тім усві­дом­лює, що за­мість хре­ста в мо­їй ком­по­зи­ції кри­ла. І один зі сми­слів тут у то­му, що ча­сто не­сти кри­ла бу­ває так са­мо важ­ко, як і хрест про­блем. От я за­йма­ю­ся ство­ре­н­ням ля­льок, і во­ни по­стій­но жи­вуть у мо­їй го­ло­ві: ду­маю про них, про­ки­да­ю­чись вран­ці й ля­га­ю­чи спа­ти. Та ко­ли ти в про­це­сі твор­чо­сті, ду­же важ­ко пе­ре­клю­ча­ти­ся на ба­наль­не за­ро­бля­н­ня гро­шей, а ти ж ма­єш ду­ма­ти, як під­три­ма­ти до­бро­бут сім’ї, до­по­мог­ти донь­ці… Хоч за­га­лом тра­кту­ва­ти ро­бо­ту «У ко­жно­му я» мо­жна по-рі­зно­му.

Від­вер­то ка­жу­чи, пе­ре­мо­га вже ви­зна­но­го ляль­ка­ря Ва­ле­рія Бон­да­рен­ка на кон­кур­сі в Ні­меч­чи­ні ме­не зди­ву­ва­ла мен­ше, аніж пе­ре­мо­га йо­го мо­ло­дої дру­жи­ни. Усі ці ро­ки, від­ко­ли во­ни ра­зом, Вла­ди­сла­ва під­три­му­ва­ла захоплення чо­ло­ві­ка ав­тор­ською ляль­кою, фо­то­гра­фу­ва­ла й про­су­ва­ла йо­го ро­бо­ти, то­му в «ту­сов­ці» ляль­ка­рів їх дав­но спри­йма­ли як одне ці­ле. І ра­птом мо­ло­да ле­ді по­да­ла на пре­сти­жний кон­курс вла­сну ро­бо­ту «Мрії Ма­рії» й одра­зу ж ста­ла но­мі­нан­ткою. До ре­чі, за­мрі­я­на Ма­рія — ли­ше дру­га в її жит­ті ав­тор­ська ляль­ка.

Вла­да при­га­да­ла, як у 2014 ро­ці во­ни з Ва­ле­рі­єм по­їха­ли на I Мі­жна­ро­дний фе­сти­валь про­фе­сій­но­го ми­сте­цтва ляль­ки до сто­ли­ці Ла­твії Ри­ги. Як ви­яви­ло­ся, у ньо­му брав участь і все­сві­тньо ві­до­мий ляль­кар зі США, справ­жній маг ляль­кар­сько­го ми­сте­цтва І. Джей Тей­лор.

— Він був на­стіль­ки вра­же­ний Ва­ле­рі­є­ви­ми ро­бо­та­ми, що сам за­про­по­ну­вав по­ді­ли­ти­ся се­кре­та­ми сво­єї май­стер­но­сті. Так ми про­ве­ли ці­лий день ра­зом. І. Джей жва­во роз­по­від­ав, як ожи­ви­ти ляль­ку. А оскіль­ки я во­ло­дію роз­мов­ною ан­глій­ською мо­вою, то бу­ла за пе­ре­кла­да­ча. Йо­го роз­по­відь на­стіль­ки вра­зи­ла й за­па­ла в ду­шу, що то­ді впер­ше за­хо­ті­ло­ся ство­ри­ти ляль­ко­вий образ са­мій, хоч пе­ред цим до­сить дов­го спо­сте­рі­га­ла за цим про­це­сом, — по­ді­ли­ла­ся Вла­ди­сла­ва. — Але це не озна­чає, що я одра­зу ж ре­а­лі­зу­ва­ла своє ба­жа­н­ня. Із то­го ча­су ми­ну­ло ро­ків три, і от то­рік ство­ри­ла пер­шу ляль­ку, а цьо­го­річ — дру­гу.

Ди­ву­ю­ся, як мо­жна так до­ско­на­ло зро­би­ти дру­гу в жит­ті ляль­ку.

— Річ у то­му, що Вла­да ду­же по­си­дю­ча й скру­пу­льо­зна, — ха­ра­кте­ри­зує дру­жи­ну Ва­ле­рій. — Ме­не, че­сно ка­жу­чи, про­сто вра­жа­ло, як во­на дов­го й ну­дно до­пра­цьо­ву­ва­ла всі де­та­лі і при цьо­му бу­ла всім не­вдо­во­ле­на, ба­га­то що пе­ре­ро­бля­ла. Ми їзди­ли від­по­чи­ва- ти в Іспа­нію — Вла­да й там шлі­фу­ва­ла го­ло­ву, ру­ки ляль­ки, тоб­то ду­же від­по­від­аль­но по­ста­ви­ла­ся до про­це­су на­ро­дже­н­ня но­во­го обра­зу. Уже на по­ча­тко­во­му ета­пі зро­зу­мів, що ви­хо­дить щось до­во­лі ці­ка­ве. А оскіль­ки був при­від взя­ти участь у кон­кур­сі ляль­ка­рів у Ной­штадт-бай-Ко­бур­зі ра­зом, мо­єю фун­кці­єю бу­ло під­га­ня­ти Вла­ду. Їй вда­ло­ся пе­ре­да­ти емо­ції дів­чин­ки з па­пе­ро­вим жу­рав­ли­ком у ру­ках, яка, за­мрі­яв­шись, за­ди­ви­ла­ся вго­ру (за япон­ським по­вір’ям, по­трі­бно зро­би­ти ти­ся­чу жу­рав­ли­ків і по­да­ру­ва­ти їх рі­зним лю­дям, аби збу­ли­ся твої най­смі­ли­ві­ші спо­ді­ва­н­ня). Мо­жли­во, якраз це і вра­зи­ло чле­нів жу­рі кон­кур­су.

Якщо у Вла­ди­сла­ви Ди­кань це пер­ша пе­ре­мо­га в між­на­ро­дно­му кон­кур­сі ляль­ка­рів, то Ва­ле­рій Бон­да­рен­ко вже мо­же по­хва­ли­ти­ся не одні­єю. По­між ін­ших він отри­мав пре­мію «Пан­до­ра» — пре­сти­жну на­го­ро­ду фон­ду «Ляль­ки сві­ту». Ляль­ка­рі на­зи­ва­ють її «Оска­ром» у ляль­ко­во­му ми­сте­цтві». А пе­ред цим — то­рік во­се­ни — пе­ре­міг зі сво­єю ро­бо­тою в кон­кур­сній про­гра­мі Празь­кої ви­став­ки.

Ляль­ки-ма­ріо­не­тки пе­ре­вер­ну­ли жи­т­тя

— Пра­га, по су­ті, ста­ла пер­шим мі­стом За­хі­дної Єв­ро­пи, з яко­го роз­по­ча­ла­ся моя ман­дрів­на епо­пея, — по­смі­ха­є­ться ляль­кар. — До то­го ж во­на асо­ці­ю­є­ться в ме­не з по­ча­тком мо­го захоплення ляль­кар­ським ми­сте­цтвом. Са­ме там упер­ше по­ба­чив ля­льок-ма­ріо­не­ток — і це пе­ре­вер­ну­ло моє жи­т­тя. Був на­стіль­ки вра­же­ний, що пі­сля цьо­го сам по­чав при­ду­му­ва­ти ляль­ко­ві обра­зи, екс­пе­ри­мен­ту­ва­ти з ни­ми. А то­рік уже ор­га­ні­за­то­ри Празь­кої ви­став­ки за­про­си­ли ме­не взя­ти в ній участь. По­над 10 ро­ків я не був у Пра­зі, тож ви­рі­шив осві­жи­ти пер­ші вра­же­н­ня. Ми по­їха­ли ту­ди ра­зом із Вла­дою. А в кон­кур­сній про­гра­мі я пред­ста­вив свою ро­бо­ту «Ста­ро­вин­ний ма­не­кен». Той, хто зна­йо­мий з ан­ти­квар­ни­ми ляль­ка­ми, пре­кра­сно зро­зу­міє, що я хо­тів зо­бра­зи­ти. Існує та­кий тип ля­льок, як ма­не­ке­ни: у ХVIII—ХІХ сто­літ­ті їх ви­го­тов­ля­ли дов­го, скру­пу­льо­зно, про­те за­раз під ва­гою ро­ків во­ни ма­ють до­во­лі по­шар­па­ний ви­гляд — і все одно ці свід­ки дав­ни­ни ви­кли­ка­ють ду­шев­ний тре­пет. От я й по­ста­вив пе­ред со­бою зав­да­н­ня — ство­ри­ти ста­ро­вин­ну ляль­ку-ма­не­кен, і, ду­маю, ме­ні вда­ло­ся но­ву тка­ни­ну пе­ре­тво­ри­ти на та­ку, від якої ві­я­ло по­над сто­рі­чною дав­ни­ною. Го­лов­не, що ін­ші це від­чу­ли, і на­віть чле­ни жу­рі ви­сло­ви­ли ме­ні своє захоплення: ми ду­ма­ли, мов­ляв, що ти «від­ко­пав» сто­рі­чну ляль­ку, яка ле­жа­ла десь на го­ри­щі. От­же, я сво­го до­бив­ся.

Окрім усьо­го, по­друж­жя ко­ле­кціо­нує япон­ські ляль­ки. Се­ред них є ба­га­то ста­ро­вин­них. І отой про­тру­хлий, мі­сця­ми по­трі­ска­ний від ча­су одяг на них ляль­ка­ря на­стіль­ки вра­жає, що ви­ни­кає ба­жа­н­ня спро­бу­ва­ти по­вто­ри­ти те, що зро­би­ли де­ся­ти­лі­т­тя, а то й сто­лі­т­тя то­му, — йо­му над­зви­чай­но ці­ка­ві по­ді­бні екс­пе­ри­мен­ти. Ман­дру­ю­чи ж до рі­зних кра­їн, по­друж­жя при­во­зить звід­ти не ли­ше но­ві ек­зем­пля­ри для сво­єї ко­ле­кції, а й ма­те­рі­а­ли для твор­чо­сті.

— На ща­стя, є та­ка кра­ї­на, як Фран­ція, яку про­сто обо­жнюю, де не бу­ло та­ких руй­нів­них по­дій, як у нас, і де на «бло­ши­них» рин­ках мо­жна ку­пи­ти від­різ тка­ни­ни, якій 150 ро­ків, усьо­го за 5 єв­ро, — про­дов­жує роз­по­відь мій спів­ро­змов­ник. — Для ме­не це справ­жня зна­хід­ка. Ча­сто ж зі­ста­рюю тка­ни­ни і при­ро­дним спосо­бом. Вла­да з ме­не смі­є­ться, ко­ли во­се­ни хо­ваю від­різ­ки кра­му під пе­ньок чи якісь до­ще­чки у дво­рі, а на­про­ве­сні їх звід­ти ді­стаю.

Ва­ле­рій і Вла­ди­сла­ва жи­вуть в ото­чен­ні ля­льок — ни­ми про­сто пе­ре­пов­не­на їхня квар­ти­ра. Остан­нім ча­сом ко­ле­кція по­пов­ни­ла­ся ро­бо­та­ми, пря­мо чи опо­се­ред­ко­ва­но при­свя­че­ни­ми тра­гі­чним по­ді­ям в Укра­ї­ні. Ва­ле­рій по­ка­зує ме­ні одну з них — «Сан­тос, чо­му?». Він зо­бра­зив хра­мо­ву ляль­ку «сан­тос», по­ді­бну до тих, яких в Іспа­нії ви­став­ля­ли в цер­квах, — то бу­ло уосо­бле­н­ня чо­гось чи­сто­го, свя­то­го. Але у ви­ко­нан­ні май­стра осно­вою су­кні ці­єї ляль­ки лі­зуть без­ли­кі «зе­ле­ні» чо­ло­ві­чки…

Фе­сти­ва­лі, кон­кур­си, за сло­ва­ми Ва­ле­рія Бон­да­рен­ка, те­пер ста­ли для ньо­го своє­рі­дною «підза­ряд­кою». Уже дві­чі ляль­кар із Пол­та­ви пред­став­ляв свої ро­бо­ти на фе­сти­ва­лі ляль­кар­сько­го ми­сте­цтва в Ри­зі, де зби­ра­ю­ться ви­зна­ні май­стри з рі­зних кра­їн сві­ту і взя­ти участь у яко­му мо­жна ли­ше за за­про­ше­н­ням ор­га­ні­за­то­рів.

— До­сі пам’ятаю ті емо­ції, які по­да­ру­вав 1-й Ризь­кий фе­сти­валь, — то­ді якраз три­вав скла­дний для Укра­ї­ни 2014 рік. Я ви­рі­шив по­слу­ха­ти ле­кцію про ми­сте­цтво ляль­ки, а Вла­да ли­ши­ла­ся бі­ля стен­ду з мо­ї­ми ро­бо­та­ми. По­вер­та­ю­ся, а у дру­жи­ни очі во­ло­гі від сліз. Як ви­яви­ло­ся, до неї пі­ді­йшли від­ві­ду­ва­чки, яких за­ці­ка­ви­ли мої ав­тор­ські ляль­ки, і, ді­знав­шись, що ми з Укра­ї­ни, по­ча­ли обні­ма­ти Вла­ду й за­пев­ня­ти, що во­ни нас під­три­му­ють і що все в на­шій кра­ї­ні бу­де га­разд. Вла­да не ви­три­ма­ла й роз­пла­ка­ла­ся, — роз­по­від­ає Ва­ле­рій про один із пам’ятних епі­зо­дів фе­сти­ва­лю. — Іще одна си­ту­а­ція, яку та­кож на­вряд чи ко­лись за­бу­ду, ста­ла­ся в остан­ній фе­сти­валь­ний день. До мо­го стен­ду пі­ді­йшла мі­сце­ва ба­бу­ся, за­ці­кав­ле­но роз­див­ля­ла­ся арт-об’єкти, а то­ді звер­ну­ла­ся до ме­не: «Мій по­кій­ний чо­ло­вік шив одяг, і пі­сля ньо­го ли­ши­ла­ся кни­га з крою, а та­кож ба­га­то рі­зних еле­мен­тів тка­нин — я б хо­ті­ла по­да­ру­ва­ти все це вам, оскіль­ки ду­же вже спо­до­ба­ли­ся ва­ші ро­бо­ти. От тіль­ки бо­ю­ся, що не всти­гну при­вез­ти, бо жи­ву в ін­шо­му кін­ці мі­ста». Я їй по­дя­ку­вав за до­брі сло­ва, во­дно­час умо­вив не да­ру­ва­ти сі­мей­ної ре­лі­квії. Ми роз­про­ща­ли­ся май­же до­бри­ми дру­зя­ми. І от уже пі­сля за­кри­т­тя ви­став­ки під­хо­дить охо­ро­нець і по­ві­дом­ляє, що до ме­не на­ма­га­є­ться про­рва­ти­ся якась ба­бу­ся. Я пі­шов їй на­зу­стріч. Лі­тня жін­ка та­ки всти­гла «змо­та­ти­ся» в ін­ший кі­нець мі­ста й під­не­сла ме­ні во­і­сти­ну до­ро­гий по­да­ру­нок. Ось за­ра­ди та­ких мо­мен­тів і вар­то тво­ри­ти, — ро­бить ви­сно­вок Ва­ле­рій.

Фо­то ав­то­ра.

Якщо ра­ні­ше Ва­ле­рій Бон­да­рен­ко ство­рю­вав ав­тор­ські ляль­ки сам, то те­пер цим «за­хво­рі­ла» і йо­го дру­жи­на Вла­ди­сла­ва Ди­кань.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.